У XII - першій половині XIII ст. розвиток давньоруської культури відбувався в складних умовах феодальної розробленості Русі. Але н е дивлячись на усобиці і постійну загрозу з боку половців і монголо-татар, в давньоруській культурі того часу спостерігались нові досягнення і успіхи. За своїм змістом вона стала більш демократичною: до культурного життя залучалися нові території, міста і суспільні стани. Замовниками культових споруд, монументальних розписів і дорогоцінних ювелірних виробів усе частіше ставали заможні представники посадського люду зі своїми поглядами і смаками.
Розвиток давньоруської архітектури у ХП-ХШ ст. - яскравий приклад того, як під впливом місцевих умов поступово змінювались і переосмислювались візантійські схеми і виникали нові архітектурні форми і рішення. Економічне і політичне зростання міст, значна частина яких стала центрами удільних князівств, сприяла значному розвитку будівництва культових і громадських споруд у Києві, Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі та інших містах. В удільних князівствах з'явились архітектурні школи зі своїми місцевими особливостями. Розміри храмів зменшились, спростилась їх конструкція, зовнішнє і внутрішнє оздоблення. У XII ст. стала розповсюдженою порядкова техніка кладки з цегли - в Подніпров'ї, білого каменю - в Галицьких землях. Стала застосовуватись нова декорація фасадів з пілястрами, напівколонками, аркатурними поясами і так званим поребриком. У XII ст. в Подніпров'ї з'являється київська, чернігівська і переяславська архітектурні школи, пов'язані між собою єдиними стилістичними особливостями. Найбільш відомими пам'ятниками київської архітектурної школи XII ст. є церква Богородиці Пирогощі (1132) на Подолі, Кирилівська (після 1146), Василівська (1183) в Києві та Юр'ївська в Каневі (1144).
Численними будовами в XII ст. збагатився Чернігів. До пам'яток місцевої архітектурної школи, що збереглися до нашого часу, відносяться Борисоглібський собор і Успенський собор Єлецького монастиря. Інтер'єр давньоруських палаців і храмів прикрашали мозаїкою, фресками, мозаїчними підлогами та різноманітними виробами прикладного мистецтва. Важливою особливістю тематики розпису храмів стала поява нового іконографічного сюжету "Страшний суд", що було тісно пов'язано з загостренням соціальних протиріч на Русі у ХІІ-ХШ ст.
Вироби прикладного мистецтва використовували не тільки як прикраси. Вони часто виконували роль амулетів-оберегів і повинні були захищати своїх власників від злих сил природи. Таке ж значення мали магічні орнаменти на багатьох виробах ювелірного мистецтва та побуту.
В період феодальної роздробленості значно змінився характер давньоруського літопису, виникли нові центри літописання в Чернігові, Переяславі, Холмі, Володимирі-Волинському. В багатому Видубицькому монастирі, який знаходився біля Києва, була, очевидно, ціла історична бібліотека, яка складалася з рукописних літописів. Користуючись цією бібліотекою, вчений ігумен цього монастиря Моїсей створив виключно цікаву історичну працю з руської історії XII ст. — Київський літопис. Під рукою літописця були літописи різних князів з різних земель, що дало авторові можливість зображувати події з різних точок зору і давати подіям максимально об'єктивну оцінку. З'явились нові оригінальні форми історичних творів: сімейні та родові княжі літописи, життєписання князів, повісті про княжі злочини тощо. Таким чином, можна зробити висновок, що руська література ХІІ-ХШ ст. не обмежувалась одним лише літописанням, а була різноманітною, і, скоріше за все, великою за кількістю, але до наших часів через численні татарські погроми руських міст, збереглась лише незначна її частина.
У культурному житті Галицько-Волинської землі, як і всюди в той час, велику роль відігравали церковні установи - монастирі, єпископії, парафії.
Великого значення набувала освіта і книгописання.
Велика книгописна майстерня була при дворі князя Володимира Васильковича - книжника і філософа, якого "не було у всій землі, і після нього не буде". Як розповідає літопис, князь зробив щедрі пожертви церквам у своїх містах (Володимир, Берестя, Більськ, Кам'янець, Любомль) і єпископським кафедрам інших князівств - Луцькій, Перемишльській, Чернігівській. Серед дарів літописець описує 36 книг. Шкіряна оправа найдорожчих книг прикрашалася золототканими тканинами (оловір), металевими накладками із зображенням, виконаним у техніці перегородчастої емалі (її літопис називає фініптом). Усі ці розкішні оправи виготовлялись місцевими ремісниками. Деякі книги прикрашались чудовими мініатюрами.
Літопис, який прийнято називати Галицько-Волинським, складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником у Холмі, в основному, з метою звеличення політики Данила — спадкоємця і продовжувача справи давніх володарів Києва. Він - "князь добрий, хоробрий і мудрий", його славу можна зрівняти лише зі славою Святослава Ігоревича та святого Володимира Великого. Волинська частина літопису починається 1261 роком. В основному вона писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. Можливе місце перебування літописця - містечко Любомль. де любив бувати володимирський князь. З приводу смерті князя в текст включено написану іншою особою похвалу Володимирові, значна частина якої - переробка "Слова про закон і благодать" митрополита київського Іларіона. У літописі згадані і частково переказані окремі "слави" - величальні пісні, з якими мають спільні риси обрядово-величальні колядки-один з найдавніших елементів української народнопоетичної творчості.
Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше -князівські палати. Збережений (у реконструкції) Володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 p., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, у будівлях застосовувались різьблені орнаменти. В одному лише Галичі відоме розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд.
Місцевий іконопис розвивався в Галицько-Волинській землі під впливом київського. З робіт художників збереглась ікона богоматері Одигітрії кінця XIII-XIV ст. з Покровської церкви м. Луцьк (нині в Київському державному музеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божої Матері, популярна в Польщі, у XIV ст. була вивезена з Галичини. Галицьке образотворче мистецтво XIV ст. гідно представляє відома ікона святого Юрія-змієборця на чорному коні (з с. Станилі поблизу м. Дрогобича, зберігається у Львівському державному музеї українського мистецтва).
У культурі галицько-волинської доби виразно проглядається оригінальне поєднання слов'янської спадщини і нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною і Центральною Європою, країнами Сходу. За рівнем культурного розвитку Галицько-Волинська держава не відставала від сусідів, а в багатьох випадках стала батьківщиною нових творчих здобутків. Князівству належить почесне місце в формуванні української культури, в зміцненні її зв'язків з культурами інших народів. Протягом століть у тяжкі часи панування іноземних держав українські діячі літератури, мистецтва, освіти звертались до спадщини минулих епох, у тому числі й до доби Галицько-Волинського князівства. Спогад про його колишню велич підтримував дух визвольної боротьби українського народу.
Яскравим виявом високого рівня культури була й архітектура краю. Будували переважно з дерева, кам'яними спершу були лише храми, рідше -князівські палати. Збережений (у реконструкції) Володимирський Успенський собор, будівництво якого було завершене 1160 p., повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини — Перемишлі, Звенигороді, Василеві, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю, у будівлях застосовувались різьблені орнаменти. В одному лише Галичі відоме розташування не менше 30 мурованих монументальних споруд.
Король
