Формування теорій міжнародних відносин

Якщо до XX сторіччя світові процеси йшли своєю чергою, а теоретичні дослідження мало впливали на реальний курс держав, то в XX сторіччі поступово й неухильно

зростає вплив теорії на практику міжнародних відносин. Серед теорій міжнародної політики певне місце займають концепції революційного перетворення світового співтовариства. Аналізуючи світові проблеми з класових позицій, видатні соціологи Карл Маркс, Фрідріх Енгельс, Володимир Ленін виходили в розробці міжнародних відносин в кожній історичній епосі з поєднання внутрішньої і зовнішньої політики держав у відповідності із законо­мірностями розвитку конкретно-економічних систем. Вважаючи епоху після 1917 року перехідною від капіталізму до соціалізму, Володимир Ленін висунув положення про світовий революцій­ний процес, світову революцію, про антиімперіалістичну бороть­бу, про природний союз з народами колоніальних і залежних країн. Змістом зовнішньої політики імперіалізму вважалося світове па­нування. В умовах капіталізму вирішення всіх спірних питань між державами можливо тільки за допомогою сили. Соціалістичні дер­жави в зовнішніх відносинах з іншими країнами дотримувались принципу соціалістичного інтернаціоналізму, принципу мирного співіснування.

Відкидаючи класовий підхід до оцінки міжнародних відносин між державами, представники інших соціологічних шкіл тоді ж гостро кри­тикували марксистські теорії міжнародних відносин, обвинувачували марксистів в економічному визначенні, в прикритті соціалістичними ви­значеннями гегемонісгпських зазіхань Росії, в розбіжності між теорією і практикою дій реального соціалізму. Ідея балансу сил і різноманітні ва­ріанти взаємодії, інтеграції - ось ті два протилежні полюси в XX сторіччі, між якими тривав процес розвитку пемарксистських теорій міжнарод­них відносин. На рубежі XIX та XX століть глобалізація політики і формування блокового імперіалізмі/ сприяли висуванню нових підходів до ос­мислення подій і намічених тенденцій, що відбуваються в усіх сферах суспільного життя країн світу.

Ще на початку XX століття англійський географ Хальфорд Маккіп-лер розробляє теорію геополітики. її суть полягала у визнанні визна­чальними в міжнародних відносинах держав природних явищ. Відзнача­лося, що той, хто керує Східною Європою - керує серединною землею Євразії; хто управляє серединною землею Євразії - керує світовими ост­ровом Європи, Азії, Африки, а той, хто управляє світовим островом -керує світом. Якщо ж залишити в стороні умоглядні комбінації/ідея зна­чення географічних факторів для становища держав, їх політики та істо­ричної долі, плідно розвинена ще в працях Генрі Бокля, Льва Мечникова, Жак Елізе Реклю, а пізніше в працях Сергія Соловйова, Василя Клю-чевського, Фрідріха Ратцеля, Рудольфа Челлепа та інших. Так, ідея суспільного прогресу історії людства лежить в центрі соціологічної концепції Льва Мечникова. Соціальний прогрес, зв'язаний з розвитком промисло­вого будівництва і техніки, свідчить про гігантське зростання влади людини над силами природи. Прогрес також безпосередньо зв'язаний з еволюцією соціальних зв'язків між людьми і фактом зростання загаль­нолюдської солідарності.

Ці явища та процеси, підкреслює Лев Мечни­ков, є критерієм і ознакою суспільного прогресу. Виходячи з вчення Чарльза Дарвіна про боротьбу за існування і природний відбір в біоло­гічному світі, Лев Мечников відзначає, що ці процеси ведуть до дифе­ренціації організмів і органів і спеціалізації їх функцій, що в сукупності «колективної діяльності всіх органів» забезпечують життя цілісному біо­логічному світу, і вивчати суспільні процеси і явища повинна політична соціологія.

