Тенденції нац. -культ. Відродження

Яртися

Заг. піднесення нац. культури було тісно пов'язане з розвитком літ. процесу.

У 1918-1921 pp. виникає вел. кількість літ. об'єднань, друкуються різноманітні худ. збірки й альманахи - «Мистецтво», «Літ.-критичний альманах», «Черво­ний вінок», «Музагет», «Гроно», «Зшитки боротьби», «Шля­хи мистецтва», «Жовтень», «Вир революції» тощо.

Новій укр. поезії того часу були притаманні ро­мантичні настрої. Виходять поетичні збірки В. Чумака («3аспів»), В. Сосюри («Червона зима»), І. Кулика («Мої коломийки»). Помітне місце у тогочасній поезії посідають В. Блакитний, Д. Загул, Г; Епік, В. Поліщук, Є. Плужник, Г. Шкурупій. Подією культ. життя стали поетичні збірки П. Тичини «Сонячні кларнети» і «Плуг».

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його худ. вираження. Важливою ознакою культ. відродження стало продовження гум. традицій Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського.

На творчості укр. літераторів 1917-1921 pp. позначився також вплив європ. модернізму.

Зокре­ма, тяжіння до нього було характерним для творчості пое­та, театрознавця, перекладача М. Вороного (1871— 1940 pp.). Він навчався на філософ. факультеті Ві­денського та Льв. університетів, добре знав європ. літературу. На формування його світогляду й літ.-естет. уподобань вплинуло знайомство з І. Франком. У 1901 p. M. Вороний опублікував у «Літ.-наук. віснику» лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який би «змістом і формою наближався до нових течій і напрямів суч. європ. літератур». Творчість М. Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним з перших ввів до укр. лірики тему міста, інші модерністські мотиви європ. поезії, в яких протиставлялися поетична одухотвореність і буден­ність. Як поет М. Вороний утверджував прагнення до ви­щої краси, осягання космосу («З-над хмар і долин», «В сяйві мрій» тощо). Плідно займаючись новаторськими пошуками в галузі театр. мистецтва, М. Вороний був одним із засновників Нац. зразкового театру (І9І7 p.), засновником і керівником Укр. вищих драм. курсів (1918—1919 pp.). Цей видатний діяч укр. культури був двічі репресований, у 1934 та 1938 роках.

Тенденції європ. модернізму, зокрема в таких формах, як символізм та футуризм, помітні також у твор­чості поетів Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, М. Терещенка,. В. Кобилянського, М. Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поет. доробок та­ких поетів, як Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Луцький, М. Яцків, П. Карманський, які групувалися навколо видавництва «Молода муза» (1906—1909 pp.) у Львові.

Проте наближення до захєвроп. модерніст­ської естетики не було механічним запозиченням. Продов­жуючи притаманну для укр. культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. На відміну від ін. нац. типів символізму, зокрема рос., укр. символізм, попри програмний песимізм та містику, виявляє, «поетичний єретизм», переборюючи відчуття безнадії та відчаю. Прикладом цього може бути творчість Д. Загула (1890—1938), зокрема його збірка «На грані» (1919 p.), де поет звертається до мотивів рев. героїзму та оптимізму.

Подібні мотиви відчутні і в творчості М. Бажана 20-х рр., його поезія характеризувалася узагальненнями гли­бокого філософського значення. Про зрілість таланту пое­та свідчить збірка «Будівлі» (1929 p.), що цілком відпові­дає традиціям необароко і водночас є новаторською, на­повненою тонкими відтінками худ. зіставлення віків та культур. Це явище яскравого нац. колориту — у відчуттях, мові, мисленні.

Найвидатніша постать тогочасної укр. поезії — П. Тичина (1891—1967), котрий після виходу збірки «Сонячні кларнети» (1918 р.) здобув славу «глибоко нац. поета». Його поезії мали новаторський резо­нанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політ. диктатури поет зайняв примиренську позицію і був канонізованй як зразковий оспівувач соціаліст. пере­творень. Проте кращі твори П. Тичини продовжують гум. традиції нар. пісенності, творчості Г. Сково­роди та Т. Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою укр. мови.

