Якщо у 80-ті роки в Латинській Америці ще тільки позначився відхід від моделі державного капіталізму і почалося впровадження відкритої економіки, то в 90-ті цей процес прискорився.
Середньорічні темпи зростання виробництва по регіону в 1991—1998 pp. сягнули 3,3 %. Спала інфляційна хвиля. Показник інфляції по регіону за 1998 р. становив 10 %. А в Аргентині та Бразилії був зведений до мінімуму — відповідно 1 % і 2,6 %. Країнам Латинської Америки у 90-х роках удалося здійснити великомасштабну реструктуризацію, домогтися списання зовнішніх боргів, що зменшило тиск на економіку. Піднесенню виробництва сприяли також політика жорсткої економії і масовий приплив зарубіжних інвестицій. У 1996 р. вони становили 62 млрд дол., — майже у п'ять разів більше, ніж у 1990 р. Важливе значення мало також збільшення латиноамериканського експорту: з 1986 по 1996 р. його обсяг зріс зі 137 млрд до 494 млрд дол. Понад 60 млрд дол. у 1990— 1995 pp. дала приватизація державної власності.
Процес втягнення латиноамериканського субконтиненту в ринкову економіку був настільки стрімким і всезагальним, що навіть соціалістична Куба після краху комунізму у Східній Європі зазнала його впливу. У 1993 р. уряд Фіделя Кастро дозволив дрібне приватне виробництво, вільне володіння валютою й селянські ринки. Однак домогтися серйозних успіхів шляхом поєднання деяких механізмів вільного ринку з недоторканністю комуністичної ідеології не вдалося. Рівень життя населення не підвищився, карткова система залишилася.
Деякий спад, що намітився у виробництві в останні роки минулого століття, латиноамериканці пов'язують з фінансовими кризами другої половини 1997 р. в Азійсько-Тихооке-анському регіоні та Росії (1998).
Успіхи економічного розвитку латиноамериканського субконтиненту у 90-х роках значною мірою зумовлені подальшим розвитком американської інтеграції. У 1994 р. на форумі 34 держав Північної, Центральної і Південної Америки та Карібського басейну ухвалено рішення про створення у 2005 р. зони вільної торгівлі всієї Західної півкулі — Американської асоціації вільної торгівлі (АЛКА). На той час у плані інтеграційного процесу найбільш ефективно діяли НАФТА і МЕРКОСУР (Південноамериканський спільний ринок), створений 26 березня 1991 p., як регіональне економічне об'єднання внаслідок підписання Асунсьйонського договору між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм і Уругваєм. Договір гарантував вільне пересування капіталів, активів, послуг і людей, скасування мит для його учасників і запровадження спільного митного тарифу для третіх країн. МЕРКОСУР охопив 70 % території Південної Америки з населенням понад 200 млн чол. і ВВП близько 900 млрд дол. З 1991 по 1996 р. обсяг торгівлі усередині блоку збільшився у чотири рази (з 4,1 млрд до 15 млрд дол.).
У 1996 p. до МЕРКОСУР на правах асоційованого члена приєдналися Чилі та Болівія. Поступова ліквідація митних бар'єрів, регламентація торговельних відносин, принцип рівноправного партнерства, акцент на економічну та політичну самостійність — все це приваблювало в МЕРКОСУР нових потенційних учасників. Особливо важливе значення мало прийняття політичної резолюції, згідно з якою повага до демократичних інститутів проголошувалася необхідною умовою участі в МЕРКОСУР. У квітні 1996 р. спільними зусиллями демократично налаштованих політиків Бразилії і Мексики вдалося запобігти військовому переворотові Ліно Ов'єдо у Парагваї. У 1997 р. загальний рівень зростання виробництва у країнах-учасницях МЕРКОСУР становив 4,1 %, а рівень інфляції знизився до 10 %.
У грудні 1995 р. було підписано договір про лібералізацію торгівлі між МЕРКОСУР і країнами ЄС. На Західну Європу припадає 30 % експорту МЕРКОСУР.
