Лекція 17. Культура середньовічної Русі 5 страница

 

Третя за часом пам'ятка — Трірський псалтир, що його датують 1070-1080 роками. Там, як сказано вище, вміщено п'ять мініятюр, на яких дано постаті Ісуса Христа, папи, князя Ярополка, його дружини Ірини та матері Ґертруди. Чудово прикрашена була Мстиславова Євангелія початку XII ст. Всі ці пам'ятки київської роботи.

Крім цих пам'яток багато різних заставок та орнаментованих літер прикрашають євангелії, літописи тощо.⁷¹⁴

На мініятюрах і взагалі орнаментах книжок може яскравіше, ніж на інших пам'ятках мистецтва, видно візантійські, східні, південно­слов'янські та західні впливи, але в них уже ясно відчуваються міс­цеві, українські впливи і відбивається та життєрадісність і близь­кість до природи, які характеризують всю ідеологію України-Руси. Прекрасний зразок дають мініятюри Святославого «Збірника»: рай­ські птахи, павичі, фантастичні квіти.

Різьбарство стояло дуже високо в Україні-Русі і його вжи­вали дуже широко. Уже в руїнах палацу Ольги в Києві знайдено залишки мармурових капітелів колон та шматочки різьбленого ка­меню. Виявлено уламки капітелів також у руїнах. Десятинного храму. Мозаїка Євхаристії у вівтарі св. Софії показує, як такими капітелями прикрашали мармурові кивоти над престолами.⁷¹⁵

Багато уламків різьбленого мармуру залишилося в руїнах чер­нігівських церков. Ці капітелі — так само як орнаментація арочками, яка зустрічається і в київських храмах, промовляють за силь­ний вплив західноєвропейського мистецтва.⁷¹⁶

Ще ширше вживали різьби по каменю в Західній Україні, де було багато відповідного матеріялу і де був міцніший західній вплив.

У церкві св. Івана в Холмі зовнішні «комари» спиралися на чо­тирьох основах у вигляді людських голів.

Поблизу Холма стояв кам'яний стовп, а на ньому «орел камен изваян». Рідке явище: збереглося ім'я різбаря — «хитрець» Авдей, як називає його літопис. Згадує літопис і різьблені фігури Христа та Івана Предтечі на райських воротах у холмській катедрі.⁷¹⁷

⁷¹⁴ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, т. III, стор. 439. — Його ж: стаття про мі­ніятюри Трірського псалтиря. «Зап. НТПІ», т. XIX. — Г. ПАВЛУЦЬКИЙ. Істо­рія українського орнаменту. К., 1927. — А. В. АРЦИХОВСКИЙ. Древнерусские миниатюры, как исторический источник. М., 1944.

⁷¹⁵ О. ПОВСТЕНКО. Катедра св. Софії, стор. 120.

⁷¹⁶ М. К. КАРГЕР. Зодчество Галицко-Волынской земли в ХІІ-ХШ вв. «Краткие сообщения ИИМК.», в. III, 1940, стор. 14. (Цитую за В. ПАШУТО. Там же, стор. 185).

⁷¹⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 434.

 

Велике значення для мистецтва мають шиферні дошки, що збе­реглися в Києві і датуються XI ст.: одна пара — на території Ми­хайлівського манастиря, а друга — на території Києво-Печерського. Перша пара — з Михайлівського манастиря — зображує двох верш­ників на кожній дошці; одна пара зображує якусь людину, друга — змія. Є спроби пояснити сюжети: перша дошка — Ярослав-Юрій та Юрій Переможець, друга — Ізяслав-Дмитро та його патрон Димитрій Солунський, або Мстислав І — Федір та його патрон Федір Стратилат.⁷¹³ Тяжче зрозуміти сюжет другої пари дощок -— з Києво-Печерського манастиря, теж XII ст. На одній дошці — людина роз­дирає лев'ячу пащу, на другій — віз, до якого запряжено лева та левицю, а на возі сидить жінка. Очевидно, сюжет з античної мітології або Біблії.⁷¹⁸

Незначна кількість саркофагів свідчить, як високо стояло різь­барство в Україні. Найкращий з них, звичайно, саркофаг Ярослава Мудрого в св. Софії, з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Не такий пишний, але гарний саркофаг Ольги (?) з червоного шиферу в Десятинній церкві. Крім цих саркофагів відомо ще кілька, але треба гадати, що біль­шість їх загинула.⁷²⁰

З інших різьбарських виробів треба згадати велику кількість плит з червоного овруцького шиферу, вкритих різноманітними взорами. Ці плити правили за бар'єри верхньої ґалерії св. Софії. Ці­каво, що вони всі різні, серед них немає дублетів.⁷²¹

Ювелірне мистецтво досягло в Украйні-Русі високої досконалости. Найдавнішими пам'ятками його є датовані X ст. окуття турячих рогів, які знайдено в «Чорній могилі» біля Чернігова. Ви­ще вже була мова про них. Тут нагадаємо, що місцеве походження цих срібних окуть є безперечне, бо на одному з них із надзвичай­ною вмілістю викарбувано сцени з українського фолкльору,, а на другому — рослинний орнамент, точнісінько такий, як на держаку меча, знайденого в Києві.

