Нац.-культ. піднесення 20-х рр. в Україні як передумова розбудови освіти і науки

Що так потужно підживило сплеск нашої вітч. культури у те двадцятиліття, що здобуло назву Укр. ренесансу?

Пере­дусім, звичайно, багато важили стартові умови, які вона мала завдя­ки величезній плідній роботі попереднього покоління укр. інтелігенції.

Живив її, як й інші європ. культури, динамізм соц. і дух. процесів, властивий світові від першої св. війни, коли й починає, власне, свій лік XX ст. Перетікаюча, динамічна епоха вимагала нових засобів її худ. аналізу. Вона не могла бути пізнаною через бачене і явне, а вимагала препаруван­ня, "розтину", перегрупування.

Культ. піднесенню в Україні сприяла також загальнорос. визв. боротьба і пожвавлення рев. настроїв на зах. землях, що давало надію на швидке розв'язання віковічних нац. проблем, відкривало можливість справедливішого соц. устрою.

Але найважливішими стали нові іст. ре­алії - хоч і недовга, але власна держ.сть у формі Укр. Нар. Республіки та Зах.укр. Нар. Республіки, а також політика українізації в перші порев. роки в Україні (вже в складі рад. країни).

 

У січні — квітні 1919 р. було проголошено основні принципи рад. системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов'язковість шк. освіти. Раднаркомом України було видано декрети про школу, згідно з якими церква відокремлювалась від держави і школа від церкви, скасовувалась плата за навчання в усіх без винятку навч. закладах, всі приватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців і дівчат.

Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась проф.-техн. школа.

Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузько­го профілю, та інститути, які випускали інженерів та ін. спеціа­лістів різного фаху. У 1921 р. організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи.

Цього ж року ви­дано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть не­письменність".У 1922 р. в УСРР, як і в усьому Рад. Союзі, було створено єдину ком. організацію дітей - піонерську.

 

На зах. землях стан освіти у цей час змінюється на гірше. У Галичині, яка стала частиною Польщі, пол. влада застала 2500 нар. шкіл і близько 500 нар. шкіл на Волині та 25 сер. шкіл у цих краях. Одразу ж у цих укр. школах введено як навчальну польську мову.

Укр. вчителів замінювали поль­ськими, переводили углиб Польщі. Як компроміс впроваджували так звані утраквістичні школи, де половину предметів викладали пол., а половину - укр. Такі школи закладалися навіть там, де населення було на 90—100 відсотків укр.

Звичайно, погодитися з такою шк. політикою було не мож­ливо, і на укр. тер. у складі Польщі постійно точила­ся боротьба за укр. мову та укр. зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні укр. шко­ли. Найбільше опікувалося ними Укр. пед. товариство, що від 1926 р. називалося товариством "Рідна школа". Однак воно не мало права діяти на Волині (а лише в Галичині).

Щодо Закарпаття, яке між двома св. війнами належало до Чехословаччини, то тут укр. діти ходили до укр. шкіл. Спочатку влада віддавала перевагу так званій русинській мові, але від 1931 року перемагає чисто укр.

Вища школа в Галичині зазнає ще більших, ніж раніше, утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Льв. університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував від 1921 до 1925 року. Він мав три відділи: філос., юр. та мед. Укр. молодь бойко­тувала тоді пол. університет у Львові, відвідуючи лише таєм­ний або навчаючись за кордоном. Єдиним легальним вищим учбо­вим закладом була Греко-катол. богословська академія у Львові, яку заклав у 1928 р. митрополит Андрій Шептицький і ректором якої був отець Йосиф Сліпий. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський.

У 1921 ж році почав функціонувати Укр. вільний універ­ситет у Празі (після др. св. війни перейшов до Мюнхена).

Наступного року створена Укр. господарська академія у Подебрадах. Недалеко від Праги, у Модржанах, існувала укр. гімназія.

 

Щодо стану вищої освіти в рад.й Україні на початку 20-х рр., то, відзначивши як досягнення значне кількісне збільшення підготовки фахівців нар.господарського профілю, не можна не сказати й про певні складнощі. Після гром. війни розруха поставила і вчених, і всю матер. базу науки поза межею виживан­ня. І тільки ентузіазм самих науковців, зацікавлених у розквіті укр. науки і освіти, дозволив вузам протриматися у важкі роки.

У найважчому становищі опинилась київ. наук. і пед. громадськість.

