Укр. культ. Ренесанс та його загибель

На поч. XX ст. укр. культура розвивається в контексті європ. та св. культ. процесу. Протягом усього XIX ст. зусиллями передової інтелігенції, корифеїв укр. культури готувався грунт для дух. відродження нації, відновлення її державності. У системі укр. культури на той час означилися практично всі основні ділянки - література, театр і драматургія, мистецтво та архітектура, музика, нар. культура і фольклор, започаткований розвиток науки, освіти, преса, книговидання.

Блискуча плеяда укр. митців XX ст. гідно продовжила працю своїх попередників, сформувавши нац. відродження в надзвичайно складний і суперечливий час. Укр. культ. Ренесанс тривав принаймні до рубежу 20-30-х рр. і завершився трагедією нації та її еліти, що опинилися під тиском тоталітаризму. Досвід, надбання і уроки цього періоду надзвичайно важливі в наш час.

 

При певній цілісності того процесу, що відбувався в розвитку укр. культури першої третини століття, в Укр. Відродженні слід виділити три періоди:

перший період тривав від початку століття до Укр. нац.-дем. революції (1917);

другий - під час доби визв. змагань (1917-1920);

третій - від періоду НЕПу, українізації аж до так званого "розстріляного відродження" (30-і роки XX ст.).

 

У перший період, особливо з другого десятиріччя XX ст., яскраво позначаються новітні тенденції в розвитку укр. культури, яка, спираючись на фундамент клас. надбань XIX ст. прагне до новаторства і європеїзації.

У творчості І. Франка, Л. Українки, М. Коцюбинського, О. Кобилянської, М. Вороного, В. Винниченка очевидне прагнення йти в руслі провідних надбань європ. модернізму - символізму, неоромантизму, неокласики, експресивності, психологізму.

За словами І.Франка, нова генерація прагнула "цілком модерним європ. способом зобразити своєрідність життя укр. народу".

Поруч з названими, вже до­свідченими письменниками дістають визнання молоді - М. Яцків, Г. Чупринка, М. Філянський, Б. Лепкий, М. Рильський, П. Тичина та ін.

Яскраві особистості європ. рівня постають у цей час в укр. мистецтві. Високий артистизм і символічна манера притаманні творчості Олени Кульчицької (1877-1967). Вихованка віденської худ. школи, вона прекрасно володіла технікою олійного живопису, гравюри та офорту.

Яскравий імпресіонізм характерний для творчої манери Івана Труша (1869-1941), картини якого здебільшого присвячені природі та людям Закарпаття.

До золотого фонду укр. мистецтва увійшли роботи Олекси Новаківського (1872-1935) - однаково майстерні і в стилях сецесії, імпресіонізму та експресії.

Центральною постаттю в мистецтві поч. XX ст. є, безумовно, Олександр Мурашко (1875-1919). Глибоко засвоївши традицію реалізму, про що говорить перша його відома картина "Похорон Кошового"(1900), художник у подальшому скористався всіма досягненнями суч. європ. худ. шкіл. Виставки О.Мурашка з успіхом проходили в Парижі, Мюнхені, Петербурзі. З 1907 р. Мурашко жив і працював у Києві, в роки революції (1917-1920) докладав вел. зусиль до згуртування нац. худ. сил. У 1919 р. був обраний ректором Укр. академії мистецтв, однак трагічно загинув від рук надісланого вбивці. В Укр. нац. худ. музеї зберігається чималий доробок творчості митця.

 

Почесне місце в історії укр. мистецтва посідають брати Федір та Василь Кричевські.

Федір Кричевський (1879-1947) свій вел. талант художника-монументаліста втілив у створення нар. образів. Картини "Наречена" (1910), "Три віки"(1913) стали символами вроди та дух. краси укр. жінки.

Василь Кричевський плідно працював як архітектор (будинок Полт. земства, 1903), театр. художник, графік, оформлювач мист. видань ("Ілюстрована історія України", 1913).

