Розділ 16. Міжнародні відносини і зовнішня політика держави

План

Сутність і основні параметри міжнародних від­носин і зовнішньополітична діяльність держави.

Основні міжнародні і регіональні організації.

Тенденції сучасного світового розвитку.

Україна в контексті міжнародних відносин.

 

Міжнародні відносини — це сукупність різ­номанітних стосунків (політичних, економіч­них, дипломатичних, ідеологічних) між націо­нальними державами або групами національних держав, а також: створеними ними світовими і регіональними організаціями, у процесі взаємо­дій яких складається певний світовий або ре­гіональний правовий порядок.

Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єд­нуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).

Типи таких організаційних структур мають різну мету, різні межі компетенції і різні правила гри. Вони поділяються:

за геополітичним просто­ром — на всесвітні (МВФ, ООН) і регіональні (Рада Європи, Європейський Союз);

за рівнем суспільного розвитку — високорозвинуті (наприклад, США, Гон­конг, Сінгапур, Канада і т. д.), середньорозвинуті (наприклад, країни Східної Європи і Латинської Америки) і низькорозвинуті (наприклад, країни СНД, Африки та ін.);

за ступенем інтегрованості — сильно інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представ­ницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем згідно з Маахстріхтськими угодами) і слабо інтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні проце­си інтеграцій залежать від створення гомогенних політич­ної, правової, економічної та культурної систем.

Міжнародні відносини за сферами суспільної діяль­ності поділяються на політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні. При цьому слід сказати, що ни­нішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасником багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних органі­зацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатич­не представництво у більшості країн світу, підписує між­народні договори і дотримується певних міжнародних прин­ципів і норм у контексті як світових організацій, так і регіональних.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт. Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах, двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво.

Найперспективнішою є співпраця, що адекватно відпові­дає геостратегічним інтересам суб'єктів міжнародних від­носин і називається стратегічним партнерством.

Стратегічне партнерство передбачає найбільш масштаб­ний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сфе­рах суспільного життя.

Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інте­ресу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так і відносинах конфронтації.

Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох або груп дер­жав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, про­вокування внутрішньої дестабілізації шляхом інформа­ційних диверсій, терористичних актів, військових пере­воротів, громадянської і світової воєн.

Суб'єктами міжнародних відносин виступають також недержавні організації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації, туристичні групи і т. ін.

Міжнародні відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права.

Принцип сили незалежно від зміни співвідношення у його структурі тих чи інших елементів залишається най­важливішим чинником геополітики.

 

Термін «геополітика» в його первісному значенні (згідно з теоретичними розробками засновника цього напря­му шведського вченого Р.Челлена і німецького дослідника Ф. Ратцеля, а також американських вчених X. Маккіндера і А. Мехена) трактується як вчення про державу, що прагне до розширення свого географічного і територіального простору. В сучасному розумінні цей термін трактується як наука і політика щодо вивчення міжнародних структур і механізмів їх взаємодії, закономірностей і тенденцій світо­вого розвитку, а також використання її досягнень у прак­тичній політиці національних держав, міжнародних союзів і блоків для забезпечення реалізації своїх геостратегічних і національних інтересів, збереження миру і забезпечення стабільності.

Принцип сили в геополітичному значенні означає, що держава або група держав здатні нав'язати іншим держа­вам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовую­чи при цьому свої переваги у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.

До сказаного слід додати, що принцип сили в геополітичних концепціях початку XX ст. і періоду холодної війни мав дещо інше трактування, ніж у сучасному розумінні. Його величина, згідно з цими концепціями, залежала від: контролю держави над морськими просторами, контролю над хартлендом (середня земля — Євразія); ядерної зброї як засобу загрози і превентивного удару і засобу стриму­вання агресора.

На сьогоднішньому етапі світового розвитку провідною є та держава, сила якої переважно вимірюється економічним, технологічним, інформаційним та інтелектуальним потен­ціалом.