Свідченням подальшого зростання ролі МЕРКОСУР у розвитку нового, демократичного етапу інтеграції стало прийняття у квітні 1997 р. країнами так званої андської групи (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Болівія) у болівійському місті Сукре спеціального "Акта Сукре". Андське співтовариство заявило про свій намір найближчим часом (кінець 1998 р.) підписати угоду про єдину зону вільної торгівлі з МЕРКОСУР.
Розширення і зміцнення МЕРКОСУР як об'єднавчого ядра майбутньої латиноамериканської інтеграції не влаштовує США. Сполученим Штатам невигідно мати такого серйозного конкурента. Звідси особлива заінтересованість у якнайшвидшому створенні АЛКА. На відміну від США країни МЕРКОСУР виступають за поетапний, повільний процес з метою подальшого зміцнення своєї індустрії і реалізації можливостей конкурувати зі США і Канадою. Тут ураховується також досвід минулого. Так, на початку 50-х років валовий продукт США і Канади у десять разів перевищував сукупний продукт країн Латинської Америки і Карібського регіону, а сьогодні це співвідношення виражається як 3:1.
. Загальний спад економічної активності у світі, викликаний як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками, негативно вплинув на економіку країн Латинської Америки, зорієнтовану на зовнішній ринок. Це проявилося в економічному застої в одних і падінні виробництва в інших країнах, у зростанні заборгованості, яка в 2002 р. сягнула 850 млрд дол., у кризі платоспроможності, що загострилася в 2002 р. Погіршення економічної кон'юнктури призвело до соціальних негараздів і заворушень у ряді країн. Зокрема, 19—20 грудня 2001 р. відбулися масові виступи в Аргентині. У квітні 2002 р. двома подіями — державним переворотом і контрпереворотом — почалися масові протести широкої громадськості Венесуели проти авторитарного правління президента Уго Чавеса, які з початку грудня 2002 р. переросли у загальнонаціональний безстроковий страйк. Припинили роботу багато підприємств. Завмерла нафтова галузь, що негативно відбилося на світовому ринкові енергоносіїв. Загалом країни регіону можна згрупувати у чотири категорії:
• країни з високими шансами стійкого зростання;
• країни, в яких перспективи розвитку в цілому сприятливі, але є серйозні проблеми;
• країни, що стикаються з серйозними ризиками;
• країни, де в середиьотерміновому плані дуже ймовірна політична або економічна криза.
Демократизація економіки кардинально вплинула на політичний розвиток латиноамериканського регіону. У 90-ті роки поглибився перехід від авторитаризму до демократії. Наприкінці 80-х — у 90-х роках набули чинності нові конституції у Бразилії (1988), Колумбії (1991), Парагваї (1992), Перу (1993), Аргентині (1994), Уругваї (1997), Еквадорі (1998), Венесуелі (1999), внесені суттєві поправки до Основних законів Болівії (1994), Нікарагуа (1995, 2000), Бразилії (1997) і Мексики (протягом останнього десятиріччя). Усюди збережено посади президентів, проте їхні повноваження значно урізані. Лише в Перу та Венесуелі конституційні реформи надали президентам фактично необмежену владу. У багатьох країнах спрощено механізм імпічменту президента, обмежено термін перебування на президентській посаді. Особлива увага приділена дотриманню прав людини. Нові конституції сприяли розвиткові багатопартійності й політичного плюралізму, дали можливість активніше використовувати елементи прямої демократії — плебісцити і референдуми, право на законодавчу ініціативу. Гілки влади стали більш збалансованими. Проведені реформи скрізь підтвердили або запровадили принцип прямих виборів губернаторів і мерів, забезпечили суттєву децентралізацію місцевих органів влади.
