Оцінка ситуації. Одинадцяте вересня 2001 року

Учені й далі аналізують причини, наслідки верес­невої трагедії 2001 року в Сполучених Штатах Америки, кризи в Перській затоці. Ці події мають глибокі соціальні, економічні, ідеологічні, геополітичні корені. Фахівцям іще належить дати обгрунтовані відповіді на надзвичайно склад­ні питання, зокрема щодо природи сучасного міжнародного терору.

Терор у перекладі з латинської означає «страх, заляку­вання». Тероризм можна характеризувати як прагнення від­повідних угруповань досягти політичної або будь-якої іншої мети за допомогою насильницьких методів: убивств, захоп­лення заручників, диверсійних актів. Аналітики виокремлю­ють ряд напрямів терористичного руху. Найвідоміші пред­ставники лівого тероризму діяли в Європі та Латинській Америці — це німецька «Фракція Червоної армії», італійські «червоні бригади», латиноамериканські «Сендеро Луміносо»; ультраправого тероризму — у ФРН, наприклад у 90-х pp. діяло до 75 праворадикальних (зокрема фашистських) груп, ку-клукс-клан у США, південноамериканські «ескадрони смерті», на совісті яких тисячі жертв. Окремо стоїть націо­налістичний тероризм, який ставить за мету створення влас­ної моноетнічної держави за допомогою будь-яких методів, аж до силових. Це такі потужні організації, як Ірландська республіканська армія, шрі-ланкійські «Тигри звільнення Таміл Ілама», палестинські групи «Чорний вересень» тощо.

На початку 90-х років виявилися нові тенденції розвит­ку терористичного руху: різко пішов на спад лівий тероризм, який після розпаду Радянського Союзу залишився без організаційної та фінансової підтримки. Зменшилася небез­пека ультраправих і націоналістичних терористичних угру­повань. Ірландська республіканська армія оголосила про відмову від збройної боротьби.

Проте останнім часом різко активізувався ісламський те­роризм. Його ідеологія формувалася деякими релігійними організаціями Саудівської Аравії, Судану, Пакистану, Аф­ганістану та грунтувалася на постулатах ісламського фунда-менталізму. До останнього часу найвідомішими терорис­тичними групами були: «Хезболлах», «Брати-мусульмани», група Рамаза Юсефа, що організувала вибух у Центрі міжна­родної торгівлі в США. За останні 25 років ісламські теро­ристи вчинили найбільше диверсійних актів і вбивств.

Міжнародний тероризм вважають наслідком поділу світу на багатих і бідних. Це є крайня форма протесту злиденно­го й знедоленого Півдня проти сильної та заможної Півночі. Один мільярд із населення Землі становлять переважно представники білої раси, мешканці демократичних і благо­получних країн. Решта п'ять мільярдів — це третій світ, який відчуває ненависть і заздрість до «білої» цивілізації. І доки такий розрив є, доти тероризм, на переконання фахів­ців, існуватиме. Характерно, що міжнародний тероризм живить тільки одна частина третього світу — ісламські країни, Близький Схід (ісламський світ — це десятки країн, у яких частка прибічників цієї віри становить понад 1 млрд), де багато хто справді живе в жалюгідній злиденності.

Проблема тероризму в усьому світі визнається як одна з головних загроз національній і міжнародній безпеці. На­укові центри з проблем тероризму функціонують у США, Європі, Росії, Ізраїлі. Ще до вересневих подій 2001 р. Конг­ресом США ініціювалася програма боротьби з тероризмом, бюджет якої становить 20 млрд доларів на рік.

