Культура України давньоруського періоду

Культура України IX-XIV ст. - це яскраве самобутнє і багатогранне яви­ще. У своєму розвитку вона мала зв'язки з візантійською культурою, культу­рою західноєвропейських та азіатських країн, зазнаючи всебічних впливів і взаємодії. Та все ж культура Русі становила певну автономність. Основу цієї культури становили місцеві елементи, притаманні народному світосприйнят­тю і народним звичаям. Різноманітні культурні впливи, сплавляючись з міс­цевою культурою, створювали передумови виникнення нової культурної єдності.

Виходячи із тієї ролі, яку відігравала в духовній середньовічній культурі релігія, у розвитку культури Русі можна виділити два періоди: язичницький (до 988 р.) та християнський. Однак язичництво не відразу поступилося міс­цем новій вірі. Дві релігійні системи тісно перепліталися, змішувалися - існу­вало так зване "двовірство", яке яскраво проявлялося на всіх рівнях культурного життя суспільства.

Язичницький період

У дохристиянський період язичницький політеїзм пронизував усі сто­рони духовної культури, надавав їй специфічного характеру і забарвлення. Давньоруська міфологія, що відображала язичницькі вірування до христи­янства, являє собою нашарування різних епох. Найдавнішими з них є пере­житки тотемізму у вигляді віри в перевертнів - у здатність людей обертати­ся на тварин і навпаки, а також обожнення сил природи. Антропоморфні божества, яким поклонялись східні слов'яни перед прийняттям християн­ства, уособлювали різні сили природи: Перун - бог грому, Дажбог (Хорс) - бог сонця, Стрибог - бог вітру, Сварог - бог вогню і т. д. Поряд із цим у язичницькому пантеоні були боги, пов'язані із культом предків - Род і Рожаниця, домовики і т. ін. Ці вірування були пережитками патріархальної епохи.

Із культом язичницьких богів були пов'язані численні обряди: сезонні, наприклад весняні свята, які збігалися з пробудженням природи і початком польових робіт; літні свята, які пізніше ввійшли до християнського культу, насамперед свято Івана Купала; зимові свята родючості (колядки) тощо; обря­ди, пов'язані з тією чи іншою подією в житті людини - весільні, похоронні та ін.

З утворенням класового суспільства відносини, які існували в самому суспільстві, відбиваються на язичницькій ідеології. Язичницька релігія по­чала набувати іншого характеру. Перун стає богом князя і дружини. Ро­биться спроба поставити його над іншими богами як верховного бога. При­стосування язичницької релігії до нових умов знайшло яскравий вияв у діяльності князя Володимира Великого, який прагнув створити загальноруський язичницький пантеон під верховенством Перуна. Але спроба Володи­мира реформувати язичницьку релігію не мала успіху. Як релігія первісно­общинного ладу вона вже віджила свій вік, і пристосувати її до ідеології класового суспільства було не так просто. У зв'язку з цим постало питання

історичних умовах того часу найбільш прийнятною релігією для Русі виявилось християнство, яке почало проникати на Русь задовго до Воло­димира.

Дохристиянська культура на Русі була писемною. Принаймні з середи­ни IX ст. слов'янські племена користувалися примітивним піктографічним письмом. Пізніші джерела згадують "руські письмена", які існували ще до появи слов'янської абетки.

Християнський період

Запровадження християнства сприяло піднесенню культури українських земель, поширенню писемності, освіти, наукових знань, розвитку літератури і мистецтва. Християнство об'єднало під своєю егідою майже всі галузі куль­тури. Саме храми і монастирі були одночасно осередками літописання, осві­ти, бібліотеками, центрами творення мистецьких цінностей.

Писемність. Література

Після прийняття християнства на українських землях поширюється алфа­віт, створений болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм ("кирили­ця"), що прискорило розвиток писемної культури.

Поряд із перекладною (грецькою та східною) з'являється оригінальна література. її пам'ятками, перш за все, є власні історичні твори - літописи. Це, передусім, "Повість врем'яних літ", створена на початку XII ст. Величез­ний фактичний матеріал, чіткість композиції та багатство мови дозволяють вважати цей літопис однією з видатних пам'яток світової культури. "Повість..." пройнята ідеєю єдності Русі під владою київського князя перед загрозою половецьких орд, сповнена почуттям любові до рідної землі. Пізніше, у XII— XIII ст. літописці зосереджують свою увагу, в основному, на місцевих по­діях. Кожен літопис набуває яскравих індивідуальних особливостей, що ви­являються в його політичній спрямованості, у стилі викладу, мові. Історію південноруських князівств XII ст. викладено, зокрема, в Київському літопи­сі. У Галицько-Волинському літописі йдеться про політичне життя галиць­кої держави у XIII ст. Йому властиві риси, характерні для західноукраїнського літописання: відчутніший вплив європейських хронік, менша кількість роз­думів релігійного змісту.

Одна з найдавніших пам'яток руської літератури, що дійшла до нас, -видатний філософський твір "Слово про закон і благодать" митрополита Київського Іларіона (30-40-х pp. XI ст.) У жанрі проповіді автор обґрунто­вує думку про те, що всі християнські народи рівні між собою незалежно від того, хто і коли прийняв християнство, а всесвітня історія є історією переходу від життя, описаного в Старому Завіті ("закон"), до християнства ("благодать").

