Основи композиції у пейзажі. Лінійна та повітряна перспектива. Колористичні завдання та техніки виконання пейзажу

Композиція (латинське слово, що означає «створення», «побудова», «поєднання», «зв'язок»), немов збирає усі основні елементи зображуваного в єдине ціле. Знання композиційних основ надзвичайно важливі для учнів при вивченні пейзажу на уроках образотворчого мистецтва у школі. Тому, вважаємо доцільним підкреслити найголовніші із них.

Правило перше: в композиції обов'язково повинно бути головне та другорядне (головний персонаж, предмет або форма).

Правило друге: головне в композиції вирізняється розміром (малим чи великим порівняно з іншим); формою, кольором, характером і розташуванням.

Правило третє: на картині створюється композиційна цілісність, коли жоден елемент не можна ні додати, ні вилучити, не змінивши загального враження [11;14].

Найскладніше у композиційному вирішенні пейзажу – дати правильну характеристику місцевості. Для цього художникам треба слідкувати за тим, щоб всі деталі в пейзажі були добре пов’язані між собою і допомагали виразити загальну ідею композиції.

У процесі роботи над пейзажем необхідно спочатку вирішити сюжет. Тут важливо відчути тему, яка визначає акценти зображення. Треба зосередити увагу на більш характерних рисах місцевості, вибрати найбільш типові об’єкти пейзажу.

Побудову зображення необхідно розпочинати з невеликих підготовчих начерків. У них зосереджується увага на основному, виділяється ідея композиції. Але не можна вихоплювати окремі, випадкові фрагменти природи, треба показати найбільш характерне, типове і виразити своє відношення до побаченого.

Для вирішення композиції пейзажу важливо вибрати точку зору, розмістити горизонт. У роботі з певної висоти горизонт має велике значення. Ця лінія змінюється залежно від точки зору: чим вище піднімається людина, тим ширшим для неї стає горизонт. Усі паралельні лінії, що спрямовані у глибину простору, сходяться на горизонті в одній точці, яка називається точкою сходження. Залежно від того, з якої висоти із якої точки зору взятий горизонт, по-різному будуть сприйматися зміст, сюжетний центр та окремі деталі.

Високий горизонт у композиції (пейзажу) дає змогу художнику показати безмежну далечінь земних просторів. Композиція з горизонтом на рівні очей передає більш спокійне враження. Низький горизонт у композиції створює передусім відчуття монументальності фігур першого плану, величавості зображених в ній образів.

Сучасні прийоми і засоби об'ємного зображення споруд і всього навколишнього середовища – це результат багатовікового творчого процесу. Перспективне зображення постійно удосконалювалося.

Глибокий інтерес античного мистецтва до пізнання навколишнього і прагнення найбільш адекватно відобразити об'ємний світ на площині, привело до появи лінійної перспективи, спочатку мала одну точку сходу паралельних прямих, а потім і декілька, розташованих на одній вертикальній прямій (риб'яча кістка). В епоху Відродження остаточно формується поняття лінійної перспективи: безліч точок сходу паралельних прямих на лінії горизонту, пропорційної віддаленості від глядача. Леонардо да Вінчі, Дюрер, Альберті, Віньола - кожний із них зробив неоціненний вклад у передачу перспективних зображень протягом ХV - XVІ ст. [28;34].

Нарисною геометрією були розроблені закони побудови лінійної перспективи, вони широко використовуються сучасними художниками. Але треба зробити обмовку, на специфіку сприйняття просторової перспективи людиною, і сказати, що вона дещо відрізняється від лінійної.
У найближчому оточенні простір сприймається в паралельній перспективі (паралельні не перетинаються), що відповідає принципам живопису Китаю і Японії, і часто застосовується в побудові натюрмортів і для зображення далеких планів сучасними живописцями.
Окремо по зворотній перспективі, у якій предмети збільшуються в міру віддалення від глядача, картина має кілька горизонтів і точок зору, маючи точки сходу за глядачем. Метою такого прийому є втягнути глядача у внутрішній простір картини, долучити його до сюжету і зробити співучасником дійства. При чому, при аналізі зображень давньоруських ікон, видно, що принципи зворотної перспективи відносяться тільки до предметів переднього плану, а дальній план збудований за паралельною і лінійною перспективою.

