Україна, Європа, Євроатлантика

Європейський вибір України було визначено на етапі формування засад зовнішньої політики держави, він грунтувався на її життєво важливих інтересах, історичному прагненні українського народу бути невіддільною частиною єдиної Європи. Цей вибір природно викристалізувався з усієї попередньої історії, менталітету і глибоких демократич­них традицій. Уже в 1993 р. перспективною метою українсь­кої зовнішньої політики було визначено членство України в Європейських Співтовариствах (Європейському Союзі), а також інших загальноєвропейських структурах.

Європейський Союз є одним із потужних світових лідерів XXI ст., своєрідним дороговказом для інших країн світу. П'ятнадцять країн Європи (Австрія, Бельгія, Велика Бри­танія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція) з населенням близько 400 млн чоловік і ВВП 10 трлн доларів упевнено й послідовно, хоч і не без пере­шкод, прямують до економічного й політичного об'єднання та створюють унікальне міждержавне співтовариство з єди­ним громадянством, кордоном, грошовою одиницею, внутріш­ньою й зовнішньою політикою. Ведеться робота над ство­ренням Конституції цього міжнародного співтовариства.

У жовтні 2002 р. конвент зі 105 представників національ­них урядів і парламентів країн—членів Європейського Союзу оприлюднив проект Конституції Європи. Ним перед­бачалося: запровадження інституту президентства, посилен­ня присутності Європейського Союзу на світовій арені, можливість виходу тієї чи тієї країни зі складу ЄС за влас­ним бажанням, подвійне громадянство. Конституція мала б діяти впродовж 50 років від часу її ухвалення. Процес ухва­лення європейської Конституції відбувався складно. Це засвідчив саміт Євросоюзу у Брюсселі (грудень 2003 р.), на якому через суперечності у підході до принципових поло­жень цього документа (механізм голосування, структура ЄС після прийняття в нього 2004 року десяти нових членів) так і не було схвалено запропонований проект.

Перша Конституція Європейського Союзу підписана 29 жовтня 2004 р. в Римі главами держав і урядів усіх 25 країн. Основний Закон має бути ратифікований парла­ментами всіх країн Європейського Союзу, остаточний про­цес ратифікації може завершитися не раніше початку — середини 2006 року.

Після того, як на початку 90-х років Європейський Союз визначив 13 країн, що можуть претендувати на повноправ­не членство в ньому, зона стабільності, економічного й соціального добробуту наблизилася до українських кор­донів. Україна, усвідомлюючи себе невіддільною частиною європейського простору, також задекларувала намір стати повноправним членом ЄС. 14 червня 1994 р. у Люксембурзі була підписана, а 1 березня 1998 р. після ратифікації всіма державами-членами ЄС набула чинності Угода про партнер­ство і співробітництво між Європейським Союзом та Ук­раїною. У грудні 1999 р. Європейська Рада (найвищий орган ЄС) затвердила спільну стратегію Європейського Союзу що­до України. Стратегією, розрахованою на чотири роки, було закладено засади співпраці з державою, яка не є безпосе­реднім претендентом на вступ до Союзу. Цей програмовий документ хоч і не стверджував, що Україну в недалекому майбутньому запросять стати повноправним членом ЄС, водночас передбачав підтримку процесу демократичних і економічних перетворень у ній, її внутрішньої та зовнішньої політики, правових основ.

Угода про партнерство та співробітництво, спільна стра­тегія визначили критерії, що їх протягом найближчих 10— 15 років має досягти Україна в розвитку, щоб довести свою готовність стати членом ЄС. Ішлося про стабільність інсти­тутів, які гарантують принципи демократії й законності в країні, наявність ринкової економіки, що ефективно функ­ціонує, її конкурентоспроможність, готовність прийняти в повному обсязі законодавче надбання ЄС, тобто правила гри, за якими він функціонує, — а це майже 80 тисяч сторінок про норми європейського права.