Письменник В. Домонтович змалював жахливу картину вмиран­ня Києва і його інтелігенції у 1920 і 1921 роках.

Коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв'язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фіз. працю, щоб якось прожити. Професор мате­матики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видат­ний знавець ант. мистецтва С. Піляров ходив по домівках ру­бати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець св. мистецтва і блиску­чий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції — а потім розповідав аудиторії про Франциска Ассізького, про мистецтво Візантії чи Еллади.

У приміщеннях інститутів — холодних, неопалюваних — у шап­ках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувально­го паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чор­нила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студентам, здебільшого таким же голодним, як вони самі.

Всеоб'єднуючим наук. осередком лишалася Укр. Ака­демія наук. Ще восени 1918 р. ініціативна група видатних уче­них розробила проект статуту Укр. Академії наук. У люто­му 1919 р. відбулися Заг. збори вчених — засновників Ака­демії. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Три відділи — іст.-філол., фізико-матем. і соц.-ек. наук - об'єднували 3 інститути, 26 кафедр, ряд комісій та комітетів. При фіз.-мат. відділі створено Інститут техн. механіки, який надалі став родоначальником ряду інших техн. інститутів.

З Академією в перші роки її існування пов'язана діяльність та­ких відомих вчених, як природознавець В. Вернадський, історик Д. Баталій, економісти К. Воблий, М. Птуха, математики Д. Граве, М. Крилов, Г. Пфейфер, геолог П. Тутковський, хімік В. Шапошников, біолог М. Кащенко, мікробіолог і епідеміолог Д. Заболотний, ботаніки Є. Потчал, О. Фомін, В. Липський, гігієніст та епідеміолог О. Корчак-Чепурківський, філологи В. Перетц, А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, зоолог О. Нікольський та ін.

Тим часом кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушевський, який приїхав у 1924 р. з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Кіль­кість штатних наук. працівників у ній з 1921 по 1924 рік (606 чоловік) зменшилася в десять раз. Та в комісіях Академії працюва­ли на гром. засадах чимало людей. Академік А. Кримський писав в одному із звітів про роботу Академії: "Здебільшого нештатні співробітники працювали цілком безплатно, ще й пожертви робили від себе в академію наук. речами, книжками тощо". Кількість їх доходила до 1000 чоловік. Серед них були і старі професори універ­ситетів та дух. академії з відомими в науці іменами, й початкуючі науковці, які засвоювали методи дослідження під кер. ста­рих фахівців. Всіх їх об'єднувало прагнення працювати для своєї укр. культури, єднало те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс укр. науки.

Як приклад плідної роботи в ці скрутні часи можна назвати іст.-філол. відділ Академії наук, де працювали не тільки такі метри науки, як академік Д. Багалій. До різних комісій входили молоді поети-неокласики і науковці М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Всі вони мали відношення до "Комісії для складання біогра­ф. словника укр. діячів". Нею керував з 1920 р. - від часу заснування - академік М. Василенко, пізніше академік С. Єфремов (згодом репресований).

З іменами цих та інших (О. Гермайзе, М. Кравчук і ще дехто) вче­них пов'язаний і такий епізод з культ. розбудови України 20-х рр., як боротьба за укр. університети. У 1920 р. на інсти­тути нар. освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навч. зак­лади і передусім університети — в т. ч. і старий Київ. університет св. Володимира, який на цей час називався Вищим інсти­тутом нар. освіти ім. Михайла Драгоманова. І на найближче десятиліття історія університету — це історія запеклої боротьби двох академічних концепцій вузу — університетської й пед. Схема нар. освіти, яка панувала в цей час, прагнула всю освітянську справу підпорядкувати засадам "єдиної трудової школи" з глибоким впровадженням професіоналізації. Цей принцип був прийнятий і в РСФРР, але там не зачіпали старі університети — і як вищі навч. заклади, і як осередки наук.-дослідної роботи. Та хоча боротьба за відновлення університету виявилася безрезуль­татною, ліквідація універс. системи в УСРР загубила б уні­верс. освіту взагалі. Бо якщо не вдалося (аж до 1933 р.) відновити організаційно універс. систему, то принаймні можна було зберегти структуру і зміст універс. освіти. Молоді київ. професори того часу, коли університет конав у холоді й голоді шукали засобів зберегти сам універс. рівень академічного життя. Важливою проблемою було й введення до складу професури мол. укр. науковців. Це ускладнювалось тим, що багато претендентів були пов'язані з визв. і нац. рухом, що робило їх автоматично персоною "нон грата". Приміром, восени 1922 р. надійшло розпорядження про усунення від професури всіх ко­л. міністрів УНР. Так втратили професуру у вищій школі М. Ва­силенко, С. Єфремов, В. Лехівський, С. Остапенко. І все ж, незважа­ючи на все, боротьба за університет не залишилась безплідною. Бо, зрештою, для майбутнього укр. освіти головним тоді було збереження універс. науки — її духу, її змісту, її традицій — і то науки укр. Викладачів підтримувало студентство, яке широкою лавою рушило до вищої школи, шукаючи там не лише вузько-пед. професіоналізації, а різнобічної освіченості, гли­боких наук. знань.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше порев. десятиліття було запровадження навчання рідною мо­вою.