Залежно від освітлення в різний час доби – вранці, вдень, увечері, вночі – пейзаж змінює свої обриси. Вранці контури ніби овіяні серпанком. Багато світлих холодних і голубих відтінків. На заході видніються теплі тони, видно кольорові відношення і різноманітність їхніх відтінків. Сонячного дня спостерігається контраст і насиченість світлих теплих і темних холодних кольорів; обриси чіткі; втрачається насиченість фарб, які ніби висвітлюються. Увечері всі предмети на фоні неба вимальовуються чітко, у вигляді силуетів, густо лягають тіні. Вночі переважають темні, сині, фіолетові кольори, обриси погано видно; втрачається чіткість форм [27;39].

Особливе значення в пейзажі має колір. А гармонійне поєднання кольорів у єдине ціле називають колоритом. Про колорит інколи говорять, як про музику: звучний, урочистий, радісний, енергійний, мажорний або спокійний, сумний, мінорний.

Визначення колористичної гами майбутнього твору – перша сходинка до побудови композиції. Яскрава, золота осінь дзвенить і переливається розмаїттям золотаво-червоних, оранжевих, тепло-зелених і коричневих відтінків. Це тепла (гаряча) колористична гама.

Холодна гама створюється синіми, сірими, холодними зеленими, фіолетовими та бузковими кольорами; так виникає образ похмурої осені. Проте одні й ті самі кольори, залежно від задуму художника, можуть звучати по-різному у різних творах. Колорит разом із сюжетом (те, про що розповідає картина) утворюють цілісний художній образ [11;24].

Контрастні кольори та форми в композиції надають особливої напруженості, енергійності, яскравості творам живопису. А гармонійні, ніжні тональні переходи-нюанси та розмитість форм – спокою та умиротворення. Контрасти та нюанси кольорів, їх насиченість і світлота є складниками колориту картини. Ви вже знаєте, що в колориті картини може переважати холодна або тепла гама кольорів контрастним є теплий колір, а до теплої гами – холодний.

Також неповторний художній образ можна створити й за допомогою одного кольору (монохромності). Тобто, лише різними відтінками, світлотою і насиченістю одного кольору художник може передавати враження серпанку далеких обріїв та безмежного природного простору. Відчуття глибини простору на подібних картинах пояснюється наявністю переднього, середнього і дальнього планів, які вирізняються насиченістю кольору і розміром зображеного.

Споглядаючи взаємопов'язаність форм і кольорів певної місцевості (пустеля, море, ліс, степ та ін.), пір року, часу доби або різних станів природи, ми визначаємо особливість їх колориту. Він може створювати різний настрій у різних людей.

Так само і художники, кожний по-своєму, бачать красу навколишнього і відкривають її глядачеві, обираючи певні колорит, техніку і художні прийоми.

Художник може працювати в одній техніці, а може володіти кількома, може використовувати загальновідомі прийоми, а може віднайти свої. Обрана техніка (олія, акварель, гуаш та ін.), і прийоми нанесення фарб допомагають художникові у рішенні складних колористичних завдань композиційної побудови, у створенні художнього образу. Особливість добору кольорів і їх відтінків та своєрідність художніх прийомів нанесення фарб визначають у цілому авторський почерк, тобто те, що є секретом художньої майстерності митця.

Слово «живопис» означає «писати життя» в усьому його багатстві та розмаїтті. Художник кольором на площині розкривати світ людських почуттів, характерів, передавати найтонші відтінки настроїв, невловимих миттєвостей, навіть мерехтіння світла і подих свіжого повітря. Найчастіше для виконання пейзажу використовуються живописні техніки.

Живопис − це перша безпосередня зустріч образотворчого мистецтва з природою, тут відкривається безпосередня правда натури, тут кольором і фарбами художник нагамагається її передати. Живопис може виховувати створювати смак у учнів загальноосвітніх шкіл, можна сказати створювати "погляд", також, і у тих дітей, які у подальшому житті мріють пов'язати себе із образотворчим мистецтвом чи мистецтвом взагалі.

