Культурний розвиток Київської Русі

Яскрава і багатогранна культура Київської держави сформувалася внаслідок тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства й успадкувала все краще від своїх слов'янських предків та від світової цивілізації.

Найважливіше значення мала писемність, що пов'язува­лася насамперед із християнством. За словами М. Грушевського, саме «з християнством з Греції та Болгарії прий­шли до нас наука, освіта, книги... З Болгарії перейняли ми азбуку, письмо слов'янське...» Хоча сам Кирило згадував, що ще до розроблення слов'янського алфавіту бачив у Кри­му книгу, писану руськими письменами. Археологічна на­ука відносить до IX ст. оволодіння східними слов'янами неупорядкованим письмом. На стіні Софії Київської вияв­лено азбуку, яка складається з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов'янських: б, ж, ш, щ. Запровадження християнства сприяло поширенню кирилиці, винайденої Кирилом і Мефодієм. За часів Володимира і Ярослава відкривалися школи для дітей.

Найдавнішою руською книгою, що збереглася до нашого часу, є «Остромирове Євангеліє», писане в 1056—1057 pp. Київська і Переяславська землі вже у XII ст. називаються Україною, книжною мовою Київської Русі була старо­слов'янська. Як свідчить «Повість минулих літ», україн­ські слова змішувалися тоді зі старослов'янськими. Інто­наційний фон у «Повісті минулих літ» та «Слові про Ігорів похід» є переважно українським. У «Повісті минулих літ» чимало українських слів: жито, рілля, сочевиця, зоря, подружжя, наймит, вабити, орати.

 

У Київській Русі розвивалася освіта. Освіченими були ба­гато представників влади: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Рюрик Ростиславич, Святополк Ізяславич та ін. Князі завжди переймалися проблемами освіти. У літописі згадується, що Володимир Святославич відкрив школу у Ки­єві, де навчалися князівські й боярські діти, Ярослав Муд­рий — у Новгороді школу для дітей старост і священиків.

Основу освіти становили богослов'я, філософія, ритори­ка, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли князі Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Всеволод Юрійо­вич, Володимир Мономах та ін. Були відомі на Русі твори ан­тичних авторів Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Арістотеля, Плутарха, Аврелія, праці про природу: «Фізіолог», «Небеса», твори Іоанна Дамаскіна, Єпіфанія Кіпрського та ін. Осередками освіти стали церкви та монастирі, які спри­яли розвиткові літератури та мистецтва. Одним із них був Києво-Печерський монастир, що його за правління Яросла­ва Мудрого заснували виходець із м. Любеча (на Чернігів­щині) преподобний Антоній та Феодосій Печерський.

Антоній Печерський (983—1073 ). За князювання Воло­димира Святославича жив у печері на березі Дніпра. Після смерті князя перебував на Афоні, а під час правління Ярос­лава Мудрого знову поселився в печері. Згодом до нього при­єдналися Феодосій і Никон. Печерний монастир навколо ке­лії Антонія розрісся, тому він, прагнучи самотності, пересе­лився на сусідню гору. Під час повстання киян проти князя Ізяслава Антоній перебрався до Чернігова, де розпочав бу­дівництво ще одного монастиря. Після повернення на київ­ський стіл Ізяслава Антоній знову прибув до Києва. Тут, на території Печерного монастиря, 1073 року він розпочав бу­дівництво собору Успіння Пресвятої Богородиці. Помер на 90-му році життя. Мощі Антонія нині перебувають у Ближ­ніх печерах Лаври. Канонізований православною церквою.

Феодосій Печерський (прибл. 1036—1074) — засновник Києво-Печерського монастиря. Народився у Василеві поб­лизу Києва (нині м. Васильків). У 1055—1056 pp. залишив родину і пішов до Києва, де став ченцем. Постриг здійснив з благословіння Антонія перший його сподвижник преподоб­ний Никон. Феодосій був другим після Варлаама настояте­лем Києво-Печерського монастиря (1062—1074). Він запро­вадив спільножитійний монастирський устав, запозичений з візантійського Студійського монастиря. Устав передбачав особливо суворі умови для ченців. Феодосій проводив вели­ку релігійно-виховну діяльність. До його думки прислухав­ся київський князь Ізяслав. Феодосій брав безпосередню участь у будівництві собору Успіння Пресвятої Богородиці й підірвався на важких роботах, що прискорило його смерть. Цьому ченцеві приписують авторство 11 творів, зокрема «Повчання про терпіння і смирення» і молитву «За всіх християн». Його мощі перебувають у Дальніх печерах Лав­ри. Канонізований православною церквою.