Рідною мовою могли навчатися і поляки, і євреї, і росіяни, і гре­ки, і болгари, й інші нац. меншини на території України, що сприяло розвиткові різних культур. Але для українців можливість вчитися рідною мовою означала не лише природність навч. процесу, коли не треба "мучитися" незрозумілим, штучно долати свій менталітет, почуватися другорядною людиною через неволодіння офіц. мовою. Укр. мова, що зазвучала в школі, в установі, в держ. документах і офіц. промовах, повертала українцям почуття самоповаги й нац. гідності, давала імпульс їх сміли­вим життєвим планам.

Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. Могутній плуг соц. перетворень переорав цілину, збільшивши величезну енергію скутих раніше соц. безправ'ям особистостей. У прагненні реалізувати нові мож­ливості щодо освіти, оволодіння професією, сел. діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями. Пробу­джений революцією народ прискореними темпами йшов до науки, хоча цей процес мав і зворотний бік — поспіхом "проковтнуті" знання часом не мали достатньої глибини. Проте, голодна й роздягнена се­л. молодь з енергією, гідною подиву, наповнює майже непри­ступні для неї раніше сер. й вищі школи і вперто змагається за відповідне місце в житті своєї країни. За 10 порев. рр. в Україні навчилося грамоті понад 2 млн. дорослих.

Кадри укр. інтелігенції, такі мізерні до революції 1917 року, швидко зростають — і не лише у сфері госп. чи політ.й. У 1925-1927 рр. укр. сел. молодь, за висловом пись­менника Антоненка-Давидовича, " як на Січ, валом валила в літера­туру ".

Вел. потреба у друкуванні, що визначалась цим потоком літ. творів, у перші порев. роки задовольнялась не повні­стю (так само як і наук. публікацій) через брак паперу та пев­ний матер. занепад друкарень. Тим часом Україна увійшла в свій культ. ренесанс, маючи не тільки давні традиції високої школи друкування, а й цілком розвинену на поч. XX століття поліграфічну базу.

Перед революцією 1917 р. діяло понад 200 друкарень майже в усіх губ. і повіт. містах, з них немало потужних, — та­ких, як типографії С Кульженка, М. Корчак-Новицького, І. Кушнірьова та К.Є. Фесенка, М. Чоколова, С. Яковлева, перша артіль дру­к. справи та ін. Шириться мережа книжкових магазинів, бібліо­тек. Влітку 1914 р. у Лейпцигу відбулася Всесв. виставка друку, на якій було представлено й кращі видання з України. Мистецтво вітч. книги не згасало. Уже з настанням НЕПу справи по­ліпшились. Хоча офіц. сувора цензура, що швидко була встанов­лена, надзвичайно обмежувала книгодрукування — як певною мірою, естет. мистецтво, — воно досягло доволі високого рівня. Укр. книга у 20-ті рр. була представлена на міжнар. вистав­ках в Кельні, Празі й Парижі.

Таким чином, ми бачимо, що у 10—20-ті рр. змінилося світовід­чуття європ. людини, зумовлене наук. відкриттями та новими філос. концепціями, а також соц.-політ. реаліями. Для України, що перебувала традиційно "на семи вітрах" доби, до цього приєдналися і власні надподії — проголошення державності, втрата її, радикальні зміни у соц. устрої, що прино­сило з собою і гарячі надії, й гіркі розчарування. Та все ж саме ці особливості часу стали факторами піднесення її нац. куль­тури, бо формували впевненість у своїх силах, збуджували енергію і талант народу.