Оподаткування в сфері природокористування

Фінансові надходження з природного сектора дуже важливі для будь-якої держави. Вони мають форму прибутку державних підприємств у природоексплуатуючому секторі чи відрахувань від доходу приватних підприємств. Для державних підприємств величина прибутку залежить від цінності родовища й ефективності його експлуатації. Для приватних підприємств надходження в бюджет держави мають форму платежів, орендної плати, динамічної ренти, зафіксованих у податковому законодавстві, а також податків (прямих і непрямих), зафіксованих у законах про податки й інвестиції.

Усі виплати в залежності від їхньої природи можна поділити на дві групи. До першої групи відносяться платежі, що покривають адміністративні витрати на функціонування структур, що забезпечують керування і контроль за діяльністю підприємств-природокористувачів. До другої групи входять податки і платежі, призначені для вилучення диференціальної ренти.

Платежі являють собою плату за адміністративну дію чи послугу з боку держави і сплачуються за надання чи поновлення права на природокористування відразу після подачі запиту до його розгляду. Якщо запит не задовольняється, то звичайно платіж повертається. Додаткові платежі стягуються за лабораторний аналіз, геологічне дослідження території, топографічну зйомку, оцінку природного об єкта, реєстрацію і сертифікацію документів і т.п. Ці платежі йдуть не в загальний фонд, а в спеціальний – на поліпшення якості відповідних послуг.

Орендна плата, чи земельна рента, – це плата за виняткове правокористування орендованою землею. Вона розраховується на одиницю орендованої території і сплачується власнику землі – федеральному уряду (у більшості країн) чи уряду території (в Австралії, Канаді). Величина платежу повинна бути достатньої для того, щоб запобігти спекулятивне використання земель, а також уникнути придбання землі іноземним підприємцем з метою її інтенсивного використання при припиненні їм аналогічних робіт у себе на батьківщині. Подібний податок дає стимул активним експлуатаційним діям.

Однак зрозуміло, що ціль податку – запобігання спекуляцій, а не збір коштів у державну скарбницю. Ця мета досягається збором диференціальної ренти чи податку з доходів. В перші роки експлуатації природного об'єкта орендна плата встановлюється на мінімальному рівні, а потім поступово збільшується один раз у кілька років для того, щоб змусити підприємство розвивати своє виробництво. Диференціальна рента – це платіж державі за привілей використовувати ресурси, що виснажуються. Він розраховується з валової виручки виробника, а не з його чистого прибутку. Оскільки це плата за виснаження, то для її збору необхідна оцінка природного об'єкта.

Тут можуть використовуватися різні методи – і прямі, і непрямі. Частіше платіж базується на погодженому рівні чистого доходу. Податок з доходу розраховується на загальних для всіх підприємств підставах. Через те, що обсяг видобутку не поновлюваних ресурсів може скорочуватися, у законодавствах різних країн передбачені податкові знижки. При цьому береться до уваги „виснаження по витратах” (ріст витрат на розвідку), зниження якості мінеральної сировини, зменшення річного виробництва, чи „процентне виснаження”, що розраховується в процентному відношенні до падіння вартості виробництва. Однак існує межа знижок, що гарантує державі одержання деякого податкового мінімуму. Для відтворюваних ресурсів податок з доходу не враховує виснаження ресурсу. Він за лежить тільки від обсягу доходу при строгому обмеженні обсягів природокористування сталим приростом природного об'єкта.

Мита звичайно встановлюються при імпорті чи експорті товарів.Однак імпорт спеціального устаткування для експлуатації природних об'єктів варто звільнити від цього платежу в інтересах приймаючої сторони (зниження витрат на виробництво сировини). Експортні мита не повинні послабляти позиції місцевого бізнесу на світовому ринку.

Звичайний рівень суми експортного мита і диференціальної ренти складає не більш 10% від виторгу для металевих руд і 10-20% – для вуглеводневої сировини. Більш низький рівень їх має характер схованих субсидій у видобувній сектор, а більш високий – завищення продажної ціни. При цьому починається „зняття вершків” з родовищ, що закінчується їхнім виснаженням. Рівень експортного мита на лісові ресурси значно нижче, рівень же експортного мита на продукти сільськогосподарського виробництва підкоряється законам розвитку ринку сільськогосподарської продукції, у значній мірі лібералізованому.