До вимірів сили на міжнародній арені відносять:

1) геополітичне становище, яке включає рельєф і клімат, територіальний простір, його сконсолідованість, що вира­жається у наявності сучасних комунікацій (автомобільних, залізнодорожних, річкових, морських і авіаційних); розта­шування у певному культурному і геополітичному ареалі (тобто у сфері впливів країн з точки зору їх геополітичної ваги і культурного розвитку);

2) населення, його кількість, вікова структура, природ­ний приріст, освітній рівень, фахова підготовка тощо;

3) природні ресурси — грунти, води, флора і фауна, корисні копалини, а також високотехнологічні й екологічно безпечні засоби природовикористання і природозбереження;

4) економічний розвиток, що передбачає наявність сучас­них постіндустріальних галузей, експорт технологій, кіль­кість розміщення своїх підприємств за кордоном, високо­освічені менеджерські кадри;

5) соціально-культурний рівень — передбачає ефектив­ну систему охорони здоров'я та екологічної безпеки, освіти й науки, а також вирівнювання соціальної стратифікації;

6) військова могутність, що виявляється в оснащеності високотехнологічними озброєннями і тактичній грамотності

збройних сил, високорозвинутому ВПК. При цьому слід сказати, що цей елемент не є вирішальним у силовому вимірі сучасного світу. Німеччина і Японія не є достатньо сильними у військовому відношенні, зате вони — члени Великої сімки;

7) політичний режим, який забезпечує сприятливі або не­сприятливі умови для цивілізованого розвитку суспільства;

8) дипломатія, сутність якої полягає в знаходженні ефек­тивного інструментарію для проведення зовнішньої полі­тики держави, створення сприятливих інформаційних та ідеологічних умов для піднесення престижу держави;

9) національний характер, який виражається у таких ознаках, як ставлення до праці, підприємницька активність, правова і моральна нормативність. Національний характер як сукупність рис колективної психіки має вирішальне зна­чення в кризових для суспільства ситуаціях;

10) міжнародний імідж держави, що виражається у сприй­нятті держави на міжнародній арені, її миролюбивому чи агре­сивному характері, внутрішній стабільності, здатності віді­гравати певну роль у балансі геополітичних інтересів розви­нутих держав, спроможності швидко трансформуватися від­повідно до модерністських тенденцій світового розвитку.

Отже, сила держави у міжнародних відносинах не є по­стійною величиною. Вона змінюється у часі, і відповідно змінюються пріоритети щодо трактування і реального зна­чення названих елементів.

Принцип права передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах має спиратися не тільки на свою силу, але дотримуватися норм міжнародного порядку. Так, сильна держава США без згоди Ради Безпеки не могла роз­почати військових дій проти агресії Іраку в Кувейті, або, наприклад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовано розвиваються завдяки існуючому міжнародному порядку. Україна також не стала жертвою агресії не стільки завдяки силі, скільки завдяки існуючому міжнародному порядкові.

Сьогоднішній міжнародний порядок грунтується на принципах і нормах міжнародного права, зафіксованих в статуті ООН, документах Гельсінського Заключного акту, Паризької хартії для нової Європи, а також документів засідань Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ). Сутність цього порядку виражається в таких прин­ципах:

— повага до державного суверенітету і суверенної рів­ності;

— незастосування сили чи погрози силою;

— непорушності кордонів і територіальної цілісності держави;

— мирного врегулювання спорів;

— повага прав і свобод людини;

— право націй на самовизначення;

— сумлінне виконання міжнародних зобов'язань;

— невтручання у внутрішні справи.

Стабільний міжнародний порядок передбачає оптимальне поєднання принципу права і принципу сили або балансу сил.

Баланс сил забезпечується здатністю держави або союзу держав протистояти своїм противникам, їх агресив­ним намірам. Скажімо, НАТО є силовим інструментом країн Заходу проти Росії та мусульманського світу тощо. Баланс сил забезпечується:

1) наявністю рівносилових блоків;

2) вирівнюванням економічного і військового потенціалу багатьох держав, їх соціального і культурного розвитку;

3) засвоєнням слаборозвинутими країнами цивілізаційних стандартів Заходу, а також інших високорозвинутих країн;

4) поглибленням інтеграційних і екуменічних процесів;

5) цивілізованими механізмами розв'язання права на національне самовизначення.

Кожна національна держава у своїй зовнішній політиці як сукупності військових і дипломатичних, економічних і правових засобів намагається найбільш оптимально реалі­зувати свій національний інтерес. Поняття «національні інтереси» багатозначне; воно має як об'єктивний, так і суб'єктивний сенс. В об'єктивному сенсі поняття «на­ціональні інтереси» — це сукупність умов (внутрішніх і зовнішніх), які забезпечують певний геополітичний статус держави, національну безпеку, суспільну ста­більність, рівень і якість життя громадян. Якщо в не­далекому минулому два перших аспекти були домінуючими, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх.

У суб'єктивному значенні поняття «національні інте­реси» має ідеологічне трактування залежно від політичного режиму, правлячого політичного курсу, міжнародного по­рядку і т. ін.