Упродовж перших тринадцяти років незалежності Ук­раїни її відносини з Європейським Союзом нагадують рад­ше наміри, а не угоду про входження України до європей­ського політичного, правового, економічного простору. (Україні не надано статусу асоційованого члена ЄС, до чого наша держава прагнула останніми роками). Для вступу до ЄС самого бажання України чи доброї волі західноєвро­пейських країн виявилося замало, потрібен цивілізований рівень розвитку економіки, інститутів громадянського сус­пільства, правової й політичної культури всіх верств.

Україні у відносинах із Європейським Союзом доводить­ся брати до уваги, що процес розширення ЄС не може штучно форсуватися. Країни Західної Європи йшли цим шляхом майже 50 років. На нинішньому етапі реалізовуєть­ся вже задекларований раніше проект триступеневого роз­ширення: поповнення ЄС десятьма членами в травні 2004 р. (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Мальта, Кіпр, Латвія, Естонія, Литва), плюс дві країни до 2007 р. (Болгарія та Румунія), плюс іще одна країна приблизно до 2010 р. (Туреччина). Потім може настати п'яти-семирічний період адаптації здійсненого розширення, і лише після цього стане можливим новий раунд розширення, до якого може потрапити й Україна.

Головна проблема реалізації Україною євроінтеграційноі стратегії поки що лежить не так у кількісних, як у якісних перетвореннях суспільства й економіки загалом. Протягом 90-х років усе ще не зроблено відчутних кроків на шляху встановлення верховенства права, закріплення сталих темпів економічного зростання, подолання корумпованості й ор­ганічно пов'язаної з нею тінізації економіки. Це дуже важливо, але ще важливіше реально запобігти новому «раун­дові» зрощування влади та власності, подолання безконт­рольності чиновництва й бюрократизму, які, за всіма озна­ками, істотно перевершують колишні параметри адміні­стративної системи. Саме через це нас бояться пускати до Європи.

На нинішньому етапі ймовірними можуть бути такі два сценарії європейської інтеграції України:

1) укладання асоціативної угоди;

2) реалізація запропонованої ЄС нової зовнішньополі­тичної концепції «Ширша Європа — сусідство: новий вимір відносин із нашими східними та південними сусідами».

За першим сценарієм, Україна змінить рамки відносин із Євросоюзом завдяки встановленню асоційованих відносин, аналогічних до передбачених свого часу європейськими уго­дами між ЄС і державами ЦСЄ. Укладання асоційованої угоди не приведе автоматично до членства в ЄС, однак засвідчить реальну перспективу його набуття в недалекому майбутньому.

Другий сценарій передбачає, що Україна поглиблювати­ме відносини з ЄС у рамках новоопрацьованої європейської концепції. У березні 2003 р. Європейська комісія у відповідному посланні затвердила нові засади відносин на найближчі десять років із країнами, які з 1 травня 2004 р. мають із Європейським Союзом спільні кордони, і з тими, членство яких у ЄС наразі не планується. Цей сценарій закріплює наявні рамки відносин, і його реалізація унемож­ливить протягом наступних років обговорення перспективи членства України в Євросоюзі.

Імовірнішим є другий сценарій, що передбачає закріп­лення й розвиток досягнутого рівня двосторонніх відносин. Владним структурам належить активізувати свої дії для роз­витку цих відносин, що на сьогодні передбачають, з одного боку, входження України до європейського політичного, правового, економічного простору, а з іншого — визначен­ня політики ЄС щодо України, підтримку державами Євро­пи стратегії інтеграції України до ЄС.

Початок XXI ст. поставив Україну перед необхідністю визначитися з низкою проблем. Серед них — здатність під­тримувати високу репутацію в Раді Європи, повноправним членом якої вона стала 9 листопада 1995 p., підписавши Європейську конвенцію з прав людини та Статут Ради Європи. Членство України в РЄ надало їй можливість бути безпосередньо залученою до вироблення спільної політики європейських держав, сприяти створенню загальноєвро­пейської правової та культурної єдності. Крім того, вступ до Ради Європи дав можливість нашій державі використовува­ти перевірений десятиліттями досвід європейських держав у процесі демократизації суспільства, реформувань правової системи, приведенні національного законодавства у від­повідність із міжнародними нормами і стандартами.