Теракти 11 вересня 2001 року у Нью-Йорку приголом­шили світ. Ось як описує безпосередні враження від тих трагічних подій очевидець: «11 вересня 2001 р. зранку я сидів удома за комп'ютером. Дружина виїхала на роботу ли­ше 15 хвилин тому. Але несподівано повернулася. Схвильо­вано сказала: «Вмикай телевізор. Місто атакували терорис­ти». Ми ввімкнули телевізор, була 9:20 ранку. На екрані сто­яли поряд задимлені вежі «твінсів», і оператори кілька разів поспіль показали, як другий літак (згодом стало відомо, один із двох, захоплених у Бостоні терористами) врізається в Північну вежу. А ще за якийсь час потому на екрані з'явився Вашингтон і хмари диму над Пентагоном. Кілька хвилин тому третій літак із терористами-камікадзе цілеспря­мовано атакував Америку. Між першою й третьою атакою минуло 55 хвилин. Диктор передав, що ще кілька захопле­них терористами-смертниками літаків перебувають у повітрі. І тут ми побачили, як повільно провалилася, зник­ла з екрана Південна вежа. А ще через 29 хвилин — упала й Північна. Ми знали, що в кожній із 110 поверхових, майже півкілометра заввишки, споруд працює по 10—20 тисяч працівників. Це була катастрофа. Увесь світ був шокований тим, що сталося». Додамо до цього: винищувачі ВПС збили четвертий літак, який летів на Білий Дім, і в ньому загину­ли й терористи, й пасажири.

Головне завдання таємної служби США тоді полягало в тому, щоб урятувати Президента. Адже ніхто не знав, звідки можуть завдати наступного удару і як цьому запобігти. Пер­ша думка: Президента Джорджа Буша-молодшого обов'яз­ково спробують убити, щоб країну охопив хаос. У цей мо­мент Буш був у місті Сарасоті, в штаті Флорида, де зустрічався зі школярами. Після повідомлення про терористичні акти терміново відбув до аеропорту. Протягом кількох годин літак Президента в супроводі винищувачів тримали в повітрі, вважаючи, що це найбезпечніше місце. У Білий Дім Дж. Буш потрапив тільки ввечері, коли керівники спец­служб дійшли висновку, що в цей день нових атак не буде. Ці кілька годин американці провели у надзвичайній тривозі, адже вони звикли звіряти своє теперішнє й майбутнє за ви­разом обличчя свого Президента.

У здійсненні терористичних актів 1J вересня 2001 р. спецслужби США звинуватили терористичну організацію «Аль-Каїда», очолювану Усамою бен Ладеном. Міжнародне розслідування, проведене американським журналом «Тайм», підтверджує: «Аль-Каїда» має свою мережу в сорока країнах світу, її діяльність глобальніша за своїми масштабами й без­жальніша за своєю ідеологією, ніж це могли уявити собі найприскіпливіші експерти.

Джерела виникнення «Аль-Каїди» треба шукати в три­валій війні моджахедів проти окупації радянськими війська­ми Афганістану. Саме в цей час у пакистанському місті Пешаварі палестинський релігійний учений Абдалла Аззам заснував «Бюро послуг», яке забезпечувало вояків зброєю та виховувало їх у релігійному дусі. Операція дістала назву «Аль-Каїда аль Сульба» (арабською «солідна база»). Значні кошти для цієї операції надавав Усама бен Ладен — при­хильник Аззама, один зі спадкоємців величезного стайку, джерелом якого був родинний будівельний бізнес.

Усама бен Ладен народився 28 червня 1957 р. у Саудів­ському місті Джадді, був сімнадцятою дитиною у великій сім'ї. Його батько мав 20 жінок і п'ятдесят сім синів та до­чок. Глава сім'ї пройшов шлях від бідного селянина, порто­вого вантажника до керівника найуспішнішого будівельного концерну в Саудівській Аравії. Капітал сім'ї бен Ладенів оцінюється в п'ять мільярдів доларів. Глава сім'ї загинув в авіаційній катастрофі, коли Усамі було лише одинадцять років. Від батьківської спадщини йому дісталося 300 мільйонів доларів. Гроші спочатку використовувались у бізнесі, а пізніше — на військові потреби моджахедів.