Примітним явищем у політичному житті стала зміна характеру взаємовідносин цивільної влади і армії. Відомо, що аж до початку 90-х років у країнах Центральної Америки цивільні уряди існували лише де-юре, а військові контролювали ситуацію і в будь-який час могли натиснути на гачок. Сьогодні така ситуація зберігається лише в Парагваї. Вагомою групою тиску під час прийняття політичних рішень залишається армія Чилі, збройні сили Колумбії і Перу також відіграють певну роль у політиці. На прийняття політичних рішень впливають військові Бразилії та Аргентини. Цивільному контролю підлягає лише армія Мексики. Таким чином, проблеми взаємовідносин між арміями і суспільствами ще далеко не вирішені, проте вектор їх розвитку визначений.
Загалом, у Латинській Америці визріли і дедалі відчутніше виявляють себе ті економічні, політичні та правові інститути, які сприяють демократизації і європеїзації субконтиненту.
Характерні особливості розвитку великих латиноамериканських країн на сучасному етапі
ЧИЛІ
Сьогоднішню 15-мільйонну Чилі називають дзеркалом латиноамериканських реформ. А це означає, що успіхи чи неуспіхи реформ у Чилі безпосередньо впливають на хід реформ в усіх країнах Латинської Америки. Чому так? У 90-х роках темпи зростання чилійської економіки становили в середньому 7,2 %. Навіть у складному 2001 р. приріст виробництва сягав 2,8 %. Чилійська економіка перебуває сьогодні в найкращому стані за показниками, за добре відпрацьованою системою регулювання. А за конкурен-тоздатністю товарів — посідає п'яте місце після Сінгапуру, Гонконгу, Тайваню та Малайзії. До 1973 р. Чилі нічим особливим не вирізнялася серед інших країн субконтиненту. Банки, компанії з переробки міді та багато промислових підприємств були націоналізовані, ціни на 3200 найменувань товарів контролювала держава. Після фатального 1973 р. відбувся крутий поворот. Нині в ринковій економіці Чилі панує приватний сектор. Сама економіка є найбільш відкритою на всьому американському континенті, оскільки тарифних бар'єрів у ній менше, аніж у Канаді та США. Ростуть інвестиції в економіку та експорт товарів. Починаючи з 1990 р. чилійські компанії активно освоюють міжнародні ринки, експортуючи здебільшого високотехнологічну й капіталомістку продукцію. Якщо на початку 70-х років чилійський експорт становив 12 % валового продукту, то на середину 90-х років — 35 %. Держава всіляко заохочує експортерів. У 1985 р. створено Фонд сприяння експорту (ФСЕ). Чилійці по всьому світові шукали й знаходили ринки збуту для своїх товарів. Експорт зростав щорічно. Так у 1994—1995 pp. він збільшився на 38 %. У 1998 р. Чилі експортувала товарів і послуг на 18 млрд дол. Активно включилися в експорт понад 5 тис. чилійських компаній, продукція яких вивозиться до 150 країн світу. Цьому значною мірою сприяє ефективна державна і приватна система підтримки національних експортерів. Навіть азійська криза 1997—1998 pp., котра завдала відчутних втрат зорієнтованій на експорт економіці Чилі, не припинила її експортних зусиль. У 2000—2001 pp. обсяг глобальної діяльності країни зріс на 27 %: збільшилася кількість місій, які опікуються пошуком ринків збуту товарів нових підприємств, розширилася й кількість країн, де вперше з'явилися чилійські товари. Чилі не чекає економічної допомоги, а шукає шляхи доступу на світові ринки. Про наслідки цих зусиль свідчать такі показники. Якщо в 1990 р. країна експортувала лососини (Чилі займає друге місце у світі за виробництвом цієї продукції) на 122 млн дол., то в 2001 р. — на 969 млн. Таких прикладів можна навести безліч. 60 % ВВП залежить від зовнішньої торгівлі. Інвестиції, більшість яких закордонні, в 1993 р. становили близько 27 % ВВП. Рівень річної інфляції з 5005 % у 1974 р. зменшився до 12 % у 1993 р. Надходження до бюджету перевищували видатки, а рівень безробіття не перевищував 4 %. У першій половині 90-х років щорічний приріст виробництва становив 6 %, а в 1997 р. — 7,2 %. Частка ВВП на душу населення становила у 1996 p., якщо виходити з купівельної спроможності песо, 10,5 тис. дол. Економічні й соціальні успіхи Чилі підкріплені стабільною політичною і партійною системами.
