Стадії правозастосувальної діяльності

 

 

Питання про стадії правозастосовчого процесу в юридичній науці розглядається в двох аспектах: з позицій загальної логічної характеристики будь-якої правозастосовчої діяльності, що є характерним, головним чином, для загальної теорії права, і з позицій розкриття функціонального прояву цієї діяльності по відношенню до реалізації норми матеріального права, яка застосовується.

Для більш вірного розуміння характеру процесуальних форм і структури (стадій) правозастосовчого процесу (діяльності), з одного боку, слід виділяти стадії виключно процедурного характеру, які утворюють логічну послідовність створення правозастосовчих актів (постанов про порушення кримінальної справи, зміну обвинувачення, обвинувальний висновок тощо), а з іншого – чітко відмежовувати стадії функціонального характеру, стадії розгляду всієї справи, які являють собою послідовність різних процесуальних дій, що закріплюються у різноманітних правозастосовчих актах і спрямовані на досягнення єдиної мети, що передбачена нормою матеріального права, яка застосовується [42].

Очевидно, що на кожній стадії функціонального характеру суб’єкт, який застосовує закон, повинен вчинити певну логічну послідовність дій спрямованих на те, щоб застосувати конкретну кримінально-правову норму і оформити результат у відповідному правозастосовчому акті. Тобто “всередині” будь-якої зі стадій функціонального характеру можна виділити стадії (етапи) процедурного характеру, які утворюють логічну послідовність створення правозастосовчих актів на даній функціональній стадії. А тому не слід змішувати стадії процесу застосування правової норми зі стадіями кримінального процесу.

Як зазначає Д.О. Бочаров, на даний час найпоширенішою є концепція триелементної структури правозастосовчої діяльності, прибічниками якої є С.С. Алексєєв, І.В. Бенедик, Ю.Н. Бро, В.М. Горшеньов, В.В. Лазарев, С.М. Олейніков та інші. На їхню думку, елементами структури правозастосовчої діяльності є [59,c.559-566]:

– установлення фактичних обставин (фактичної основи) справи;

– вибір та аналіз норми, що підлягає застосуванню;

– ухвалення рішення та його належне оформлення.

Вважаємо, що процес застосування кримінально-правових норм теж містить в собі такі етапи (стадії), хоча і має свою специфіку, що зумовлена особливостями відповідних матеріальних норм.

Порядок застосування норм права може бути простим і складним. Прикладом простого порядку (процесу) застосування норм права є застосування санкції за безквитковий проїзд у міському транспорті (пропозиція контролера сплатити штраф, одержання суми і виписка квитанції). Інша річ складний процес застосування норм права (наприклад, застосування Особливої частини Кримінального кодексу).

Складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності [66,c.453-457]:

1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Зазначені стадії є умовними, оскільки на практиці вони збігаються.

Розглянемо кожну з них.

І. Встановлення фактичних обставин справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) — це стадія підготовча, але надзвичайно відповідальна, оскільки іноді має вирішальне значення, її можна поділити на такі підстадії:

1. Встановлення юридичних фактів і юридичного (фактичного) складу. Це можуть бути головні факти (тобто факти, що підлягають доведенню) і факти, що підтверджують головні, але обов'язково у тому обсязі, як того вимагає нормальне вирішення юридичної справи. У деяких випадках коло обставин, що підлягають встановленню, позначене у законі.

Головний факт (наприклад, факт вбивства, вчиненого громадянином Г.) належить, як правило, до юридичних фактів, тобто до фактів, що спричиняють виникнення або припинення юридичних наслідків[30]. Зазвичай досліджуються не всі факти, а лише ті, які мають безпосереднє відношення до вирішення юридичної справи.

Часто збирання доказів і попереднє встановлення фактів є справою одних осіб, а ухвалення рішення у справі - інших. Однак завжди відповідальна особа правозастосовного органу (прокурор, суддя, директор підприємства, начальник УВС та ін.) зобов'язана переконатися у вірогідності фактів, їх обґрунтованості та повноті.

Вказівки на фактичні обставини справи містяться в гіпотезі норми права.

2. Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою юридичних доказів. Правозастосувач не може спостерігати фактичні обставини справи безпосередньо, тому що вони, як правило, належать до минулого[55,c.101-108]. Тому вони підтверджуються доказами — слідами минулого, які мають матеріальний і нематеріальний характер і зафіксовані в документах (показання свідків, протокол огляду місця події, висновок експерта та ін.).

Доказами є відомості про факти, інформація про них, а також самі факти (пожежа, крадіжка) і джерела відомостей про них — документи, акти, показання свідків. Джерела відомостей про факти потрібно засвідчити (наприклад, протокол про предмети, виявлені при обшуку, має бути підписаний понятими). Юридична справа як сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених, включає також документи правозастосовних органів (про прийняття справи до провадження, про призначення експертизи та ін.).

Вимоги до доказів:

а) вірогідність — залучення і аналіз лише тих фактів, які мають значення для справи, що розглядається. Виключається підтасування фактів і залучення фактів, що не стосуються справи;

б) обґрунтованість — використання лише зазначених процесуальними нормами засобів доведення. Наприклад, для встановлення причин смерті необхідно проведення експертизи. Виключається використання засобів доведення, взятих з іншого джерела, який не вказується;

в) повнота — встановлення всіх даних, які мають значення для справи, що розглядається.

3. Встановлення фактичних обставин справи відбувається через доведення — творчу діяльність з встановлення і надання доказів [19], участь в їх дослідженні та оцінці. Доведення дозволяє відтворити той чи інший фрагмент дійсності, реконструювати обставини з метою встановлення істини для застосування норм права.Наприклад, предметом доведення у кримінальній справі є система обставин, встановлення яких необхідно для правильного вирішення кримінальної справи і виконання завдань кримінального судочинства. На стадії порушення кримінальної справи предмет доведення незрівнянно вужче, ніж в інших стадіях судочинства.

Законодавство фіксує, які обставини потребують доведення, а які ні (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться певними засобами (наприклад, експертизою) [9, c.178-182]. Остаточна оцінка доказу завжди є справою правозастосувача.

Презумпції у галузі доказів і доведення — це припущення про факти, їх наявність чи відсутність.

Види презумпцій:

1) неспростовні — це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність певного факту, який не підлягає сумніву і тому не потребує доведення (наприклад, презумпція недієздатності неповнолітньої особи);

2) спростовні — це закріплене в законі припущення про наявність чи відсутність факту, який має юридичне значення, доки щодо цього факту не буде встановлене інше (наприклад, презумпція невинності особи.

Преюдиція — це виключення заперечуваності юридичної вірогідності одного разу доведеного факту. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже встановив певні факти (після їх перевірки і оцінки) і закріпив це у відповідному документі, то вони визнаються преюдиціальними -- такими, що при новому розгляді справи вважаються встановленими, істинними, такими, що не потребують нового доведення.

II. Встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм.

Встановлення юридичної основи справи є юридичною кваліфікацією фактичних обставин справи. Юридична кваліфікація -це правова оцінка всієї сукупності обставин справи через співвіднесення даного випадку з певними юридичними нормами.

Вказівки на правові наслідки містяться в диспозиції (санкції) норми права [29, c.405-418].

Встановлення юридичної основи справи (юридична кваліфікація фактичних обставин) включає:

1. Вибір галузі, підгалузі, інституту права і знаходження норми, яка може бути застосована до даного випадку. Не можна підганяти факти під гіпотезу обраної норми.

2. Перевірку дійсності тексту того акта, в якому міститься шукана норма, тобто встановлення офіційного тексту норми. Не можна посилатися на неофіційні тексти. Слід керуватися останньою редакцією офіційного видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норм права.

3. Аналіз норми з погляду її дії в часі, просторі і за колом осіб. Слід встановити:

а) чи діяла норма права в момент, коли відбувалися досліджувані обставини;

б) чи діє вона в момент розгляду конкретної справи;

в) чи діє вона на території, де розглядається справа;

г) чи поширюється вона на осіб, пов'язаних з цією справою.

При визначенні чинності закону в часі необхідно додержуватися правила: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи» (ст. 58 Конституції України).

