Міф про слов'янську єдність проходить через усю історію слов'ян і являє собою етноцентричну утопію, яка не має шансів на втілення, адже їх територіальні претензії залишаються досить небезпечними, бо слов'яни поділені на засвоєні ними грецьку та римську традиції. Навіть всередині релігійно ідентичних слов'ян напруга і конфронтаційність стають досить небезпечними. Про це засвідчують розбрати в українсько-московських і сербсько-маке-донсько-чорногорських церковних відносинах.
Першою увертюрою до російської політичної експлуатації слов'янського патріотизму, в якому утопічні сподівання спирались на апеляцію до "сакрального носія панслов'янської ідеї" — московського царя — був трактат дубровницького історика Мавра Орбіні "Королівство слов'ян" (1601 p.), який відразу ж був включений папським престолом до реєстру заборонених книг, але згодом за наказом Петра І був виданий в Росії.
Речники слов'янофільської течії — досить потужної течії російської інтелектуальної думки — шукали у матеріально відсталій Росії духовне багатство "Третього Риму", покликаного утворити й очолити нову, духовно глибшу, неєвропейську панслов'янську цивілізацію. Вони просто не розуміли, що інші меншокількісні, передусім східнослов'янські народи не хочуть бути молодшими братами росіян. Міф про єдність руських земель ідеологічно забезпечував "збирання земель" московськими князями. Провіденціалізм руського царя розширив сферу московських інтересів на всі православні землі. Панславізм поширив її на всі слов'янські землі. Міфологема загибелі Європи — відродження Росії забезпечила московський поступ до Європи.
Російський експансіонізм протягом усього існування царської Росії призвів до глибокого вкорінення ідеї російського месіанства на побутовому рівні. Росіяни просто не звикли розглядати себе як націю, обмежену будь-якими державними кордонами, не звикли рахуватися з національними побажаннями інших народів, себто інородців. Російський панславізм був центром політичної культури Росії. Навіть найдемократи-чніші представники російської інтелігенції ніколи не розуміли прагнення українців до свого національного самовизначення. Яскравий приклад тому — С. Булгаков, який вважав українців нацією, яка сама себе вигадала. У різних інтерпретаціях ця думка повторюватиметься потім. Твердитимуть, що німці вигадали Украшу, Ленін вигадав Украшу (Д. Волкогонов). Засліплені міфом "російської ідеї" — "ідеєю Третього Риму", імперські провідники мріяли про російську домінацію над цілим світом, марили Константинополем. Російська історіографія звикла виводити початок Росії з "матери городов русских" Києва. Якщо ж Київ — українське місто, значить, історія залишається без свого початку і "російська ідея" неминуче зазнає великої модифікації і трансформації.
Нежиттєздатність панславізму знайшла своє підтвердження в подіях XX ст. Більшовицьке братерство у подобі "пролетарського інтернаціоналізму" ґрунтувалося на насильстві і братовбивчих війнах або ж "братерстві" та "єдності" в югославському варіанті — це відносини зверхності одного етносу над іншим.
На всіх етапах розвитку славізму не має жодного прикладу, коли б ідея слов'янського єднання як політична форма вирішення проблем недержавних народів дала позитивний результат. Усі спроби утвердити ідею славізму для державних народів закінчувалися поразкою, часом з вельми трагічними наслідками. Це і зникнення сербських поселень на Україні у XVIII ст. внаслідок російської колонізації, численні репресії українських прихильників єднання на засадах рівноправ'я.
Попри все, "слов'янська ідея" живе і нині. Здебільшого вона використовується спритними політичними містифікаторами задля порятунку агонізуючих імперій. Прикметно, що "сигнали" про єднання, скорбота про розпад найчастіше надходять саме з колишніх імперських центрів. Звідси — спалахи бєл-градсько-московського братства чи поширення міфологем про "сатанізацію сербів", "заколот проти православ'я", "опір усташизму" або "бастіон проти мусульманства". Балканський досвід засвідчив, що задля спрощення ідеологічного виправдання військових дій провокували міжетнічні конфлікти. У югославському конфлікті сербське слов'янофільство у своєму державотворенні орієнтувалося на російську модель збирання земель, ідею "старшого брата", єдиний слов'янський центр. Тим часом сербські письменники ще XIX ст., відкриваючи для себе духовні скарби України та її страшну історію, рішуче застерігали проти русофілії Виходить, що історія вчить тому, що вона не вчить нічому. Але все ж вона засвідчила стару істину: чим сильнішим є примусове з'єднання і його утримання, тим сильнішою буде майбутня розплата — роз'єднання.