Гідні уваги метаморфози відбулися з державною пенсійною системою. Вона також приватизована. Свої пенсійні внески робітники сплачують у приватні фірми і, виходячи на пенсію, отримують назад не тільки вкладені гроші, а й додаткову суму за інвестування (як результат капіталізації внеску). Означені фонди швидко зростають. На середину 90-х років вони контролювали 12,5 млрд дол., що становило 35 % ВВП. Як і в економічно розвинутих країнах, у Чилі відбувався, таким чином, процес розпорошення національної власності, а самі чилійці ставали дрібними капіталістами, оскільки форма пенсійної системи надала мільйонам громадян можливість отримувати дивіденди у приватному секторі виробництва. У 1990 р. в умовах бідності проживало 40 % усіх чилійських сімей, у 2000 р. цей показник становив 20,6 %. Разом з тим Чилі зіткнулася з низкою проблем, як екологічних (спеціалізація на експорті природних ресурсів), так і соціальних (заборона розлучення та абортів), які набули політичного характеру й розкололи суспільство.
У березні 2000 р. президентом Чилі став Рікардо Лагос Ескобар — лідер "Об'єднання партій за демократію", яке перебуває при владі з 1990 р. Протягом 2001—2002 pp. у країні було прийнято низку законів, що стосуються, насамперед, соціальної політики і сфери трудових відносин: закон про створення Фонду страхування від безробіття, закон про реформу трудового законодавства, закон про боротьбу з ухиленням від сплати податків тощо. Була відмінена також смертна кара.
Процеси, що-відбуваються сьогодні в Чилі, свідчать про курс цієї країни на демократію та відхід від традиційної авторитарної системи, прагнення остаточно подолати спадщину Піночета.
9 січня 1992 р. Чилі визнала незалежність України, а 28 січня було досягнуто домовленості про встановлення дипломатичних відносин між обома країнами. Важливе значення для розбудови стосунків між нашими державами мав офіційний візит до Чилі (жовтень, 1995) президента України Л. Кучми та його переговори з президентом Чилі Е. Фреєм. Було підписано Угоду про сприяння та взаємний захист інвестицій і Протокол про співробітництво між міністерствами закордонних справ. Останнім часом політичне співробітництво доповнюється економічним. Обидві країни заінтересовані у співпраці в різних сферах економічної діяльності.
БРАЗИЛІЯ
Бразилія — найбільша за територією та населенням країна Латинської Америки. її населення — 170 млн чол. — складає майже половину жителів Південної Америки. Національна економіка оцінюється в 450 млрд дол., що у два рази більше вартості економіки країн Східної Європи. За обсягом ВВП Бразилія входить у першу десятку країн світу. Потужна модерна промисловість, створена в повоєнний період, продукує літаки, підводні човни, автомобілі, військову та космічну техніку. У країні збудовано два космодроми. Кількість жителів у десяти містах перевищує 1 млн чол.
У середині і другій половині 90-х років прискорився процес економічного розвитку країни. Це стало наслідком стабілізаційної програми, розробленої командою тодішнього президента країни Ф. Кардозу (відома під назвою "план реал"). З 1 липня 1994 р. запроваджена нова грошова одиниця — реал.