Часто за національні інтереси видаються інтереси держа­ви або правлячих клік, міжнародних впливових кіл. Тому в суб'єктивному плані поняття «національні інтереси» ча­сто стає об'єктом політичних спекуляцій з боку різноманіт­них політичних сил. Поняття «національні інтереси» має ряд аспектів: геополітичний, внутрішньополітич­ний та ідеологічний.

Геополітичний аспект національних інтересів перед­бачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця і ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом військової економіч­ної та інформаційної експансій, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, правові й економічні інститути. Геополітичний аспект національних інтересів у різних націо­нальних держав буває різний. Наприклад, Росія намагаєть­ся зберегти свої провідні позиції на всій території СНД, протистояти поширенню впливів НАТО і Заходу на Схід, а Україна — відстояти національний суверенітет та інтегрува­тися в євроатлантичні структури.

Внутрішньополітичний аспект національних інтересів полягає в забезпеченні політичної стабільності й утриманні влади правлячих сил або крім зазначених цілей — підви­щенні життєвого рівня суспільної більшості. Ідеологічний аспект національних інтересів передбачає обґрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів.

Національні інтереси можуть трактуватися через ідеоло­гію ізоляціонізму, планетаризму, солідаризму, ліберального інтернаціоналізму і виживання. Незважаючи на різні ідеологічні трактування національних інтересів, сутність їх у сучасному розумінні зводиться до двох важливих момен­тів: забезпечення високого міжнародного іміджу держави і використання переваг у геополітичному просторі для націо­нального процвітання і підвищення добробуту громадян.

Міжнародна система виконує свої функції через світові і регіональні політичні, правові, економічні й культурні структури. Найбільш впливовою і масовою світовою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, вре­гульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після другої світової війни і стала спадкоємицею Ліги націй.

Найважливішим органом ООН є Рада Безпеки, котра складається з 15 членів-держав, з яких п'ять — постійні члени (США, Великобританія, Китай, Франція і Росія) і де­сять — непостійні, обрані на два роки Генеральною Асамб­леєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і засто­сування військової сили проти країни-агресора.

Рішення Ради Безпеки з процедурних питань, а також питань, що стосуються мирного врегулювання спорів, прий­мається голосами семи членів Ради, серед яких не мусять бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки вирішує пи­тання, що стосується приборкання агресії, тоді кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде прийнято.

Генеральна Асамблея ООН має тільки давати рекомен­дації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерога­тив Генеральної Асамблеї належать: прийняття в ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря. Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом пред­ставляти названим органам будь-яке питання, що стосуєть­ся міжнародної безпеки.

Міжнародний Суд у Гаазі розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо котрась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторона або сторони можуть передати цю справу в Раду Безпеки.

У структурі ООН функціонує Економічна і Соціальна Рада, яка складається з комісій: з наркотичних засобів, суспільного розвитку, зі становища жінок, із транснаціо­нальних корпорацій, з народонаселення, статистична. Еко­номічна і Соціальна Рада проводить дослідження і складає доповіді з міжнародних питань в соціально-економічній і культурній сферах і дає рекомендації Генеральній Асамб­леї, членам Організації та заінтересованим спеціалізованим установам.

Крім зовнішньополітичних органів ООН існують спеціа­лізовані світові структури, такі як Світовий банк, Між­народний валютний фонд (МВФ), Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції і розвитку, займається проблемами довготермінового еконо­мічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охоро­ни здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.

Банк спеціалізується на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних проектів (наприклад, будівництва доріг), і програмні, по­кликані допомогти уряду провести, структурну перебудову галузей промисловості чи системи зв'язку.

МВФ займається проблемами ринкових перетворень тих країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи при цьо­му увагу здебільшого на проблемах фінансової стабілізації — скорочення бюджетного дефіциту і приборкання темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ.

Міжнародна торгівля регулюється правилами ГАТТ. В основу системи ГАТТ закладено чотири принципи:

1) членство в ГАТТ передбачає добровільне визнання краї­ною — учасником організації правил цієї системи;

2) країни, які належать до цієї системи, користуються режимом найбільшого сприяння у торгівлі;

3) зниження торговельних бар'єрів між країнами — членами ГАТТ шляхом переговорів;

4) між членами ГАТТ існує принцип «справедливої тор­гівлі», згідно з яким країни-учасниці,

по-перше, не можуть збільшувати тарифи після того, як вони під час переговорів погодилися на зниження,

по-друге, зобов'язані дотримува­тися того податкового режиму, який існував в країні, де вироблялися дані товари,

по-третє, використовувати експорт­ні субсидії.