Уперше Усама бен Ладен потрапив до Афганістану після окупації країни Радянським Союзом у 1979 р. Разом із душманами (моджахедами) брав безпосередню участь у боях проти радянських військ. Після виведення радянських військ із Афганістану бен Ладен повернувся до Саудівської Аравії. Через конфлікт із владою з приводу присутності аме­риканських військ у цій країні від'їжджає до Судану, проте й звідти його виставляють. У 1996 р. разом із «Аль-Каїдою» перебирається до Афганістану, підтримує тісні зв'язки (надає значну фінансову підтримку) з лідером «Талібану» муллою Мухаммедом Омаром. Рух «Талібан» («таліб» озна­чає студент) з'явився в Афганістані в 1994 p., захопив владу в 1996 р. й утримував її за безпосередньої участі військової розвідки Пакистану. В основу ідеології руху «Талібан» пок­ладено радикальне трактування ісламу його керівниками, яке, зокрема, виражалося в тому, що всі чоловіки зобо­в'язані носити бороди, а жінки — ходити в паранджі, не працювати й після 8 років не ходити до школи. Суворо забо­ронялося чоловікам і жінкам навіть спільне споживання їжі.

У 1996 р. бен Ладен закликає всіх мусульман убивати американських військовослужбовців у Саудівській Аравії, а в 1998 р. — і цивільних американців. Того ж року він заяв­ляє, що виділяє на війну проти США 300 млн дол. Нена­висть бен Ладена до «агресії США та їхніх західних союз­ників» зробила його героєм в очах мусульманської молоді.

Штаб-квартира, яка фінансує й координує акції своїх груп, до останнього часу містилася в Афганістані. До вищо­го командування «Аль-Каїди» належали Усама бен Ладен, єгипетський лікар Аль Завагірі, палестинець із Саудівської Аравії Абу Зубайда. Важливу роль відігравали тренувальні табори «Аль-Каїди». Саме тут ті, хто проходить військову підготовку й ідеологічну обробку, отримують статус воїнів «священної війни». З 1996 р. у дванадцяти таборах «Аль-Каїди» пройшли підготовку близько 20 тисяч осіб із 50 країн.

Перебіг подій 11 вересня. Група з 19 осіб провела кілька місяців у Сполучених Штатах Америки, готуючись до захоп­лення літаків. Двоє з них — Мохаммед Атта та його напар­ник Марван аль-Шеххі — п'ять місяців навчалися льотної справи на курсах у штаті Флорида, де триста безхмарних днів на рік, а навчання коштує майже вдвоє дешевше, ніж у великих містах. Вони заплатили по півтори тисячі доларів, іешшштичнии вимір світу щоб пройти практику у навчальних комплексах для пілотів «Боїнгів», які на землі відпрацьовують навички дій в екстре­мальних ситуаціях. Доти їхній центр розміщувався в Гам­бурзі (Німеччина), де 30-річний Мохаммед Атта жив 8 років, час від часу виїжджаючи звідти. Вважають, що саме він пілотував перший із тих літаків, що таранили вежу. Два інші підозрювані пілоти — Марван Аль-Шеххі та Зіад Амір Джар-ра — також мешкали в Гамбурзі. Гамбурзький центр, мож­ливо, був оперативною ланкою розкиданої по всьому світу терористичної мережі «Аль-Каїди». Гамбург — ідеальна база для тривалого перебування: кожний сьомий мешканець міста—іноземець, як і кожний п'ятий — студент коледжу, як і Атта (іноземні студенти не платять у Німеччині за навчан­ня). Атта і його друзі могли залишатися тут будь-скільки: Німеччина винайшла поняття «вічного студента». Вони жи­ли тут на законних підставах, могли вільно подорожувати країнами Європейського Союзу або тимчасово виїжджати звідти, не викликаючи підозри.