Найбільш високих темпів розвитку досягнуто у виробництві споживчих товарів (95,5 % усього приросту за 1991 — 1997 pp.) і товарів тривалого користування. Так, за випуском автомобілів Бразилія займає сьоме місце у світі (2,2 млн). Темпи зростання в обробній промисловості в 1997 р. — 5 %. Виробництво сільськогосподарської продукції в 1991 — 1997 pp. виросло на 20 %. Бразилія утримує перше місце у світі за експортом апельсинового соку і друге — традиційної кави. Зростання виробництва бройлерів за сім років становило 60 % (третє місце у світі). Обсяг зовнішньої торгівлі за цей же період збільшився у два рази і становив 111,5 млрд дол. ВВП за 1997 р. сягнув 1 трлн дол. Швидкими темпами розгорталася приватизація. Бразилія володіє великим внутрішнім ринком і динамічним експортним сектором.
У 90-х роках у країні відбувалися процеси, які багато в чому нагадували чилійські: економіка прагнула покінчити з характерною для попередніх часів закритістю — йшла приватизація державних компаній, у Бразилію залучалися іноземні інвестиції. Проте цілий ряд причин утруднював цей украй необхідний процес. Згубний вплив на економіку Бразилії мав високий рівень інфляції, який у 1993 р. становив ЗО % за місяць. Породжені нею високі процентні ставки гальмували продуктивне підприємництво, спричиняли корупцію та загострення ситуації в соціальній сфері. Та й сам процес роздержавлення наштовхувався на цілу низку перепон. Так, енергетичні та телекомунікаційні компанії не можуть бути продані без відповідних змін у конституції. Заходи центральної влади гальмувала також надмірна незалежність бразильських штатів. А наявність у країні 43 політичних партій свідчила, що демократичне суспільство з ринковою економікою в Бразилії ще тільки починає формуватися. Значною перепоною був і роздутий державний сектор. Проте було з кого брати приклад: на відміну від державного, приватне виробництво у Бразилії надзвичайно ефективне, з інтенсивним припливом інвестицій, а його продукція відповідає високим стандартам.
Загальний спад виробництва у світі з початку XXI ст. не обійшов і бразильську економіку, тісно пов'язану з кон'юнктурою на світових ринках. У 2001 р. спад виробництва становив 0,6 %. Значних збитків країні завдала також енергетична криза, що стала наслідком посухи, оскільки 90 % енергетичних потужностей країни припадає на ГЕС. Впали реальні доходи населення — 50 млн бразильців живуть сьогодні нижче прожиткового мінімуму. У країні налічується 8 млн безробітних, а зовнішній борг на 1 січня 2002 р. сягнув 212 млрд дол. Економічні та соціальні проблеми привели до заміни владних виконавців біля керма державної машини. 27 жовтня 2002 р. президентом Бразилії був обраний лідер Партії трудящих Луїс Інасіу да Сілва.
Визнання Бразилією України відбулося 26 грудня 1991 p., а дипломатичні відносини встановлено 11 лютого 1992 р. Важливе значення для налагодження зв'язків.між обома країнами мав офіційний візит до Бразилії президента України Л. Кучми, що відбувся 26 жовтня — 1 листопада 1995 р. У ході візиту між Бразилією і Україною був підписаний Договір про дружні відносини та співробітництво. З того часу між обома країнами укладено близько двох десятків міждержавних, міжурядових та міжвідомчих угод. Виникли сприятливі умови для співпраці в авіаційній, космічній, військово-технічній сферах. У 2002 р. обидві країни виявили також заінтересованість у співпраці в галузі аграрно-промислового комплексу.
МЕКСИКА
Мексика, країна зі 100-мільйонним населенням, так само як і інші країни-лідери регіону, відкривалася і приватизувалася, налагоджувала широкі торговельні зв'язки зі США та Канадою на нових засадах, стала членом різних міжнародних організацій, у тому числі й ГАТТ. Уже в 1991—1993 pp. ВВП країни збільшився на 7,2 %, що стало наслідком відходу від традиційного протекціонізму і державного патерналізму. Важливу роль у цьому процесі зіграв президент К. Салінас де Гортарі — прихильник моделі відкритої економіки. В зазначений період щорічні зарубіжні інвестиції становили 4,5 млрд дол. А в 1994—1995 pp. цей показник зріс до 10 млрд дол.