ЮНЕСКО має за мету сприяти співпраці між народами з допомогою освітніх, наукових і культурних заходів.

Орга­нізація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.

ВООЗ діє у таких напрямках: контроль і боротьба з ін­фекційними хворобами, допомога національним службам здоров'я, профілактика явищ, пов'язаних з екологією.

Ще однією глобальною і одночасно регіональною органі­зацією є НБСЄ.

НБСЄ започаткувала гельсінський процес, правозахисний рух. В 1990 р. у Парижі створені постійні інститути НБСЄ:

1) на найвищому рівні домовилися проводити що-два роки зустріч глав держав і глав урядів;

2) створено Раду міністрів НБСЄ, яка складається з міністрів закордонних справ;

3) функціонує Комітет старших урядників, який проводить зустрічі щонайменше раз на три місяці.

Крім цього, згідно з Паризькою Хартією створено три постійні органи: Секретаріат, Центр запобігання конфліктам, Бюро для демократичних інститутів і прав людини. Однак треба сказати, що роль НБСЄ у міжнародній політиці обме­жена як щодо компетенцій, так і засобів впливу.

До організації глобально-регіонального плану можна від­нести також Велику сімку, до якої входять найбільш, розвинуті держави світу: США, Великобританія, Кана­да, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена на найвищому рівні головами урядів і мініс­трами закордонних справ.

Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовою є Європейський Союз (ЄС), який об'єднує 12 дер­жав:

Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію, Ірлан­дію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Великобританію, Іспанію.

ЄС є найбільш інтегральною організацією у світі в політичному, правовому і економіч­ному аспектах.

У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи: Європарламент, Рада міністрів, Суд, Комісія.

В економічному аспекті ЄС прагне створення спільного ринку, який передбачатиме знесення всіх митних бар'єрів, вільне переміщення товарів, капіталів і осіб, взаємне ви­знання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібера­лізацію і вирівнювання фінансових служб-банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промис­ловості.

На даному етапі існує єдиний паспорт для всіх громадян ЄС, вільні умови руху туристів і робітників всередині Со­юзу, а також валютна одиниця — ЕКЮ. У грудні 1991 р. на нараді в Маастріхті досягнуто домовленості щодо здійснення великої інтеграції — введення єдиної спільної європейської валюти. Маастріхтські домовленості мали бути ратифіковані референдумами чи парламентами окремих держав.

В одних країнах референдуми підтвердили ці домовленості (Франція, Німеччина, Великобританія, Італія), в ін­ших — заперечили (Нідерланди).

З 1 січня 1999 року спільну європейську валютну оди­ницю — евро введено в обіг.

Оборонну функцію країн Заходу виконує Організація Північноатлантичного пакту (НАТО), яка об'єднує такі країни: Бельгію, Великобританію, Нідерланди, Грецію, Данію, Іспанію, Ірландію, Ісландію, Канаду, Люксембург, Німеччину, Норвегію, Португалію, Туреччину і США. Якщо до розпаду СРСР НАТО протистояло як військовий Союз Варшавському договору, то на нинішньому етапі організація відіграє функ­ції європейської інтеграції країн Східної і Центральної Європи. На нараді Північноатлантичного блоку в Мадриді було дано згоду на прийняття до цієї структури у 1999 році таких країн, як Польща, Чехія, Угорщина.

До впливових регіональних міжнародних структур відносяться також такі організації: Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК); Організація американських держав (ОАД) — країни Латинської, Центральної Амери­ки і СІЛА; Організація африканської єдності — ОАЄ, яка об'єднує 50 держав; Асоціація південно-східних азіатських держав (АСЕАН), до якої входять країни: Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.

Для розуміння сучасних глобальних і регіональних тен­денцій необхідно з'ясувати сутність модернізаційних і геополітичних концепцій.

Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від традиційного суспільства, яке грунтується на простому відтворенні, реміс­ничих технологіях, общинно-корпоративних цінностях, орієнтації на минуле, до модерного суспільства, що грун­тується на застосуванні прогресивних технологій, розши­ренні свободи людини, цінностях індивідуалізму, раціона­лізму і прагматизму.