 

Одним із найталановитіших графіків Європи всього XX ст. без пере­більшення можна назвати Георгія Нарбута (1886-1920). Оформлені ним ілюстровані видання (книжки для дітей, мист. альбоми, поетичні збірки) цінуються як муз. раритети. Нарбут був чи не єдиним художником України, який найплідніше працював у буремні роки війни та революції. Він створив унікальну ілюстровану укр. абетку, зробив ілюстрації до "Енеїди" Котляревського, його графічні ескізи втілені у першій укр. гривні. Нарбут - творець укр. нац. стилю у графіці. Г. Нарбут був також ректором Укр. академії мистецтв у 1918 р. Художник помер у віці 35 рр. після захворювання на тиф.

У роки рад. влади творчість Нарбута замовчувалася, його мемор. дошка лише зовсім недавно з'явилась на будівлі ректорату Київ. нац. університету ім.. Тараса Шевченка, де він мешкав.

 

У перше дес. XX ст. Україна стала одним з центрів авангардного мистецтва. Перші виставки авангардистів відбулися в 1910 р. в Києві та Одесі і лише потім у Петербурзі та Москві. Фр. мистецтвознавець В. Маркаде в одній із своїх статей називає Україну колискою рос. авангарду, маючи на увазі, що тут пройшли ранні роки і сформувалися худ. смаки метрів рос. авангардизму К. Малевича, В. Татліна,

братів В. та Д. Бурлюків. Термін "укр. авангард" введено у наук. обіг лише в 90-х рр.. Усі дослідники відзначають яскравість і непересічність цього явища, тісно пов'язаного з традиціями нац. культури та кращим європ. досвідом.

 

На початку століття в Києві зароджується феномен творчості Олександра Архипенка (1887-1964). Закінчивши рисувальну школу О. Мурашка; майстер у 1908 р. приїхав до Парижа, а згодом до Нью-Йорка, де здобув всесв. славу скульптора-кубіста. У своїх спогадах Архипенко згадував, яке неповторне враження на всю його творчість справили пам'ятки рідного міста, скіфські кам'яні ідоли в універс. ботанічному саду, мистецтво укр. бароко.

 

Найвизначнішими постатями укр. авангарду цього часу були також Олександр Богомазов (1880-1930), що започаткував в Україні мист. течію кубофутуризму, Василь Єрмилов (1894-1967), Олександра Екстер (1882-1949).

 

Піднесення охоплює також сферу укр. муз. та театр. мистецтва.

В 1904 р. М. Лисенко започаткував у Києві муз.-драм. школу; з 1907 р. в Києві почав діяти перший стац. укр. театр М. Садовського; в 1915 р. організовується Товариство укр. акторів, діють численні театри і трупи як в Наддніпр. Україні так і в Галичині, що опановували св. драматургійну класику, звертаючись до п'єс європ. авангардних авторів.

 

"Поворотом до Європи" оголошує головний напрям своєї творчої діяльності видатний режисер-новатор Лесь Курбас (1887-1937).

У створеному ним "Мол. театрі" (1916 р.) вівся інтенсивний пошук нових експресивних засобів сценічної дії, яка відбивала б ритм суч. епохи. Першою значною реж. роботою Курбаса стала вистава "Цар Едіп" (1918), дія якої пронизана потужним трагедійним напруженням та динамікою. Неабияким новаторством відзначалася постановка "Гайдамаків"(1920) за Т. Шевченком, де вперше в укр. театрі була зреалізована авангардистська сценографія, вводилась пантоміма, партії хору.

 

Могутнім поштовхом до розквіту нац. свідомості і культури стали дем. та рев. процеси 1905-1907 pp. Скасування заборони на укр. друкування, свободу слова і політ. діяльності спричинило створення вел. кількості газет і часописів, в яких друкували матеріали з питань культури, літ. і публіцистичні твори, доносили до широкого укр. загалу творчість еліти нації.