 

Для розбудови Києво-Печерського монастиря багато зробили такі видатні діячі православної церкви як Никон, Варлаам, Микола Святоша та ін. Він був центром не тільки православ'я, а й літописання, мистецтва, медицини, усла­вився іменами Нестора-літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія, Даміана і багатьох інших. Києво-Печерський монастир є чудовою пам'яткою архітектури, де поєд­нується візантійське і руське архітектурне мистецтво.

Цінними пам'ятками архітектури є і Софійський, Ірининський, Георгіївський, Михайлівський Золотовер­хий монастирі. Останній став унікальним явищем історії та культури Київської Русі. Він був заснований на місці Дмитрівського монастиря 1108 року князем Святополком Ізяславичем. У 1108—1113 pp. на території монас­тиря споруджено Михайлівський Золотоверхий собор (ім'я Святополка після хрещення —- Михайло). Його наз­вано на честь архістратига Михаїла. Собор був однією з трьох церков Свято-Дмитрівського монастиря. Стіни його прикрашали унікальні фрески (картини, виконані на вогкій штукатурці водяними фарбами) й мозаїки (зобра­ження з кольорових камінців та скла, закріплені цементом на стінах): «Євхаристія», «Стефан і Фаддей», фрески — сцени з «Благовіщення», мозаїка «Дмитро Солунський» — зображення постатей святих та ін. Головною святинею со­бору були мощі святої Варвари Великомучениці, привезені до Києва з Іліополіса, Царграда. Більшість святинь безслід­но пропало після знищення собору в 1934—1935 pp. Від­новлено Михайлівський Золотоверхий собор наприкінці 90-х років XX ст.

 

У монастирях засновували бібліотеки. При них були спеціальні майстерні, де переписували або перекладали з іноземних мов книги. Розвивалося й літописання. У Софії Київській укладено перший давньоруський літописний звід 1037—1039 pp. Особливого розвитку літописання на­було в Києво-Печерській лаврі. Ігумена Іларіона вважають автором першого «Київського літописного зводу» 30-х ро­ків XI ст. «Слово про закон і благодать» він написав між 1037—1050 рр.

Уже в 60-х роках XI ст. Никон почав збирати матеріали для «Печерського літописного зводу», роботу над яким завер­шив приблизно 1073 року. У ньому вперше з'явилася хроно­логічна сітка. Цей звід використано при створенні «Початко­вого зводу» 1095 року, який став основою «Повісті минулих літ». Головний мотив твору — ідея незалежності давньо­руської церкви від візантійської. Никон не лише продов­жив літописні зводи, а й доопрацював їх, уніс нові сюжети. У Печерському монастирі було створено «Житіє Антонія» і «Печерський літопис», автором якого вважають Нестора. Приблизно в 1111 р. Нестор завершив свою гені­альну «Повість минулих літ» — «...мужні роздуми над іс­торичними шляхами нашої вітчизни».

 

Нестор-літописець (прибл. 1055 — після 1113) — чер­нець Києво-Печерського монастиря, давньоруський істо­рик, літописець, письменник. Був пострижений у ченці за ігумена Стефана (1074—1078) і ним же зведений у диякон­ський сан. Автор житій Бориса і Гліба та Феодосія Печерського. Обидва твори належать до кращих зразків давньо­руської літератури. Найвідоміший твір Нестора «Повість минулих літ» — літописне зведення і водночас історико-літературний твір, який згодом було об'єднано з Київським і Волинським літописами під назвою «Літопис руський».

 

Славетною пам'яткою монументальної культової архітек­тури була Софія Київська. Свідок її будівництва митрополит Іларіон писав: «Церква дивна славна всем окручньным стра­нам...» У соборі втілені досягнення візантійської та руської культур. Одні дослідники стверджують, що його будівництво почалося за князювання Ярослава Мудрого у 1036 р. на честь перемоги над печенігами, інші — ще за правління князя Во­лодимира. Це була прямокутна споруда, з південного заходу та півдня оточена двома рядами відкритих аркових галерей. Собор мав 13 бань, укритих листовим свинцем. Центром композиції стало зображення Христа Вседержителя в голов­ній бані. Мозаїка гармонійно поєднувалася з фресками. Од­нойменні храми були в Новгороді й Полоцьку.