Особливе місце у розгортанні культ. відродження належало неформальній літ. київ. групі «нео­класиків», їх естет. програма характеризувалась праг­ненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням клас. зразків. Вони намагалися позба­вити укр. поезію сентименталізму й поверховості, понад усе ставили в літературі професіоналізм, намагалися спиратися у мист. практиці на кращі зразки європ. класики. В своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи «Пролеткульту», проти профана­ції літератури закликами до масовості, пролетаризації, про­ти заперечення клас. культ. спадщини.

Ідейним натхненником групи «неокласиків» був М. Зеров (1890—1937 pp.) — видатний діяч нац. відро­дження, поет, есеїст, критик, професор. Він володів п'ят­надцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стиліс­том, досконало знав культуру античності, підніс укр. поезію до вимог європ. естетики. На радикальне питання М. Хвильового «Камо грядеши?» М. Зеров відпо­вів однозначно «Ad fontes» («До джерел»).* Див.: Зеров М. Ad fontes//Твори: У 2-х т. К., 1990. Т. 2, С 568—588.

Основні завдання літератури М. Зеров окреслював та­кими положеннями: 1) освоєння досвіду всесв. письменства; 2) з'ясування укр. літ. тра­диції та переоцінка культ. надбання; 3) мист. вибагливість і посилення техн. вимог. Шлях до здійс­нення цих завдань, на його думку, пролягає через ґрунтов­не вивчення того, що є в укр. культурі вершинним досягненням, засвоєння культ. зразків Європи, створення власних літ. форм. М. Зеров акцентував на відмінності рос. і укр. дух. процесу *.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М.Рильський (1895—1964), Справжній злет творчості поета починається з його збірки «Під осінніми зорями» (1918 p.), де романтичний дух ран. періоду органічно поєднується з вишуканою ліричною формою. У наступних збірках 20-х рр. «Крізь бурю і сніг», «Синя далечінь», «Тринадцята весна» романтичний елемент слабне, натомість посилюється клас. ясність. Поезія М. Рильського, на відміну від поезії П. Тичини, по­будована передусім на клас. зразках. Особливий вплив на нього мала фр. поезія (парнасизм). Він збагатив укр. культуру не лише культивуванням укр. мови, але й своїми перекладами з зах.європ. літератури. У 1932 р. після гострої критики за «втечу від життя», «ідеалізм» і «книжність» М. Рильський змушений був «пе­ребудуватися» і став офіц. рад. поетом, авто­ром «Пісні про Сталіна», поем «Марина», «Літо», «Ук­раїна».

До групи «неокласиків» належали також М. Драй-Хмара (справжнє прізвище — Драй, 1899-1939 pp.), П. Филитгович (1891-1937), О. Бургардт (псевдонім — Юрій Клен, 1891-1947 pp.). Доля їх склалася трагічно, хист кожного так і не розкрився до кінця.

 

У Києві 20-х рр. плідно діяли й інші літ. об'єднання — «Аспис», «Ланка», «Марс», до складу яких входили талановиті літератори.

В. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський. Вони зробили значний вне­сок у розвиток укр. культ. процесу, проте їх імена довгий час були викреслені з пам'яті народу.

 

Відомим представником укр. літератури був Є. Плужник (1898—1936 pp.), поет витонченої стилістики, котрий належить до талантів, які «пишуть назавжди». Да­руючи Є. Плужнику збірку своїх поезій «Будівлі», М. Бажан написав: «Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів».

 

Визначним теоретиком нац.-культ. відро­дження був М. Хвильовий (1893—1933). Він поділяв принципи «неокласиків», бачив мету літ. процесу у розкритті прекрасного в людині. Така позиція суперечила офіц. рад. ідеології, спрямованій на формування «пролетарської культури» та «класових цінностей». М. Хви­льовий ототожнював ідеї «Пролеткульту» з хуторянством, критикував політику «масовізму» в культурі. Він особливо наголошував на тому, що тільки професіоналізм може під­нести культуру, зокрема літературу, на європ. та св. рівень. Обґрунтовуючи риси нового худ. стилю нац. відродження, М. Хвильовий характеризував його як «романтику» вітаїзму», для якої, зокрема, притаманні цінності «фаустівської етики» — самовдосконалення та са­модисципліна. Ідеї М. Хвильового поділяли чимало діячів культури України. Серед них В. Еллан-Блакитний, О. Близько, М. Йогансен, а також деякою мірою М. Бажан, Ю. Яновський, О. Довженко та ін.

