Соціальний конфлікт: поняття, функції. Види і типи конфліктів

Лекція 4. Соціальна взаємодія, соціальні відносини

та соціальний контроль

 

Поняття соціальної взаємодії.

Соціальні норми як регулятори соціальної взаємодії.

Соціальні відносини: суть і специфіка.

Соціальний конфлікт: поняття, функції. Види і типи конфліктів.

1. Поняття соціальної взаємодії

Для задоволення своїх потреб і інтересів людина завжди вступає у взаємодію з іншими членами суспільства. Незалежно від того, в якій сфері життєдіяльності суспільства (економічній, політичній, культурній, тощо), відбувається взаємодія, вона завжди носить соціальний характер, оскільки відображає зв'язки між індивідами чи соціальними групами. Соціальна взаємодія є вихідним моментом всіх соціальних зв'язків, одним з базових компонентів соціального життя.

Соціальну взаємодію можна визначити як процес, в якому люди діють і реагують на дії інших людей. Структура та механізм соціальної взаємодії включає суб'єктів взаємодії, тобто людей, які діють, зміни, викликані їх діями, і вплив цих змін на інших людей, а також реакцію людей, на яких була спрямована дія.

Соціологія вивчає соціальну взаємодію на двох рівнях: мікро- і макро-рівні:

Ø Мікрорівень – це рівень міжособистісної взаємодії.

Ø Макрорівень – це взаємодія на рівні суспільства, соціальних інститутів.

Однак будь-яка взаємодія виявляється завжди на обох рівнях і мікро- і макрорівні. Класичним прикладом є сім'я – з одного боку, вона є малою соціальною групою, з іншого – соціальним інститутом.

Соціальні зв'язки бувають двох видів: соціальні контакти і соціальна взаємодія. Люди постійно вступають в соціальні контакти: ми платимо за проїзд в транспорті, беремо книжки в бібліотеці, робимо покупки в магазинах... Визначальною рисою всіх цих соціальних контактів є їх поверхневий і короткочасний характер. Наша орієнтація на іншого індивіда не поширюється далі конкретного, одиничного випадку.

На відміну від соціального контакту, соціальна взаємодія є формою спілкування, яка передбачає систематичний, взаємний вплив індивідів. Характерною рисою соціальної взаємодії є глибока і тісна координація системи дій суб'єктів.

При соціальній взаємодії відбувається обмін соціальними діями, їх координація, пристосування системи дій одного індивіда, до дій іншої людини.

В сучасній західній соціології поняття «соціальна взаємодія» є одним з ключових. Через соціальну взаємодію різні автори прагнуть пояснити механізми функціонування і змін суспільства. Найбільш поширеними є теорії мікросоціологічного рівня, орієнтовані на вияснення ролі конкретних міжособистісних зв'язків і взаємодій у створені і функціонуванні структур соціального життя.

Найвідомішими серед них є теорія соціального обміну Джорджа Хоманса (Хоуманса), символічний інтеракціонізм і етнометодологія.

На думку Дж. Хоманса, взаємодію можна розглядати як обмін. Люди взаємодіють між собою, прагнучи врівноважити нагороди і витрати. Згідно з теорією Дж. Хоманса, поведінка людини обумовлена тим, чи винагороджувалися її вчинки і як саме. Аналізуючи взаємозалежність між винагородами і вчинками індивідів, він виділяє чотири типи цих залежностей:

1) чим частіше якийсь вчинок винагороджується, тим частіше він буде повторюватися;

2) якщо винагорода за якийсь вчинок залежить від певних умов, то людина прагне відтворити ці умови;

3) якщо нагорода велика, людина готова затратити для її отримання більше зусиль;

4) коли потреби людини близькі до насичення, то вона менше прагне прикладати зусилля для їх задоволення.

Дж. Хоманс вважає, що соціальна взаємодія – це складна система обмінів, обумовлена співвідношенням затрат і нагород. Таким способом можна аналізувати не тільки міжособистісну взаємодію, але й складні види соціальної взаємодії, наголошує Дж. Хоманс. Теоретичною основою теорії обміну є біхевіоризм, в якому робиться акцент на психічних реакціях. Проте, реакція людини значно складніша, ніж у тварини. Поведінку людини аж ніяк не можна звести лише до реакції на покарання, чи нагороду.