Проте переважання соціалістичних методів господарювання, що суперечили ринковим принципам економічної свободи, дуже скоро дало про себе знати. Потужний потік північноамериканського імпорту через Ріо-Гранде завдав великих втрат мексиканській валютно-фінансовій системі. До всього цього додався вибух політичного насильства (вбивство в 1994 р. кандидата в президенти від правлячої Інсти-туційно-революційної партії Луїса Дональдо Колосіо). На півдні країни повстали індіанці. Складну ситуацію підігрівали противники реформ. У грудні 1994 р. вартість мексиканського песо впала на 40 %. Почався спад виробництва. Крах мексиканського ринку, наступна втеча з Мексики зарубіжних інвестицій завдали шкоди також численним північноамериканським компаніям у Мексиці й неабияк стурбували уряд СІІІА, який вирішив ужити рішучих заходів для стабілізації песо. Своєму партнерові по НАФТА Сполучені Штати надали кредит у 20 млрд дол. Загалом же зовнішні надходження склали 50 млрд дол. Новий уряд президента Ернесто Седільйо зумів переломити ситуацію. Уже в 1996 р. економічне зростання становило 5,2 %, 1997 р. — 7 %. Програмою Седільйо передбачалося, що такі темпи збільшення виробництва збережуться до кінця століття. Протягом 1996—1997 pp. була подолана фінансово-економічна криза. Однак спад економічної активності в США у 2001 р. позначився й на Мексиці, економіка якої зав'язана на північного сусіда. Відчутних економічних втрат зазнала країна й унаслідок падіння цін на нафту.
У 1995 р. була започаткована реформа ехідальної (общинної) системи у сільському господарстві — найбільш відсталої, архаїчної форми господарювання на селі. Члени ехідо здобули право самостійно вирішувати долю своїх колективних господарств. Згідно з новим законом общинні землі стали об'єктом купівлі-продажу.
Наприкінці XX ст. настійною необхідністю для Мексики стала політична реформа, яка усунула б перепони на шляху демократизації в усіх сферах життя. Як відомо, у країні тривалий час зберігалася диктатура Інституційно-революційної партії (ІРП), котра, по суті, розпоряджалася у своїх інтересах великою державною власністю завдяки відповідним контрольним важелям. З 1929 р. й до кінця століття ІРП була своєрідною КПРС, ядром політичної системи, здійснювала необмежений контроль над законодавчою владою, хоча її повноваження й функції не були закріплені в конституції. Щоправда, диктатура ІРП пом'якшувалася тією обставиною, що жодна особа в Мексиці не може перебувати при владі більше як шість років. Ще однією перепоною на шляху до демократії була надто сильна регіональна влада, що зосереджувалася в руках губернаторів штатів.
Останнім часом у країні здійснюються заходи, спрямовані на узаконення опозиції як демократичного парламентського інституту. Були внесені важливі зміни до системи партійного та електорального законодавства, гарантовано прозорість виборів і незалежність виборчого інституту від виконавчої влади. Все це забезпечило прихід опозиції до влади у 2000 р. 1 грудня 2000 р. президентом Мексики був обраний Вісенте Фокс Каседа, що поклало край більш як 70-річній владній монополії ІРП. Мексиканська демократія здобула ще одну важливу перемогу. У країні завершилося встановлення багатопартійного конституційного правління.
Важливою умовою досягнення стабільної демократії є подолання бідності, низького рівня життя, характерного для пересічного мексиканця. У цьому плані акцент на розвиток освіти став одним із вирішальних засобів виходу з такого стану. Якщо у 1994 р. у країні функціонувало сім державних технологічних університетів, у 1997 — 24, то у 2000 р. — 42. Підготовка кадрів високої кваліфікації — важливий показник реальної боротьби з бідністю.