Теоретики процесу модернізації стверджують, що циві­лізоване суспільство на відміну від традиційного ґрунтується на культурі, модерніті, тобто на античних, ренесансних і про­світницьких цінностях. Вони визнають, що західне суспіль­ство є найбільш досконалим в цивілізаційному плані і що його цінності та суспільні інститути є універсальними, необ­хідними для цивілізованого розвитку всіх країн, котрі праг­нуть подолати свою відсталість і низькі стандарти життя. Модернізаційні теорії виділяють декілька етапів модернізації:

1) доіндустріальний (охоплює період XVI—XVII ст.), який започаткував виникнення якісно нових духовних орієнтирів на грунті ідей Ренесансу і Реформації;

2) ранньоіндустріальний, що характеризується перехо­дом від мануфактурного виробництва до машинного, фаб­рично-заводського;

3) пізньоіндустріальний (США, 1914—1929 pp., Захід­на Європа, ЗО—50-ті pp., Японія, 50—60-ті pp.) відзна­чається змінами в інженерній організації праці, конвеєрним виробництвом, орієнтацією на масовий випуск стандартної продукції, поглибленням міжнародного поділу праці й роз­ширенням та ускладненням міжособистісних комунікацій, зміною парадигми індивідуалізму як особистої відповідаль­ності на індивідуалізм комфорту;

4) постіндустріальний, що передбачає,

по-перше, пере­вагу сфери послуг над сферою промислового виробництва,

по-друге, домінування інформаційних технологій, зростан­ня попиту на нову символічну форму капіталу — знання,

по-третє, формування різносторонньої, духовно багатої лю­дини на грунті прагматизму, а не альтруїзму;

по-четверте, зміну старих класових і національних конфліктів на кон­флікти між різними типами культур, а також носіями модерних і традиційних цінностей тощо.

Отже, згідно з теоріями модернізму, ідеальним типом суспільства на сучасному етапі є західне, постіндустріальне суспільство.

Модернізаційні процеси можуть бути органічними (що було притаманне країнам Західної Європи і Північної Америки), які передбачають поступовий процес модернізаційних перетворень на коленому етапі розвитку, і неорга­нічними (що притаманне країнам Латинської Америки і СНД, яким приходилося долати історичне відставання при­скореними темпами).

Крім модернізаційних теорій, існують ще теорії постмодернізацй, які на відміну від попередніх намагаються поєд­нати універсальні цінності західної цивілізації з національ­ними традиційними цінностями. У зв'язку з цим виділяють декілька моделей модернізації.

Перша модель модернізації (Західна Європа і Північна Америка) виникла органічно на грунті власної культури модернізації або була впроваджена шляхом транснаціо­нальної міграції.

Друга модель (Японія, Південна Корея, Гонконг, Тай­вань) виникла на грунті засвоєння західних політичних, економічних і правових інститутів, адаптувавши їх до цінностей традиційної культури.

Третя модель (Пакистан, Індія, Колумбія) передба­чає впровадження окремих елементів західних систем, зокрема ринкової економіки, консервуючи при цьому ряд еле­ментів традиційного способу життя.

Антиподом теорій модернізації і постмодернізації є теорії відсталості й залежного розвитку, які стверджують, що,

по-перше, відсталість є необхідною умовою світового розвитку,

по-друге, причиною відсталості є світовий капіталізм, який нещадно експлуатує ресурси слаборозвинутих країн і тим самим гальмує їх розвиток,

по-третє, що перевагами західного способу життя можуть скористатися лише окремі елітні суспільні групи.

Якщо теорії модернізації і постмодернізації розгляда­ють перспективу вирішення складних глобальних проблем розвитку світу під кутом зору модернізаційних трансфор­мацій як основного фактора підтягування решти країн до стандартів Заходу і розв'язання тим самим існуючих кон­фліктів, то геополітичні теорії здебільшого намагаються визначити цю перспективу на основі створення нового ба­лансу сил після розпаду СРСР і біполярної системи між­народного порядку.

3. Бжезінський вважає, що основним у геополітичних стратегіях Заходу, і зокрема США, має бути консоліда­ція геополітичного простору в межах колииінього СРСР. У зв'язку з цим вчений розділяє Європу на три Європи:

Європа-1 — Західна Європа;

Європа-2 — центральноєвропейські країни із західними культурними традиціями;

Європа-3 — східні європейці колишнього СРСР (Балка­ни, Балтія, Україна, Білорусія).

Виходячи із цього поділу, Бжезінський робить висновок, що Європа-2 буде інтегруватися без особливих труднощів, а Росія буде довго залишатись євразійською країною. Тому США необхідно надавати допомогу країнам Європи-3, особ­ливо Україні, в процесі здійснення реформ, аби інтегрувати їх у європейський геополітичний простір і тим самим зму­сити Росію зректися імперської геополітики.