Символічний інтеракціонізм (Дж. Мід, Г. Блумер) розглядає взаємодію людей як постійний діалог, в процесі якого вони спостерігають, осмислюють наміри інших людей і реагують на них.

Засновники теорії цієї концепції виділяють два види дій: незначимі (автоматичні рефлекси) і значимі дії, які ґрунтуються на інтерпретації стимулів. Суть цієї інтерпретації полягає у встановленні зв'язку стимулу з символом і, на основі осмислення даного символу, вибір зворотної реакції.

Основним недоліком символічного інтеракціоналізму є його зосередженість лише на суб'єктивній стороні взаємодії. Соціальна взаємодія обумовлюється і регулюється, в першу чергу, різноманітними соціальними нормами.

 

2. Соціальні норми як регулятори соціальної взаємодії

У суспільстві люди дотримуються певних правил і норм. Жодне суспільство не може існувати без правил, які регламентують поведінку його членів. Саме через соціальні норми суспільство і соціальні групи пред'являють своїм членам вимоги, яким повинна відповідати їх поведінка, скеровують, регулюють, контролюють і оцінюють цю поведінку. В найбільш загальному розумінні нормативне регулювання означає, що особистості чи соціальній групі «задається» певний належний тип поведінки, його форма, певні способи досягнення цілей, певна належна форма і характер відносин та взаємодій між людьми в суспільстві. А сама реальна поведінка і відносини членів суспільства і різних соціальних груп оцінюються у відповідності з цими заздалегідь «заданими» нормами.

Соціальні норми – це правила в яких втілені вимоги суспільства до поведінки його членів.

Соціальні норми об'єктивні, вони не залежать від суб'єктивних бажань і волі, людини. Але в той же час, норми є відображенням певної соціальної реальності, тобто реальності, яка створена людьми.

Соціальні норми є важливим засобом орієнтації поведінки людини і соціальної спільноти в певних суспільних умовах. Їх можна розглядати як своєрідні моделі, еталони належного з точки зору суспільства чи якоїсь соціальної групи. Одночасно соціальні норми є й засобом контролю суспільства за поведінкою своїх членів. Норма не тільки рекомендує, вона й зобов'язує. Її характерною рисою є імперативність (обов'язковість). Всім соціальним нормам властиві такі основні способи регулювання поведінки:

Ø дозвіл (все, що не забороняється, те дозволяється. Причому, межі туї дуже широкі: від рекомендованої, але не обов'язкової поведінки, до такої. яку, ще терплять);

Ø припис (поведінка в межах прийнятих норм);

Ø заборона (встановлення покарання за порушення норм).

Для кожного члена суспільства норма виконує три основні функції:

Ø орієнтуючу,

Ø програмну,

Ø прогностичну.

Тобто, існуючі в суспільстві норми обумовлюють вибір людиною цілей і засобів їх досягнення, прийняття рішення і планування вчинку, передбачення його об'єктивних і суб'єктивних наслідків.

Неоднорідність соціальної реальності, різноманітність соціальних потреб породжують і різноманітність норм. Класифікувати норми можна за різними ознаками: за суб'єктом, об'єктом, за змістом, функціями, які виконують у суспільстві, тощо. Відомий вітчизняний соціолог. О. Якуба наводить, на наш погляд, найбільш детальну класифікацію соціальних норм (див. рис.1).

Рисунок 1. Класифікація соціальних норм за О. Якубою

Так, за суб'єктом, тобто носієм норм, виділяють загальнолюдські норми, колективні, групові, норми даного суспільства.

Суспільні норми діють у всіх сферах суспільства. Тому, за об'єктом виділяють політичні, економічні, релігійні, правові, етичні, естетичні та інші норми. Більшість дослідників в якості основних нормативних регуляторів суспільного життя виділяють мораль і право. Між ними є багато спільного:

Ø і мораль, і право створюють загальнообов'язкові правила поведінки;

Ø встановлюють відповідальність за порушення цих правил.