Вступ України до Ради Європи засвідчив високу оцінку європейською спільнотою політичних та економічних ре­форм, здійснених нашою державою за порівняно короткий час. Однак Україні неодноразово доводилося захищати свою репутацію в Раді Європи, відносини з цією міжнародною організацією перебувають у перманентній напрузі. Рада Європи постійно й небезпідставно констатує зволікання з ухваленням законів, порушення демократичних свобод і прав людини в Українській державі.

Відносини України з НАТО визначаються участю в Про­грамі «Партнерство заради миру» (Індивідуальну програму партнерства України з НАТО було схвалено навесні 1996 p.), Хартією про особливе партнерство, підписаною 9 липня 1997 р. в Мадриді, а також Державною програмою співро­бітництва України з НАТО до 2004 p., затвердженою Указом Президента України від 27 січня 2001 р. Динаміка цих відносин відчутно знизилася наприкінці 90-х років XX ст. у зв'язку з кризою в Югославії. Те, як НАТО повелася в умо­вах цієї кризи, наочно показало, що Європа поступилася правовими й етичними нормами на користь застосування сили, бомбардувавши військові та стратегічні об'єкти на те­риторії Югославії. Владні структури України, політичні си­ли всіх напрямів одностайно засудили військові бомбарду­вання югославської території, щоправда, виявивши різні підходи до відносин із альянсом в подальшому.

Нагадаємо, що Північноатлантичним договором, який підписано у Вашингтоні 4 квітня 1949 p., засновано альянс (НАТО), покликаний забезпечити колективну оборону його членів. Державами—членами НАТО є Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Італія, Канада, Люк­сембург, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Порту­галія, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Угорщина, Франція, Чехія.

У міру врегулювання югославської кризи, зменшення її гостроти відносини України з НАТО почали повертатись у попереднє русло, що засвідчили офіційні візити до Києва Генерального секретаря НАТО Джорджа Робертсона в люто­му 2000 р. та в липні 2002 p., під час яких він підтвердив ставлення альянсу до України як до одного з ключових еле­ментів системи безпеки в Європі. Україна виявила прагнен­ня взяти безпосередню участь у реалізації пакту стабільності на Балканах і проекті створення європейських сил швидко­го реагування.

Наприкінці травня 2002 р. Рада Національної Безпеки та Оборони України під головуванням Президента держави ух­валила рішення про початок процесу, метою якого є вступ України в НАТО.

На Празькому саміті Північноатлантичного альянсу (листопад 2002 р.) було оголошено про офіційне запрошен­ня семи нових країн — Словенії, Словаччини, Болгарії, Ру­мунії, Литви, Латвії, Естонії до НАТО. В квітні 2004 року ці країни стали повноправними членами Північноатлантич­ного альянсу. На цьому саміті на засіданні комісії НАТО— Україна прийнято два документи: план дій НАТО—Україна й цільовий двосторонній план дій на 2003 р. Реалізація цих документів виводить відносини України з альянсом на якісно новий рівень. Водночас в Україні склалося інертне, а подеколи негативне ставлення не лише політичних сил, різних владних структур, а й значної частини населення до проголошеного курсу на зближення з НАТО, що ускладнює реалізацію плану. Початок XXI ст. поставив перед держав­ною владою дилему: або узгодити свій стратегічний курс із настроями співвітчизників, або переконати своїх громадян у доцільності поглиблення співпраці з Північноатлантичним альянсом.