Події жовтня 1993 р. в Москві, війна в Чечні, Дагестані, позиція Росії щодо Криму, її "миротворництво" тощо вказу-
ють на те, що російська ідеологія суттєво не змінила стратегію та тактику свого розвитку. Не засади демократії, прав людини, вільної економіки, не прагнення до відкритого суспільства домінують у Москві. Ні, російське суспільство (як і століття перед цим) єднає несумісна з цими поняттями "русская идея". Але чи розумно брати з собою в XXI ст., де на нас чекають нові випробування, проблеми сторіччя, що минає?
Російське питання як головна етнополітична проблема України
Протягом короткого часу культурне відродження України стало розстріляним відродженням. Страхітливий голодомор 1932-1933 pp., свідоме винищення сталінським режимом селянства, духовенства, представників науки і культури, масовий геноцид проти інтелігенції та інших свідомих верств населення, примусове насадження замість українського всього російського — це все трагедія величезного масштабу, від якої і нині галузиться більшість негараздів.
Етнополітична проблема в Україні — це не проблема кримськотатарського, польського, німецького і навіть не російського народів. Росіяни в Україні, незважаючи на всілякі пропагандистські спекуляції і підбурювання, не відчувають ані найменших утисків. В Україні проживає 11,4 млн росіян. На тисячу працюючих вищу освіту мали 482 росіян і 355 українців. Висока концентрація росіян у містах зумовила великий відсоток росіян, зайнятих розумовою працею. Російське населення має вільний доступ до російської періодики, книг, кіно і т. д. 99 % фільмів українського кінопрокату демонструються російською мовою. Щорічно російською мовою виходить понад 40 % усіх видань. Із більш ніж 1,5 тис. газет, що видаються в Україні, більше половини — російськомовні. Культурні потреби росіян задовольняють 13 державних російських театрів, 90 теат рів-студій. Російських філологів готують в Україні в 11 університетах, 20 педагогічних університетах і педінститутах. У вузах російською мовою навчається 55,6 % студентів, в ПТУ — 48 %. Це не остання причина того, що в Україні немає соціальної бази для створення екстремістських організацій на зразок Інтерфронту чи "Пам'яті", які б ставили своїм завданням повернення в лоно Росії чи приниження гідності людей іншої національності. В Росії ж проживає близько 10 млн українців. Але там немає жодної української школи, факультету вузу, театру, газети. Все українське давно витруєно до тла.
Саме тому головна етнополітична проблема в Україні — не російські меншини, а проблема північного зухвалого сусіда, проблема відносин із Росією як державою, від якої постійно лунають територіальні, політичні та інші вимоги і погрози. Після 1930-го року в СРСР не було жодної союзної чи автономної республіки або області, де проти корінної нації не було б висунуто звинувачення у буржуазному націоналізмі і зраді батьківщині. Тільки російська мова була ознакою політичної благонадійності, правовірності. Все російське розглядалось як вище, добротніше і прогресивніше.
Події в Чечні показали, що Росія не бажає повернення етнічних росіян на батьківщину, тому останні шукають притулку в Україні і Білорусі, кавказьких республіках. Напрям політики Росії дозволяє стверджувати, що росіянам, зокрема в Україні, відводиться роль п'ятої колони, на яку можна спертись для знищення України. Очевидно, все буде залежати від економічних чинників. Підвищення життєвого рівня громадян автоматично призведе до послаблення сепаратистських настроїв серед російськомовного населення Сходу і Півдня України.
Очевидно, єдиним реально загрозливим об'єктом, яким Росія здатна маніпулювати, є Крим, де Москва проводить шалену антиукраїнську пропаганду. Відвоювавши інформаційний простір в Криму, Москва під маркою "захисту російськомовного населення" втручається у внутрішні справи України, що не може не ускладнювати українсько-російські взаємини. Українці Криму — чверть населення автономної республіки,— не маючи своїх шкіл, театрів, газет, радіо і т. п., можуть створити відповідні антиросійські прецеденти.
