Пояснення до схеми:
На схемі відображені елементи сукупних витрат: споживчі витрати, інвестиційні витрати, державні витрати, фактори, що їх визначають, і засоби державного впливу на кожний з елементів.
Головними факторами споживчих витрат визначені доходи після сплати податків і схильність населення до заощаджень. Зрозуміло, що споживчі витрати будуть тим більшими, чим більшими є доходи і чим менше вони оподатковуються. Споживання і заощадження перебувають у зворотному зв’язку: чим більше домогосподарства заощаджують, тим менше вони можуть споживати, тим меншими будуть споживчі витрати. Схильність до заощадження вимірюється відношенням доходу, спрямованого на заощадження (S), до всього доходу (Y), тобто 
. Схильність до споживання визначається відношенням доходу, спрямованого на споживання (C), до всього доходу (Y), тобто 
.
Фактор рівня досягнутого багатства впливає так: чим більше багатство (нерухомість, грошові вклади, предмети довгострокового користування) мають домогосподарства, тим менше вони заощаджують і більше споживають. Фактор підвищення цін зменшує реальне багатство, яке привласнюють домогосподарства, і вимагає більших заощаджень. Фактор очікування зростання цін, як і очікування зростання доходів, стимулює збільшення поточних витрат.
Держава може впливати на доходи або через їх оподаткування, або через дотації споживачам.
Головними факторами інвестиційних витрат є: очікування чистого прибутку (його збільшення зумовлює більші інвестиції), норма позичкового процента (чим більша норма, тим менші інвестиції).
Фактор витрат на нові засоби виробництва впливає на інвестиції так: чим вони більші, тим очікувані прибутки менші, а отже, менші інвестиції. Фактор податків на підприємців, якщо вони зростають, зменшує інвестиції. Фактор технічного прогресу спонукає до нових інвестицій (інновацій). Нарешті, чим більше галузь забезпечена виробничими потужностями, тим меншою буде потреба в інвестиціях. Держава може вплинути на інвестиції через норму процента, за якою національний банк надає кредити комерційним, зменшуючи або збільшуючи пропозицію грошей, а також через зміну обов’язкових резервів комерційних банків і скуповування або, навпаки, продаж державних цінних паперів.
Факторами державних витрат є оподаткування (податки — головне джерело державного бюджету), збалансованість бюджету (дефіцитний бюджет вимагає скорочення витрат), характер державної політики (в умовах спаду виробництва необхідним стає стимулювання, в період стрімкого піднесення — стримування). Регулювання у сфері державних витрат має на меті: 1) збалансування бюджету, якщо він або дефіцитний або має надлишок; 2) пристосування податкової систему до потреб стимулювання або стримування виробництва. З цією метою застосовують продаж облігацій (О1) державної позики, зміни у податковій системі, зміни кількості грошей у обігу.
Отже, головними засобами державного втручання, за кейнсіанськими уявленнями, є оподаткування, бюджетне регулювання, вплив через норму банківського процента.
Як уже зазначалося, на противагу кейнсіанцям представники класичної теорії не бачили необхідності державного регулювання економіки. Дещо по-іншому на цю проблему дивляться сучасні класики, або, як їх ще називають, неокласики. Хоча вони є прихильниками обмеження державного втручання, але повністю його не виключають. Принциповими є такі положення неокласиків:
• у більшості випадків ринок забезпечує оптимальний розподіл ресурсів, але є деякі випадки, коли недостатність ринку для забезпечення максимальної ефективності зумовлює державне втручання;
• будь-яке державне втручання пов’язане з адміністративними витратами та побічними ефектами у вигляді послаблення дії природних ринкових сил. Тому, вирішуючи питання про допустимість державного втручання, необхідно зіставляти виграш у результатах втручання та втрати суспільства (адміністративні витрати і побічні ефекти).