На відміну від біологічного світу, де відбувається боротьба за інди­відуальне існування, в соціальній сфері, навпаки, люди об'єднують свої зусилля для досягнення загальної мети. Суспільство можна порівнюва­ти з організмом, як це робили Огюст Копт або Герберт Спенсер, але не можна ототожнювати їх, тому що істотно відрізняються один від одного.. Аналізуючи історію і культуру, різноманітні цивілізації і народи, Лев Мечников приходить до висновку, що об'єктивним фактором їх розвит­ку є географічне середовище - загальний елемент і умови буття суспіль­ства безвідносно простору і часу. Геологічна будова Альпів ускладнює вторгнення в Центральну Європу з Італії, але не в зворотному напрямку, що не раз відіграло роль в історії. Географічний фактор в житті сус­пільства істотний. Без природи немає суспільства. Людина вийшла, народилась в світі природи і генетично є природною істотою. Природні джерела засобів праці та засобів життя - невід'ємна умова існування і розвитку суспільства, людини. Адже безсумнівне значення в розподілі ресурсів держав і формуванні ними зовнішньої політики мають такі фак­тори: вихід до моря, природні багатства, клімат, а також конфігурація кордонів, сусіди та ін. Ллє геополітика базувалася не на фактах науки, а на здоровому сенсі, вигадці, шовінізмі, расизмі тощо. Це спроба ідеоло­гізації географії, соціології і використанні їх з політичною метою. І го­ловний недолік теорій геополітичної соціології в тому, що абсолютизу­вався якийсь один з різноманітних компонентів рівняння світової політики. В 20-30-х роках в Німеччині найвідомішим представником геополітики є генерал Карл Хаусхоффер. Його ідеї використовувались для обґрун­тування агресії гітлерівської Німеччини - теза про життєвий простір та ін. Зрощування з расистськими вигадками надовго дискредитували саме поняття геополітика. Ідеї геополітики активно розроблялися в США до і після другої світової війни, мали вплив па погляди представників шко­ли політичного реалізму. У міжвоєнний період в США розвивався ще один напрям теоретичного осмислення міжнародної політики - політичний іде­алізм. Суть його полягає в тому, що відкидаючи баланс сил, світова полі­тика розглядалася в поняттях право і мораль, і моделі міжнародних відно­син ставилися на юридичну основу. Внаслідок виявлялися конструкції з ідеальними параметрами, що мало відобразити європейські та глобальні реальності. Протиставляючи балансу сили міжнародні організації, політо­логи Джордж Шоттуел, Девід Перкінс, Віль Дій та ін. перебільшували їх роль в міжнародних відносинах держав.

У другій половині XX століття теорії міжнародної політики розроблялися під впливом суміжних галузей знань і в зв'язку з змі­нами в міжнародних справах. Аналізуючи становище вивчення теорії міжнародної політики, англійський політолог Джеймс Френ­кель відзначав, що «жодна з так званих «теорій» не нагадує точ­ної логічної організації і не наближається до канонів перевірки теорії». Разом з тим, тоді ж запропонована безліч аналітичних підходів, концепцій, моделей, що висвітлюють окремі сторони міжнародних процесів, їх домінуючі тенденції і загальне станови­ще на певних етапах. У другій половині 40-х років у СІЛА виникла школа політичного реалізму. Тривалий період школа політичного реалізму мала вплив на державні структури, зайняті проблемами зовнішньої політики. Серед учених і політиків школи політично­го реалізму і школи стратегічного аналізу міжнародних відносин -Джордж Кеннан, Уолт Ліппман, Збігнєв Бжезинський, Уолт Ро-стоу, Генрі Кіссінджер, Джон Болл, Ральф Страус Хюпе та інші, включаючи Раймонда Арона (Франція), Джеймса Френкеля (Ан­глія) та ін. Очолював школу стратегічного аналізу міжнародних відносин Ганс Моргентау. Помітний вплив на світогляд і погля­ди про міжнародну політику мали і вчення Нікколо Макіавеллі, Томаса Гоббса, праці німецького історика XIX ст. Леона Тло Ранке і англійського історика XX ст. Арнольда Тойнбі, а також теоретики геополітики. Розглядаючи недосконалість становища в світі як результат дії сил, закладених в людській природі, реалісти закликали не протистояти їм. А Генрі Моргентау підкреслював, що «моральні принципи ніколи не можуть бути повністю здійснені і мають в будь-якому випадку приблизно відповідати один одно­му через незмінно тимчасовий баланс інтересів і завжди неміцне врегулювання конфліктів». Реалісти розглядали міжнародну полі­тику як боротьбу за владу, почату суверенними державами в го­нитві за перевагами.