25 грудня 1991 р. Мексика визнала Україну як незалежну державу, а 14 січня 1992 р. встановила з нею дипломатичні стосунки. Переломним моментом у становленні й розвитку мексикансько-українських відносин став державний візит президента України Л. Кучми до Мексиканських Сполучених Штатів (вересень, 1997). Між Мексикою і Україною було підписано Декларацію про принципи відносин та співробітництво і Меморандум про взаєморозуміння між урядами обох країн. Найбільш перспективні галузі співробітництва — літакобудування, сільськогосподарське машинобудування, важке енергетичне машинобудування, телекомунікації та аерокосмічна промисловість, суднобудування, будівництво газосховищ, хімічна та фармацевтична промисловість. Плани сторін інтенсивно втілюються в життя. Так, у жовтні 2002 р. під час зустрічі українських підприємців з делегацією мексиканського штату Сан-Луїс Потосі обговорювалася можливість взаємовигідного співробітництва у нафтогазовій та аграрній сферах. Сторони, зокрема, мають намір реалізувати спільні проекти будівництва морських платформ для видобутку нафти й газу.
АРГЕНТИНА
Аргентина — друга за територією (2167 тис. кв. KM) І третя за населенням (37 млн чол.) країна Латинської Америки.
У 90-ті роки Аргентина здійснила ринкове реформування своєї економіки. Президент Карлос Менем (1989—1999) лідер Хустісіалістської (пероністської) партії, віддаючи належне духові часу, виявився прихильником демократизації, "виробничої революції", модернізації, зміни ролі держави у національному виробництві. До його приходу міжнародні економісти вважали Аргентину "латиноамериканським хворим". Менем спішно приватизував державну власність, у тому числі авіаційну та нафтову компанії, домігся прийняття закону, який забороняв емісію грошей, не забезпечених доларовим паритетом, золотом і цінними паперами, запровадив жорсткий фіскальний режим. Через три роки інфляція впала до нуля, приріст ВВГТ становив 9 %. Проте внаслідок шокової терапії кожен п'ятий аргентинець втратив роботу.
Творцем аргентинського "економічного дива" був випускник Гарвардського університету міністр економіки Д. Ка-валло. Він дотримувався монетаристських принципів управління економікою. Однак доларової маси постійно не вистачало, оскільки на ринку США збувалося лише 10—11 % аргентинської продукції, а достатніх внутрішніх джерел нагромадження не було. За такої ситуації країна змушена була вдатися до зовнішніх кредитів, сума яких у 90-ті роки зросла у 2,5 рази. Багата ресурсами країна стала жити, по суті, в борг, що загрожувало негативними наслідками.
У 90-ті роки Аргентина взяла курс на входження до міжнародного ринку, державна участь в економіці була зведена до мінімуму, проведена майже цілковита приватизація державних підприємств. Національна валюта прирівнювалася до долара (1 песо — 1 долар).
У міжнародному плані Аргентина схилялася до тісної співпраці зі США, вийшла з Руху неприєднання, у рамках МЕРКОСУР посилила інтеграційні стосунки з Бразилією.
Скориставшися успіхами в економіці, К. Менем після 1993 p., коли пероністи на проміжних виборах до нижньої палати парламенту втратили більшість, провів конституційну реформу, яка звелася до скорочення терміну перебування на посаді президента з шести до чотирьох років з правом повторного обрання. У 1995 p. K. Менем знову став президентом. Проте уже з 1996 р. економічна ситуація стала погіршуватися. На аргентинську економіку негативно вплинули такі чинники, як мексиканська (1995) та азійська (1997—1998) фінансово-економічні кризи. Монетаристські методи господарювання виявилися неефективними. У 1998 р. спад в економіці сягнув 3 %. З рівнем життя аргентинців падав і рейтинг Менема, зростало безробіття! Почастішала практика невиплат зарплати державним службовцям. А тому перемога на президентських виборах наприкінці 1999 р. кандидата від опозиційного лівоцентристського Альянсу за працю Фер-нандо де ла Руа, людини з бездоганною діловою та політичною репутацією, була цілком закономірною.