У федеративних державах доходи від ресурсного сектора поділяються між Центром і регіонами. Так, в Австралії податкова система істотно розрізняється у кожному штаті навіть за способом його (штату) взаємодії з федеральним урядом, а не тільки за рівнем податків. У результаті система оподатковування ресурсного сектора там складна і нестабільна. Частка, що дістається кожному рівню державної влади, різна в кожній країні. У Канаді, наприклад, велика частина доходів дістається провінціям, тоді як в інших державах центр має реальну владу для акумулювання більшої частини доходів. Регіони можуть мати право оподатковування природоексплуатуючих галузей, як, наприклад, у США, де основні видобувні штати широко користаються „податком суверена”. У США ситуація ускладнюється тим, що в рамках штату є федеральні землі, а також землі індійських резервацій.

В основному поширені три типи податків, якими обкладаються виробники сировини, що виснажується:

— податки власника надр на випуск;

— податки на прибуток;

податки на активи у видобувній промисловості.

Податки на випуск найчастіше називаються «роялті», чи „податком суверена”, і призначаються як частка випуску чи відсоток від вартості виробленої сировини. Цей податок є подібним експортному миту і гарантує державі-власнику деякий доход у той період, коли видобувне підприємство ще не вийшло на проектну потужність.

Звичайно податок на випуск доповнюється сплатою бонусу при виграші тендера, що виконує аналогічні функції. Рівень податку, як правило, складає 4-10 % вартості добутого металу і 10-20 % вартості нафти і газу. Ставка оподатковування може збільшуватися, якщо ціна на добутий ресурс перевищує деяку базову величину, встановлену державою (використовується в Перу і Малайзії для нафти). У деяких федеративних державах (США, Малайзія) ці податки стають основним джерелом доходу на рівні регіону, а центр стягує податок на прибуток.

Принципові труднощі у вилученні роялті („податку суверена”) полягають у тому, що він збільшує середні і граничні витрати видобутку. При будь-якій ціні компанія-оператор одержує стимул до скорочення видобутку. Такий ефект може бути бажаний при значному фізичному виснаженні родовищ. Однак його наслідками стають скорочення витрат на геологорозвідувальні роботи і переоцінка раніше знайдених родовищ як економічно виснажених у нових умовах. Імпорт сировини може збільшитися, але з ним зросте і залежність країни від імпорту. Потрібно прагнути досягти оптимальної величини роялті з метою встановлення розумного сполучення його ролі як, з одного боку, засобу збільшення доходів держави, а з іншого боку — перешкоди до збільшення обсягів видобутку.

Проблема співвідношення фіксованого бонусу і сплачуваного щорічно роялті досить складна. Бонус має ту перевагу, що його величина не залежить від обсягу майбутнього видобутку корисної копалини. За сплатою такого роду платежів легко стежити, оскільки немає необхідності розраховувати їх у залежності від обсягу видобутку. Бонуси впливають на розвиток процесу видобутку, тому що відразу після сплати стають „минулими” витратами.

Важливо враховувати, що величина бонусу цілком залежить від вартості прав на видобуток у момент їхньої передачі. Ризик фінансових утрат цілком лежить на компанії, яка претендує на ліцензію. Якщо процес видобутку не досягне проектної потужності, то ця компанія понесе збитки, а держава свій бонус одержить. Разом з тим усі переваги успішного відпрацьовування родовища залишаються у компанії, навіть якщо причиною підвищеної прибутковості з'явилися зовнішні фактори (підняття цін).

Для дуже коштовних родовищ величина бонусу може бути досить великою. Так, у США одержання деяких ліцензій на видобуток нафти і газу мало своїм наслідком сплату бонусів у сотні мільйонів доларів. Такі суми іноді лежать за межами фінансових можливостей фірм і сприяють відсіванню фінансово неспроможних компаній. У США для родовищ вугілля бонуси досягають 25 млн. американських доларів, що не перешкоджає бажанню великих фірм із солідною репутацією брати участь у конкурсах.