Однак, мораль і право далеко не співпадають, відмінність між ними є значною:

 

Різниця між мораллю і правом	Мораль	Право
- за формою вираження     - за способом забезпечення   - за рівнем визначеності   - за часом виникнення	мораль виражає норми певних суспільних груп і суспільства в цілому; спирається на громадську думку і внутрішні переконання;   норми більш загальні і менш формалізовані;     виникає із становлення людського суспільства.	виражає волю держави;     спирається на силу державного апарату, забезпечується спеціальними інститутами; жорстко регламентоване, чітко розроблені кодекси законів («немає злочину, який не підпав під закон»); виникає з появою держави.

 

У суспільстві мораль і право взаємодоповнюють одне одного. Проте і в історії, і в нашому сьогоденні можна знайти багато прикладів, коли моральні і правові норми вступають в протиріччя з реальним життям: наприклад, існуючі в нашій державі правові норми відстали від реальної соціально-економічної ситуації, саме тому одним з найважливіших завдань в ході побудови правової демократичної держави є створення такої нормативно-законодавчої бази, яка б сприяла утвердженню і розвитку гуманістичних тенденцій у сьогоднішній Україні.

 

3. Соціальні відносини: суть і специфіка

Соціальна взаємодія виступає в трьох основних варіантах:

Ø соціальні відносини,

Ø соціальні спільноти,

Ø соціальні інститути.

Соціальні відносини – це відносно стійкі зв'язки між індивідами і соці­альними групами, обумовлені їх неоднаковим положенням у суспільстві і роллю в суспільному житті.

Суспільство не є механічною сукупністю індивідів. Сутність суспільства і людини як соціальної істоти якраз і складають соціальні відносини. Соціальні відносини – необхідний атрибут суспільства, умова і результат спільної життєдіяльності людей. Саме соціальні відносини роблять суспільство соціальним організмом, а людину – істотою соціальною.

Поняття «соціальні відносини» досить часто вживають як синонім суспільних відносин. Однак таке ототожнення не завжди правомірне. Соціальні відносини є відносно самостійним, специфічним видом суспільних відносин. Так, соціальні відносини завжди пов'язані з іншими видами суспільних відносин: економічними, політичними, правовими, але аж ніяк не є лише їх аспектом, стороною. Складність вичленення суто соціальних відносин обумовлена багатоваріантністю і багатозначністю їх прояву. Так, на думку вітчизняних соціологів, соціальні відносини можуть проявлятися у різних формах: як сторона, аспект інших видів суспільних відносин; як відносно самостійний вид суспільних відносин; як складне соціальне утворення, яке включає інші види суспільних відносин як аспект, сторону; як синонім суспільних відносин (соціальні відносини в широкому розумінні).

Суб'єктами соціальних відносин виступають різноманітні соціальні спільноти і окремі індивіди. За суб'єктом всі соціальні відносини, вважає російський соціолог О.С. Айзиукович, можна розділити на три структурних рівні:

Ø соціальні відносини соціально-історичних спільнот (між суспільствами, класами, націями, соціальними групами, містом і селом, працівниками розумової і фізичної праці);

Ø соціальні відносини між суспільними організаціями, установами і трудовими колективами;

Ø соціальні відносини в формі міжособистісної взаємодії і спілкування всередині трудових колективів.

За суб'єктом, всі суспільні відносини є соціальними. Однак суспільні відносини - це не тільки відносини між соціальними спільнотами. Суспільні відносини – це завжди відносини з приводу того чи іншого матеріального чи духовного об'єкта. Іншими словами, суспільні відносини складаються між соціальними суб'єктами в процесі їх спільної життєдіяльності на основі і з приводу задоволення спільних інтересів і потреб. Саме соціальні потреби і інтереси обумовлюють існування соціальних зв'язків між людьми, саму людську діяльність.