Найвпливовіша її когорта згуртувалася навколо тижневика "Украинский вестник", що видавали з 1906 р. укр. депутати Думи. Серед працівників тижневика були М. Грушевський, Д. Багалій, М. Туган-Барановський, Д. Дорошенко, М. Могилянський, О. Русов та ін.

У 1912-1917 pp. у Москві виходив місячник "Украинская жизнь" за редакцією О. Саліковського та С. Петлюри, участь у якому брали М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфремов, М. Сумцов, В. Липинський, Ф. Корш та ін.

 

Зразки зрілого нац. стилю в музиці, що поєднував класику і суч.сть, демонстрували молоді композитори М. Леонтович, К. Стеценко, Я. Степовий, О. Кошиць.

 

Отже вже напередодні Укр. нац.-дем. революції (1917-1920) відбувався бурхливий процес розвитку укр. культури, що можна назвати її раннім Відродженням.

 

Природньо, що за часів визв. рухів 1917-1920 pp. значна частина укр. інтелігенції і освічені верстви суспільства пов'язували свої надії на нац. і культ. відродження з діяльністю укр. урядів Укр. Центр. Ради (УЦР), гетьманату П. Скоропадського та Директорії, в складі яких було багато добре знаних діячів культури та науки. Попри всю суперечливість своєї політики саме ці уряди зробили найвагоміший внесок у розвиток укр. культури в добу лихоліття, і навіть ті нечисленні позитивні акції або видатні імена, які пізніше узурпували як свої досягнення на ниві культури більшовики, були започатковані саме діяльністю укр. нац. урядів.

 

Йдеться насамперед про широку програму розвитку нац. освіти і науки.

Вже в березні 1917 р. в Києві було відкрито Укр. гімназію ім. Т.Г. Шевченка та 2-у Кирило-Мсфодіївську гімназію, започатковано Укр. педагогічну академію, було вжито енергійних заходів для переведення шкіл на укр. мову навчання. У різних містах України створено понад 80 укр. гімназій.

За часів гетьмана П.Скоропадського 6 жовтня 1918 р. відкрито Київ. нар. укр. університет, а 22 жовтня того самого року - Держ. укр. університет у Кам'янці-Подільському.

В листопаді 1918 р. було засновано Укр. академію наук, що розпочала свою діяльність у лютому наступного року. Академію очолив видатний учений В. Вернадський, у трьох її відділах (іст.-філол., фізико-матем. та соц.-ек.), незважаючи на вел. труднощі воєнного часу, плідно і самовіддано працювали видатні вчені: історик Д. Багалій, економіст М. Птуха (у 30-х рр. він був завідувачем кафедри інжеиерно-ек. факультету Інституту харч. промисловості, увільнений у період репресій), математики Д. Граве, Г. Пфейфер, мікробіолог Д. Заболотний, ботаніки О. Фомін та В. Липський, філолог А. Кримський, археолог і етнограф М. Біляшівський, літературознавець С Єфремов та ін.

У серпні 1918 р. було створено Нац. бібліотеку Укр. держави, на початку листопада - Укр. держ. академію мистецтв, Держ. археологічну комісію, Держ. архів тощо.

Широкого розвитку в добу визв. рухів набула преса та видавнича діяльність. Протягом 1917 р. виникло 78 видавництв, у 1918 р. їх налічувалося 104. Ініціативу створення видавництв брали на себе місцеві органи при "Просвітах" та гром. організаціях, а також кооперативи та приватні особи. Газети в Україні виходили не тільки в губ., а й у багатьох повіт. центрах.

Усього в Україні в 1917 р. діяло 106 видавництв, а в 1918 р. — 212і.

 

В іст.й та культурологічній літературі іноді дебатується питання про те, якому урядові належить більший внесок у справу розвитку культури, на чий бік більше схилялися діячі укр. відродження в тих надзвичайно заплутаних і складних обставинах. У роки революції і гром. війни справжня інтелект. еліта України обирала не стільки шлях служіння владі, скільки власній совісті, моралі, врешті - служіння народові. Саме ця інтелігенція була головним рушієм нац.-культ. Ренесансу.