Офіц. критика, що ототожнювала реалізм з матеріа­лізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем.

У відповідь на запровадження єдиного ідеол. керування творчим процесом М. Хви­льовий публікує низку худ.-публіцистичних творів. Се­ред них шир. розголосу набула стаття «Україна чи Малоросія?», де письменник чітко висловився за необхід­ність нац.-культ. відродження. Неприховані політ. акценти містить роман М. Хвильового «Вальд­шнепи». Безперечно, це один з кращих нац. визна­чених творів тогочасної укр. літератури. На жаль, його останні частини втрачені за невияснених обставин. Відомий критик С. Гординський підкреслював, що твор­чість М. Хвильового має визначну худ. цінність, новели «Сині етюди» започаткували нову укр. прозу, а тво­ри «Санітарна зона», «Фрагменти», «Я (Романтика)», «Ре­дактор Карк» належать до кращих зразків св. літе­ратури.

 

Подібні процеси нац.-культ. відродження відбувалися в 20-ті рр. в драматургії та театрі. Найважли­вішим завданням для нової драматургії було піднесення укр. театру до суч. проф. рівня при збереженні його нац. оригінальності. Потрібна була новаторська театр. естетика, що відповідала б європ. рівневі.

Лесь Курбас (1887—1937) здобув визнання як ви­датний організатор театру і режисер-реформатор театр. мистецтва. Вихований на клас. освіті, він прагнув піднести укр. театр до св. рівня і зберегти притаманний йому нац. стиль. У своїх естет. пошуках режисер наближався до програми нео­класиків, намагаючись синтезувати здобутки клас. європ. драматургії і традиції укр. театру.

У 1922 р. Лесь Курбас на основі «Мол. театру» створив новаторське об'єднання — театр «Березіль». Театр. практика «Березолю» сприяла згуртуванню і твор­чому зростанню акторів А. Бучми, В. Василька, Й. Гірняка, О. Добровольської, М. Крушельницького, Н. Титаренко,. Н. Ужвій, В. Чистякової. Традиції театру увійшли в твор­чу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театр. школи в Україні.

 

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В. Винниченка (1880-1951), у якій відбилися суперечності тогочасно­го соц.-політ. життя України. Значну частину життя він перебував в еміграції. З 20-х рр. його драматургія стала широко відомою у зах. Європі. В Берліні у 1921 р. була екранізована його п'єса «Чорна пантера і Білий ведмідь», у якій йшлося про тра­гічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужден­ною реальністю богеми. У драматургії В. Винниченка вперше виведено на сцену укр. інтелігенцію, укр. місто. Письменник худ. досліджує психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпо­рядковане гром. потребам, а моральне єство — сві­тоглядним ідеалам і принципам. Показовою є п'єса «Між двох сил» (1918 p.), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політ. поглядами, моральні хитання особистості у критичних (межових) обставинах. За типом худ. втілення образів укр. рев. процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політ. і дух. ситуації в укр. відродженні. Слід зазначити, що драматургія В. Винниченка, підпо­рядкована укр. проблемам сусп. розвитку, позначена певним композиційним схематизмом. М. Зеров, відзначаючи талант і професіоналізм письменника, критич­но оцінював ідеол. перевантаженість його творів, вва­жав їх худ. спрощеними. Ще категоричніше висло­вився про творчість В. Винниченка Є. Малашок. Він писав, що «Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип рос. природи на Україні»

 

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою Іст. дійсністю відображала драматургія М. Куліша (1892—1937).

Колізія між орієнтацією на гром. цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуа­лізму, що виявляється як постійне прагнення до свободи, характеризує героїв його п'єс. Творчість М. Куліша належить до визначних здобутків укр. драматургії XX ст. Його п'єси у 1930-х рр. ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми «97» та «Зона», комедія «Мина Мазайло», лірична драма «Патетична со­ната».

У постановці Л. Курбаса п'єси М. Куліша «Нар. Малахій» (1928 р.) та «Мина Мазайло» (1929 р.) набули клас. театр. звучання, мали значний вплив на тогочасне культ. життя України.