С. Хантінгтон, виділяючи ряд цивілізацій (західну, конфуціанську, японську, ісламську, слов'янсько-православну, латиноамериканську та африканську), вважає, що основні кон­флікти у майбутньому відбуватимуться між країнами різних культурно-цивілізаційних типів.

За С. Хантінгтоном, логіка великих конфліктів має таку хронологію: конфлікти між монархічними династіями, на­ціональними державами, ідеологічними системами (капіта­лізмом і соціалізмом), і нарешті, після розпаду біполярного міжнародного порядку — між країнами різних цивілізаційних типів. Зародок таких конфліктів С. Хантінгтон вба­чає на Балканах, де, на його думку, точиться боротьба між народами західної (словенці, хорвати), слов'янсько-православ­ної (серби, чорногорці) і мусульманської (боснійські мусульма­ни) цивілізацій.

Конфлікти між цивілізаціями, на думку вченого, можуть призвести до порушення існуючої системи міжнародного порядку. У зв'язку з цим С. Хантінгтон рекомендує політи­кам Заходу позбутися ілюзій щодо універсальності своєї культури і можливості її поширення на суспільства інших культурних типів, а зміцнити свої позиції за рахунок інте­грації країн Східної і Центральної Європи із західними традиціями через їх вступ до НАТО.

Україна після проголошення незалежності стала актив­ним суб'єктом міжнародної політики. Основні засади зовнішньої політики України сформульовано в таких доку­ментах, як Декларація про державний суверенітет і «Основні напрями зовнішньої політики України», Конституція Украї­ни, Концепція національної безпеки. В цих документах під­креслюється, що зовнішня політична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і без­пеки шляхом підтримання мирного і взаємного співробіт­ництва з різними державами за загальновизнаними принци­пами і нормами міжнародного права.

Україна як суб'єкт міжнародних відносин зарекоменду­вала себе як миролюбна, без'ядерна, позаблокова держава з чіткими зовнішньополітичними орієнтирами на зміцнення міжнародної безпеки, інтеграцію в міжнародні організаційні структури. В цьому аспекті вагомими досягненнями між­народної політики України слід вважати:

приєднання до Договору про нерозповсюдження ядер­ної зброї (1994 p.), ліквідацію стратегічного і тактичного ядерного потенціалу;

підписання факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1991 p.);

членство в ОБСЄ, Раді Європи, а також у МВФ, Світовому банку і Європейському банку реконструкції і розвитку;

налагодження співробітництва із ЄС і НАТО через підписання програми «Партнерство заради миру» і «Хартії про особливе партнерство з НАТО», в якій задекларовані гарантії безпеки України в новій системі європейського порядку;

налагодження контактів з країнами Сімки, Центрально-Східної Європи, Латинської Америки, Близького та Серед­нього Сходу, Африки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону;

підписання договорів про дружбу і співробітництво із своїми найближчими сусідами, зокрема Росією і Польщею, завдяки яким вдалося юридично закріпити існуючий між ними територіальний статус-кво.

Підкреслюючи вагомі досягнення міжнародної політики України, слід сказати, що вона не повністю використовує вигідні геополітичні умови для ефективної реалізації своїх національних інтересів. Це стосується передусім відсутності чітких геостратегічних орієнтирів серед політичного істе­блішменту України.

Стосовно цієї проблеми можна виділити декілька страте­гічних орієнтирів:

1) стратегічна орієнтація на інтеграцію в євразійському просторі;

2) стратегічна орієнтація на інтеграцію з європейськи­ми, антлантичними структурами (ЄС і НАТО);

3) орієнтація на самобутній шлях розвитку, обмеження впливів Росії і Заходу на визначення політики України.

4) балансування між Заходом і Росією, використовуючи переваги співробітництва на євразійському і західному геополітичних просторах.

Колена концептуальна модель геополітичних орієнтирів має свої аргументи і контрагрументи. Однак найперспективнішою концептуальною моделлю можна вважати швид­ку інтеграцію у західноєвропейські структури, засвоєння західних цінностей і способів комунікації, оскільки це при­скорить процес суспільних трансформацій України, вихід її з глибокої системної кризи. При цьому необхідно вико­ристовувати також вигоди співробітництва з країнами СНД, особливо в плані боротьби за розширення ринків збуту товарів і капіталів. Сповільнені процеси реформ в країні, наслідком яких є слаба інтеграція у європейської структу­ри, зможуть призвести до залежності України як від Росії, так і від Заходу.

