Відомий чеський просвітитель та релігійний діяч Ян Гус (1369-1415) також займався впорядкуванням незручного та непослідовного складеного латинського письма. Приблизно 1411-1412 рр. він написав роботу, присвячену чеській орфографії «Orthographika Bohemika», в якій було запропоновано реформу, яку можна назвати революційною для графічної системи латини. Замість складеного запроваджувалося діакритичне письмо. Замість комбінації кількох літер вводились окремі літери з діакритичними знаками (гр. diakritikos – «той, що розрізняє»). Для двох споріднених приголосних, наприклад Z і Ž, N і Ń, L і Ł, Гус пропонує крапку над літерою, що позначає звук, який відрізняється за звучанням від латини. Для розрізнення двох споріднених голосних: довгого і короткого – скісна риска. Така риска позначала довгий голосний, наприклад: á – довгий, а – короткий. Орфографічна система Я.Гуса близько ста років співіснувала із складеним письмом та нарешті цілковито перемогла. З часом, зокрема у перших друках, маловиразні крапки було замінено на гачками.
Вчені робили спроби дізнатися, що надихнуло Я.Гуса запровадити правило: одна літера – один звук і один звук – одна літера. Найбільш слушною вважається думка Франтішека Вацлава Мареша. Він зауважує, що Я.Гус зустрівся з таким письмом у Празі, у монастирі братів-бенедиктинців, що діяв з 1347 р. і впроваджував римо-католицьку слов’янську літургію, що використовувала глаголицю. На початку XVcт. Так звана хорватська глаголиця стала у цих колах не лише літургічним письмом. Разом із церковними текстами хорватської редакції з’являються також чеські тексти, написані глаголицею. Я.Гус познайомився з глаголицею (про це безпосередньо відомо з його трактату), а разом з нею опанував засади фонематичного письма. Ці принципи він вирішив реалізувати у загально чеських масштабах, а зважаючи на те, що тодішні чехи майже всі користувалися латиницею, вирішив реформувати саме латинський алфавіт. Зберігши основні графічні позначення літер, Я.Гус зберіг і ментальні, і культурні зв’язки із Західною Європою. Увів діакритичні знаки, завдяки чому реалізував засади фонематичного письма.
Виникає питання, чи сам придумав учений-реформатор діакритичні знаки, чи побачив їх в інших мовах. Діакритичні знаки зустрічаються в глаголиці, івриті, староірландському письмі, але ніде вони не виконували звукорозрізнювальної функції, як у реформі латини Я.Гуса. Реформа Я.Гуса. за словами Ф.-В.Мареша, була результатом творчого контакту двох графічних культур: західноєвропейської, що спирається на латину, та слов’янської, що базується на глаголиці.
Через 30 років після трактату Я.Гуса спроби орфографічної реформи зробили поляки. Її автором був філолог і ректор Краківської Академії, професор Якуб з Журавиці, якого називають Якубом Паркошовіцем (? - 1455). У написаному близько 1440 р. трактаті він виклав свої погляди, а долучене до трактату Аbicadło віршоване мало бути практичним прикладом їх реалізації. Учений виявив досконалі знання фонологічної системи польської мови, а його пропозиції мін можна викласти двома тезами:
1) там, де фонологічна система польської мови дозволяє зберегти давні графічні традиції, їх слід зберігати, але ця система має бути однозначною і послідовною. Тому пропонував звук [c] передавати як ss, [ш’] - як ssz, а [ш] – як sch;
2) там, де складена графічна система не відповідала фонологічній, слід ввести нові знаки через модифікацію старих.
Напевно, Я.Паркошовіц був знайомий з трактатом Я.Гуса, можливо знав він і глаголицю, яка зберігалася краківськими бенедиктинцями у костелі Св. Хреста на Клепажі. Є припущення, що зразком для нього став відомий тоді у Кракові пристосований до потреб слов’янських мов грецький алфавіт, тобто кирилиця. Наприклад, у слов’янських мовах є два губних приголосні [б], [в], у грецькі мові – тільки один, що позначався β. У старогрецькій мові «бета» позначали звук [б], у середньовічній грецькій [в]. Слов’янам не вистачало однієї літери, тому доробили до [б] новий знак, удосконаливши старий: β переробили на Б. Так само Я.Паркошовіц пропонував змінювати форми латинських літер до потреб звукової системи польської мови, взявши зразок з музики XIII ст., де використовувався B-molle (B круглий) і B-durum (В квадратний). Для палатальних (м’яких) звуків він пропонує залишити круглі форми, для твердих звуків вводив нові форми, більш квадратні. Це було непрактично, тому не прижилося.
Практичні пропозиції Я.Гуса дали початок новій чеські орфографії, а ідеї Я.Паркошовіца так і залишилися ідеями.
Реформа Я.Гуса мала, натомість, успіх. За неповні сто років вона витіснила попереднє складне письмо. Певною мірою воно проникло у XVI cт у польські друки (ż, cż, ś, á, ć, ó).
У другій половині XVII ст. сліди орфографічної реформи зустрічаємо у текстах лужицької мови. Проте ані польська, ані обидві лужицькі орфографії не засвоїли вповні діакритичного письма. У лужичів воно закріпилося краще, ніж у поляків, тому що лужичі мають літери č, š, ž, ř.
Нові літературні мови словаків, хорватів, cловенців, що сформувалися у XIX ст., спирають свої графічні системи на чеських зразках. Діакритичні знаки у словацькій літературній мові зустрічаються ще у 1578 р. у Словацькому історичному словнику.
Нова діакритична графічна система опрацьована для хорватської мови у 1830р. Людвігом Гаєм (1809-1872). Її називають гаїцею, і вона стала у 50-ті роки XIX ст. основою для нової словенської орфографічної системи, хоча перша словенська книга, надрукована гаїцею, вийшла у 1838 р.
Білоруси, що використовували латиницю, застосовували письмо польського типу, замінюючи польські cz, ż, sz відповідно на чеські č, ž, š. Це можна помітити у творчості поета та творця білоруської літературної мови Янкі Купали (Івана Домініковіча Луцевіча), який жив 1886-1942 рр.
Чеські діакритичні знаки були прийняті також графічними системами балтійських мов: литовської, латиської, а також увійшли до наукової системи фонетичної транскрипції.