Новий президент своїми головними завданнями за ситуації, що склалася, вважав боротьбу з корупцією та безробіттям, досягнення конкурентоспроможності аргентинської економіки на світовому ринку. Однак уже на середину 2001 р. де ла Руа змушений був визнати, що поставлені цілі за перші 500 днів його президентства не досягнуті. Більше того, країні загрожував дефолт, оскільки в рамках обслуговування загального зовнішнього боргу в 170 млрд дол. треба було виплатити 20 млрд дол. Таких коштів країна не мала. Де ла Руа вдалося домовитися з МВФ про виділення 40 млрд дол., у тому числі й на оздоровлення економіки. Умовою отримання нових кредитів було зобов'язання скоротити внутрідержавні витрати, дефіцит бюджету тощо. Це означало крах соціальної політики. Скорочувалися витрати на охорону здоров'я, освіту, інші соціальні потреби. Затримувалися виплати пенсій. Запроваджувалися обмеження на виплату банківських вкладів. Тріщав бюджет. Зовнішній борг сягнув 200 млрд дол., що становило 45 % ВВП.
Вибух загального невдоволення стався 19 грудня 2001 p., коли уряд заявив про неможливість здійснювати чергові платежі, що означало дефолт. Натовпи людей почали громити "Макдональдси", банки. У сутичках з силами правопорядку під час заворушень 19—20 грудня загинуло 27 осіб, сотні були поранені. 21 грудня президент і уряд пішли у відставку. Надії на підтримку США виявилися примарними. Після 11 вересня 2001 р. США було не до Аргентини.
Чинники, що спричинили аргентинську кризу, — комплексні, мають як об'єктивний, так і суб'єктивний характер, не тільки економічні, а й політичні корені. Насамперед, Аргентина перестала отримувати ренту від сільського господарства (зерно, м'ясо), котра раніше була джерелом суттєвих надходжень до державної скарбниці. Причиною такого становища, на думку економістів, було застосування прогресивних технологій у сільськогосподарському виробництві багатьох країн. Крім того, еміграція аргентинських фірм у Бразилію в пошуках сприятливих умов для бізнесу значно звузила податкову базу в Аргентині, внаслідок чого зменшилися суми податкових надходжень до бюджету. Гроші від приватизації були частково розкрадені, частково використані правлячою елітою не за призначенням, а отже не працювали на майбутню тривалу перспективу в розбудові ринкової економіки. Честолюбні мрії про президентське крісло плекав навіть творець "економічного дива" Д. Кавалло.
Упродовж бурхливих днів грудня 2001 — січня 2002 р. змінилося кілька тимчасових президентів. П'ятим став Еду-ардо Дуальде — губернатор провінції Буенос-Айрес. У січні 2002 р. Дуальде здійснив девальвацію песо. Водночас держава стала повертатися до регулюючих чинників. На найближчі два роки (2002—2003) уряд наділявся правом корекції цін на основні продукти харчування й деякі ліки. Дефолт і девальвація дали можливість країні, що прагнула до високого рівня життя, який насправді не могла собі дозволити, починати життя спочатку.
Аргентина першою серед країн Латинської Америки визнала Україну і першою встановила з нею дипломатичні відносини. Це сталося відповідно 5 грудня 1991 р. і 6 січня 1992 р. У жовтні 1995 р. з офіційним візитом до Аргентини прибув президент України Л. Кучма. У ході переговорів була закладена договірно-правова база двосторонніх відносин. 28—30 червня 1998 р. Україну з офіційним візитом відвідав президент Аргентини К. Менем. Сторони підписали Договір про дружні відносини та співробітництво, Угоду про науково-технічне співробітництво. Аргентина заявила про свій намір надати Україні технічну допомогу в ліквідації наслідків чорнобильської аварії. Координацією науково-технічного співробітництва і торговельно-економічної діяльності обох країн опікується Міжурядова аргентинсько-українська комісія. В Аргентині мешкає 350-тисячна українська діаспора.