Концепція державних інтересів, названих «національними», та­кож розроблялася реалістами. Економічні інтереси (збереження зв'язків з партнерами, нарощування експортного потенціалу і за­кордонних інвестицій, захист внутрішнього ринку), національна безпека (захист від зовнішньої небезпеки), інтереси світового по­рядку - все це постійні інтереси. Реалізація і утвердження інте­ресів дає можливість державі зайняти в світі положення, відпо­відне її силі. І поняття сила, могутність розкривається надто широко. Державною могутністю називає соціолог Леон Халле спроможність добиватися бажаних результатів будь-якими засо­бами: красномовністю, переконливою аргументацією, шантажем, торгівлею, загрозою і примушенням та ін., а також умінням ви­кликати жалість, роздратування або незручність. Говорячи про елементи сили, Ганс Моргентау з дев'яти елементів сили виділяє дипломатію. А опору на військову силу реалісти вважають умо­вою її успішності. Соціолог Роберт Осгуд вважав головною мірою сили спроможність заперечувати інтереси інших націй, включа­ючи саме їх виживання як останній засіб. Баланс сил, що фор­мується на основі блоків і союзів на чолі з найсильнішими дер­жавами, є основний механізм світової політики, що і приводить різні елементи могутності держави до одного знаменника. Цент­ри сили підтримують баланс у рівновазі. Наслідком же порушен­ня балансу сил і є війна або активна підготовка до неї. Викорис­товуючи ідеї геополітиків, соціолог Уолт Ростоу протиставляє Америку Євразії, підкреслюючи, що «об'єднані ресурси Євразії, включаючи військовий потенціал, були і залишаються вище американських. Сполучені Штати, по суті, потрібно розглядати як континентальний острів, що переважає за розмірами Євразію. Американські інтереси вимагають, щоб жодна держава або група дер­жав, ворожі або потенційно ворожі США, не панували над Євра­зією або достатньою частиною її». Вирішити проблему пропонувалося, протиставивши центр Євразії окраїнам, зберіга­ючи за США роль держави-балансира.

Теорія реалістів постійно знаходилась під вогнем критики мар­ксистів та ідеалістів, а в 60-і роки зазнала атак з боку модерні­стської течії за недостатню конкретність ключових понять та об­меженість тенденцій розвитку та ін. В 60-х роках в противагу ідеалістам, реалістам та традиціоналістам виникла політична те­чія модернізм - певне спрямування політичних змін, в основі яких конфлікт між національними політичними культурами і загальноцивілізованими цінностями. Модерністи заявили про намір зв'я­зати процеси і досягнення науково-технічної революції з моделями міжнародних відносин. Тоді заспівачами модернізму ви­ступили соціологи Куінсі Райт, Карл Дойч і Мортон Каплан. В руслі модернізму склалася і школа системного аналізу міжнародних відно­син та ін. (Мортон Каплан, Девід Синер, Анрі Органскі), теорія зовнішньої політики (Джордж Розентау), теорія інтеграції (Карл Дойч), теорія міжнародного конфлікту (Отто Хонси, Белл Броді та ін.), теорія міжнародних організацій (Евін Хаас, Джеймс Пай та ін.). Якщо раніше держави розглядалися як внутрішньо єдині оди­ниці, що визначали свій курс зовнішніх відносин на основі націо­нальних інтересів, то в сучасних умовах держави вивчаються як системи, підлеглі впливу ззовні. Приділяється увага міжнародним організаціям: транснаціональним корпораціям та іншим суб'єктам міжнародних відносин, розглядається їх роль у світовій політиці. Якщо у реалістів метою держави переважно є прагнення до безпе­ки, що гарантується силою, то модерністи «взаємозалежність без­пеки» розглядали як сукупність контрольних механізмів у розподілі ресурсів та ін. Теорії модерністів надто уразливі та зазнають постій­ної критики. Тривалість традиціоналістських поглядів в урядових структурах Заходу в сфері міжнародних відносин - свідчення обе­режності, що зберігається при використанні приватних або загаль­них методик модерністів у сфері міжнародних відносин.