Зміцнення міжнародної безпеки

Домінантою сучасного світового полі­тичного процесу є проблема зміцнен­ня міжнародної безпеки, усунення феномена війн із життя людства.

Не викликає сумніву загальна тенденція відмирання політи­чної функції воєн, помітне зниження їх ролі як вирішального знаряддя політики. Тим більше аксіомою міжнародного жит­тя, вершиною світоглядної піраміди має стати сьогодні усві­домлення того, що будь-яка ядерна війна неприйнятна, неприпустима, оскільки в ній не може бути переможця, а пе­реможеним виявиться все людство. Ядерна війна — війна то­тальна й остання. Вона покінчить з усіма війнами. Але водночас покладе край і цивілізації. Ось чому ракетно-ядерна війна не може бути засобом продовження політики. Вона мо­же бути наслідком політики, яка вийшла з-під контролю ро­зумних людей.

Та все ж будь-яка війна, в тому числі й ядерна, є продов­женням політики, її результатом, а не спонтанним явищем. Хибна політика може призвести світ до самознищення, але цей катаклізм буде породженням дій певних політичних сил.

Що ж стосується воєн так званої малої або середньої інтен­сивності, то досвід, а також обґрунтований прогноз на най­ближче десятиліття особливого оптимізму не додають. Думка прусського воєнного теоретика XIX ст. Клаузевітца про те, що війна є продовженням політики іншими засобами, таки підтверджується в реальній дійсності, розглядається як аксіо­ма, на жаль, поки що не підвладна часові.

Важливим напрямом зміцнення міжнародної безпеки є не-розповсюдження ядерної зброї. Виникнення ідеї нерозповсю-дження відноситься до кінця 50-х — початку 60-х років, коли людство тільки-но почало усвідомлювати безперспективність ядерного протистояння, небезпеку загрози безконтрольного розповзання смертоносної зброї. Договір про нерозповсюджен-ня ядерної зброї був підписаний у 1968 р. в Москві, Вашингтоні і Лондоні, а на лочаток 90-х років до нього приєдналося майже 150 держав. Основу договору склали зустрічні зобов'язання дер­жав, у відповідності з якими країни, що володіють ядерним по­тенціалом, взяли на себе обов'язки нікому не передавати ядерної зброї та інших ядерних пристроїв, а країни, що не во­лодіють такою зброєю — не виробляти і не набувати її.

Контроль за виконанням цих зобов'язань держав було пок­ладено на МАГАТЕ. Попри ефективність цього документу, за його межами залишилися такі ядерні держави, як Китай, Франція, Індія, Пакистан, а також група так званих близько-ядерних держав — ПАР, Ізраїль, Бразилія, Аргентина.

Та проблема безпеки не зводиться до чисто воєнної чи во­єнно-технічної. Безпеку треба розглядати ширше, як безпеку всіх сфер життєдіяльності. Все людство опинилось в одному човні, розхитування якого одним із суб'єктів міжнародних відносин призведе до неминучої загибелі всіх, хто в ньому пе­ребуває. Не мають перспективи політичні амбіції, здійснення яких відбувається під девізом завоювання "життєвого просто­ру" чи "місця під сонцем".

Р. Макнамара запропонував концепцію так званої кризової стабільності, згідно з якою США, виходячи саме із власних інтересів, повинні домагатися того, аби суперник почувався у більшій безпеці. Таку парадоксальну, на перший погляд, думку Р. Макнамара пояснює тим, що в епоху ядерних озбро­єнь, коли кожна країна тримає долю іншої у власних руках, старі правила більше не застосовні. У відповідності ж до пра­вил ядерної епохи, як мінімум, не можна заганяти супротив­ника в кут, з якого для нього може бути тільки один вихід — ядерний удар.

Отже, найважливішою умовою забезпечення національних інтересів є створення таких міжнародних умов, які б гаранту­вали національну безпеку ззовні. А це можливе тільки в тому разі, якщо національна безпека спиратиметься на рівну й за­гальну безпеку для всіх, гарантуватиме необхідний мінімум дові­ри, а в перспективі — атмосферу глобальної взаємної довіри й гласності.