Цікавим зразком повчальної літератури є "Поученіє" Володимира Мономаха (поч. XII ст.). Це своєрідний заповіт, у якому князь дає дітям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою.

Перлиною давньоруської літератури вважається "Слово о полку Ігоревім" (бл. 1187 р.) невідомого автора, яке не має аналогів у візантійській та євро­пейській літературі, поєднує в собі жанрові ознаки ораторського твору і фольк­лорних співів та плачів. "Слово..." - найбільш переконливе свідчення зрілості руської літератури, її самобутності.

Освіта. Наука

Освіта започатковується з часів князя Володимира. Князь Ярослав Муд­рий вводить обов'язкове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для майбутньої діяльності. Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші славилися як "книжні мужі", знавці кількох мов. При Києво-Печерському монастирі існувала школа вищого типу, де поряд із богослов'ям вивчалася філософія, риторика, граматика, для чого використовувалися твори античних авторів, грецька природнича та географічна література. З цієї школи вийшли відомі діячі давньоруської культури.

Грамоти навчалися не тільки хлопці, а й дівчата. Літопис розповідає про школу, відкриту онукою Ярослава Мудрого Ганною Всеволодівною. Знала "книжне письмо" і сама писала книги княгиня Єфросинія Полоцька.

Самостійної науки на той час ще не було. Наукові знання надходили з Візан­тії - перекладалися грецькі та римські пам'ятки культури. Так, "Шестиднев" Василія Великого, перекладений болгарським екзархом Іоаном, поєднував у собі біблійне вчення про шість днів творення світу з казково-фольклорними відомостями. "Фізіолог" подавав популярний опис тварин, спираючись на їхні прикмети та казкові припущення.

Великого поширення набули медичні знання, які поступово витискали знахарство та ворожбицтво. Згідно з літописом, у Печерському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі руські лікарі - Дем'ян Пресвітер та Агапіт Лічець.

Географічні знання, в основному, черпалися з підручника Козьми Індикоплава - олександрійського купця, який у VI ст., відвідавши Африку та Аравію, відкинув теорію Птолемея і стверджував, що земля має чотирикутну форму. З місцевих географічних творів найбільшу популярність мало "Ходіння Данила Мніха", праця чернігівця, котрий здійснив подорож до святої землі - Палес­тини - і описав землі, які бачив.

Математичні знання зводилися до суто практичних - чотири дії, дроби, обчислення відсотка. Загалом конкретні наукові знання не були в центрі уваги громадської свідомості. Суспільство значно прихильніше ставилося до за­гальнотеоретичних міркувань, які називалися філософією. Окремі уривки були перекладені з творів Платона, Арістотеля та праць церковного письменника і богослова Іоанна Дамаскіна. Уславився як філософ волинський князь Воло­димир Василькович.

Вище за інші науки стояла історіографія у вигляді літописання.

Мистецтво

Мистецтво було синтезом художнього досвіду слов'янських племен та ві­кових надбань Заходу і Сходу.

Кам'яне храмобудівництво на Русі пройшло певні етапи у своєму розвит­ку, У ранній архітектурі, зразками якої є Десятинна церква в Києві (X ст.) та Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1031-1036 pp.), найбільше про­являються типові візантійські риси. Грецькі й руські майстри будували і Со­фійський собор, архітектура якого відрізняється надзвичайною гармонійністю композиції і неповторністю, своєрідністю будови, в якій вже проступають риси руської архітектури. З XII ст. починається новий етап. Храми та світські ка­м'яні будівлі стають простішими в оформленні, меншими за розмірами, на­бирають довершеності і краси. Типовим стає кубічний однокупольний храм. Візантійський вплив поступово слабне, натомість проявляються риси західно­європейського романського стилю, особливо у зовнішньому оформленні будівель. Собори, зберігаючи спільність основних рис, набувають місцевих особливостей. Виділяються окремі школи: київська, переяславська, галицька. Із пам'яток цього періоду у перебудованому вигляді до нас дійшли церкви Богородиці Пирогощі (1132 p.), Кирилівська (1146 р.) та Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Борисоглібський собор (бл. 1128 р.) у Чернігові, церква Пантелеймона (бл. 1200 р.) у Галичі.

У храмах розвивається іконопис, фресковий розпис та мозаїка. Шедев­рами світового значення є мозаїки та фрески Софійського собору. Із русь­ких іконописців відомі монахи Печерського монастиря, засновники київсь­кої художньої школи іконопису - Григорій та Аліпій (друга пол. XI - поч. XII ст.). Переважну більшість ікон часів Київської Русі втрачено. Однією з найвидатніших на Русі була ікона Вишгородської Богоматері, привезена на поч., XII ст. з Константинополя. У 1155 р. Андрій Боголюбський вивіз її до Володимира (зараз відома як ікона Володимирської Богоматері). До сього­дні збереглася ікона Волинської Богоматері кін. ХІІІ-XIV ст. з Покровської церкви Луцька. Поширення писемності та поява книг привели до виникнен­ня на Русі ще одного виду живопису - книжкової мініатюри. Найдавнішими з тих, що дійшли до нас, є мініатюри в "Остромировому євангелії" (1056-1057 pp.) та "Ізборнику" князя Святослава (1073 p.).

Важливими атрибутами життя русичів були музика, пісня і танець. Ме­лодії звучали під час свят, праці, в походах, під час виконання обрядів та церковних богослужінь.

Ґудзь