Втім треба визнати, що в роки революції вже чітко позначилася та тріщина розлому укр. дух. еліти, що врешті стала однією з гол. причин загибелі укр. Відродженя. Інтелігенція часів революції змушена була робити вибір між загальнолюдським і класовим, ліберальним і рев., нац. і соц.. Трагічність цього вибору в той час усвідомлювалася по-різному. Частина старої дем. інтелігенції опинилася в політ.й еміграції за кордоном. Змушені були емігрувати О. Олесь, М. Вороний, М. Садовський, В. Щербаківський, М. Грушевський, В. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Антонович та багато інших діячів. Чимало творчих діячів обрали позицію формальної лояльності до рад. влади, використовуючи найменшу можливість служити народові на ниві культури. Значна частина мол. революційно настроєної інтелігенції сприймала революцію як величний акт оновлення світу і майже без вагань віддавала їй свій талант, вірячи у світле майбутнє.

 

На початку 20-х рр., коли розпочався останній найтрагічніший період укр. відродження, в суспільстві та серед інтелігенції панували настрої оптимізму та надії, пов'язані з певною лібералізацією режиму на початку НЕПу. Цього оптимізму надавала і політика українізації (1923-1933), що почала проводитися з ініціативи партійно-рад. керівництва. Українізація, як показує досвід та історія, була пошуком шляхів взаємин тоталітарної влади, що відчувала в той час свою міжнар. ізоляцію та культ. посередність, із суспільством та інтелігенцією. Влада не могла не рахуватись із чинниками могутнього культ.-нац. піднесення початку століття та періоду революції, прагнула завоювати довіру переважної більшості укр. населення, яку становило селянство, ліквідувати протиріччя між російськомовними робітниками та русифікованим партапаратом, з одного боку, та укр. селянином та інтелігентом - з іншого.

 

В історії є численні факти позитивних зрушень на ниві розвитку укр. освіти, видавництва, літератури, преси, розвитку мови, переходу установ на укр. діловодство тощо. Однак від початку і до кінця свого проведення (сер. 30-х) ця політ. кампанія слугувала для більшовиків переважно прагматичним цілям. Освіта й виховання переводились виключно на ком. рейки, література та преса пропагувала здебільшого інтернаціоналізм та комунізм, з класики відбиралися насамперед рев. демократи та народники.

Та незважаючи на свою суперечливість, українізація стала фундаментом подальшого розвитку укр. нац. відродження, бо на її ниві самовіддано і щиро працювали видатні особистості укр. культури різних політ. поглядів.

 

Укр. відродження 20-х рр. знайшло найзначніший прояв у літературі. Вел. кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 р. Спілка сел. письменників "Плуг", активістами якої були А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, В. Минко, налічувала сотні людей.

Спілка проле­тарських письменників "Гарт" (1923), до якої входили В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина та інші літератори, як і об'єднання "Молодняк", куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об'єднань формувався талант багатьох справжніх митців.

Одним з найвидатніших літ. об'єднань 20-х рр. є ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об'єднання М. Хвильового (1893-1933), воно повинно стати справжньою лабораторією проф. майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були М. Куліш, М. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, Г. Епік та ін.

Течію авангардизму в укр. літературі 20-х рр. найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з М. Семенком. До її лав у різний час входили поети О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, критик В. Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм суч. епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до штукарства і деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних худ. течій. Творче і політ. кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М. Семенком у 1927-30 pp. журналу "'лівої формації мистецтв" - "Нова генерація": "Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, індустріалізм, раціоналізацію, універсальну ком. установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: нац. обмеженості, буржуазних мод, аморфних мист. організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)".