Україна послідовно прагне підтримувати тісні відносини зі США як могутньою наддержавою, статус якої визначаєть­ся її економічною й військовою могутністю, впливом на міжнародні фінансові організації, лідерством у розробці й

запровадженні новітніх технологій. Однак налагодити парт­нерські й довірчі відносини зі США вдалося не одразу. У перші роки незалежності України давалися взнаки певна настороженість Вашингтона в стосунках із Києвом, доміну­вання в українсько-американських відносинах стереотипів минулого, сумніви частини американського істеблішменту щодо здатності України проводити власну, незалежну від будь-кого політику. Такі настрої вдалося подолати лише після того, як Україна на практиці довела, що вона є перед­бачуваним і послідовним партнером. Значною мірою цьому сприяли конкретні кроки нашої держави у справі ядерного роззброєння. Саме тоді США почали розглядати Україну як важливий чинник безпеки й стабільності у Європі.

Від 1996 р. українсько-американські відносини наближа­лися до рівня стратегічного партнерства, увага до України в зовнішній політиці США постійно зростала. Це партнерство стало вагомим чинником євроатлантичної стабільності й безпеки, важливим елементом створюваної нової архітекту­ри безпеки в XXI ст. Своєрідним підсумком цього етапу роз­витку відносин між нашими державами став візит Прези­дента США Б. Клінтона в Україну 5 червня 2000 р. Уперше в історії двосторонніх відносин президенти України та США підписали спільну заяву, згідно з якою сторони взяли на се­бе зобов'язання поглиблювати стратегічне партнерство.

Однак у сфері економічних відносин американський капітал виявляв інтерес до українського ринку тільки з міркувань сьогоденної вигоди. Постачання товарів з Ук­раїни до США становить 3,8 відсотка, імпорт — 3,4 відсот­ка її зовнішньоторговельного обороту. Хоча США й посіда­ють перше місце серед іноземних інвесторів в економіку Ук­раїни, але це значно менше за американські інвестиції в інші країни. Лише в Польщу США вклали близько 6 млрд. дол. І саме США відіграли провідну роль в істотному обме­женні зовнішнього фінансування України. Вкрай потрібні в Україні під час гострої фінансової кризи запозичення було отримано з великим запізненням. Палко схвалили США вихід України з «ядерного клубу»: одним розчерком пера Україну, після певного її опору, викреслили з-поміж ядер­них держав світу, в якому, як показує досвід, зокрема й останнього часу, сила є найпереконливішим аргументом.

Об'єктивно Сполучені Штати Америки зацікавлені (й це відповідає їхнім стратегічним інтересам) у тому, щоб Ук­раїна розвивалася як демократична країна, увійшла до євро­пейських структур як держава-партнер, зберігала неза­лежність. З приходом до влади у 2000 р. нового Президента США Джорджа Буша-молодшого нова адміністрація США задекларувала намір проводити щодо України прагматичну лінію, яка має залежати від політичної стабілізації й успіху економічних реформ у ній. За словами Кондолізи Райс, рад­ника Президента США з питань національної безпеки, США не розглядають Україну як міст між Росією та Євро­пою, але відзначають особливу роль України як великої європейської сили, а крім того, для європейської стабіль­ності є важливими добрі стосунки України й Росії, врахову­ючи схожість їхніх доль.

У 2002 р. українсько-американські відносини різко по­гіршилися. Адміністрація Президента США звинуватила Україну, яка декларувала стратегічне партнерство з ними, в намаганні продати радарні установки «Кольчуга» Іракові, якого США оголосили своїм ворогом. Розслідування щодо можливого постачання в Ірак комплексу «Кольчуга», заяви керівників України з цього приводу Вашингтон не переко­нали. Марк Галлін, директор відділу Європи, Молдови й Білорусі, пояснив позицію американського уряду так: «Від­новлення довіри між США й Україною вимагатиме чимало часу — тут багато що залежить від України, від її готовності до ширшого співробітництва. Ми не вважаємо резонанс, викликаний ситуацією навколо «Кольчуги», кризою широ­кого спектру українсько-американських відносин. Вони, як і раніше, залишаються важливими для США». Зрештою факт продажу радарної установки Іракові не підтвердився.

Від самого початку незалежного існування Україна орієн­тувалася на тісне співробітництво із західноєвропейськими державами, передусім із Німеччиною.

