Україна в системі геополітичних координат

Епохальність подій і явищ кінця XX ст. виявилася в тому, що сталися кардинальні зміни в геополітичній ситуації у світі: розпався Радянський Союз, змінився суспільно-політичний лад у колишніх соціалістичних державах Центральної та Східної Європи, об'єдналися Східна й Західна Німеччина, активно розширюється Північноат­лантичний альянс, економічно й політично інтегрується, хоч і не без труднощів, Європейський Союз.

У новому геополітичному просторі кінця XX ст. з'явився ряд нових держав, серед них — Україна. Як ново-створена держава, Україна відразу засвідчила прагнення віднайти свою геополітичну ідентичність, усвідомити себе в глобальному цивілізаційному контексті, визначи­тися з власними пріоритетами, національними інтереса­ми, виробити стратегію й тактику їх реалізації.

Геополітичне становище

У XX ст. після розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р. та розколу Європи по Другій світовій війні на два ан­тагоністичні табори поява в центрі Європи країни, що за розмірами та кількістю населення дорівнювала провідним державам континенту, стала третьою подією, що докорінно змінювала стратегічну конфігурацію в старому світі.

Досвід політичної історії виявив, що спілкування україн­ського народу з іншими було інтенсивнішим у періоди пов­ної або неповної державності. Також і світ виявляв до Ук­раїни більший інтерес за часів державності, й навпаки — в бездержавні часи вона опинялася на периферії міжнародних контактів. У період найвищого розквіту Київської русі стольний Київ вважався третім за величиною європейським містом після Константинополя й Кордови. Налагодження економічних і культурних зв'язків із Візантією ввело давньо­руську державу в коло передових євразійських країн. Так са­мо за часів Богдана Хмельницького, коли вирішувалося зав­дання створення незалежної української держави, до якої мали увійти всі етнічні українські землі, Чигирин — столи­ця гетьманської республіки — став політичним центром міжнародного життя. В Україну прибували посольства з Росії, Польщі, Молдавії, Швеції, Австрії, до цих країн ви­ряджались українські місії та посольства.

Для молодої держави насамперед було важливим вико­ристати традиції міжнародних контактів, які сягають корін­ням як у глибину століть, так і в часи Радянського Союзу, коли Українська РСР мала, хоч і обмежену, міжнародну суб'єктність, зокрема членство в ООН. Уже тоді в ній сфор­мувалася плеяда дипломатів із високим авторитетом у зовнішньополітичних колах.

Справжньою датою народження самостійної зовнішньої політики України слід вважати 16 липня 1990 p., коли Вер­ховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Цим було зроблено перший, надзви­чайно важливий крок до реального міжнародного визнання держави. У цьому історичному документі Україну проголо­шено суб'єктом міжнародного права та рівноправним учас­ником міжнародного спілкування, вперше оголошено про намір брати безпосередню участь у міжнародних справах, у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Розвиваючи положення цього документа, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, остаточно утвердивши принцип політичної само­стійності. Практична реалізація такого принципу відразу по­рушила питання про формування засад зовнішньої політики України.

Першим етапом на цьому шляху був період від 16 липня 1990 року до 1 грудня 1991 p., коли відбувся референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Саме тоді було створено правові та політичні передумови для становлення незалежної Української держави, а відтак і

для її утвердження як повноправного суб'єкта міжнародних відносин. Протягом згаданого періоду керівництво зовніш­ньою політикою здійснювалося Верховною Радою України: на той час парламент був фактично єдиним органом держав­ної влади, який виступав і діяв від імені всіх громадян держави.

Зовнішньополітичні можливості України на цьому етапі були досить обмеженими, оскільки де-юре вона ще залиша­лася союзною республікою у складі СРСР. Однак і за таких умов удалося закласти фундамент майбутніх відносин із провідними, важливими для нашої держави країнами.

19 листопада 1990 р. підписано Договір між Україною (тоді УРСР) і Росією (тоді РРФСР), яким сторони визнава­ли суверенітет одна одної та який майже сім років був пра­вовою підставою двосторонніх відносин між двома країна­ми. Вагомими здобутками позначилися й українсько-угорські двосторонні відносини. 27 вересня 1990 р. відбувся офіційний візит в Україну Президента Угорської Республіки Арпада Гьонца. Під час візиту сторони підтвердили невід­дільне право народів України й Угорщини визначати свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні, а також домовились утримуватися від будь-яких дій, що мали б на меті прямими чи опосередкованими засобами порушити територіальну цілісність одна одної. Важливими подіями у сфері зовнішньої політики України в цей період стали початок переговорів із Румунією щодо врегулювання проблеми кордонів, візити Голови Верховної Ради України до США, Канади, Франції, Німеччини.