За свідченнями сучасників Семенко був "фігурою доби". Його епатуючі виступи і вчинки (у 1924 р. він видав збірник своїх поезій під назвою "Кобзар", відповівши на закиди: "то був "Кобзар" однієї епохи, а це - іншої"), публікації на сторінках "Нової генерації" творів європ. і укр. літ.-мист. авангарду були характерними ознаками творчої атмосфери того суперечливого часу.

 

Особливе місце в укр. літературі відродження належить об'єд­нанню неокласиків, які спочатку об'єднувались навколо журналу "Книгар" (1918-1920), а пізніше - навколо "Слова".

На чолі неокласиків стояв талановитий поет і иеперевершеиий перекладач, знавець античності Микола Зеров (1890 - 1937 чи 1941). До цього літ. об'єднання входили також М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт.

Неокласики були найменш заангажованими в рад. дійсності. У їхній творчості відсутні рев. і соц. мотиви, тема пролетаріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу клас. поезії античної доби, а також фр. символізму і парнасу. Неокласики, на думку М. Рильського, проповідували любов до слова, до строгої форми, до вел. літ. спадщини. Це був вияв боротьби проти укр.-панфутуризму та іншого "лівого мистецтва", що оспівувало " тифозну блідість тифозної вощі " (Гео Шкурупій), " палило Кобзаря " (Семенко), зневажало М. Кропивиицького тощо. Див:. Рильський М. Микола Зеров - поет і перекладач // Зеров М.К. Твори: В 2-ох т.- К.: Дніпро; 1990. - T.I: Поезії. Переклади /Упоряд. Г.П.Кочур, Д.В.Павличко. - С.4.

Обізнаність М. Зерова в питаннях св. та укр. культури, могутній інтелект, феноменальна пам'ять, талант оратора буквально вражали сучасників. У 1924 р. було надруковано збірку поезій "Камена", вишукана мова якої в поєднанні з філософічністю і клас. простотою нагадувала поезію давньорим. авторів. Полемізуючи у пресі, Зеров із властивим йому талантом переконливо доводив різним "пролетарським" критикам, що література не повинна бути суто класовою, ідеологізованою, примітивною, кон'юнктурною. У ній треба вільно виявляти особистість і талант. Така позиція на той час вже йшла у розріз із "лінією партії", тому письменники та критики, що стояли на тоталітарних позиціях, почали цькувати поета. Не дивно, що в 1934 р. під час процесів проти укр. інтелігенції М. Зерова було звільнено з роботи, а в наступному році заарештовано і відправлено до ГУЛАГу, де він і загинув. Лише в роки незалежності ім'я і творчість видатного діяча укр. відродження повернулися до нас.

Намагався піднести рівень укр. слова до кращих св. зразків і Максим Рильський (1895-1964). Він увійшов до анналів укр. літератури як тонкий лірик, прекрасний перекладач, фольклорист.

У 20-х рр. в Україні плідно працювало багато інших літ. об'єднань та гуртків які торували дорогу в літературу талановитим письменникам В. Антоненку-Давидовичу, М. Івченку, Г. Косинці, В. Підмогильному, Є. Плужнику, Д. Фальківському та ін.

 

Новаторські пошуки в галузі театр. драматургії продовжив у 20-х рр. Лесь Курбас. Створений у 1922 р. театр "Березіль" був втіленням вимріяного Курбасом мист. об'єднання, зорієнтованого на св. естетику, інтелектуалізм, активну участь в оновленні культури.

Театр згуртував і підніс до вершин св. рівня майстерність блискучої плеяди укр. акторів А. Бучми, Й. Гірняка, Н. Ужвій, М.Крушельницького, О. Добровольської, І. Мар'яненко та ін.

Вел. увагу театр приділяв драматургії М. Куліша. П'єси "Нар. Малахій" (1928), "Мина Мазайло" (1928-1930), "Патетична соната" (1929) були безпрецедентним явищем у культурі рад. часу, бо в них з особливою гостротою визначалось гол. протиріччя епохи, конфлікт між одвічними законами людської моралі і практикою жорстокого тоталітаризму. Герої М. Куліша втрачали свою душу, спотворювалися і гинули під тиском рев. фанатизму.