Залишаючись соціальними за своєю природою, суспільні відносини набувають завжди конкретної форми в залежності від того, з приводу чого вони складаються. На цій основі виділяють відносини економічні (з приводу засобів виробництва), політичні (з приводу державної влади), правові (з приводу юридичних законів) тощо.

Отже, суспільні відносини мають двоїсту природу: з одного боку, (зі сторони соціальних суб'єктів) вони завжди є соціальними, з іншою (з приводу чого вони складаються) – конкретними, відносно самостійними відносинами –політичними, економічними, духовними і т.д.

На думку більшості соціологів, суто соціальні відносини (соціальні відносини у вузькому розумінні) завжди відображають положення людей і соціальних груп в суспільстві, бо це завжди відносини рівності і нерівності, залежності і влади.

Можна стверджувати, що існування суспільної нерівності – економіч­ної, політичної, соціальної, є найважливішою складовою соціальних відно­син. Нерівність, відмінність соціальних потреб і інтересів різних соціальних груп і індивідів є причиною соціальних конфліктів.

 

4. Соціальні конфлікти: поняття, функції. Види і типи конфліктів

Конфлікти притаманні усім сферам людського життя. Їх вивченням займається спеціальна наука – конфліктологія.

Конфліктологія – це наука, яка розглядає природу, причини, механізми конфліктів у суспільстві, а також розробляє шляхи їх розв’язання і попередження. Конфліктологія є міждисциплінарним напрямком; конфлікти вивчають соціологія, соціальна психологія, юриспруденція, історія, економіка, політологія.

Як окрема наука, конфліктологія виникає наприкінці 50-х років ХХ ст., на противагу теорії структурного функціоналізму. Модель, розроблена структурним функціоналізмом, ґрунтувалася на уявленні про суспільство як цілісне утворення, в якому гармонійно взаємодіють його частини і елементи. Прихильники даного методу підкреслювали роль саморегулюючих механізмів суспільного життя, що підтримують стабільність системи. Безлад і конфлікт розглядалися як перманентне притаманні людському суспільству риси, однак вважалися аномалією. Основна увага зосереджувалася на досягненні згоди і стабільності в суспільстві.

Конфліктна модель виходить з протилежних установок: конфлікт є все-пронизуючим, постійним компонентом існування будь-якого суспільства, рушійною силою усіх соціальних змін. Засновниками конфліктного напряму у соціології були Р. Дарендорф, Л. Козер, К. Боулдинг. Підґрунтям їх теорій були, в першу чергу, ідеї К. Маркса, і М. Вебера. Треба визнати, наголошує відомий американський соціолог і конфліктолог Р. Коллінз, що сучасна теорія конфлікту виникла як спроба створити неідеологічну версію марксизму з наголосом на багатовимірності, яку можна назвати «лівим веберіанством».

Розгляд конфлікту потрібно почати з його визначення. В сучасній соціологічній літературі існує дуже багато визначень цього поняття. Соціологічний словник наводить таке: соціальний конфлікт (від лат. соnflictus - зіткнення) – крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот – класів, націй, держав, соціальних груп і т.п., обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку.

Розгорнуте визначенім конфлікту через перерахування його суттєвих ознак дають Р. Макк та Р. Скайдер. На їхню думку, конфлікт завжди передбачає наявність таких ознак:

Ø існування як мінімум двох сторін. Це можуть бути як індивіди, так і соціальні групи, класи, культури;

Ø наявність дефіциту (чи то неможливість задовольнити виконання одночасно однієї ролі чи функції двома суб'єктами, чи то недостатність ресурсів для одночасного задоволення їх бажань);

Ø сторони прагнуть до отримання вигоди за рахунок одна одної. Кожна з сторін прагне, якщо не ліквідувати іншу, то, принаймні, підкорити;

Ø дії сторін повинні бути направлені на досягнення несумісних і взаємовиключаючих цілей;

Ø кожна з сторін прагне влади. Учасники конфлікту завжди прагнуть досягти, змінити чи зберегти здатність контролювати і направляти поведінку іншої сторони.