Другий етап — етап міжнародного визнання України — розпочався в перші дні після референдуму.

Першою, 2 грудня 1991 p., незалежність України визна­ла Польща й вирішила встановити з нашою державою дип­ломатичні відносини. Того ж дня Канада визнала Україну як незалежну державу, 4 грудня це зробили Литва й Латвія, 5 грудня — Росія та Болгарія, 6 грудня — Естонія. В останні дні 1991 р. Україну визнали всі держави «великої сімки», що засвідчило остаточний злам у позиції світової громадськості щодо незалежності нашої держави. На 27 січня 1992 р. Ук­раїну вже визнала 91 держава, з 27 встановлено диплома­тичні відносини.

Після 1 грудня 1991 p. визнання відбувалося не лише на двосторонньому рівні, а й на рівні міжнародних організацій. ЗО січня 1992 р. Україна стала членом Конференції з безпе­ки та співробітництва в Європі (тепер Організація з безпеки та співробітництва в Європі), а 10 березня 1992 p., приєд­налася до Північноатлантичної Ради співробітництва (з 1998 р. — Рада євроатлантичного партнерства). Інтенсив­ність акцій щодо встановлення дипломатичних відносин України з іноземними державами засвідчила, що міжнарод­не співтовариство розглядає утворення незалежної України як запоруку стабільності на терені колишнього СРСР і га­рантію незворотності демократичних процесів у Східній Європі. Вагомим чинником у тому, що незалежна Україна досить швидко здобула визнання у світі, був обраний нею цивілізований і мирний шлях самовизначення. Керівництво зовнішньою політикою почав здійснювати обраний 1 грудня 1991 р. Президент України Леонід Кравчук, що відповідало процесу утвердження президентсько-парламентської систе­ми правління, коли одним із першорядних завдань стало створення ефективної виконавчої вертикалі.

Цей період, окрім міжнародного визнання України, ха­рактеризувався активним процесом кристалізації її головних зовнішньополітичних пріоритетів. Вони формувалися на за-садничих для нашої держави документах — Декларації про державний суверенітет та Акті проголошення незалежності України — й мали на меті якнайповніше забезпечити національні інтереси. Однак повноцінну теоретичну базу зовнішньої політики України ще тільки належало створити.

Магістральні вектори сучасної української зовнішньої політики, які характеризують третій етап її здійснення, визначено «Основними напрямами зовнішньої політики Ук­раїни», затвердженими Верховною Радою України 2 липня 1993 p., Концепцією національної безпеки України та інши­ми законодавчими актами. На практиці це означає стра­тегічне партнерство з Росією, інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури, співробітництво з країнами Цент­ральної та Східної Європи.

На міжнародну арену Україна, зважаючи на її геополі-тичні характеристики та економічний потенціал, вийшла помітним державним суб'єктом у світовій розстановці сил.

В Україні в Карпатах міститься географічний центр Європи, в Криму — геополітичний полюс Євразії. За площею (603,7 тис. кв. км) Україна посідає друге місце в Європі, поступаючись лише Росії. В Україні станом на 5 грудня 2001 р. жило 48,2 млн осіб, що ставило її за цим показни­ком на шосте місце в Європі (після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії та Франції).

У світовій ієрархії країн Україна опинилась у другому ешелоні. За даними ООН 2003 p., Україна за індексом люд­ського розвитку (тривалість життя, письменність і охопле-ність навчанням, розмір ВВП на душу населення) посідає 82 місце серед 102 країн світу й характеризується як серед­ня за величиною та рівнем розвитку держава, якій однаково далеко як до найбагатших та найпотужніших країн, так і до тих, що є найбіднішими на планеті.

З точки зору класичної геополітики українська геостра-тегія постала перед вибором двох головних парадигм: євразійської та євроатлантичної (до яких пізніше долучилась і третя — чорноморська), що зумовлено специфікою гео­графічного розташування України, її належністю одночасно до двох регіонів — Європи та Євразії і, до того ж, її пери­ферійним положенням у кожному з них.

У новітній історії Україна стикалася зі світом здебіль­шого опосередковано, крізь призму чужих інтересів та ін­шої, політично розвиненішої свідомості (польської, росій­ської, німецької). Сьогодні Україна постала перед завданням відкрити світ для себе (Європа проходила цей шлях про­тягом кількох століть), як і себе для світу, перестати бути значним геополітичним простором для багатьох землян.

У теоретичному плані це зумовило пошук відповідного місця держави у світовій глобальній політичній та еконо­мічній системах, а в практичному — створення механізму реалізації національних інтересів політичного та еконо­мічного характеру на глобальному й регіональному рівнях.