26 грудня 1991 р. Федеративна Республіка Німеччина однією з перших визнала Україну. Дипломатичні відносини між Україною й ФРН встановлено 17 січня 1992 р. Проте на той час Німеччина вирішувала складне завдання — намага­лася «прив'язати» до Європи Росію й крізь призму цих відносин, як це робили і США, вона розглядала свої стосунки з Україною. Лише з кінця 1992 р. відносини з Україною стали розглядатись у ФРН як окремий і самостійний напрям зовнішньої політики. У 1993 р. відбувся візит до Києва Фе­дерального канцлера ФРН Гельмута Коля, в ході якого було підписано спільну декларацію про основи відносин між Україною і ФРН, а також низку двосторонніх угод. Для України це стало важливою моральною підтримкою. Адже саме Німеччина як політичний і економічний лідер серед західноєвропейських країн може істотно підтримати Україну в її прагненні до європейської інтеграції. Групою німецьких економістів було розроблено програму «Україна: економічні реформи за 1000 днів», схвалену урядом України. Німеччи­на висловила намір виділити кошти для компенсації оплати праці тих, хто в роки Другої світової війни примусово пра­цював на її території.

Традиційними стали українсько-німецькі консультації на найвищому рівні. 28—29 травня 1998 р. у Бонні відбули­ся перші українсько-німецькі міжурядові консультації під головуванням Президента України Л. Кучми та Федерально­го канцлера Німеччини Г. Коля. Під час консультацій у червні 2000 р. в Лейпцигу в грудні 2001 р. у Києві та в берез­ні 2004 р. в Берліні було обговорено широке коло проблем, зокрема зовнішньополітичного та культурного співробіт­ництва, економічної та фінансової співпраці, перспективи дальшого співробітництва у сфері сільського господарства, екології, ядерної енергетики, військового та військово-тех­нічного співробітництва, боротьби з міжнародним терориз­мом і організованою злочинністю. Консультації підтвердили життєздатність і ефективність започаткованої з попереднім урядом ФРН якісно нової форми двосторонніх відносин і засвідчили зростання взаємної довіри та практичну готов­ність сторін до поглиблення співпраці в різних сферах.

У політичній та економічній сфері перспективним ви­дається співробітництво з країнами «великої сімки» та інши­ми державами Західної Європи.

Від часу визнання України (31 грудня 1991 р.) та вста­новлення дипломатичних відносин (10 січня 1992 р.) Велика Британія розглядає Україну як державу, покликану відігра­вати ключову роль у підтриманні стабільності не лише в регіоні Центральної та Східної Європи, а й на європейському континенті загалом. Плідно розвивається співробітницт­во у. військово-технічній сфері. Співпраця з найвпливовіши-ми британськими компаніями з метою залучення стра­тегічних британських інвестицій в економіку України й нині залишається пріоритетним напрямом українсько-британ­ського торговельно-економічного співробітництва. Між Україною та Великою Британією укладено 21 угоду та до­говір про принципи відносин і співробітництво. У липні 1999 р. оформлено правонаступництво України щодо десяти укладених між колишнім СРСР та Великобританією угод про співробітництво в різних сферах.

Італія визнала незалежність України 28 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини встановлено 29 січня 1992 р. Ос­кільки Італія входить до складу «великої сімки» та Євро­пейського Союзу, налагодження тісного співробітництва з нею істотно сприяє зміцненню позицій України на міжна­родній арені й, зокрема, в європейському політичному просторі. Процес становлення українсько-італійських відно­син характеризується поступовою активізацією двосторон­нього політичного діалогу, розширенням економічного співробітництва та культурних зв'язків.