Слабкою ланкою міжнародної політики України мож­на вважати її зовнішньоекономічну діяльність. В цьому плані Україна не підписала ГАТТ, що не дає змоги відповідно до міжнародних стандартів здійснити лібералізацію зов­нішньої торгівлі, не створила правових умов для припливу іноземних інвестицій (прямих і портфельних) у національну економіку.

Досвід країн Південно-Східної Азії і Центрально-Східної Європи показує, що сприятливий правовий режим для іноземних інвестицій є запорукою не тільки виходу цих країн з кризи, а й економічного зростання їх. Для цього необхідно забезпечити політичну і макроекономічну стабіль­ність, сутність останньої виражається у стабільній націо­нальній валюті, стабільному податковому законодавстві, яке стимулює ділову активність, спрощеній і прозорій процедурі оформлення прав власності та надійному правовому меха­нізму захисту іноземних інвестицій, створенні конкурент­ного середовища для підприємництва та обмеження мит­них бар'єрів для експортно-імпортних операцій, можливості іноземних корпорацій брати участь у вітчизняних привати­заційних процесах.

До сказаного слід додати, що перевага іноземних інвес­тицій полягає в тому, що по-перше, західні корпорації, вихо­дячи на український ринок, впроваджують передові техно­логії, нову організацію праці та менеджменту, по-друге, ре­гулярно сплачують податки в бюджет, розв'язують пробле­му зайнятості й належної оплати праці.

Основною причиною в гальмуванні іноземного інвесту­вання національної економіки є те, що частина правлячої еліти, а також промислових аграрних і фінансових кланів, що монопольно домінують на українському ринку, вбачає в цьому процесі загрозу руйнування мафіозних каналів і структур збагачення.

Адепти противників припливу іноземних інвесторів в Україні, користуючись ксенофобічними ментальними наста­новами частини електорату (кількість якого різко зменшується по мірі поглиблення кризи), висловлюють думку, що західні фінансові та урядові кола зацікавлені в руйну­ванні економіки України з огляду на можливість появи в її особі майбутнього конкурента. Насправді Захід у першу чергу зацікавлений в розширенні ринків збуту, викорис­танні дешевої робочої сили і забезпеченні цивілізованого розвитку посткомуністічних країн передусім з огляду своєї власної безпеки.

Невирішеними залишилися питання делімітації (деталь­ного узгодження лінії державного кордону, що підписуєть­ся сторонами і затверджується парламентами) і демаркації (визначенні й позначенні кордонів на місцевості) сухопут­них і морських кордонів з Росією, що є істотним фактором порушення національної безпеки в Україні.

ВИСНОВКИ

1. Міжнародні відносини — це сукупність різноманітних стосунків (політичних, економічних, дипломатичних, ідеологічних) між національними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими і регіональни­ми організаціями, в процесі взаємодії яких виникає система міжнародного порядку.

2. Формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікти.

3. Міжнародні структури і механізм їх взаємо­дії, тенденції та закономірності світового розвит­ку є об'єктом геополітики як науки і практичної політики. В первісному своєму значенні геополі­тика вивчала державу та її політичні механізми використання географічного простору як необ­хідної умови національного виживання і розвитку.

4. Міжнародні відносини базуються на двох принципах: сили і права. Сила як сукупність географічних, соціально-економічних, політичних, військових і духовно-культурних рис нації характеризує її здатність активно впливати на інші суб'єкти міжнародних відносин, ефективно реалізовувати свої національні інтереси. Якщо в недалекому минулому найбільш істотним параметром сили держави в міжнародних відносинах була військова могутність, то на сучасному етапі — її розвинутий еконо­мічний, технологічний та інформаційний потенціали. Прин­цип права передбачає, що кожна держава незалежно від її силового потенціалу має дотримуватися загальновизнаних норм міжнародного права.

5. Сутність зовнішньої політики держави на сучасному етапі полягає у її здатності відстоювати національні інтереси і забезпечувати міжнародну безпеку. Поняття «національні інтереси» в об'єктивному значенні означає сукупність умов, котрі забезпечують вигідний геополітичнии статус держа­ви, національну безпеку, суспільну стабільність, рівень і якість життя громадян, а в суб'єктивному — ідеологічні інтерпретації зовнішньополітичного курсу держави залеж­но від політичного режиму і міжнародного порядку. Між­народна безпека передбачає створення ефективних механіз­мів розв'язання глобальних і регіональних конфліктів, за­безпечення оптимального балансу сил на міжнародній арені.