Цікава деталь: Бостон, з аеропорту якого вилетіли два перші літаки з терористами на борту, — науковий центр США. Тут розміщується славнозвісний Гарвард, у якому мешкає ціле гроно інтелектуалів Америки й світу. Серед них — Семюель Хантінгтон, всесвітньо відомий фахівець із проблем конфлікту людських цивілізацій. Тут із комфортом влаштувалися брати, сестри та інші родичі з прізвищем бен Ладен — респектабельні араби, відомі своїм почуттям гідності, шляхетністю та щедрістю. Загалом їх тут близько тридцяти. Дехто з них має потужний бізнес у США -— готелі, ресторани й навіть летовища. Щоправда, після трагічних подій вони зреклися свого брата Усами. Проте страх узяв го­ру: на початку другого тижня після катастрофи посольство Саудівської Аравії відправило всіх на історичну батьківщину.

Трагічні події вересня 2001 р. вразили не тільки Амери­ку, а й увесь світ. Якщо з позиції історії порівняти дві події — розпад Радянського Союзу й терористичні акти в США, то остання видається не менш значущою. Аналітики оцінюють це по-різному, але не залишається жодних сумні­вів, що 11 вересня 2001 р. увійде в світову історію як поча­ток нової фази зіткнення західної та ісламської цивіліза­цій — фази початку збройних дій.

За оцінками соціальних філософів (М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі), у світі існувало близько ЗО циві­лізацій. Нині залишилося 7—8. Зокрема С. Хантінгтон виок­ремлює такі цивілізації: західну, конфуціанську (китайську), японську, ісламську, індійську, слов'янсько-православну, латино-американську й, можливо, африканську. С. Хантінг­тон першим на Заході на початку 90-х років звернув увагу на можливість зіткнення цивілізацій. Нагадаємо, що у своїй книзі «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового ладу» (1996) С Хантінгтон доходить висновку: «Захід унікальний, але не універсальний. Сама ідея про те, що незахідні наро­ди повинні прийняти західні цінності, інституції й культуру по суті не є нормальною». Заходові треба відмовитися від ілюзії стосовно своєї унікальності. Західна цивілізація вир­валась уперед зовсім недавно. Лише в XVIII ст. вона почала набувати сучасних рис. При цьому слід враховувати, що домінування цієї цивілізації визначається лише з погляду одного чинника — матеріального. З позиції релігійно-духов­ної, культурної чи філософської західній цивілізації, як і раніше, дуже далеко до японської, китайської чи індійської.

Концепція, яка пропонується Західною Європою та яку уособлюють США, — що все у світі «обертається» навколо одного центру — європейської культури, викликала неод­нозначну реакцію інших країн, носіїв інших соціокультур-них цінностей: Японії, Китаю, Росії, Ірану, Іраку. Останнім часом до них приєдналась Індія. Кожна країна почала шу­кати свій шлях розвитку та протидію вестернізації. Так, у Росії обстоюють концепцію того, що православна цивіліза­ція разом із західною є найімовірніше єдиною цивіліза­цією — християнською. Для підтвердження правомірності такого підходу посилаються на те, що в православних і західноєвропейських країн є спільні мовна сім'я — індоєвро­пейська і головна книга — Біблія. На Заході з цим не згодні.

Найзначніше несприйняття вестернізації спостерігається з боку ісламської цивілізації. Порнографія, проституція, вживання алкоголю, масова культура, а останнім часом — агресивне проголошення терпимості до гомосексуалізму та одностатевих шлюбів викликає в ісламських країнах став­лення до західної цивілізації як до розплідника зла.