Отже, соціальний конфлікт включає ряд основних складових:

Ø учасників (суб'єктів) конфлікту,

Ø причини конфлікту,

Ø об'єкт,

Ø предмет,

Ø певну конфліктну ситуацію.

Суб'єктами конфлікту можуть бути окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави.

Об'єктом конфлікту завжди є дефіцитний ресурс. Це, наприклад, одне директорське крісло, на яке претендують кілька «єдино достойних», з їх точки зору, кандидатів. У класичному творі «Земля» О.Кобилянської таким об'єктом конфлікту є земельний наділ. Як зауважує відомий російський соціолог В.О. Ядов, насправді в усіх конфліктах мова йде про дві речі, або навіть і про одну: про ресурси і контроль над ними. Влада в цьому розумінні – це варіант контролю над ресурсами, а власність і є самим ресурсом. Ресурси можна розділити на матеріальні і духовні, а останні, в свою чергу, диференціювати на складові.

Предметом конфлікту є об'єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною суперечки між суб'єктами. Власне кажучи, це і є те протиріччя, заради вирішення якого і починається боротьба. В наведених вище прикладах, предметом є прагнення таки «сісти» в те жадане крісло, чи заволодіти землею, усуваючи конкурентів будь-якими способами, навіть найбільш жорстокими.

Причини конфлікту можуть бути як об'єктивними, так і суб'єктивними. Конфлікти в суспільстві породжені і відображають існуючі соціальні протиріччя. Виникнення конфліктів обумовлюється недосконалістю самих соціальних відносин: наявністю соціальної нерівності – майнової, владної, професійної тощо.

В кожному конфлікті завжди можна виділити і соціально-психологічні передумови. Всі ми люди, всі ми різні. Поведінка кожної людини в значній мірі обумовлена її соціально-психологічними рисами, вихованням, культурою, релігійними переконаннями. Психологічні причини соціальних конфліктів детально розроблені в соціальній психології.

Відомий американський соціолог П. Сорокін в статті «Соціологія революції» розглядає основні причини виникнення революцій. На його думку, причиною всіх революцій завжди було збільшення пригнічених базових інстинктів більшості населення, і неможливість навіть мінімального їх задоволення. До таких інстинктів соціолог відносить харчовий інстинкт, інстинкт самозбереження і колективного самозбереження, житловий, потреби в одязі, статевий, власницький, інстинкт самовираження. Попри всі біологізаторські тенденції, підхід П. Сорокіна заслуговує на увагу.

Значимість конфлікту для суспільства найкраще розкривається через функції, які він виконує в суспільстві. Серед основних можна назвати:

Ø сигнальну,

Ø інформаційну,

Ø диференціюючи,

Ø динамічну функції.

Як бачимо з самої назви, сигнальна функція «сигналізує» про певний стан суспільства. Якщо є конфлікт, значить є певна проблема, яка потребує нагального вирішення. Російський соціолог Ю.Г. Запрудський вважає, що цю функцію, в певному відношенні, можна порівняти з фізіологічною роллю болі в розвитку людського організму. Сам по собі біль ще не вказує на причини свого виникнення і не може бути діагнозом хвороби, але є переконливою підставою звернутися до лікаря. Соціальний конфлікт вказує на необхідність пошуку реальних причини і практичних рекомендацій вирішення існуючої конфліктної ситуації.

Близькою за своєю суттю до сигнальної є інформаційна функція. Інформаційна функція значно ширша за просту констатацію неблагополуччя. Конфлікт завжди викликаний певними об'єктивними причинами: вивчення цих причин допомагає краще пізнати суть соціальних процесів у суспільстві. Оскільки конфлікт завжди є крайнім загостренням соціальних протиріч, його детальне вивчення допомагає більш чітко вияснити потреби, інтереси, прагнення, причини невдоволення супротивних сторін.

Основне значення диференціюючої функції – у структуризації суспільства чи соціальних груп. Кожен конфлікт сприяє чіткому розмежуванню ворогуючих сторін. Соціальна спільнота розпадається на дві чітко окреслені групи, які втягують у свою орбіту і тих, хто волів би залишитися осторонь. Соціальний конфлікт завжди веде до зміни соціальних структур, перегрупу­вання суспільних сил.