При виявленні в процесі вибору норм протиріч або суперечностей змісту двох чи більше формально діючих норм необхідно дозволяти колізію норм у такий спосіб:

а) якщо норми мають різну юридичну чинність, то діє норма, що має більшу силу;

б) якщо норми мають рівну юридичну чинність, то діє норма, прийнята пізніше.

4. З'ясування змісту норми права. Необхідна перевірка, чи немає офіційного тлумачення норми. Якщо правотворчий орган видав нормативно-правовий акт, а потім — акт, у якому наводиться офіційне тлумачення, то таке тлумачення є обов'язковим для того, хто застосовує норму [68].

Недостатньо перевірити, чи було офіційне тлумачення. Пра-возастосовний орган має сам її тлумачити, тому що без тлумачення не можна застосовувати правову норму.

Всі зазначені дії є головними вимогами до застосування норм права і служать одній меті — правильній кваліфікації фактів, а відтак — зміцненню законності та правопорядку.

III. Вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Результат вирішення юридичної справи виражається в індивідуальному державно-владному велінні, розпорядженні, акті-документі, який називається правозастосовним актом. Правозастосовний акт може мати подвійну правову функцію:

1) юридичної констатації, тобто визнання існування певних фактів, їх правомірності (неправомірності), визнання того чи іншого права за даною особою або констатації у даній події факту правопорушення;

2) нового юридичного обов'язку, тобто після ухвалення рішення (а саме: накласти покарання, встановити обов'язок, здійснити певні дії у встановлений строк, передати майно, сплатити борг та ін.) необхідна додаткова діяльність, новий обов'язок компетентних органів щодо виконання рішення.

Не вдаючись до цитування автентичних роз’яснень щодо ролі наведених стадій у структурі правозастосовчої діяльності й синтезувавши, наскільки це можливо, підходи згаданих учених до її визначення, можна констатувати, що:

-установлення фактичних обставин справи полягає в з’ясуванні сутності й специфіки конкретної ситуації, яка потребує офіційної констатації або владного втручання.

-установлення фактичних обставин справи зазвичай здійснюється шляхом безпосереднього сприймання або одержання, розгляду й оцінки даних про фактичні обставини (доказування).

Вирішення справи передбачає офіційне визнання відповідності або невідповідності встановлених фактичних обставин справи передбачуваним юридичними нормами та визначення в зв’язку з цим юридичних наслідків, а в разі потреби – і гарантій їх забезпечення.

Проблема визначення змісту правозастосовчої діяльності вимагає хоча б побіжного розгляду питання стосовно форми, в якій об’єктивується зміст. Адже загальновідомо, що зміст і форма – явища нерозривно пов’язані й взаємозалежні: специфіка змісту зумовлює специфіку форми, а зміна форми зазвичай приводить до певних змістовних змін.

Елементарні явища характеризують з огляду лише на зовнішню форму їх вираження, натомість складні явища, до яких, безперечно, належить і правозастосовча діяльність, потребують диференціації форм на внутрішні й зовнішні. Внутрішньою формою вважають структуру складного явища, зовнішньою – спосіб його втілення в об’єктивній дійсності. “Подвоєння форми, – пише Д. Керімов, – полягає не в роз’єднаності “формалізованої” й “змістовної” форм, а в різних аспектах вираження однієї. По-перше, “рефлектована в саму себе” форма не стає змістом, а залишається формою, яка “створює” зміст шляхом внутрішньої організації субстанції. По-друге, “не рефлектована в саму себе” форма є не що інше, як зовнішня оболонка “рефлектованої в саму себе” форми. По-третє, “не рефлектована в саму себе” форма також не байдужа до змісту, оскільки виступає його зовнішнім виразом і тому від нього залежна”.

У теорії права наявні й альтернативні погляди на структуру правозастосовчої діяльності. Так, М. Александров та Ю. Ткаченко, окрім зазначених вище, виділяли такі стадії, як визначення юридичної сили нормативного акта й перевірка правильності його тексту; з’ясування змісту норми; тлумачення норми.

