Розвиток ідей державності в казацько-гетьманський період

Під тиском різних обставин, насамперед зовнішніх, Україна протягом століть не могла стати національною незалежною державою. Але ідея власної державності жила в народі. Її носіями, поряд з ученими й політичними діячами, стали прості люди, які тікали від польських гнобителів у мало обжиті місцевості нижнього Дніпра й створили своєрідну суспільно-політичну спільність – козацтво. В 40-х роках ХVI ст. окремі козацькі загони (січі) об'єдналися в Запорізьку Січ. У конкретних історичних умовах це утворення виконувало функції української держави Тут існували свої правові норми з яскраво вираженою тенденцією до їх затвердження по всій Україні. Політичний лад Запорізької Січі можна охарактеризувати як православну республіку з демократичними рисами. У ній утворилася своєрідна суспільна система з характерною виборністю старшин, функціонуванням козацької ради, на якій вирішувалися всі найважливіші питання внутрішнього життя Січі і її відносин з іншими державами.

Авторитет Запорізької Січі особливо виріс у роки національно-визвольної боротьби українського народу 1648–1654 р. під предводительством гетьмана Богдана Хмельницького (бл. 1595–1657 р.).

Використавши досвід Запорізької Січі, Б. Хмельницький створив державу, що мала всі ознаки такої: систему політичної влади, територію, політико-адміністративний устрій, судову систему й судочинство, право, фінансову систему й податки, військо й великі міжнародні зв'язки.

За формою правління Україна була республікою, чим істотно відрізнялася від тодішніх монархій європейського континенту. У цій державі реальна влада була зосереджена в руках насамперед козацької старшини, яку зумів згуртувати навколо себе Б. Хмельницький. Центральне місце у всій системі нової влади займав гетьман. У силу надзвичайних умов війни в його руках зосереджувалися військова, у значній частині законодавча, адміністративно-судова влада. Він керував роботою військової ради й радою генеральної старшини, очолював збройні сили, всю старшинську адміністрацію й судочинство, був главою генерального уряду.

Реальна оцінка міжнародної ситуації й співвідношення сил привели гетьмана Б. Хмельницького і його прихильників до висновку про необхідність знайти союзника в боротьбі за національну незалежність. Такого союзника Б. Хмельницький побачив у Російській державі. У результаті п'ятирічної переписки, обміну посольствами між Україною й Росією, в 1654 р. був підписаний договір.

Відповідно до договору за козацькою Україною в межах її території визнавалися новий самостійний політичний устрій, адміністративно-територіальний поділ, суд і судочинство, збройні сили, соціально-економічні відносини, правова система, самостійність у проведенні внутрішньої політики. Частково обмежувався суверенітет Української держави у відносинах з деякими країнами: вона втрачало права на самостійну політику у взаєминах з Польщею й Туреччиною. Поряд із цим Україна повинна була виплачувати певну суму доходів у російську скарбницю. Подібний правовий статус свідчить, що Україна мала після укладання договору з Росією значно більше прав, чим дає автономія або навіть протекторат. Переважна більшість дослідників, які аналізують правовий статус України після Переяславської Ради 1654 р. (М. Грушевський, В. Липинський, Р. Лащенко й ін.), одностайно визнають Україну після 1654 р. державою.

Після укладання договору з Російською державою Б. Хмельницький мав намір змінити зовнішню політику. Він вів переговори зі Швецією, Пруссією, Трансільванією, Литвою, Молдавією, задумавши створити глобальну міжнародну систему, що повинна була базуватися на нових принципах взаємодії європейських держав. Але цим задумам не призначено було здійснитися. В 1657 р. Б. Хмельницький умер.

Політику Б. Хмельницького по зміцненню державності України багато хто намагався продовжити. Однак, незважаючи на прагнення гетьманів П. Дорошенко, І. Мазепи відродити незалежну державу, імперія Романових чіпко тримала Україну у своїх руках і поступово ліквідувала усі права, надані їй договором 1654 р.

Своєрідним явищем у національній політичній думці цього періоду були Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького 1710 р., які нині часто іменуються "Конституцією Пилипа Орлика". Було здійснено спробу узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини на основі державницьких традицій пращурів українства та політичного досвіду Запорозької Січі, досягнень західноєвропейської політико-правової науки. Але задумки Пилипа Орлика підтримані не були. Завершили перший етап українського конституціоналізму Решетилівські 1709 р. та Петербурзькі 1728 р. конституції, які зводили нанівець політичні права Гетьманщини, ухвалені за доби Б. Хмельницького. Крапку на праві українського народу на політичне самовизначення поставила Катерина II та створена нею II Малоросійська колегія, скасувавши у 1764 р. Гетьманство, а залишки автономії – протягом наступних двох десятиліть.