Динамічна функція соціального конфлікту вперше була детально роз­роблена в марксизмі. К.Маркс вважав, що класова боротьба і її апогей в формі соціальної революції сприяють надзвичайно швидкому суспільному розвитку, називаючи революції «локомативами історії».

Періоди затишшя у суспільстві змінюються періодами драматичної відкритої боротьби. Суспільні норми, цінності, ідеали змінюються з величезною швидкістю. Те, що ще вчора вважалося вічним і незмінним, сьогодні вже є анахронізмом. Як би не закінчилася боротьба, суспільство чи соціаль­на група вже ніколи не будуть такими, як були. Інакше кажучи, суттю дина­мічної функції є прискорення суспільного розвитку.

Соціальні конфлікти виникають у всіх сферах суспільного життя, спричиняють значний вплив на їх функціонування і розвиток. Тому закономірно виникає запитання: все-таки, конфлікт – це добре чи погано? Яка його соціальна функція – позитивна чи негативна?

Частина соціологів вважає, що – негативна. Російські соціологи наводять такі дані: в результаті конфліктів на виробництві втрачається до 15% робочого часу. Негативна роль конфлікту і в руйнації нормально функціонуючої системи. Правда, наскільки нормально, якщо її можна відносно легко зруйнувати? Радянські ідеологи списали гори паперу, описуючи процвітаюче безконфліктне суспільство. Що ж стало причиною його краху?

Адепти конфліктного підходу дотримуються прямо протилежної точки зору – соціальна функція конфлікту є позитивною. Конфлікт не тільки руйнує старе і віджиле, але й сприяє оновленню суспільства, будівництву нового, кращого. Про ціну будівництва згадувати якось не прийнято.

Якщо спробувати оцінити соціальний конфлікт об'єктивно і неупереджено, потрібно визнати – він ніколи не буває виключно позитивним, чи виключно негативним. Конфлікт є позитивним моментом соціального розвитку, коли він сприяє суспільному прогресу. Однак кожен конфлікт завжди приводить до матеріальних і моральних втрат. В цьому його негативна функція.

Взаємозв'язок конфліктів і суспільства залежить не тільки від особливостей суспільства, але й від особливостей самих конфліктів. Тому важливе значення має класифікація конфліктів, виділення їх власних типових рис.

Об'єктивною трудністю при спробі класифікувати конфлікти є неможливість виділити єдиний критерій поділу. Конфлікти настільки чисельні та різнорідні, що основою поділу можуть бути різні ознаки,

Так, соціальні конфлікти можна розділити, виходячи з особливостей самого процесу їх протікання: масштабу і гостроти проявлення, часу протікання, особливостей суб'єктів конфлікту.

За масштабом виділяють

Ø мікро-,

Ø макро-,

Ø мегаконфлікти.

За гостротою проявлення:

Ø мирні та воєнні (воєнні, в свою чергу: збройні, локальні та регіональні)

Ø явні, скриті та навмисно замасковані конфлікти.

В залежності від суб'єктів, які беруть участь у конфлікті конфлікти поділяють на

Ø індивідуальні (індивід - індивід) і

Ø групові (індивід-група, група-група).

Як правило, джерелом конфлікту між індивідом і групою є відмінність цінностей індивіда від цінностей групи. Теза про те, що більшість завжди права, є популярною, але не завжди істинною (хрестоматійним прикладом є засудження Сократа).

За часом протікання виділяють

Ø короткочасні,

Ø довготривалі,

Ø постійні.

Як правило, короткочасні конфлікти обумовлені причинами, які легко усуваються вже при найменших зусиллях сторін, які протистоять, або дуже швидко втрачають свою актуальність. На відміну від них, постійні конфлікти не можна вирішити в рамках існуючої соціальної системи. Основою таких конфліктів є антагоністичні протиріччя, усунути які можна лише шляхом зміни системи.

