Практичне заняття №3
Тема: Етапи засвоєння латинського письма слов’янами. Реформаторська діяльність Яна Гуса.
Письмо у слов’ян дохристиянського періоду.
У своєму трактаті «О письменахъ» про право слов’ян на власну літературну мову староболгарський монах Храбр (IX-X ст.) писав, що слов’яни-язичники як письмові знаки спочатку використовували особливі крески й насічки. Пізніше різні дослідники висували припущення: 1) першими письменами слов’ян були подібні до старогерманського рунічного письма слов'янські руни (аналіз елементів незрозумілих орнаментів слов’ян. рукописів); 2) у слов’ян існувала протоглаголиця, яка пізніше була удосконалена Кирилом та Мефодієм (XIX ст. фальсифікували археологічні знахідки - рукописи). На сьогодні немає суттєвих доказів на підтвердження насічок і кресок як системних письмових знаків.
З’язаність письма з конфесійною чи релігійною приналежністю слов’ян.
В тому ж трактаті Храбр зазначає, що після прийняття християнства слов’яни намагалися записувати свою мову непристосованими латинськими і грецькими літерами. Використання того чи іншого типу письма слов’янськими народами зумовлювався не їх свідомим вибором, а конкретною історичною ситуацією. Письмо з’явилося в результаті прийняття християнства для розуміння і поширення релігійних текстів, а тип письма тісно пов’язаний з релігійним обрядом. Відповідно, слов’яни, до яких християнство прийшло від греків, засвоїли грецьке письмо, трансформація якого здобула назву кирилиця і використовується всіма православними слов’янами. Римський церковний обряд використовував латину. Упровадження у IX ст. Кирилом і Мефодієм слов’янської мови як літургічної на території, що були підпорядковані Папі Римському, тісно пов’язане з появою нового, виключно слов’янського письма, так званої глаголиці. Її використовували і у світському житті всюди там, де мав вплив римо-католицький слов’янський обряд. Якщо він заміщувався латинською літургією, то слов’яни приймали латинський алфавіт (у Моравії чи Хорватії). Якщо ж церква була право славна, то слов’яни приймали кирилицю.
У період формування білоруської літературної мови також впроваджувалися два типи письма. Православні білоруси використовували письмо російського типу, католики на початку XX ст. впроваджували латину польського типу. Татари-мусульмани, що оселялися на території між Польщею Білоруссю з XIV ст., після слов’янізації від середини XVI ст. перекладали свої релігійні тексти білоруською і польською мовами, записуючи їх арабським письмом, яке вони використовували і в світському житті.
Засвоєння латинського алфавіту слов’янами.
А) Письмо просте:
Латинська мова має значно менше звуків, ніж слов’янські, тому літер у ньому менше для передачі звуків на письмі. Первинний латинський алфавіт мав таку літери: a, b, c, d, e, f, g, h, i, l, m, n, o, p,q, r, s, t,u, x, а також подвійні знаки ae, oe, що раніше позначали дифтонги, а первинно довгий звук ē. З грецького алфавіту були запозичені літери k, z, y. Крім того, для передачі грецьких придихових звуків у запозичених словах вживалися подвійні ch, ph, th. На відміну від грецького алфавіту не було тут спеціальних літер для позначення довгих і коротких голосних.
Слов’яни, у мові яких було більше і голосних, і приголосних, мали великі труднощі при передачі їх на письмі невеликою кількістю латинських літер. З цим довгі сотні років боролися словенські, хорватські, чеські, польські і лужицькі письменники.
Спочатку застосовувалося у слов’янами так зване просте (нескладне) письмо. Найстарішим слов’янським текстом, написаним латиною, є 3 карти, що містять молитви (Фризійські фрагменти, знайдені в Баварії у монастирі Фризії - Freising). З’явилися вони, за припущеннями вчених, наприкінці VIII ст. у зв’язку з місіонерськими заходами Зальцбурзької єпархії серед слов’янських мешканців Каринтії і Паннонії. Існують інші фрагменти таких «латино-слов’янських” текстів, датованих X ст. На чеському ґрунті вже з XI ст. записувались окремі чеські слова, найчастіше особові назви і топоніми, в документах, написаних латиною. У XIII ст. з’являються зв’язні тексти.
У Польщі таким чином записувались окремі назви з XII ст.: Vsemir (Wszemir), Radeta (Radzięta), Stoygneu (Stoigniew), Balouezici (Białowieżycy), Sirdnici (Żyrdnicy), Quotek (Kwiatek). За такою орфографією у 1270 ст. було записано перше речення польською мовою. Неточність написання до сьогодні дає підстави для різного прочитання цього речення.
Спрощене (нескладне) письмо зустрічається у деяких зв’язних текстах ще в XIV ст. (Kazaniach Świętokrzyskich). Але тут спостерігаються вже нові ознаки письма, що передують пізнішим реформам XV ст., а саме новий знак для старопольського носового голосного. Нагадує він за формою грецьку літеру φ. З часом ця літера перетворилася у так зване рогате o: ø Ø.
Найстаріші лужицькі записи теж свідчать про нескладне латинське письмо.
Слов’янські середньовічні тексти використовують просте письмо найчастіше у вигляді т.з. мінускули каролінської. Цей тип латини поширювався у слов’ян завдяки місіонерській діяльності зальцбурзької єпархії в Каринтії, Паннонії, Моравії з кінця VIIIст. У Чехію і Польщу каролінська мінускула приходить у X ст. Спочатку її використовували для записування латинських текстів, але потім її стали використовувати і автори слов’янських текстів.
Б) Складне (складене) латинське письмо:
Через те, що спрощене латинське письмо не передавало багатьох слов’янських звуків, один графічний знак (графема) міг виконувати кілька функцій. Це було дуже незручно і доволі рано (на чеському ґрунті з кінця XIII ст., у Польщі – з середини XIV ст.), можливо під впливом латинських подвоєнь ch, th, ph, ae, oe, з’явилася нова система латинського алфавіту, яка названа складною. Вона полягає у впровадженні поєднань дво- і трилітерних знаків для позначення звуків, невластивих для латинської мови. Отже, звук š записувався як sz, ss, sch, ś – sz, ssy, sch, ž – z, sz, s, č – cz тощо. Але не було одного усталеного правила написання. Відмінності зустрічалися не лише у різних рукописах, але й у межах одного тексту. Не існувало істотних відмінностей між орфографією чеської, польської, лужицької мов, хоча можна помітити певні локальні традиції. Наприклад поляки частіше, ніж чехи для звука š використовували поєднання sz. Чехи більш охоче писали цей звук через подвійний ss або ʃs. Лужичани, натомість, частіше вживали німецькі поєднання š - ʃsh, c – tz, ć - czʃ, ch.
Складене письмо дійшло й до південних слов’ян. Його можна зустріти в текстах старословенських та старохорватських.
Словенська літературна мова, що з’являється у XVI ст., використовувала складне письмо, яке певним чином було унормоване Адамом Богорічем (1520-1598), автором першої словенської граматики у 1584 р. Це письмо називають богорічицею, і використовувалося воно до середини XIX ст., до витіснення новою гаїцею, взятою у хорватів.
Старохорватське письмо відбите у фрагменті поеми Марка Маруліча «Юдіта», надрукованої у Венеції (1521р.). М.Маруліч був першим хорватським поетом, що писав чакавським діалектом і походив зі Спліту.
Разом з розквітом складного письма змінюється й його суто графічна форма. На зміну мінускулі приходить готичне письмо.