У живописній композиції головне, на що звертається увага глядача, підкреслюється кольором, а вже потім – розміром, формою, розташуванням. Прийоми техніки живописного пейзажу теж поділяються на кілька видів. І нашої особливої уваги заслуговує кожен із них. Залежно від обраної техніки або прийомів виконання живописної роботи контрасти або нюанси породжують різні настрої та почуття: від холодних, спокійних, похмурих до теплих, радісних, життєствердних чи агресивних, войовничих.

Властивості фарб по-різному передавати кольори, а також прийоми роботи з ними називаються технікою. Техніку акварельного живопису можна охарактеризувати як ніжну, прозору, легку, повітряну, світлоносну, іноді сумну та серпанкову. Найосвітленіші місця в акварелі досягаються просвічуванням білого паперу крізь прозорий шар фарби. На соковитість і насиченість кольору впливає якість паперу та його здатність вбирати вологу.

Аквареллю можна виконувати пейзажі на зволоженому папері, «по-вологому». Цей прийом дає зображення з м'якими переходами одного кольору в інший. Накладанням тонкого шару прозорих акварельних фарб на просохлі фарби можна досягти особливої чистоти і прозорості кольорів, чіткості найдрібніших деталей.

Гуаш на відміну від акварелі, належить до непрозорих фарб. Під шаром гуаші не видно паперу чи іншої поверхні, тому гуаш називають пастозною (густою) фарбою. Кольорі утворені гуашшю, вирізняються насиченістю, оксамитістю, дзвінкістю, яскравістю та чіткістю й контрастністю. Гуашшю можна працювати пензлями і навіть пальцями. Наносять фарбу або чіткими мазками, або розмитими, з плавними переходами одного кольору в інший [29;37].

Буяння кольорів восени, легкість тону, вишуканість колірних плям та переходів одного кольору в інший – все це можна відтворити за допомогою техніки акватипії.

Акватипія – це техніка художнього друкування, своєрідний напівживопис-напівгравюра. Акватипія вирізняється своєрідною фактурою типографічного характеру: це виникає від відтиску внаслідок вдавлювання фарби в папір при друкуванні. На відміну від різних видів живописної техніки на папері, роботу на склі потрібно виконувати прозорим, тонким шаром фарби. Занадто товстий шар може бути роздавлений при друкуванні, і зображення буде спотвореним. Швидкість у виконанні акватипії надає малюнку свіжості та легкості. Точності у деталях досягають декількома мазками після висихання відтиску. Зафарбована окремими кольорами поверхня стає живою, рухомою від мерехтіння, спалахів кольорових плям; переходів відтінків кольорів. Цю техніку змішування кольорів винайшли художники-імпресіоністи. На певній відстані різні кольори ніби зливаються в один колір. Це особливість нашого зорового сприйняття.

Розкладання складних кольорів – основний прийом художників-імпресіоністів, який називають технікою розділення (пуантилізм).

У повсякденному житті ми майже не звертаємо увагу на кольори ахроматичної гами – білий, чорний, сірий. Але вони є невід'ємною частиною нашої дійсності. Тому багато митців використовують у своїх роботах таку техніку як гризайль. Завдання цієї техніки, на мою думку, у тому, щоб учень міг виразити свої почуття та настрій не тільки за допомогою кольору, а і якихось самобутніх образів. Гризайль – це живопис чорно-білою (або одноколірною) фарбою.

Незалежно від того, яке кольорове сполучення обере митець та яку техніку для створення свого творіння, все одно його можна вважати шедевром. Чи це буде мистецтво графіки, чи мистецтво живопису – це особисте бачення кожного митця. До наших днів утворилося дуже багато різноманітних технік, якими користуються художники усього світу [11; 111-112].

Слово «графіка» перекладається з грецької як «пишу, рисую». До графічного мистецтва належить насамперед рисунок, виконаний на якійсь площині (папері, картоні). Графіка має свої засоби, тобто мову – лінії, штрихи, крапки, світлі й темні плями. Мовою графіки розповідають нам про навколишній світ і первісний художник, і середньовічний каліграф, і дитина, яка малює на асфальті, і митці минулого і сучасного.