 

На етапі нац. відродження в 20-ті рр. знач­но пожвавився новаторський пошук у галузі образотв. мистецтва.

Поштовх в цьому напрямі надала Укр. Академія Мистецтв, утворена в 1917 р.

Перший ректор Ака­демії видатний художник-графік Г. Нарбут (1886—1920) залишив помітний слід в історії укр. культури.

Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей нім. художника А. Дюрера, традицій неокласи­цизму та модернізму. Творчі пошуки Г. Нарбута визначає нац. спрямування. Він створив 15 своє­рідних композицій до «Укр. абетки» (1917 p.), де особливо відчутні нац. фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Укр. Нар. Республіки, держ. символіки, гербів тощо.

Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний худ. смак.

 

У витоків укр. авангарду стояли художники О. Богомазов (1880—1930), О. Екстер (1882—1949), В. Єрмилов (1894—1967) та інші.

 

Тенденції модернізму відбилися у творчості П. Холод­ного (1876—1930), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 p.).

 

Непересічне значення для розвитку укр. мону­ментального живопису має творчість художника М. Бойчука (1882—1937), який обстоював власну концепцію живопису, що грунтувалася на поєднанні нац. (пе­редусім іконописних) і св. традицій малярства.

Під кер. М. Бойчука виконано розписи Луцьких ка­зарм у Києві (1919 p.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 p.), Червонозаводського театру у Харкові (1933— 1935 pp.). Він виховав плеяду послідовників (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, В. Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналіс­тичних ідей, М. Бойчук був репресований 1937 р. і розстрі­ляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мисте­цтва міцно ввійшли поняття «школа Бойчука», «бойчукізм».

 

На традиції європ. модернізму орієнтувалися представники «Об'єднання Суч. Митців» (ОСМ), заснованого А. Петрицьким (1895-1964). Він працював у галузі театр. декорації (зокрема, оформляв виста­ви «Мол. театру»). У творчій спадщині митця чільне місце займає серія зі 150 портретів діячів укр. культури, серед яких М. Семенко, П. Усенко, Остап Вишня та ін.

 

Відомі своїми новаторськими пошуками художники М. Бурачек, М. Жук, Василь і Федір Кричевські, О. Му­рашко, К. Костанді, О. Шовкуненко, О. Курилас, В. Мона­стирський, О. Сорохтей.

 

Стосовно укр. скульптури слід зазначити, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соц. замовлення, так звана «монументальна пропаганда», спря­мована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури проявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні всесоюзний конкурс на про­ект пам'ятника Т. Шевченку у Києві 1926 p., де були від­хилені всі 26 пропозицій, а також міжнар. конкурс на проект пам'ятника Т. Шевченку у Харкові 1930 p., де були відхилені проекти відомих укр. скульпторів Б. Крат­ко, А. Петрицького, І. Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т. Шевченкові у Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) створив рос. скульптор М Манізер (1891-1966).

 

У галузі архітектури періоду нац. піднесення укр. митці прагнули відшукати втрачений нац. стиль, творчо переосмислюючи традиції нар. дере­в'яної архітектури і «коз. бароко».

 

У цьому напря­мі працював арх. Д. Дяченко (1887—1942), один із засновників укр. арх. стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м. Лубнах (1914-1915 pp., тепер школа), комплекс Укр. сільськогос­п. академії (1925—1927) та ін. Талановитий митець був незаконно репресований.

 

Принципи нар. архітектури використовував у своїй творчості В. Троценко (1888—1978), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920— 1930), Червонозаводського театру в Харкові (1931— 1938) тощо.

 

Муз. культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій нар. пісенності, муз. школи М. Лисенка та нової європ. стилістики, закладеної творами Р. Вагнера, Р. Штрауса, М. Равеля, 0. Скрябіна, Е. Гріга, А. Дворжака.

Значний внесок у роз­виток укр. муз. культури зробили М. Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К. Стеценко, Я. Степовий, Б. Підгорецький, П. Сениця та ін.

У 1920—1930 pp. укр. музика виходить на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанро­вість, орієнтація на вел. муз. форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо.

Активно розвивається жанр оперного мистецтва, діють оперні театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах.

Широкого визнання набуває виконавська майстерність І. Паторжинського, М. Литвиненко-Вольгемут, 3. Гайдай, О. Петрусенко та ін.