П. Недбайло вважав за потрібне додатково виокремлювати стадію фактичного виконання ухваленого рішення. Я. Михаляк пропонувала визнавати окремими стадіями не лише здійснення фактичних дій, спрямованих на забезпечення фактичної реалізації виданого акта, але й контроль за фактичним виконанням виданого акта правозастосування. Окрім того, на думку М. Авдюкова, М. Гурвича, П. Лупінської, П. Недбайла, В. Новицького та інших, установлення фактів та їх юридична кваліфікація мають розглядатись, як єдина стадія правозастосовчої діяльності[43,c.25].

Пропозиції щодо визнання окремими стадіями перевірки правильності тексту нормативного акта, чинності й юридичної сили норм, казуального їх тлумачення тощо згодом зазнали обґрунтованої критики. В. Лазарев і Ю. Бро зокрема зазначали, що визнання цих дій окремими стадіями є безпідставним, оскільки їх не можна відокремлювати від вибору норм ані в часі, ані функціонально. Дійсно, щонайменше дивною виглядала б спроба обрати належну до застосування норму, не з’ясувавши попередньо її змісту чи не бувши певним щодо її чинності. Значно менш обґрунтованою й переконливою видається мені критика позиції тих авторів, які визнавали стадіями заходи з фактичної реалізації ухваленого рішення та подальший контроль за його виконанням. Ю. Бро, наприклад, зауважив, що за такою логікою суд, який ухвалив вирок, має сам етапувати засуджених до місць позбавлення волі, а відділи соціальногозабезпечення – розносити пенсії. В. Горшеньов та І. Дюрягін запропонували ad hoc концепцію “ступеневого” правозастосування, зазначивши, що в переважній більшості випадків правозастосовча діяльність завершується виданням індивідуального акта, а його виконання – то вже справа іншого суб’єкта правозастосування й наступного правозастосовчого провадження. “Для правильного розуміння змісту правозастосовчої діяльності, – писав І. Дюрягін, – слід розрізняти стадії логічної послідовності дій з видання окремого акта застосування права і стадії функціонального характеру, тобто етапи розгляду справи, які знаходять втілення в численних правозастосовчих актах і спрямовані на досягнення єдиного кінцевого результату, що зумовлений цілим рядом правових норм”.

Детальний і ґрунтовний аналіз відмінностей стадій логічної послідовності від функціональних стадій згодом був здійснений В. Горшеньовим, І. Бенедиком та іншими у фундаментальній праці “Теорія юридичного процесу”[67,c.20], що містить додаткову аргументацію на підтримку концепції “ступеневого” правозастосування. Згодом, очевидно, слушність розрізнення стадій логічної послідовності й функціональних стадій, а відтак – і концепції “ступеневого” правозастосування була визнана й П. Недбайлом.

Вищенаведена критична репліка Ю. Бро, проте, навряд чи виправдана: загальновідомо, що окремі правозастосовчі дії можуть здійснюватися різними суб’єктами, уповноваженими на правозастосування. Наприклад, С. Алексєєв зазначає, що “ на практиці застосування норм права в окремій юридичній справі зазвичай здійснюється декількома правозастосовчими органами (їх “ланцюжком”), що немов би передають справу “з рук до рук”. Тому судові, який ухвалив вирок, зовсім не обов’язково самому етапувати засуджених до місць позбавлення волі, а відділам соціального забезпечення – розносити пенсії.

Отже, складний порядок застосування норм права, як правило, складається з трьох стадій правозастосувальної діяльності:

1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи — вибір і аналіз юридичних норм (інакше: юридична кваліфікація фактичних обставин);

3) вирішення справи і документальне оформлення ухваленого рішення.

Копейчиков ще виділяє четверту стадію, яка полягає в прийнятті рі-шення по справі, яке знаходить своє закріплення у виданні правозастосовчо-го акта.

На цій стадії виробляється рішення по справі, яке юридично оформлюється виданням правозастосовчого акта, тоб­то індивідуального акта владного характеру (вирок, наказ, рішення і т. ін.), що встановлює права і обов'язки конкрет­них суб'єктів даного правовідношення. Отже, акти застосу­вання норм права виступають як один із засобів державного керівництва і, одночасно, як засіб вирішення конкретних юридичних справ. Таким чином, правозастосовчий акт ви­конує функцію індивідуального регулювання поведінки суб'єктів у конкретних правових відносинах.