Вимоги до застосування норм права — юридичні правила (умови), за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та ін.) втілює в життя принципи права.
Правозастосовний орган керується такими вимогами:
1. Законності (належного додержання законних процедур):
а) при вирішенні справи грунтується на конкретній нормі чи права сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується їх точного змісту [68];
б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень, передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну відповідальність;
в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини, передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те законом[3]. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у встановленому законом порядку, вона є обов'язковою для правозастосовного органу.
2. Обґрунтованості:
а) виявляє всі факти, що стосуються справи;
б) ретельно і неупереджео (об'єктивно) вивчає факти, визнає їх достовірними;
в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.
3. Доцільності, тобто відповідності діяльності правозастосовчих органів і осіб у рамках закону конкретним життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації норми в конкретній життєвій ситуації:
а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення, можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та найправильніше відображає зміст закону [42];
б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє ініціативно — з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє сили і засоби і т.д.;
в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість застосовуваної норми, її відповідність духу права.
4. Справедливості:
а) неупереджено ставиться до дослідження обставин справи, до осіб, що беруть участь у ній, до остаточного рішення;
б) приймає рішення, яке узгоджується з принципами моралі, загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і моральними переконаннями суспільства в цілому.
Поняття доцільності правозастосовчої діяльності має щонайменше два смислових шари. У першому випадку застосування юридичної норми визнається доцільним тоді, коли воно забезпечує досягнення того соціального ефекту,заради якого було створено норму. Інакше кажучи, доцільність правозастосовчої діяльності в цьому розумінні передбачає цілеспрямованість та ефективність такої діяльності. У другому розумінні поняття доцільності співвідноситься з поняттям оптимальності. Адже вищенаведене розуміння поняття доцільності, на думку П. Рабіновича, не дає відповіді на питання: якому з однаково правомірних у формальному відношенні варіантів поведінки, пропонованих нормою, слід надавати перевагу в конкретній ситуації? А таке питання постає щоразу, коли суб’єктові правозастосування доводиться мати справу з нормами, хоча б один зі структурних елементів яких характеризується відносно визначеним змістом [28, с.20].
Не варто забувати й про норми з так званими альтернативними гіпотезами, диспозиціями чи санкціями, а також про дискреційні норми права. “Вирішення цього питання, – пише П. Рабінович, – можливе лише на основі критеріїв доцільності в її вужчому розумінні: доцільним має визнаватися лише такий варіант застосування норми, який дозволяє найкращим чином (за даних умов) досягти її мети. Таке розуміння доцільності ґрунтується на діалектиці співвідношення мети й способів її досягнення: будь-яка мета зазвичай може бути реалізована в конкретних умовах за допомогою різних дій (засобів). Усі такі дії будуть доцільними в широкому розумінні доцільності, але нерівноцінними з огляду на ступінь, рівень доцільності: деякі з них забезпечуватимуть досягнення мети швидше, простіше, з меншими “витратами”, ніж інші”. Тобто у вузькому розумінні доцільність означає те саме, що й оптимальність[31,c.405-408].
З поняттями цілеспрямованості й доцільності значною мірою пов’язане й поняття справедливості. “Право має регулювати людську поведінку в такий спосіб, – зазначає Р. Циппеліус, – щоб вигоди (цінності, переваги) й обтяження (витрати, зобов’язання) були розподілені справедливо; суперечливі інтереси були задоволені в порядку, відповідному до їхньої ваги та значущості; ті, хто чинить карані діяння, отримували за них належну відплату, – одне слово, аби при вирішенні конфліктів, які виникають у суспільстві, панувала справедливість”. Забезпечення соціальної справедливості здійснюється не лише через правотворення, але й через правозастосування, адже навіть справедливий закон потребує справедливого застосування [3, c.189-195].
Як зазначає О. Аверін, досягнення справедливості в правозастосовчому процесі залежить не стільки від процесуальної регламентації дій правозастосувача, скільки від рівня правової культури й правосвідомості його самого й інших учасників справи. Норми з відносно визначеними, альтернативними, дискреційними елементами, про які вже йшлося, мають застосовуватися не лише на засадах доцільності, але й на принципах справедливості, з огляду на рівень матеріальної забезпеченості, ступінь вини, спроможність адекватно оцінювати значення власних дій учасниками правового конфлікту та інші індивідуальні особливості конфліктних ситуацій [2, c.106-108].