Роялті має переваги там, де важко використовувати бонуси. Як уже відзначалося, роялті є спосіб регулювання бажаного обсягу видобутку. Тому продавець ліцензії може вносити свій внесок у як найшвидший початок видобутку, регулюючи величину роялті в залежності від обсягу видобутку й інших факторів.

Дуже високі індивідуальні ставки роялті можуть стримувати розробку родовищ, крім тих, котрі мають мінімальні витрати по видобутку, що може викликати істотне скорочення доходів держави. При цьому всі рентні доходи відійдуть державі, відпускна ціна корисних копалин буде практично однакова по всім економічно ефективним родовищам, незалежно від того, високі чи низькі там витрати по видобутку. Раціональна послідовність залучення родовищ у процес їхньої експлуатації може порушуватися.

Для подолання зазначених недоліків були запропоновані східчасті схеми вилучення роялті, коли ставка платежу міняється в залежності від обсягу видобутку. При цьому створюється стимул до екстенсивного розвитку процесу експлуатації надр. От чому більш раціональним вважається фіксація ставки роялті на деякому середньому рівні, що дозволяє забезпечити середню прибутковість видобувного підприємства.

Сплата роялті залежить від величини первісних капіталовкладень, оскільки вона вноситься з поточного доходу підприємства, тому даний платіж не є бар'єром для участі в конкурсі. Однак продавець ліцензії несе значні адміністративні витрати по виконанню розрахунків сум, що повинні бути виплачені компанією, і по контролі за процесом виплати. У цілому система періодичної виплати роялті при фіксованому бонусі підтверджує свою ефективність як спосіб вилучення частки ренти власниками надр. Роялті може стягуватися по досить високій ставці, а рівень бонусу повинний бути таким, щоб зробити доступним участь зацікавлених фірм у конкурсі.

Розглядаючи податки на прибуток, варто сказати, що, відповідно до економічної теорії, вони не впливають на рівень випуску, оскільки не зрушують ні криві граничних і середніх витрат, ні криву попиту. Однак багато фірм-операторів мають справу з декількома родовищами в різних країнах. Кожна велика компанія має можливість перекидати ресурси в країну з більш м'яким податковим „кліматом”.

У довгостроковій перспективі це стає важливим фактором для нарощування чи стримування інвестицій. Не випадково в реальній практиці уряд прагне підтримувати прибуток компаній на деякому середньому рівні, причому „середній” рівень означає великі ставки оподатковування для компаній з більш низькими витратами, але компанії можуть погодитись і з більш високими ставками, якщо податкова система стабільна. Крім того, у США і Західній Європі при репатріації прибутку компанії одержують податкові знижки, якщо вони вже сплатили податок приймаючій державі.

Для видобутку руд податки на прибуток звичайно складають 35-50%, для нафтової галузі, особливо не націоналізованої, вони можуть бути істотно вище.

Податком на власність у видобувній промисловості обкладається або щорічний рівень доведених резервів, що знаходяться у розпорядженні компанії (що веде до збільшення темпів фізичного виснаження і скороченню геологорозвідувальних робіт), або приріст фондів (тобто продаж фондів при збільшенні їхньої ціни). Ця система діє в США, де вона стимулює ресурсозбереження.

Обов'язок держави – установити такий рівень податків, при якому урівноважувалися б інтереси держави і приватного сектора і який сприяв би залученню приватного капіталу в сферу експлуатації природних ресурсів. Ризиковий характер вкладень у цю сферу змушує державу вживати додаткових заходів з залучення інвестицій. До їх нього числа відносяться:

• зниження загального рівня оподатковування;

• звільнення від податку в перші роки експлуатації природного об'єкта для створення умов швидкого відшкодування витрачених фінансових ресурсів;

• скорочення податків з дивідендів власників акцій підприємств, у тому числі іноземних;

• знижки на виснаження природних ресурсів;

• звільнення від податків на видобуток певного виду мінеральної

сировини;

• угоди на міжнародному рівні, які виключають подвійне оподатковування доходів;

• субвенції (фінансова підтримка) до природоексплуатуючого сектору, особливо в ті галузі, де підвищуються витрати по експлуатації чи фіксована державна ціна на природний ресурс;

• створення спеціального фонду на відновлення ресурсів, що виснажуються, чи поновлюваних ресурсів при порушенні правил їхньої експлуатації, за рахунок частини надходжень із природоексплуатуючого сектора;