 

Модернізм був провідною течією в розвитку укр. образотв. мистецтва та архітектури 20-х рр.

Художник М. Бойчук (1882-1937), поєднуючи в своїй творчості традиції давньоруського і віз. іконопису, живопису Ренесансу та нар. мистецтва, здійснив спробу створити нац. худ.-монументальний стиль. Разом із своїми послідовниками братом Тимофієм, В. Седляром, О. Павленко, М. Рокицьким, М. Юнак та ін., яких пізніше стали називати бойчукістами, майстер створив значні монументально-декоративні розписи ряду гром. споруд в Одесі та Харкові, очолив майстерню монумент. мистецтва в Київ. худ. інституті.

 

Радикальніший напрям творчості, що перегукувався з пошуками зах. експресіоністів, кубістів та конструктивістів обрали В. Пальмов, В. Меллер, В. Єрмилов, А. Петрицький. А. Петрщький (1895-1964) створив унікальну галерею із 150 портретів своїх сучасників - укр. еліти 20-30 рр.. У роки репресій більшість із цих картин зникли, бо опинилися в таборах ГУЛАГу та були розстріляні портретовані на них особи.

Тоді ж були знищені або потрапили до муз. підвалів і твори укр. авангардного мистецтва. Частина цього унікального авангардного доробку, що вціліла, експонується в Нац. худ. музеї в Києві. У 90-х роках вперше вийшли друком худ. альбоми "Укр. авангард 1910-1930", "Портрети сучасників А. Петрицького".

Головним стильовим напрямом в архітектурі України 20 – сер. 30-х рр. був конструктивізм, що максимально використовував принципи функціональності, раціоналізму та економності. Кращі споруди цього стилю - будівля Київ. залізн. вокзалу (1927-1933, арх. А. Вербицький), комплекс адм. та гром. споруд під назвою Держпром у Харкові (1925-1929, арх. С. Серафімов, С Кравець, М. Фельгер), Палац культури залізничників у Харкові (1928-1932, арх. 0. Дмитрієв), будівля Дніпрельстану (1927-32, арх. В. Веснін та ін.), Київ. кінофабрика (1926-1929, арх. В. Риков).

 

Із сер. двадцятих рр. укр. тематика почала визначати розвиток кінематографу, який у цей час переживав період розквіту. Найпотужнішими були центри кіновиробництва в Одесі, Києві, Харкові. Гол. підвалини розвитку укр. кіно визначили режисери О. Курбас, І. Кавалерідзе, П. Чардинін, Д. Вертов, О. Довженко, оператор Д. Демуцький, актори А. Бучма, Н. Ужвій, художники В. Кричевський, В. Меллер.

 

Фільми Олександра Довженка (1894-1956) "Звенигора" (1928), "Арсенал" (1929), "Земля" (1930), "Іван" (1932) - це шедеври св. кіно, їх новаторська мова поєднує поетику і гуманізм із яскравою експресією.

 

У 20-ті роки завершився процес формування укр. нац. науки. її центром стала Всеукр. академія наук (ВУАН, 1921), до кер. складу якої увійшла більшість учених Укр. академії доби визв. змагань. Було створено місцеві філії академії, що пізніше перетворилися на наук. інститути. Після повернення з еміграції в 1924 р. академіка М. Грушевського наук. робота гуманітарних підрозділів значно пожвавилася, стали постійно видаватись наук. збірники іст. секції, було створено наук.-дослідну кафедру історії України.

Вчений продовжив роботу над фундамент. працями "Історія України-Руси" та "Історія укр. літератури". Завдяки невтомній праці науковців, укр. наука отримала св. визнання, стала невід'ємною складовою всієї нац. культури.