На думку Френсіса Фукуями, американського професо­ра політології й міжнародної політекономії, автора книги «Кінець історії й остання людина», С. Хантінгтон у своїй концепції зіткнення цивілізацій припускається двох поми­лок. Перша — твердження про те, що наявні п'ять чи шість цивілізацій можуть певний час співіснувати поряд, але ніко­ли не зможуть злитися в одне ціле через відсутність у них спільних культурних цінностей, що зрештою призведе їх до зіткнення. Друга — те, що західні цінності, зокрема права людини, не є універсальними, вони — лише продукт євро­пейської культури, який не можна застосувати до тих, хто не поділяє споконвічні європейські традиції. Накидання цих традицій приховує в собі небезпеку цивілізаційного кон­флікту. Універсальність може розумітися й ширше, бо го­ловною рушійною силою в історії людства є не чисельність культур, а загальний прогрес модернізації, інституційними проявами якого є ліберальна демократія й орієнтована на ринок економіка. Сьогоднішній конфлікт — це не зіткнен­ня цивілізацій, оскільки йдеться про не рівні у своїх можли­востях культурні зони. Те, що відбувається, більше схоже на ар'єргардний бій тих, хто відчуває загрозу модернізації, і, відповідно, її моральної складової — поваги до прав людини. Може мати право на існування й така точка зору, хоча кон­цепція зіткнення цивілізацій видається обгрунтованішою.

США зіткнулися з терором нового порядку — ідео­логічним, а тому безкомпромісним. Події в США віддзерка­люють найгостріші суперечності сучасного світу. Про них уже багато сказано й написано: зіткнення цивілізацій, конфлікт ісламу й модернізації, Півночі й Півдня, багатих і бідних. Проте залишаються без уваги морально-етичні ас­пекти цієї проблеми, а саме: чи зможуть Сполучені Штати Америки узгоджувати свої інтереси з інтересами світу в та­кий спосіб, як вони роблять це щодо своїх громадян.

Гіркий присмак перемоги.

7 жовтня 2001 р. почалася перша в XXI ст. війна США та їхніх союзників. На військові об'єкти, об'єкти протиповітряної оборони й пульти управління панівного в Аф­ганістані руху «Талібан», який не погодився видати Усаму бен Ладена й ліквідувати мережу його таборів для підготов­ки терористів, випущено крилаті ракети, скинуто бомби.

Воювати в Афганістані нелегко з двох причин. По-пер­ше, специфічні умови рельєфу та клімату, в яких американ­цям і європейцям просто важко перебувати. Більшу частину території країни займає високогірний Гіндукуш, а в горах, як відомо, оборонятися набагато легше, а наступати набага­то важче. По-друге, в Афганістані основа державності, зумовлена національним складом населення країни, є крих­кою. Загалом тут живе близько 20 млн осіб. Північ заселена переважно таджиками, узбеками, хазерейцями. Центр і Пів­день — пуштунами (близько 50 відсотків населення країни). Центральна влада в Кабулі до останнього часу могла конт­ролювати не тільки столицю й великі населені пункти, а й усю країну.

Склад антитерористичної коаліції, утвореної після верес­невих подій для боротьби з міжнародним тероризмом, мож­на умовно поділити на три головні групи. Це — США, їхні союзники по військовій операції — деякі країни НАТО (Велика Британія, Іспанія, Німеччина, Італія, Канада й Франція), тобто ті, що зобов'язалися послати до Афганіста­ну війська. Друга — Австралія й Північний альянс (аф­ганські військові формування, що вели боротьбу з талібами). А також партнери — близько 40 країн, що в той чи той спосіб допомагають, але безпосередньої участі в бойових діях, очевидно, не братимуть. До них належать Україна та Росія, а також ряд мусульманських країн — Йорданія, Оман, Пакистан, Туреччина, нові незалежні держави Центральної Азії. Характерними особливостями згаданої коаліції в умо­вах Афганістану було те, що США відводили у ній домінант­ну роль плануванню й завдаванню вогневих ударів ракетами й авіацією. Тут із ними майже на рівних могли діяти лише британці, яким США довіряють таке ноу-хау, як крилаті ра­кети «Томагавк». У ході здійснення сухопутних операцій найбільше навантаження мала піхота Північного альянсу, а спеціальних операцій — американські елітні загони, а також спецназівці Великої Британії, Франції та ін.