• забезпечення умов репатріації заробленого прибутку і вкладеного капіталу з відсотками;

• забезпечення умов реінвестиції капіталу;

• створення гарантій проти несправедливої експропріації, необхідність швидкої і справедливої компенсації;

• укладання угод про розподіл прибутків. Коли країна — власник родовища й іноземна компанія-оператор укладають подібну угоду, оператор діє як незалежна фірма, що робить послугу уряду, державний орган стає партнером приватної фірми після відкриття родовища. При цьому державна частка в прибутках звільняє компаніюоператора від всіх інших податків.

Податкова система у природоексплуатуючому секторі в Україні знаходиться у стадії реформування. Введені базові та розробляються і вводяться диференційовані платежі за користування надрами.

У 90-их роках в Україні діяли три основні види платежів у сфері використання надр: 1 - плата за використання надр; 2 - збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету; 3 - рентна плата за видобування нафти та природного газу. Введення цих платежів базувалось на праві власності держави на ресурси надр, необхідності компенсувати витрати на проведення геологорозвідувальних робіт (ГРР) та вилучення надприбутку, який формується за рахунок природної якості сировини, сприятливих умов розробки родовищ або кон'юнктури ринку. До певного часу практично всі геологічні роботи в Україні фінансувались із бюджетних коштів, які отримувались за рахунок збору за ГРР. Плата за використання надр і рентна плата за видобування нафти та природного газу не мають цільового спрямування, а йдуть на покриття загальнодержавних видатків. Останнім часом плата за використання надр і збір за ГРР об`єднані в єдиний платіж. Хоча за змістом це різні платежі, база їх нарахування єдина, і це зручно для податкових органів. Зрозуміло, що виникають питання з подальшим розподілом отриманих коштів і фінансуванням ГРР, але їх виконання все частіше беруть на себе гірничодобувні компанії. Дуже важливим у такий ситуації стає забезпечення певного необхідного рівня фінансування геологічних робіт загальнодержавного значення (регіональних, моніторингових та ін.).

На жаль в Україні не знайшла практичного вирішення проблема акумуляції коштів на проведення робіт з екологічної реабілітації регіонів інтенсивного використання надр. За підрахунками фахівців протягом більш століття українська мінеральна сировина споживалась за ціною, як мінімум, на 20-25 % меншою від її вартості з урахуванням витрат на охорону навколишнього природного середовища.

На думку деяких вчених, методологія вибору та використання економічних інструментів регулювання надрокористування повинна базуватися не лише на галузевих, а й на регіональних критеріях, враховуючи особливості розробки корисних копалин окремих басейнів. Природа екологічного збитку та його причини будуть диктувати те, який тип фінансового впливу на економіку буде політичне та адміністративно більш ефективним. Режими оподаткування в Україні, який не враховує стан гірничодобувної галузі та погіршення гірничо-геологічних та природних умов видобутку мінеральної сировини, відіграє негативну роль. Аналіз впливу податкового навантаження на діяльність гірничодобувних підприємств показав, що його оптимальні розміри за сучасних умов мають становити близько 10% від вартості товарної продукції.

Враховуючи значний вплив на довкілля при видобутку корисних копалин та дефіцит коштів для вирішення екологічних проблем, поряд із зменшенням загального податкового тиску, необхідно впровадження екологічних податків. Їх розміри та база оподаткування, в першу чергу, повинні враховувати причини, якими викликані негативні зміни навколишнього середовища. Якщо вони викликані природними факторами, екологічні податки повинні супроводжуватися послабленням податків на виробничу діяльність. Така гнучка система оподаткування здатна вирівняти економічну цінність родовищ, які знаходяться в різних геологічних умовах. Враховуючи досвід зарубіжних країн, доцільно в сфері видобутку корисних копалин впроваджувати систему інвестиційного податкового стимулювання раціонального природокористування.

Запровадження будь - якого податкового важеля, визначення бази, об'єктів, суб'єктів та ставок оподаткування (за видами діяльності, галузями, регіонами тощо) повинно бути обов'язково науково обґрунтованим, а отже - попередньо достатньо дослідженим.