Кардинальні зміни, що відбулися в житті світового співтовариства за останні десятиріччя, не обійшли й Латинську Америку. Демократія та ринкова економіка сприяли глибокій ерозії суто латиноамериканської моделі суспільства, яку марксисти-ленінці розглядали як передумову переходу до комуністичної формації. Мілітаризм, марксизм, популізм та кредо закритої економіки, основним генератором якої була ідея заміни імпорту національним продуктом, як типові риси Латинської Америки відходять поступово у минуле. За винятком Куби, скрізь відбувалися реформи. Самі спроби військових переворотів дедалі частіше наштовхувалися на опір усередині країни, викликали протести міжнародного співтовариства. За винятком Чилі та Парагваю, військові скрізь показали свою неспроможність досягти економічних успіхів. Військові диктатори поступилися демократично обраним урядам. Панівною стала тенденція до політичного плюралізму.
Однак латиноамериканці відвернулися не тільки від мілітаризму, а й комунізму. Якщо в 60-х роках багато хто пророкував комунізацію субконтиненту, то сьогодні ідеали цього варіанту суспільного устрою повністю дискредитували себе. На прикладі комуністичних країн, особливо Куби, багато хто переконався, що комунізм гальмує розвиток продуктивних сил, веде до зубожіння. В Нікарагуа, де в 1979 р. владу захопили комуністи-сандіністи на чолі з "команданте" Даніелем Ортегою, у 1990 р. виборці, у яких нарешті з'явилася реальна можливість вибору, рішуче відхилили комунізм.
Втратив свою привабливість і популізм, який грунтувався на переконанні, що держава, оволодівши всіма суспільними важелями, в тому числі й через одержавлення економіки, покращить життя. Визначився поворот до роздержавлення та приватизації засобів виробництва, до відкритості економіки, демократії та ринку. Повсюдно почався відхід від системи протекціонізму, латиноамериканці стали активно включатися у світове господарство. Позичати і витрачати стало буденною практикою сучасного економічного життя. Активізувалося залучення американських, японських, німецьких, французьких, британських інвестицій. Іноземний капітал проник у найновіші галузі: електротехніку, машинобудування, виробництво автомобілів тощо. Наприкінці 80-х років обсяг зарубіжних капіталовкладень в економіку Латинської Америки становив близько 100 млрд дол.
Новим у плані економічної інтеграції став вихід латиноамериканських країн на світові ринки. Північноамериканська угода про зовнішню торгівлю (НАФТА) відкриває ринки Канади та Сполучених Штатів Америки для Мексики, а з часом, можливо, й для інших країн.
Вихід латиноамериканських країн на нові економічні рубежі супроводжувався труднощами перехідного періоду 1980— 1990 pp., зокрема прискореним зростанням цін на товари. Так, річна інфляція у Бразилії сягнула 2750 %, в Аргентині — 3080, Перу - 7500, Болівії - 11 800, Нікарагуа - 14 300 %. У 1989 р. зовнішня заборгованість країн континенту становила 430 млрд дол. Половина цієї суми припадала на Бразилію та Мексику. Водночас спостерігались спад виробництва, безробіття, зниження реальної заробітної плати. На кінець 80-х років країни регіону перевели за кордон 223 млрд американських доларів лише на сплату боргу та виплату дивідендів іноземним інвесторам. У той же час подушний дохід латиноамериканців був нижчим, ніж 10 років тому. 80-ті роки нарекли втраченим десятиріччям.
Така ситуація спонукала до поглиблення реформ, що в загальному плані звелося до збалансування бюджетів, звільнення надлишку робочих рук, стабілізації ринків, скасування обмежень, приватизації державних підприємств. Тарифи на квоти відійшли в минуле, усюди запанувала вільна торгівля. Результати не забарилися. У 1993 р. темпи зростання виробництва в Чилі становили 10,4 %, в Аргентині 9 %, у Венесуелі 7 %. Пішла на спад інфляція. її рівень у 1994 р. в Болівії та Мексиці не перевищував 10 %. Водночас створювалися сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. У 1989—1992 pp. Мексика, наприклад, залучила до свого економічного розвитку 35 млрд дол. На місце само-впевнених генералів приходили відповідальні політики.
Латиноамериканські країни почали переходити до реформ не всі одночасно. Так, Чилі здійснювала реформу уже з другої половини 80-х років, а Еквадор розпочав їх лише в першій половині 90-х років. У тих країнах, де реформи ще чітко не визначилися, труднощі в економіці набули загрозливого характеру. Так, у Бразилії, де спад виробництва сповільнився, але не припинився, щомісячна інфляція перевищувала 30 %. Спад спостерігався також в економіці Перу, річний рівень інфляції у Колумбії дорівнював 20 %. У багатьох країнах мала місце фінансова нестабільність, що непокоїло експортерів.
Економічні реформи в Латинській Америці, як і в інших країнах, супроводжувалися загостренням соціальних проблем. Населення не бажало миритися зі своїм становищем мешканців бананових республік, не бажало "затягувати паски". Майже 70 млн латиноамериканців мають денний дохід нижчий за 1 американський долар. А тому настійними були вимоги збільшити соціальні витрати: на охорону здоров'я, освіту, забезпечення житлом і т. ін.
Характерною особливістю латиноамериканського економічного зростання було те, що воно відбувалося в основному завдяки іноземним інвестиціям.
Проблемою є й те, що тільки в Коста-Ріці та Чилі існує традиція влади закону. Очевидці згадують, що під час перевороту в 1973 р. у Сантьяго танки зупинялися на червоне світло світлофорів. В інших країнах ще й досі на першому плані стоїть боротьба з корупцією, що є звичайним явищем латиноамериканського життя, з мафіозними кланами, з суддями, схильними коритися наказам представників виконавчої влади.
Майже повсюди — в Уругваї, Болівії, Перу, Венесуелі, усій Центральній Америці — перспективи демократії залежали від успіхів економіки. Для латиноамериканських країн з їх історією влади олігархії, самовпевнених армій, військово-бюрократичних хунт, бригадами смерті, партизанщиною крайніх лівих і крайніх правих потрібен час, щоб стати демократичними державами, і перші важливі кроки на цьому шляху вже зроблено. Протягом 80-х років упали військово-диктаторські режими в 13 країнах регіону, зокрема в Болівії (1982), Аргентині та Гренаді (1983), Уругваї (1984), Гватемалі (1985), Сурінамі (1985-1987), Чилі, Парагваї, Панамі (1989), Гаїті (1994). У більшості країн перехід до конституційного ладу відбувся мирно. На Гренаді, в Панамі та Гаїті — шляхом внутрішніх заворушень і завдяки військовому втручанню СІІІА. У Сальвадорі та Нікарагуа — через консенсус правих і лівих сил. Єдиний диктаторський режим на території Латинської Америки — це комуністичний режим Ф. Кастро на Кубі, який за більше як 40 років свого перебування при владі не спромігся навіть задовольнити мінімальні потреби своїх громадян. Припинення з розпадом СРСР "братньої допомоги" поставило режим у складне становище.
Таким чином, події 80-х років засвідчили, що латиноамериканці вважають недопустимими військові режими. Демократія створювала умови для народовладдя, і те, що чилійці і болівійці в 1988 р. відвернулися від генералів Аугусто Піно-чета і Х'юго Банзера, а в 1990 р. нікарагуанці, яким було дано шанс, скинули Даніеля Ортегу, було справедливим і закономірним її вираженням.
