З історії геополітичної думки України

Вигідне географічне положення, бага­ті природні ресурси, сприятливі клі­матичні умови викликали зазіхання різних "зайд" на право порядкувати на українському терені. Понад 700 років Україна не могла надо­вго втримати свою суверенність. Та й нині незалежна Україна не влаштовує певні і досить могутні політичні сили шовініс­тичного спрямування. Вікове розшматування етнічної терито­рії між країнами-сусідами не могло не позначитися на мента­літеті населення різних регіонів України, на його гіпотетичній зовнішньополітичній орієнтації.

Сутність проблеми геополітичних орієнтирів у різні часи на­бувала різних форм вияву: колись це було "Москва чи Вар­шава", нині — "Схід чи Захід" (Москва чи Європа). Яка орі­єнтація переможе нині? Україні якнайшвидше потрібно знай­ти своє місце в сучасному геополітичному просторі. Потрібно врахувати і ту обставину, що в процесі свого самовизначення в сфері міжнародних відносин Україна зіштовхнулась з інте­ресами інших держав і має доводити своє право на незалежне, повноцінне існування й активну участь у світовому співтова­ристві. Реалізація цього завдання значною мірою залежить від рівня та якості зовнішньої політики, принципів, за якими во­на буде будуватися, її основних напрямів і пріоритетів. А тому вироблення зовнішнього курсу — справа досить складна і пот­ребує ретельного теоретичного обґрунтування. Тим більш, що не було жодного сусіда, географічно близького й не дуже, з яким би політичні діячі України не хотіли б об'єднатися для виборен-ня самостійності. Це й визначило надзвичайну строкатість зов­нішньополітичних орієнтирів та їх пріоритетності.

Визначальним щодо цього став період XVII-XVIII ст., коли, як вважав Д. Донцов, "все ясніше проступаюча провідна лінія польської, а також московської політики запанувати над Украї­ною, робили вже заздалегідь безвиглядними всі спроби остан­ньої зберегти свою незалежність в союзі з одною з цих держав проти другої". Далі — спроби П. Дорошенка і Ю. Хмельницько­го спертися на Туреччину, І. Мазепи й П. Орлика — на Шве­цію, В. Капніста і Д. Донцова — на Пруссію.

У XIX — на початку XX ст. у громадсько-політичній думці визначаються такі основні геополітичні вектори: слов'яно­фільський, чорноморсько-адріатичний, центрально- і західно­європейський, чорноморсько-балтійський, геоцентричний і східно-західної рівноваги.

Слов'янофільська орієнтація була започаткована Кирило-Мефодіївським братством, члени якого вважали, що кожен слов'янський народ має утворити власну демократичну республіку й об'єднатися у федерацію із спільним парламентом у Києві. Це гасло підняли Т. Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров, С.Гулак, а згодом підтримали І.Франко, Р. Лащенко і М. Грушевський.

С. Томашевський і С. Шелухін були прихильниками Чорно-морсько-адріатичної федерації українців, чехів, словен, сербів і хорватів.

До Чорноморсько-балтіиської федерації (Польща, Литва, Бі­лорусь, Україна) схилявся Ю. Липа, який зауважував, що тільки "вісь Південь — Північ є віссю українських земель, як в епоху античну і Київську, так і в епоху козацтва, ця вісь за­лишається і в подальшому..." С. Рудницький залучав до цього досить популярного вектора ще Фінляндію, Латвію та Есто­нію. Водночас С. Рудницький не менш важливим у геополі-тичному становищі для України вважав "близькосхідний" ас­пект, оскільки вона розташована на перетині шляхів на Бал­кани, в Закавказзя, Персію, Азію.

Чинне місце у геополітичній думці займає західноєвропей­ський вектор, "поміркованим" пропагандистом якого виступив М. Драгоманов. Обґрунтовуючи необхідність зв'язку України із Західною Європою, він зазначав, що і Росія має пройти такий самий шлях, який пройшли країни Західної Європи. Б. Крупницький вважав, що "Україна завжди була історично близькою Європі, що ритм українського історичного процесу пролягає через західно-східнии курс і нагадує певне замкнуте коло, де Україна з геополітичної точки зору декілька разів у своїй історії виривалася до Заходу в своєму весь час насліду­ючому цей ривок наступному русі до Сходу і Півдня".

Концепція східно-західної рівноваги була спробою розв язати одвічну українську дилему: "Захід — Схід". Маємо віддати на­лежне розважливій концепції рівноваги, яку сформулював І. Лисяк-Рудницький. Він вважав, що східні і західні впливи, які взаємно доповнювали один одного, мали місце на всіх етапах української історії, і це стало невід'ємним елементом життя країни. При цьому тривале переважання одного з цих впливів без вчасної компенсації з боку іншого лише дес­труктивно впливало на Україну, яка за етносом і естетичними світосприйманнями належить до Сходу, а за політичною і со­ціальною структурою — до європейського світу. У цьому, на думку І. Лисяка-Рудницького, і полягає синтез України між Сходом і Заходом, де вона об'єднує дві традиції у своєму єстві, є легітимним членом обох культур. Здається, схожої думки до­тримуються і деякі сучасні наші політики. М. Грушевський, віддаючи цій концепції данину, закликав "не спішити замика­тися в який-небудь один круг зв'язків, відносин і впливів, а брати як можна ширше... в сферах старих зв'язків колиш­ньої Російської держави і нових зв'язків з центральними дер­жавами і поза ними".

Немало прихильників і серед соціал-демократів, і серед наці-онал-радикалів, і навіть монархічно-аристократичного крила українства мав геоцентричний вектор. їх усіх об'єднує головне: першорядним у розбудові держави є опора на внутрішні сили українського народу, а зовнішній чинник є другорядним.

На думку В. Винниченка, саме тому, що від Б. Хмельницького почала переважати "нещасна орієнтація на зовнішні сили" (Ро­сія — у Б. Хмельницького, Швеція — у І. Мазепи, Німеччина — у Центральної Ради, Польща — у С Петлюри), й спричинилася втрата української державності. "В чому може бути наша сила? — запитує В. Винниченко. — Тільки в нашому народі, в злитті з на­шими внутрішніми силами... Коли вони хотітимуть самостійної Української Держави, тоді зовнішні сили повинні будуть серйоз­но подумати над тим, чи можна не задовольнити це хотіння".

Може, саме в недооцінці внутрішнього чинника та невірних со­ціальних орієнтирах треба шукати пояснення того, чому україн­ські політики із Центральної Ради, Директорії, Гетьманського уряду Скоропадського не зуміли відстояти українського суверені­тету? Слабкість українського націоналізму серед широких народ­них мас примушувала постійно поступатись іноземному тиску, виключала справжню свободу дій. То, може, й справді правий був М. Міхновський, коли сказав: "Головна причина нещастя на­шої нації — брак націоналізму серед широкого загалу її".

Вагоме місце в геополітичній орієнтації України посідають стосунки з Росією. Етнографічна та історична близькість укра-їнсько-руської та великоруської національностей після Переяс­лавської угоди призвела до зростаючої залежності України від Росії і поступової втрати самостійності. А тому на дистанціюван-ня від Росії є наявні причини. Передовсім це два "розділи" Ки­ївської Русі: на майбутню Україну і Росію (вважають, що початок цьому поклав розгром Києва Андрієм Суздальським у 1169 р. й довершила татарська навала) і виникнення Галицько-Волин-ської держави, що зумовило надалі утворення західного і схід­ного регіонів України під різним підпорядкуванням.