 

На межі 20-30-х рр. ситуація в укр. культурі докорінно змінилася. Стимульовані непом, процеси в економіці, сусп. житті та культурі вже з др. пол. 20-х рр. стали виходити з-під контролю парткерівництва. Тому влада прагнула до уніфікації культ. розмаїття, що вирувало в 20-х рр., відбираючи собі в союзники ті творчі об'єднання, спілки та групи, внутрішньо організ. життя яких будувалося переважно на адм. принципах, а творче - на ідеолог. і вульгарно-соціологічних. Фактично влада робила вибір між неординарністю і талантом та сірістю в бік останньої.

Показова в цьому відношенні літ. дискусія 1925-1928 pp., у ході якої порушувалися питання культ. будівництва в Україні, зокрема про місце інтелігенції в культ. процесі, шляхи розбудови нац. культури при соціалізмі, взаємини укр. та рос. культур тощо.

У центрі дискусії опинилася найнеординарніша постать у літературі -особистість М. Хвильового. Він був одним з небагатьох, хто не побоявся чесно відображати іст. правду, із в'їдливою іронією й сарказмом викривав вади нового суспільства. Турбота письменника про підвищення рівня худ. майстерності рад. літератури, виступ проти "червоної халтури" і особливо його полемічний заклик "Геть від Москви" з орієнтацією на "психолог. Європу", який по суті зачіпав лише проблему підвищення укр. культурності, позбавлення провінційності, були всіляко перекручені та інкриміновані Хвильовому як бурж. націоналізм. Свої думки він відстоював у блискучих полем. статтях "Думки проти течії", "Камо грядеші?" (Куди йдеш?), в опублікованому гострокритичному романі "Вальдшнепи" (1926).

Тоталітарне суспільство, відчуваючи свою уразливість перед словом правди, конфіскувало другу частину "Вальдшнепів", надруковану в шостому номері журналу "ВАПЛІТЕ" за 1927 p., заборонило і памфлет "Україна чи Малоросія?", який став відомим лише в 1990 р. Задушлива атмосфера, створена навколо М. Хвильового, врешті призвела до його зламу - він пробував іти на компроміси, думати і діяти як усі, але сила таланту і особистості робили неможливим пристосуванство як спосіб існування. Постріл 13 травня 1933 р. обірвав життя М. Хвильового, ставши трагічною крапкою в історії укр. культ. відродження XX ст.

 

Спрямовуючи гостроту удару насамперед проти визначних діячів інтелігенції, тоталітарна влада прекрасно усвідомлювала, що саме ця верства є найвпливовішою силою, здатною чинити дух. опір, підносити свій голос на захист народу, привертати увагу св. громадськості. Винищення укр. дух. еліти в 30-х рр. відоме як укр. розстріляне відродження. До нього належать не лише ті діячі, які були фіз. знищені, розстріляні, закатовані, померли в тюрмах і таборах ГУЛАГу, а й значна частина тих, хто, зазнавши репресій і утисків, на довгий час припинили творчу працю.

 

Першою цілеспрямованою репресивною акцією проти укр. інтелігенції був сфабрикований владою процес Спілки визволення України (СВУ). Каральні органи заарештували визначних вчених ВУАН: віце-президента С. Єфремова, академіка М. Слабченка, історика Й. Гермайзе, педагога В. Дурдуківського, політ. діяча, голову першого уряду Директорії В. Чехівського, письменницю Л. Старицьку-Черняхівську та ін. Усього було звинувачено 45 укр. діячів.

Про ту отруйливу атмосферу, що створювалася в суспільстві, напередодні арешту писав у своїх щоденниках С. Єфремов.

5 грудня 1928 р. він занотував, перефразовуючи слова Т. Шевченка: "Усе залякане, придушене і навіть не благоденствує".

Незламна позиція, яку зайняв на процесі С. Єфремов, врешті привела його до загибелі.

 

У 1930-х роках справжнє спустошення здійснюється тоталітаризмом в укр. науці.