Відносинам з Канадою належить пріоритетне місце в зовнішній політиці України, що зумовлюється сучасним політичним та економічним значенням Канади як держави «великої сімки», а також історичними етнокультурними чинниками. Формування засад міждержавних відносин із цією країною почалося ще задовго до проголошення неза­лежності України, оскільки на території Канади живе знач­на частина українського етнічного населення. З початку 90-х років підтримка Канадою незалежності України наби­рає активних форм, а 2 грудня 1991 р. Канада першою із західних держав визнала суверенітет України й заявила про наміри розвивати повноцінні двосторонні відносини на па­ритетній основі. Дипломатичні відносини між Україною й Канадою встановлено 27 січня 1992 р. Дальший розвиток відносин між Україною і Канадою можна визначити як по­ступальний. Канада відіграла активну роль у консолідації зусиль міжнародного співтовариства (в рамках «великої сімки»), спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Франція визнала незалежність України 27 грудня 1991 p., дипломатичні відносини між обома країнами встановлено 24 січня 1992 р. Для України відносини з Францією — про­відною державою Європи й одним із лідерів європейського будівництва — важливий чинник європейської та трансат­лантичної інтеграції. Між країнами підписано 36 двосто­ронніх документів, 26 із них — про співробітництво в еконо­мічній, науково-технічній, культурній та військовій галузях.

Японія визнала незалежність України 28 грудня 1991 р. Дипломатичні відносини встановлено 28 січня наступного року. У січні 1993 р. в Києві почало працювати Посольство Японії. Пріоритетним у спектрі двосторонніх відносин є торговельно-економічне співробітництво. Японія включила Україну в національну генеральну систему преференцій, від­крила кредитування японського експорту в Україну. Україні було надано 117 млн доларів безвідплатної допомоги, а зага­лом кредитна допомога становила 200 млн доларів. Японія поряд із фінансовими внесками у фонд об'єкту «Укриття» регулярно організовує програми для українських фахівців із ядерної безпеки та надсилає японських фахівців в Україну. Зі свого боку, наша держава підтримує прагнення Японії стати постійним членом Ради Безпеки ООН.

Важливою складовою зовнішньополітичної діяльності України з перших років її незалежності стала участь у все­світніх міжнародних організаціях. Зусилля України на цьому напрямі зосереджувалися насамперед на реалізації завдань, що випливали з Конституції держави та програмових зов­нішньополітичних документів. Це використання засобів ба­гатосторонньої дипломатії для захисту національних інте­ресів України, зміцнення гарантій її незалежності й тери­торіальної цілісності, залучення необхідних засобів для здій­снення ринкових реформ, стабілізації економіки, приско­рення її інтеграції у світову господарську систему.

До відновлення Україною незалежності ООН була чи не єдиною трибуною, з якої український народ міг донести міжнародному співтовариству інформацію про себе. Незва­жаючи на те, що незалежна Україна стала членом 66 міжна­родних організацій, учасницею міжнародних форумів, важ­ливість ролі ООН для неї не зменшилася. Україна мала в ООН активну позицію і зробила істотний внесок у всі сфери її діяльності, зокрема у справу підтримання міжнародно­го миру та безпеки, врегулювання конфліктів, зміцнення ре­жиму нерозповсюдження ядерної зброї, роззброєння та контролю над озброєнням, економічного та соціального розвитку, поваги до прав і свобод людини, дотримання за-садничих норм і принципів міжнародного права. Україна також активно сприяла ліквідації апартеїду та врегулюванню палестинського питання. Розуміючи потребу оновлення створеної понад півстоліття тому організації, її адаптації до проблем сучасності, Україна стала одним із ініціаторів і найактивніших провідників реформування ООН. Підтверд­женням авторитету України в цій міжнародній організації стало, зокрема, обрання її представника в 1997 р. Головою 52-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Україну також було обрано до складу непостійних членів Ради безпеки ООН на 2000—2001 pp., що засвідчило зростання її ролі як активно­го та впливового учасника глобальних і регіональних про­цесів сучасності, підвищення її політичного авторитету та зміцнення міжнародних позицій. Одне з важливих завдань, що його наша держава ставить перед собою в ООН, — під­вищення економічної віддачі від участі України в діяльності організації, розширення й активізація консультативної, технічної та фінансової допомоги з боку органів, фондів, програм, спеціалізованих установ ООН з метою вирішення невідкладних питань економічного розвитку та забезпечен­ня соціального захисту населення, прискорення інтеграції економіки України в європейський і світовий простір.