Десятинна церква збудована в Києві протягом 988— 996 pp. Князь Володимир віддавав на її утримання десяту частину власних доходів. Звідси й назва храму (спершу це була церква Богородиці). Його зруйновано під час монголо-татарської навали. Десятинну церкву відновлено у 30-х роках XVII ст. завдяки П. Могилі, а в 1828—1842 pp. спо­руджено її новий варіант за проектом архітектора В. Стасо­ва. У 30-ті роки XX ст. більшовицька влада знищила храм. Храм св. Спаса в Чернігові продовжував архітектурні тра­диції київської Десятинної церкви.

Унікальною була Успенська церква в Києво-Печер­ській лаврі (1073—1078). Вона слугувала зразком при бу­дівництві соборів Московського Кремля. У цьому храмі бу­ло поховано багатьох видатних людей, зокрема 1091 р. сюди перенесли з печер мощі Феодосія Печерського. Похо­ваний там і останній київський князь Симеон Олелькович, князь Костянтин Іванович Острозький, один з нащадків Данила Галицького. Знаходився в церкві і саркофаг Петра Могили. Загальна кількість похованих у храмі й навколо нього становить 120 осіб.

 

Значного розвитку на Русі досягли живопис і художнє різьблення. Так, мозаїки Софії Київської виконані зі смальти (скла) 177 кольорових відтінків. До наших днів дійшли і твори станкового живопису, переважно ікони. Серед них «Ярославська Оранта» (знаходиться в Москві), «Дмитро Солунський», «Свенська (або Печерська) Богома­тір», «Борис і Гліб» та ін. Найвідомішим іконописцем був монах Києво-Печерського монастиря Аліпій. Навчав його іконописанню ігумен Никон (після 1084). Свої прибутки Аліпій ділив на три частини: на ікони, на милостиню зли­дарям і третину собі. Така відданість Богові була оцінена: «...игумен... постави его священником». Після смерті Аліпія канонізовано.

 

На високому рівні було декоративно-прикладне мис­тецтво. Цінувалися твори художнього ремесла, виготовле­ні в техніці черні, а також срібні окуття рогів тура, срібні браслети тощо. Крім виробництва прикрас із золота й сріб­ла, розвивалося художнє литво металу, різьблення по ка­меню тощо.

 

Розвивалася на Русі й усна народна творчість, музична культура. Музика, танці супроводжували всі родинні, хлі­боробські та культові свята.

 

Були здобутки в медицині. Чернець Києво-Печерсько­го монастиря Агапіт вилікував князя Володимира Мономаха. Чудовими лікарями були монахи цього монастиря Пімен і Даміан, Микола Святоша, Антоній і Феодосій Печерські. Микола Святоша заснував Микільський шпиталь­ний монастир, а Феодосій відкрив у другій половині XI ст. лікарню в Києві.

 

Отже, з IX ст. по 30-ті роки XII ст. Давня Русь започат­кувала феодальний період в історії народів Східної Європи. Передовий для того часу соціально-економічний і політич­ний лад, вдала зовнішня політика, використання надбань світової цивілізації, духовне й культурне відродження, пов'язане з прийняттям християнства, сприяли утвер­дженню Давньої Русі як однієї з провідних держав світу.

Найважливіші події

988—989 pp. — прийняття християнства в Київській Русі.

1012—1037 pp. — будівництво Софійського собору в Києві.

1051 р. — заснування Києво-Печерської лаври.

1036—1037 pp. — упровадження першого давньоруського писа­ного зводу норм світського права «Руської правди», або «Суд Ярославль Володимеричъ».

1111 p. — написання Нестором «Повісті минулих літ», яку за вка­зівкою Володимира Мономаха редагували у Видубицькому монастирі (1116 і 1118).

Запитання. Завдання

3. У чому полягає прогресивна роль християнства?

4. Як вплинули на загальний розвиток освіти і культури Давньої Русі монастирі і церкви давнього Києва?

5. З'ясуйте роль і значення Києво-Печерської лаври у розвитку культури Давньої Русі.