У 1934-1935 pp. були засуджені провідні спеціалісти в галузі літератури академік В.М. Перетц, член-кореспондент Є.С. Шабліовський. У 1936-1937 pp. загинули в таборах геолог академік ВУАН, її віце-президент Н.І. Світальський, генетик академік І.І. Атол, математик академік М.П. Кравчук, філософ академік СЮ. Семковський. У 1931 р. змушений був припинити роботу в Києві М. Грушевський.

Його заарештували, звинувативши в справі "Укр. нац. центру".

В укр. науці загальмувався або й зовсім припинився розвиток ряду галузей - статистики, етнографії, демографії, краєзнавства.

Чисткам було піддано колективи багатьох наук. та академічних установ.

 

У літературі удар спрямовується проти творчих об'єднань, які відстоювали відносну свободу творчості, - ВАПЛІТЕ та неокласиків.

У грудні 1934 р. було заарештовано і розстріляно Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Близька, К. Буревія.

Жертвами репресій стали М. Куліш, О. Досвітній, О. Вишня, В. Підмогильний, М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, О.Слісаренко, М. Семенко, В. Поліщук.

За підрахунками істориків, в Україні було репресовано бл. 500 літераторів, з яких майже 150 загинуло.

Не уникнули репресій і діячі мист. авангарду, яких традиційно звинувачували у формалізмі. У Соловецькому таборі загинув видатний реформатор укр. театру Л. Курбас. У 1936 р. був розстріляний професор Київ. худ. інституту М. Бойчук та його учні - І. Падалка і В. Седляр.

Тоталітарний геноцид не знищив укр. культури, але різко загальмував її розвиток, спотворив культ. образ нації на довгі роки.

Із сер. 30-х рр. в культурі панують уніфікація і централізація, творчі спілки митців підпорядковуються центру, беруть на озброєння в своїй творчості єдиний метод соцреалізму. У творчості талановитих письменників, яким удалось вціліти в період репресій, зростають застійні явища.

До офіц. оптимізму схилялася творчість П. Тичини, В. Сосюри, М. Рильського, М. Бажана та інших поетів, які канонізували в поезії образ "батька народів", "людини в зореноснім Кремлі". Провідними стали теми боротьби за мир, трудового подвигу на заводах та колгоспних ланах. З 30-х рр. культура загалом набула ідеолог. рис.

Проблеми нац. культури, перемістившись на другий план, виявлялися здебільшого в нейтральних мист. сферах - музиці, оперному мистецтві, балеті, фольклористиці, етнографії.

 

Навіть в архітектурі нац. худ. мотиви майже не вико­ристовувалися до сер. 50-х рр.. Цілеспрямовано нищилися в 30-х рр. пам'ятки нац. історії та архітектури. Тільки в Києві знищено Михайлівський золотоверхий монастир (XII ст.), церкву Богородиці Пирогощі на Подолі, оспівану в "Слові о полку Ігоревім", один з кращих зразків укр. бароко - Микільський воєнний собор (XVII ст.), пам'ятник княгині Ользі та інші. Натомість установлювались пам'ятники рев. вождям, розчищались площі для мас. демонстрацій, зводилася типова архітектура.

Попри всі утиски тоталітарного режиму укр. культура постійно виявляла свою здатність до відновлення. Сталінізму так і не вдалося зробити її слухняним знаряддям своєї політики.

У роки Другої св. війни і в повоєнний час у творчості багатьох укр. митців сколихнулися могутні патріотичні, нац. почуття, війна багатьох із них позбавила генетичного страху за життя, і вони почали все частіше вимовляти щире слово правди і любові до Батьківщини.

Зокрема О. Довженко, усвідомивши всю глибину страждань, які поставили націю на межу виживання, відмовився бути слугою тоталітарного молоха, що відбилось у фільмі "Україна в огні" та записах його щоденника.

Укр. відродження, незважаючи на свою трагічну долю, ніколи не було зтертим з нар. пам'яті.

У XX та на початку XXI ст. воно ще не раз піднімало з колін нові покоління митців, сприяло новому піднесенню укр. культури.

МАУП