Поняття та ознаки правозастосовчих актів

Правозастосовна діяльність, завершується прийняттям правозастосовного акта,який містить рішення правозастосовного органу.

Правозастосовний акт – це прийняте в установленому правовими нормами порядку творче, юридично владне, формально-закріплене індивідуальне рішення уповноваженого суб’єкта права (компетентного державного органу або посадової особи), яке приймається в результаті розгляду конкретної справи, що встановлює, змінює чи припиняє права і обов’язки учасників конкретних правовідносин або визначає міру відповідальності осіб за вчинене ними правопорушення [43,c.25].

Розглядаючи правозастосовний акт як підсумковий результат правозастосовної діяльності, зазначимо, що він ніби акумулює в собі і всі її характерні особливості, виконуючи піднормативно-регулюючу роль та призначення в детальній організації й упорядкуванні суспільних відносин. Правозастосовний акт, як засіб проведення в життя державної правової політики, служить, з одного боку, засобом індивідуального правового регламентування суспільних відносин, а з іншого – виступає в якості однієї з правових форм управління суспільством. Він не тільки організовує діяльність у різних сферах суспільного життя, а й є дієвим засобом охорони прав і свобод громадян [46, c.20].

Веління, яке міститься в рішенні акта застосування права, зосереджує в собі “заряд енергії”, що дозволяє індивідуальним актам відігравати роль піднормативного регулятора, індивідуалізувати права й обов’язки суб’єктів правовідносин. З погляду оцінки інформаційного змісту тексту, для правозастосовного акта є важливою така властивість, як доказовість (обґрунтованість) рішення. Виконання правозастосовного рішення, а також відсутність претензій до його законності багато в чому залежить від того, наскільки переконливо, аргументовано, доказово викладено основний зміст документа.

Важливим моментом у процесі з’ясування природи правозастосовних актів є визначення їхніх функцій. Розмаїття функцій, на думку автора, викликано, в першу чергу, різними соціально-юридичними цілями та завданнями, які стоять перед кожним правозастосовним актом.

На підставі аналізу існуючих точок зору з цього питання,дійшли висновку про доцільність розподілу функцій правозастосовних актів аналогічно функціям права на: а) загальносоціальні; б) спеціально-юридичні.

До групи загальносоціальних функцій відносимо функції фіксації, динамічну, функцію управління, а також інформаційну і виховну функції; до групи спеціально-юридичних функцій правозастосовних актів віднесені функції юридичного факту, індивідуалізації суб’єктивних прав та обов’язків, а також правозабезпечувальну та правокомпенсуючу функції [11,c.99].

При цьому підкреслюється, що функції застосування права взаємопов’язані між собою і водночас кожна функція зокрема характеризує якийсь конкретний бік впливу правозастосовних актів на суспільні відносини.

Правозастосування — це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних суб'єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

Якщо сказати спрощено, то застосування правових норм — це ухвалення на основі норм права рішень у конкретних справах. З погляду формальної логіки це процес, який полягає у підведенні конкретного життєвого випадку під загальну правову норму, а також ухвалення на цій основі спеціального акта — акта застосування норм права[12,c.57].

Якщо додержання, виконання і використання пов'язані з діями громадян, громадських організацій, комерційних об'єднань (корпорацій), то застосування норм права здійснюється державними органами і посадовими особами, і тільки у певних ситуаціях — громадськими організаціями. Громадяни не можуть бути суб'єктами застосування норм права. У разі, якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу[13,c.7].

Застосування норм права має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов'язки без посередництва компетентних органів. Можна сказати, що на певному етапі правозастосування підключається до способів безпосередньої реалізації — додержання, виконання, використання.

За загальним правилом (особливо в країнах, що належать до романо-германського типу правових систем) основною формою реалізації права суддями та іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах [67,c.20].

Акт застосування норм права (правозастосовний акт) [68,c.20] — це індивідуальний правовий акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб'єкта права (компетентного державного органу або посадової особи), що встановлює (змінює, припиняє) на основі юридичних норм права і обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення. У встановлених законом випадках він оформляється у вигляді письмового документа (акта-документа).

Правозастосовний акт — вирок, рішення, визначення, висновок тощо (наприклад, нарахування пенсіонеру пенсії; вирок суду у конкретній кримінальній справі) — результат вирішення юридичної справи і підсумок застосування норм права.

Серед актів застосування норм права слід розрізняти:

- основний акт, в якому виражене рішення юридичної справи в цілому;

- допоміжні акти (проміжні, додаткові, супутні), що оформляються при встановленні фактичних обставин справи, у ході судового процесу, на інших стадіях.

Ознаки акта застосування норм права такі:

1. приймається на основі нормативно-правового акта і спирається на певну норму права, тобто є законним і обґрунтованим;

2. виходить від компетентних органів держави в особі їх посадових осіб і являє собою категоричне, офіційно-владне, обов'язкове для виконання веління, яке охороняється примусовою силою держави;

3. адресується чітко визначеним суб'єктам, тобто є персоніфікованим, індивідуальним;

4. поширює норму права на конкретну юридичну ситуацію (виключається поширення на подібні випадки), вичерпує себе одноразовим застосуванням, тобто розрахований на один раз;

5. має певну, встановлену законом форму документа (наказ, рішення, вирок, розпорядження), якщо це письмовий акт (а їх більшість). Містить чітко позначені реквізити: назву, підпис, дату. Має сувору структуру: вступну, описову, мотивувальну і результативну частини;

6. може бути оскаржений чи опротестований ким-небудь із зацікавлених осіб.

Акт застосування норм права — найпоширеніший вид правових актів. Як і нормативно-правовий акт, він має юридичну силу, носить державно-владний обов'язковий характер.

Одночасно правозастосовний акт відрізняється від нормативно-правового акта за низкою наступних ознак: приймається на основі нормативно-правового акта;носить персоніфікований;характер поширює норму права на конкретний випадок (одноразовий); містить у собі обов'язок підкоритися — виконати сформульоване у справі рішення.

Правозастосовний акт, як правило, забезпечує виникнення і розвиток правовідносин у конкретній ситуації. Без таких юридичних фактів не може реалізуватися конкретна правова норма.

Як і нормативно-правовий, правозастосовний акт може виходити від тих самих органів і посадових осіб - Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств України, органів місцевого самоврядування. Наприклад, Верховна Рада України встановлює нове почесне звання «Заслужений діяч юстиції» — це нормативно-правовий акт. Через три дні видається Указ Президента України про присвоєння конкретній особі цього звання. Це акт застосування норм права. Він індивідуальний. Та сама правова форма може бути наповнена різним змістом[19]. З зазначених двох форм права — закону і указу — лише закон має нормативний характер.

Однак у форму указів Президента України можуть убиратися як нормативно-правові акти, так і індивідуальні розпорядження — залежно від змісту.

Отже, акти застосування права (державно-владні акти) – це такі акти, які виражають індивідуально-правову діяльність компетентних органів та включаються в механізм правового регулювання при виникненні правовідносин чи при їх забезпеченні. Ці акти приймаються на підставі нормативно-правових і спираються на певну норму права, адресовані чітко визначеним суб’єктам, забезпечують виникнення і розвиток правовідносин в конкретній ситуації.