 

Шлях авангарду й експериментаторству в укр. музиці прокладав композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894—1968 pp.).

На Зах. Україні плідно працювали композитори Л. Січинський, А. Вахнянин, Ф. Колесса, С. Людкевич, Н. Нижанківський, В. Барвінський, Й. Витвицький.

 

Проте культ. піднесення в Рад. Україні май­же припиняється у 1932—І933 pp., відомих як час «розстрі­ляного відродження», коли розпочалось масове знищення талановитих діячів укр. літератури, мистецтва, нау­ки. Саме в цей час розпочинається тотальне підкорення всіх форм проф. культури ідеол. та естет. догмам соцореалізму, що мало трагічні наслід­ки для дух. життя народу.

Навіть талановиті рад. письменники, поети, художники, режисери, які дебю­тували в 30-ті рр., змушені були орієнтуватися на пере­січні ідеол. стандарти та худ. прийоми.

 

Прикладом може бути поезія А. Малишка (1912— 1970), драматургія О. Корнійчука (1905—1972).

Поезія А. Малишка багато в чому споріднена з нар. поетичною творчістю, є романтично піднесеною, музикаль­ною.

Його вірші, покладені на музику П. Майбородою («Київ. вальс», «Пісня про рушник», «Стежина»), О. Білашем («Цвітуть осінні тихі небеса»), отримали нар. визнання. Проте у А. Малишка можна знайти чима­ло кон'юнктурних творів. Зокрема, про його збірку віршів, присвячених Шевченкові, критик І. Дзюба писав: «Чимало в книжці велемовності і суєслів'я. Надміру в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зір, рушників і калино­вих грон, чебрецю, а зовсім немає куди важніших складни­ків Шевченкозої поезії».

 

У 30-ті рр. розпочався злет кар'єри драматурга, кінорежисера, гром. діяча О. Є. Корнійчука. На всесоюзному конкурсі у Москві в 1933 р. його п'єса «Заги­бель ескадри» була відзначена премією. Успішно йшли в театрах його п'єси «Платон Кречет» (1934, 2-га ред. 1963 p.), «Правда» (1937 p.), «Богдан Хмельницький» (1939 р.), «Фронт»» (1942 р.), «В степах України» (1941, 2-га ред. 1963 р.), «Макар Діброва» (1948 p.), «Сторінка щоденника» (1964 p.), «Пам'ять серця» (1969 р.) тощо. Персонажі багатьох творів О. Корнійчука позначені вираз­ною індивідуальністю, автор прагне до психологічного аналізу. Про значення творчості О. Корнійчука в тогочас­ному культ. житті свідчить те, що виконанням ролей в його п'єсах прославили себе актори А. Бучма, Ю. Шумський, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, В. Добровольський, П. Нят-ко, О. Ватула, М. Яковенко, О. Кусенко та ін. Водночас драматургії О. Корнійчука притаманні соц. схематизм, спрощеність життєвих ситуацій, відхилення від життєвої правди. Послідовне проведення «лілії партії», вірність принципам соцеалізму -все це сприяло не лише мист., але й політ. кар'є­рі драматурга, який був керівником Спілки письменників України (1946—1953), Головою Верховної Ради УРСР (1959—1972), лауреатом держ. премій.

 

Трагічно склалася доля О.Довженка (1894—1956) — одного з провідних діячів нац. і св. кіно­мистецтва. До значних здобутків митця належать фільми «Звенигора» (1928 p.), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932), «Аероград» (1935), «Щорс» (1939).

Він був також автором док.-публіцистичних фільмів, п'єс, автобіографічної повісті «Зачарована Десна» (1957 p.), кіноповісті «Повість полум'яних літ» (1944—45 pp., екранізована в 1961 р. Ю. Солнцевою) тощо. Митець надзвичайної сили, О. Довженко змушений був багато в чому обмежити свій творчий пошук, коли після фільму «Земля» розпочалось його переслідування офіц. критикою.

Зокрема, нереалізованим залишився його намір екранізувати повість М. Гоголя «Тарас Бульба», сце­нарій до якої був написаний у 1940 р. «Автобіографія» та «Записні книжки» О. Довженка засвідчують непересічність його творчої обдарованості.

Закович