Рисунокможе бути самостійним графічним твором або навчальним чи підготовчим (здебільшого незавершеним; він називається ескізом). У графіці використовуються різноманітні матеріали. Їх назви визначають назви техніки: якщо рисунок виконано вуглем, то кажуть, що працюють у техніці вугілля. Кожен матеріал дає можливість створювати різні за кресленням і виразністю лінії, штрихи, крапки, плями.

Легкі та ледь помітні сріблясті лінії для начерків утворюються твердими або середньої твердості графітними олівцями. М'які та дуже м'які олівці є незамінними помічниками у створенні товстих, насичених ліній у штрихуванні. Особливо граціозних і витончених образів можна досягти з використанням пера та туші.

У техніці малювання вуглем лінії виходять оксамитові, м'які, пухнасті. Подібні до цієї техніки – сангіна, крейда, пастель. Усі вони належать до групи глинистих матеріалів і різняться м'якістю та кольором. Але сангіна буває лише червонувато-коричневого кольору, а крейда і пастель – різнокольоровими. Для нанесення яскравих ліній, штрихів використовуються кольорові олівці, фломастери, гелеві ручки. Також, до графіки належать такі техніки як малювання тушшю, гратографія, монотипія, гравюра, тощо.

Учням важливо знати, що кожна техніка потребує особливого підходу, потребує знання спеціальних прийомів. Із тушшю бажаних ефектів досягають різними прийомами роботи залежно від інструментів.

1. Перо (авторучка) дає велику кількість чітких і тонких ліній і штрихів на сухому папері й розмитих – на зволоженому.

2. Пензель із тонким кінчиком дає змогу наносити насичені і розмиті плями або плавно переходити від тонкої до жирної лінії. Ця техніка подібна до акварельної.

3. Жорсткий пензель із пласким кінчиком залишає на папері плями різної насиченості. Майже сухий, він створює ефект шорсткості (наприклад можна намалювати густий трав'яний покрив або шерсть тварин) [11;18].

Гратографія – (від гр. «грато» ‒ продряпувати, «графо» ‒ малюю) продряпаний малюнок. Гратографія ‒ це зображення (чорно-біле або кольорове) вишкрябане по воску.

Виконувати гратографію слід у такій послідовності:

• покрити аркуш паперу воском чи парафіном;

• зафарбувати навощений аркуш чорною тушшю, попередньо змішаною з милом;

• перенести малюнок за допомогою копіювального паперу;

• загостреною паличкою чи шкребком потрібно зняти верхній шар туші відносно малюнка. Зішкребти різні за напрямом і товщиною лінії та штрихи [27;86]. Рисунок, отриманий у техніці монотипії, має вигляд зображення відбитка (монотипія з грецької – «один слід, відбиток»).

1. Друкарську фарбу (або туш) наносять на пластину (скло) і зверху злегка накладають папір із попередньо нанесеним рисунком. Контури рисунка обводять кульковою ручкою. Темні місця заштриховують або з різним натиском проводять по них пальцем. Колір контурних ліній у такому разі буде того самого кольору, що і кольору, що і колір фарби.

2. Зображення у техніці монотипії може бути також з білими лініями, штрихами. Для цього на пластину, покриту фарбою (друкарською або олійною), загостреною паличкою лінії на пластині, вільні від фарби, відіб'ються на папері білими контурними лініями.

Більш складна техніка гравюра на картоні. У цих техніках відбитки завжди відображаються дзеркально.

Гравюра (від франц. – «вирізати») – відбиток з основи (дошки), на якій попередньо вирізають або прошкрябують зображення. Залежно від матеріалу дошки гравюра буває таких видів: на дереві – ксилографія(дереворит), на металі – офорт, на лінолеумі – ліногравюра (лінорит).

Естамп – відбиток з авторської друкарської форми [28;29].

Справедливим є твердження Т. Рублі: «Незалежно від того, які техніки виконання пейзажу ви використовуєте та засоби виразності (масштабність, контраст, сюжетно-композиційний центр), слід пам’ятати, що вони не повинні порушувати цілісності простору твору, правдивості й співмірності» [27;34].