Перед військовими силами антитерористичної коаліції постали два завдання. По-перше, треба було вивести з ладу системи управління «Талібану», знищивши керівництво ру­ху, військові штаби, вище військове командування, засоби зв'язку та нейтралізувавши служби безпеки. По-друге, оку­пувати Кабул, головні інформаційні центри та вузли зв'язку. І як кінцева мета — в максимально стислі терміни усунути від влади рух «Талібан» і сприяти встановленню в Афга­ністані дружнього (або хоча б не ворожого) уряду, а надалі — придушити залишки збройного опору й створити умови для стабілізації та поліпшення внутрішньої ситуації в країні.

На початку грудня 2001 р. таліби здали Кандагар — останній осередок ісламського фундаменталізму на афган­ській землі. Було захоплено печерний комплекс Тора Бора. Парадокс історії полягає в тому, що польові командири мод­жахедів свого часу використовували Тора Бора в боротьбі проти радянських військ, які так і не змогли ним оволодіти. За допомогою американських спеціалістів стародавні печери цього комплексу було перетворено на військовий об'єкт, що про нього говорили як про шедевр військових будівельників із країн НАТО. І військові експерти, і місцеві старійшини були переконані, що саме в цьому комплексі переховується Усама бен Ладен. Проте після падіння Тора Бора Саудів­ського мільйонера тут не знайшли.

Нині в Афганістані створено новий уряд, очолений Хамідом Карзаєм. Уряд прагне стабілізувати ситуацію й ство­рити умови для нормального життя. За підрахунками ООН, для стабільної роботи уряду Хаміда Карзая й відбудови країни треба 15 млрд дол., які буде надано державі протягом 10 років, тобто в середньому по півтора мільярда доларів за рік. Особлива увага приділяється формуванню фінансової систе­ми, відновленню сільського господарства, розробленню ба­гатств надр. Планується відновити зруйновану за талібів сис­тему освіти, медицини, побудувати шляхи, мости, аеродроми.

Проте було б передчасним вважати, що після поразки «Талібану» в Афганістані припинилися конфлікти. Афгані­стан нині ще дуже далекий від того, щоб стати правовою державою, і влада нового уряду Хаміда Карзая, навіть після прийняття на початку 2004 р. Всеафганською національною асамблеєю Конституції Афганістану, ще надто неміцна. До того ж не досягнуто головної мети антитерористичної кам­панії — ідеологи й лідери ісламських екстремістів поки що не потрапили до рук правосуддя, та й більшість іноземних найманців без перешкод залишили Афганістан зі зброєю в руках. У світі сьогодні є достатньо місць, де їхні ідеї й досвід матимуть застосування.

Прем'єр-міністр Великої Британії Тоні Блер свого часу заявив: «Перша фаза операції фокусується на Афганістані й знищенні терористичної мережі Усами бен Ладена. її осно­вою є нинішні бойові дії. Та буде й друга фаза, під час якої ми визначимо, що треба для того, аби покінчити з міжна­родним тероризмом у всіх його різноманітних формах». У виступі 11 березня 2002 р. у зв'язку з півріччям дня трагедії Президент Дж. Буш як стратегічне завдання визначив бо­ротьбу з міжнародним тероризмом. Це — ліквідація теро­ристичних груп, незалежно від країн, до яких вони проник­ли. Ще раніше було опубліковано список 28 терористичних організацій, серед них виділено шість, пов'язаних із бен Ла­деном. Названо також країни, від яких іде загроза викорис­тання ядерної зброї. Це Ірак, Іран, Північна Корея.

З огляду на те, що серед можливих кандидатів на прискіпливу увагу антитерористичної коаліції є не тільки міжнародні терористичні організації, а й окремі держави, підозрювані в сприянні тероризму, було зрозуміло: воєнні дії в тій чи тій формі Афганістаном не обмежаться. Адже завдання полягає не лише в тому, щоб упіймати й покарати безпосередніх учасників терористичних актів, а й у тому, щоб знищити всю мережу терору й примусити держави, які десятиліттями допомагають терористам, відмовитися від цієї злочинної діяльності.