Окремо слід згадати й потребу забезпечення об’єктивності, неупередженості компетентних суб’єктів під час здійснення ними правозастосовчої діяльності як необхідної передумови ухвалення ними справедливих рішень.
На думку О. Авєріна, упередженість і справедливість – принципово несумісні поняття. “В юриспруденції зміст поняття справедливості відрізняється від загальнопоширеного пересічного розуміння, – пише В. Нікітаєв. – Будь-який юрист знає, що справедливий суд – це законно створений незалежний і неупереджений суд, який керується в своїй діяльності виключно інтересами права, а вирок справедливий тоді, коли покарання призначається з урахуванням передбачених законом індивідуальних особливостей злочину й особи, що його вчинила”.
Проте, як цілком слушно зауважував ще в позаминулому столітті Дж. Стіфен, слід пам’ятати, що ухвалення справедливого рішення – лише половина справи: конче потрібно, щоб справедливим його визнало суспільство. Обґрунтованість ухвалених рішень є необхідною умовою, яка вможливлює не лише визнання їх справедливими суспільством, але й здійснення нагляду, контролю вищими інстанціями, оскарження й опротестування неправосудних рішень зацікавленими особами тощо.
На думку Н. Глинської, обґрунтованість ухваленого рішення становить результат його обґрунтування й передбачає підтвердження правильності всіх висновків, що містяться в конкретному правозастосовчому акті, посиланнями на відповідні норми права, сукупністю доказів і взаємопов’язаних із ними переконливих доводів [37, c. 303-309]. Разом із тим авторка зазначає, що обґрунтування правозастосовчих рішень є не одноактною дією, а тривалим у часі процесом, що має свою структуру та складається з низки відносно самостійних, послідовно і поступово здійснюваних у контексті правозастосовчої діяльності операцій.
Н. Глинська виділяє такі етапи обґрунтування, як визначення предмета обґрунтування, встановлення доказової бази рішення, формулювання логіко-гносеологічних доводів рішення, викладення результатів обґрунтування у відповідному правозастосовчому акті. Таким чином, обґрунтування є невід’ємною динамічною складовою правозастосовчої діяльності, а обґрунтованість – її засадничою вимогою.
Як слушно зауважує О. Аверін, вимога щодо обґрунтованості правозастосовчої діяльності стосується всіх стадій правозастосовчого процесу. Обґрунтованим має бути не лише акт правозастосування, але й сама діяльність правозастосувача.
І нарешті, це піднормативна діяльність, що припускає творчу активність лише в межах і напрямках, визначених застосовуваними матеріальними нормами, та у формах, установлених відповідними процедурно-процесуальними нормами, тобто виключно на засадах підпорядкування вимогам правових норм.
Зумовлена потребами доцільності й справедливості варіативність правозастосовчої діяльності вимагає творчого підходу до її здійснення. Висування версій, інтерпретація текстів нормативно-правових актів та доказового матеріалу, формування доказової бази рішення та його обґрунтування – це також творчі акти, що потребують вправності й розвиненої уяви. Але з метою внеможливлення заснованої на владних повноваженнях “творчої сваволі”, яка спроможна перетворити право в процесі його застосування на свою протилежність, правозастосовча діяльність здійснюється на засадах обмеження власного розсуду суб’єктів правозастосування правовими ж рамками.
Суб'єкт, який застосовує норму права, повинен бути переконаним, що рішення відповідає принципам моралі, загальнолюдським цінностям, потребам та інтересам не тільки суспільства в цілому, а й конкретних громадян, їх колективів. Вимога справедливості передбачає об'єктивний підхід до вивчення обставин справи, до суб'єктів правовідносин і їхніх дій, до рішення у справі. Від того, наскільки справедливе рішення, залежить і його виховний вплив на суспільство й конкретну особу. Наприклад, справедливий вирок суду сприяє як перевихованню злочинця, так і попередженню злочинів [68].
Інші, зазначені в юридичній літературі, вимоги (всебічність, повнота, об'єктивність, істинність та інші) слід розглядати як похідні, що слугують для конкретизації і доповнення основних.
Отже, правозастосовний процес керується такими вимогами: законності, обґрунтованості, доцільності, справедливості.