6. До основних міжнародних структур відносяться орга­нізації глобального, глобально-регіонального і регіонального масштабів. До глобальних міжнародних структур відносять: ООН з її керівними органами (Радою Безпеки, Генеральною Асамблеєю, Економічною і Соціальною Радою), Світовий банк, МВФ, ГАТТ, ЮНЕСКО, ВООЗ; глобально-регіональних — Сімку, ОБСЄ; регіональних — ЄС, НАТО, ОПЕК, ЛАД, ОАЄ, ОАД, АСЕАН.

7. Тенденції світового сучасного розвитку пояснюються в контексті таких теорій: модернізації, постмодернізації й антимодернізації, а також геополітичних концепціях, що до­повнюють і конкретизують ці теорії стосовно реалій пост-біполярного міжнародного порядку.

Якщо теорії модернізації визнають досягнення західної цивілізації як універсальні й необхідні для прогресивного розвитку інших цивілізацій, незалежно від їх національно-культурної специфіки, постмодернізаційні — необхідність застосування західних цінностей та інститутів на грунті національних традиційних цінностей як фактора прогресу, то антимодернізаційні заперечують західний шлях розвит­ку для відсталих країн як несприйнятливий з огляду на нещадну експлуатацію їх ресурсів з боку країн Заходу.

Геополітичні теорії намагаються пояснити складні про­блеми збереження балансу сил після розпаду СРСР. Вони приділяють велику увагу проблемам інтеграції країн пост­радянського простору в європейські та атлантичні струк­тури як запоруки стабільності в цьому регіоні, обмеження імперських амбіцій Росії.

У деяких геополітичних концепціях підкреслюється необхідність інтеграції Заходу тільки з тими країнами Східно-Центральної Європи, які мають західну культурну традицію.

8. Україна виступає на міжнародній арені як без'ядерна, позаблокова держава, котра прагне дотримуватися прин­ципів і норм міжнародного права. Як суб'єкт міжнародних відносин вона активно співпрацює з ОБСЄ, ЄС, НАТО, МВФ і Світовим банком, підтримує добросусідські стосунки з Росією, Польщею, Чехією, Угорщиною та ін.

Слабкою стороною міжнародної політики України мож­на вважати:

1) постійне балансування між Заходом і Євразією, що спричинює буферну роль України у цьому процесі;

2) невикористання зацікавленості країн Заходу в суспіль­ній модернізації України як фактора демонтажу імперських структур Росії;

3) неприйняття правил ГАТТ у зовнішній торгівлі, що спричинює обмеження її лібералізації;

4) несприятливий правовий режим для впровадження прямих іноземних інвестицій в українську економіку, об-

умовлений боязню частини правлячої еліти, а також моно­польних промислових, аграрних і фінансових кланів втра­тити внаслідок поширення іноземних капіталів на україн­ський ринок мафіозні канали збагачення.

Контрольні питання

1. Що слід розуміти під міжнародними відноси­нами?

2. За якими критеріями можна типологізувати міжнародні відносини?

3. У чому полягає принцип сили на міжнародній арені?

4. Чому на сучасному етапі розвитку міжнарод­них відносин військова сила не є істотним параметром виміру сили?

5. Чи може принцип права бути втілений у міжнародні відносини без втілення принци­пу сили?

6. Що ви розумієте під поняттям «геополі­тика»?

7. Що ви розумієте під поняттям «національні інтереси»?

8. Які аспекти реалізації національних інтере­сів ви знаєте?

9. Чи збігаються об'єктивний і суб'єктивний сенс розуміння національних інтересів?

10. Які функції Ради Безпеки?

11. Які функції НАТО?

12. Які є виграшні і програшні моменти в інте­грації пострадянських країн у ЄС і НАТО?

13. Яка структура має найвищий рівень інтегра­ції у світі?

14. Якої концепції світового розвитку ви дотри­муєтесь?

15. У чому відмінність між теоріями модернізації і постмодернізації?

16. Що лежить в основі антимодернізаційної кон­цепції?

17. Чи вважаєте ви правильною геополітичну концепцію про можливість інтеграції куль­турногомогенних суспільств?

18. Які геостратегічні орієнтири української по­літичної еліти ви знаєте?

19. Чи поділяєте ви думку, що західні фінансові структури зацікавлені в розвалі української економіки?

20. Які переваги прямих іноземних інвестицій для модернізаційних процесів слаборозвинутих країн?

21. Чому наші сусіди — країни Східно-Центральної Європи мають значну перевагу в реформу­ванні суспільства над Україною?

22. Чи може Україна стати розвинутою держа­вою, якщо вона надасть перевагу інтеграції в євроазійський простір?

Кремінь