Американські дослідники Г. Морген-тау і В. Маркусь були абсолютно праві, коли заявили, що головним завданням зовнішньої політики будь-якої держави є забезпечення її національного інтересу. Під національним інтересом розуміють реальну причину дій нації і держави, цілеспрямованих на своє виживання, функціонування і розвиток, або іншими словами, це сукупність національних цілей і базових цінностей, які відіграють важливу роль у стратегії і тактиці в галузі національної безпеки.
Розвинені держави Заходу, досягши за післявоєнний період високого матеріального і культурного рівня, прагнуть стабільності в регіоні. Вони зацікавлені у всебічному (ідейно-політичному, культурному й економічному) об'єднанні континенту, в ліквідації в усіх його частинах імовірних джерел конфліктів. А це можливо лише тоді, коли краши колишнього комуністичного табору приймуть західноєвропейські цінності: терпимість, лібералізм, демократію, ринкову економіку тощо. Іншими словами, коли ці країни виявлять волю до об'єднання із Західною Європою.
Більшість держав колишнього соціалістичного табору, зокрема Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, а також балтійські держави — Литва, Латвія, Естонія вже визначились із цього питання і твердо взяли курс на інтеграцію із Заходом, а такі з них, як Польща, Чехія та Угорщина, стали членами Північно-Атлантичного альянсу. Культурно-економічний і військово-політичний союз із західноєвропейськими державами вони розглядають як гарант незалежності й економічного зростання своїх країн.
Щодо східноєвропейських країн, які входять до так званої Співдружності Незалежних Держав (СНД), то більшість із них ще остаточно не визначилась у своїх пріоритетах. Лише Білорусь однозначно заявила про свою інтеграцію з Росією. Україна, Молдова, Грузія, Вірменія й Азербайджан, враховуючи посилення імперських тенденцій в головній державі СНД — Росії, намагаються знайти середню лінію між інтересами Росії та Європи. Що ж, це право кожної держави вирішувати доленосні питання самостійно, виходячи з власних інтересів. Правильне розуміння національного інтересу є необхідною передумовою досягнення національної безпеки, забезпечення оптимальних умов існування держави. Виходячи з цього, можна сформулювати національні інтереси України таким чином:
— гарантування суверенітету, державної незалежності, самостійності;
— дотримання територіальної цілості і непорушності кордонів України;
— досягнення надійної безпеки України у всіх її вимірах: військово-політичному, економічному, екологічному, гуманітарному та ін.;
— подолання економічної кризи і стрімкий розвиток народного господарства, на основі якого можна досягти стабільно високого життєвого рівня населення;
— створення правової демократичної держави, яка б інтегрувалася в європейську і світову спільноту;
— забезпечення національної злагоди, політичної і соціальної стабільності, гарантування прав людині, національних меншин;
— налагодження добросусідських відносин з країнами близького і далекого зарубіжжя, дотримання правил міжнародного співжиття, проведення політики миру і співробітництва.
Зовнішню політику треба проводити таким чином, щоб жодна зовнішньополітична акція не обмежувала суверенітету України, не звужувала кола її дій, а виконання міжнародних обов'язків нашою країною не повинно зашкодити національним інтересам. Конституція України формулює цю проблему так: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права".
Зовнішня політика будь-якої держави випливає з внутрішньополітичних інтересів її громадян і залежить від того, які сили посіли владу і чого вони домагаються. Якщо говорити про Україну, то ситуація в ній досить невизначена. Як суспільство в цілому, так і владні структури поділені на кілька груп, які ведуть між собою запеклу боротьбу. Можна з певністю сказати, що сьогодні в Україні немає жодної політичної течії, яка б відповідала інтересам більшості народу. Така роз'єднаність спричинює слабкість вищої державної влади, хисткість і непослідовність українського керівництва у прийнятті рішень, загальну невиразність його політичної лінії. Саме з цієї причини Україна й досі не визначилась, з ким бути, і проводить досить небезпечну політику балансування між інтересами європейських держав і Російської Федерації.
Проте, коли виходити з національно-державницьких інтересів України, то курс на якнайтіснішу інтеграцію з Європою є єдино правильним. Адже Росія в "перспективі" не бачить Україну державою, а факт виникнення незалежної України розглядає як щось випадкове, помилкове і тимчасове. Тому широкомасштабний союз України з Росією несе в собі небезпеку для нашої незалежності.