Соціальні конфлікти можна класифікувати і в залежності від особливостей протиріч, що лежать в основі їх виникнення і розвитку, вважає російський соціолог Ю. Запрудський. Тут процедура виділення видів конфліктів є похідною від класифікації самих соціальних протиріч. Соціолог виділяє декілька критеріїв поділу протиріч:

Ø час дії протиріччя (чи протиріччя характерне для цілої історичної епохи, чи певних її етапів тощо);

Ø відношення до даної системи (внутрішні чи зовнішні);

Ø характер протиріч (антагоністичні, неантагоністичні);

Ø роль і значення протиріч (основні, неосновні, головні і другорядні);

Ø сфери виникнення (економічна, політична, ідеологічна).

Хоча конфлікти, обумовлені різними протиріччями, можуть проявлятися і протікати однаково, визначення соціального протиріччя, яке лежить в їх основі, має величезне теоретичне і практичне значення.

Учасники кожного конфлікту переслідують певні цілі. Якщо в результаті вони їх досягають – такий конфлікт можна вважати успішним, якщо ні – безуспішним;

В плані мотивації і прийнято розрізняти два види конфліктів:

Ø конфлікт інтересів, основою якого є зіткнення цілей і інтересів людей;

Ø «когнітивний конфлікт» (від лат. codnitivus – пізнавальний), де причиною є суперечка про знання чи розуміння проблеми.

Оскільки соціальні конфлікти відбуваються у всіх сферах суспільного життя, польський соціолог Я. Штумскі виділяє економічні, соціальні, класові, ідеологічні, культурні і ціннісні (аксіологічні) види конфліктів. Предметом економічних конфліктів є зіткнення інтересів соціальних груп, пов'язане з поділом праці і обумовленими ним відмінностями економічного і соціального становища людей.

Для кожного суспільства характерним є процес соціальної диференціації. В конфліктах, які виникають між різними соціальними групами, значну роль відіграють не тільки економічні, а й соціальні причини, наприклад, поняття престижу.

Предметом ідеологічних конфліктів є різні ідеологічні цінності: релігійні, расові, етнічні. Такі конфлікти можуть виникати як між класами, так і всередині них.

При всій різноманітності критеріїв класифікації соціальних конфліктів кожен з них відіграє важливу роль у вивченні причин, значення, наслідків конфліктів для функціонування і розвитку суспільства.

Вивчення соціальних конфліктів є важливим аспекту прогнозування розвитку суспільства і підтримання соціальної стабільності. При аналізі конфліктологічного потенціалу суспільства соціологія використовує термін «соціальне напруження». Соціальне напруження – це такий стан громадської свідомості, який свідчить про незадоволення членами суспільства існуючими умовами життя, або окремими його частинами.

Дослідження соціального напруження передбачає ряд етапів:

Ø визначення суперечностей (проблем), що викликають напруження;

Ø визначення ставлення до них населення;

Ø діагностика стану готовності соціальних груп до різних (пасивних чи активних) форм протесту.

Українське суспільство переживає період трансформації. Зміни відбуваються буквально у всіх сферах суспільного життя. І одним з найважливіших питань, що виникають в результаті вивчення сучасного стану суспільства, є питання про можливість соціального вибуху. Результати соціологічних досліджень останніх років дають серйозні підстави чекати саме такого розвитку подій. Як зауважує київський соціолог Є. Головаха, декларований шлях до ринку чимраз більше асоціюється в масовій свідомості з апокаліптичним кінцем. Тому аналіз причин, особливостей вияву і потенціалу соціальних конфліктів в Україні є надзвичайно важливим.

Однією з найсуттєвіших причин конфліктів є соціально-економічна нестабільність, яка породжує відповідну соціально-психологічну атмосферу в суспільстві. Більшість населення не задоволена своїм становищем. Масовою є недовіра до головних інститутів державної влади та громадського суспільства. Масовою стала невпевненість у майбутньому.

Однак це аж ніяк не означає, що проведення радикальних реформ викличе соціальний вибух. Скоріше, навпаки, – подальше відтягування реального реформування суспільства приведе до нього значно швидше.