Становлення державності України та розвиток міжнародних відносин

Ще в XII столітті в період Стародавньої Русі в умовах феодальної роздрібненості почалося формування українського наро­ду. Стародавня Русь стала колискою спо­ріднених східно-слов'янських народів -українського, білоруського та російського, кожний з яких розташувався на певній території, відрізнявся економічними особливостями, мовними і культурними ознаками.

Територія, на якій розселялись українці, охоплювала княжі землі південно-західної Русі: Київське, Переяславське, Чернігівське, Сіверське, Волинське і Галицьке, а також Північну Буковину і За­карпаття. Тоді ж історичним зосередженням формування українського народу залишається Середня Наддніпрянщина (Київщи­на, Переяславщина, Чернігівщина та ін.). В Середній Наддніпрянщині утворилося етнічне ядро, навколо якого згурто­вувалось населення східних земель, що утворюють місцеві суспільно-економічні, культурні та мовні особливості.

З XVI ст. починають складатися основні складові елементи, ознаки українського народу як етнічної спільності. Поступово зміцнювалися еко­номічні зв'язки між південно-східними та південно-західними землями па базі феодальних відносин, хоча і є певні особливості суспільного та політичного життя. До середини XVI ст. ще тривало ярмо Золотої Орди. В 40-60-х роках XIV ст. південно-західні українські землі потрапили під владу східних держав - Польщі, Угорщини, Литви. Спустошуючі на­біги турок і кримських татар, що почалися в кіпці XV ст., ще більше ускладнювали економічне і культурне життя па українських землях.

Але тоді ж йшов розвиток хліборобства, ремесел, торгівлі. Виникають міста, сприяючи розширенню економічних зв'язків між окремими землями, політичному об'єднанню, надто необхідному в боротьбі проти інозем­них загарбників і гнобителів.

У XV - першій половині XVI стст. роз­ширюється територія, па якій формувалася українська народність: йде заселення Середньої Наддніпрянщини, Побужжя, Слобожанщини втеклими селянами, виникає козацтво, що заснувало Запорізьку Січ. Але тоді ж існувала зовнішня загроза Золотої Орди, набіги турок і кримсь­ких татар, роздрібненість етнічної території між сусідніми державами, всі обставини, що склалися, не давали можливості українському народу створити свою державність, що негативно відображалося па його дальшій етнічній консолідації.

З другої половини XVI ст. іа до середини XVIII ст. йде інтенсивні­ше збирання, розвиток і консолідація українського народу. Тоді відбу­ваються значні зрушення і зміни у розвитку продуктивних сил - в хлі­боробстві, ремеслах, внутрішній і зовнішній торгівлі. Іде дальше розселення та освоєння Наддніпрянщини, Слобожанщини, Запоріжжя. Ллє в 1569 р. всі етнічні землі українського народу по Люблінській унії увійшли до складу Речі Посполитої. Розгортається процес не тільки економічного гноблення, але й полонізація і окатоличення України, особ­ливо після Берестейської церковної унії (1596 р.). Все це викликало опір українського народу гнобленню: розгортається антифеодальний і виз­вольний рух, прокочується хвиля козацько-селянських повстань, охоп­люючи значну територію українських земель. Яскравим проявом націо­нальної самосвідомості українського народу стала визвольна війна 1648-1654 років. Саме тоді стверджується уявлення про національну територію, межі розселення українського народу. Визначальним резуль­татом визвольної війни стало утворення козацько-старшинської держав­ності - гетьманщини, сприятливої дальшій консолідації українського народу. Тоді ж Україна мала досить інтенсивні зовнішні зв'язки. Проте після підписання Переяславських угод короткозора політика боярської Росії, особливо в період Петра І, боротьба старшинських угруповань за владу не дали можливості здійснити надії та спрямованість українсько­го народу па незалежний, вільний розвиток. Залишки автономії та само­врядування па Україні остаточно знищені Катериною II.

Розпад в 60-х роках XVIII ст. України па Лівобережну і Правобе­режну привів до того, що в 70-х роках агресія Оттоманської імперії знову загальмувала процес розвитку українського народу. І тільки в XVII ст. відбулося возз'єднання більшості українських земель в ме­жах абсолютистської Російської держави, здійснений вихід до Чорного і Азовського морів. В умовах розпаду феодальної системи і виникнення, розвитку капіталізму, почався процес формування української нації. Тоді ж зовнішні економічні та культурні зв'язки сприяли консолідації україн­ського народу, формуванню державності.

Аналізуючи сучасний світ - світ взаємозалежності, взаємозв'язаності, цілісності, суперечливості, незалежні держави, що ви­никли на руїнах СРСР і країн Південно-Східної та Центральної Європи, чіткіше уявляється, що міжнародні відносини, не втрача­ючи загальнолюдських цінностей і класового характеру, дедалі більше реалізуються як відносини саме між народами. Уряди Ук­раїни, Росії, Білорусії, Казахстану та інших незалежних держав констатували зрослу роль у світових справах народів, нових на­ціональних утворень, ідо формуються. А це передбачає, що в між­народних справах не можна не рахуватися з різноманіттям інте­ресів. Урахування їх є важливим елементом нових міжнародних відносин. З позиції сучасності, для якої характерно збереження ядерної загрози, загострення інших глобальних проблем, посилен­ня інтернаціоналізації всіх процесів у світі - дедалі більш цілісно­му, взаємозалежному при всій його суперечливості, уряди неза­лежних держав - України, Росії, Білорусії, Казахстану та інших -прагнуть глибше осмислювати первісно закладену ідею взаємозв'язку інтересів соціальних спільностей і загальнолюдських інтересів.

Це дозволяє урядам незалежних держав України, Росії, Білорусії та ін. масштабніше оцінювати життєве значення для сучасних міжнародних відносин, моральних цінностей, що протягом століть вироблялися народами та узагальнювалися, відчеканювались вели­кими умами людства. Велику роль відіграє висновок про широкі контакти України з представниками інших країн, від глав держав та урядів до простих громадян, із загальновизнаними авторитета­ми в науці, культурі, видатними письменниками, керівниками та делегаціями політичних партій, суспільних об'єднань і рухів, із профспілками, соціал-демократичними лідерами, релігійними дія­чами і парламентарями. Така насиченість безпосереднього спілку­вання немовби ще раз відкриває незалежну, вільну Україну для зовнішнього світу. Україна та інші незалежні держави, одержує можливість ефективніше бачити і розуміти навколишній світ, бра­ти участь в обговоренні його проблем і в пошуках підходу до їх вирішення, здобувати корисне з ідей, що випливають з інших куль­тур і духовних традицій, шукати шляхів стабільності в Європі та світі.

Головна мета зовнішньої політики України - забезпечити ук­раїнському та іншим народам, які живуть на ЇЇ території, мож­ливість трудитися в умовах міцного миру та свободи.