У Києві, місті Ярослава, були ювелірні майстерні, де знайдено багато виробів із золота та срібла, зокрема хрестики, сережки, обручки тощо. Знайдено формочки, в яких виливали сережки т. зв. київського типу: три кульки на колечку.⁷²² Асортимент ювелірних виробів був дуже широкий: діядеми, що їх носили на головах кня­гині, різного роду намиста — з дуток, зі скобочок, з бляшок, ме­дальйонів; різноманітні наручники, нарукавники, ланцюжки, за­вушниці — ковтки — золоті калитки, що їх чіпляли до пов'язки на голові; дармовіси у формі «лунниць», хрестів; великі фібули, яки­ми застьобували на плечі плащ, або корзно; золоті та срібні гривні- намиста, що їх носили жінки (Гаральд оспівував дівчину «із золо­тою гривнею на шиї» — Єлисавету), а також чоловіки. До ювелірних виробів належать держаки мечів, золоті чи позолочені, прикраси на шоломах тощо. Треба згадати великий асортимент церковних ре­чей: посуд, чаші, хрести, шати ікон, оправи євангелій і т. д. На­решті посуд для столового вжитку: різноманітні чаші, кубки, чарки, тарілки і т. п.

^7!в О. ПОВСТЕНКО. Фрески і мозаїки Михайлівського (Димитріївського) манастиря. «Українське Мистецтво», 2, стор. 10-11. ⁷¹⁸ М. Ю. БРАЙЧЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 104-105.

⁷²⁰ М. КАРГЕР. К вопросу о саркофагах кн. Владимира и Анны. «Краткие сообщения и доклады Инст. Истории Матер. Культуры», 1940, VII. — Н. ВОРО­НИН и М. КАРГЕР. История культуры древней Руси. Домонгольский период. М., 1951. — О. ПОВСТЕНКО. Катедра св. Софії, стор. 215-220.

⁷²¹ О. ПОВСТЕНКО. Катедра.....стор. 90-92.

⁷²² Б. РЫБАКОВ. Ремесло..., стор. 271.

 

Звичайно, величезна кількість ювелірних речей загинула, погра­бована напасниками, починаючи від печенігів до татар, загинула в заритих скарбах, але та дрібна частина, яка збереглася до наших часів, дає уявлення про надзвичайну досконалість золотникарської техніки й різноманітність асортименту цих виробів.

Німецький хронікар Лямберт із захопленням описував пода­рунки Ізяслава І та Святослава II німецькому цісареві Генрихові IV — таких коштовних речей не бачила Німеччина. До цього пасує свідчення ченця Гільдесгаймського манастиря про досконалість українського емалю та фініфті.

Ювеліри знали багато різних видів техніки. Можливо, найстар­шою були спіралі із золотих та срібних дротів, з яких робили нашийники (гривні) і наручники. Ця техніка бере свій початок з брон­зової доби. Дуже давні сережки з трьома галочками київського типу.

Широко вживалися різьби, починаючи з чернігівських турячих рогів. Дуже цікавий «перлистий» орнамент, або філіґран — один із найдосконаліших зразків мистецтва: на щиток чи бляшку насаджу­вали дрібні, як зернятка маку; срібні або золоті перлинки. Цю над­звичайно тонку техніку застосовували на ковтках київського типу, на обручках, намистах, ґудзиках, панагіях, обрамленні образків тощо.

Широко вживалося чернения — оксидування срібних речей. Але шедеврами українського ювелірного мистецтва були прикраси з «перегородчастим», або «городженим» емалем. Техніка ця була дуже складна: на золоту бляшку приварювали тоненькі золоті стяжечки відповідного малюнку. В закутинки між ними насипали емалеву масу різних кольорів, і все це ставили на вогонь. Емалева маса, роз­топлюючись, перетворювалися на кольорову смальту, а золоті' стяжки-грані — розділяли фарби. Ця техніка вимагала великої обережности й точности малюнку. Перегородчастий емаль прийшов з Візантії і ще не був відомий у Західній Европі. За сюжети для емалю правили античні міти, святі, орнаменти тощо. Перегородчастий емаль вживали для найдорожчих речей, переважно на діядеми, ковтки, намиста тощо.'²³

Речей більшого розміру збереглося небагато. Серед них славетна оправа Мстиславової Євангелії початку XI ст. — вся дошка вкрита філіґрановою плетінкою, в яку всаджено емалеві образки (різного часу). Очевидно, розкішні були Євангелії, що їх Володимир Василькович дарував до різних церков: Чернігівського собору, Любомльської церкви та ін. Розкішна старовинна частина славетної «шапки Мономаха» з філіґранню, до якої вставлено дорогоцінне каміння. Ча­стина її була дороблена пізніше. Про золоту раку Бориса та Гліба літопис каже: «ніде нема такої краси».⁷²⁴

Цей список чудових виробів ювелірної штуки можна було б значно поширити, але досить наведених прикладів, щоб показати, як високо вона стояла, якої надзвичайної досконалости досягла.

До ювелірних виробів можна зарахувати надзвичайно тонкі ви­роби із слонових та моржевих ікол. У XII ст. візантійський письменник Іван Тцетцес дістав із Києва дарунок — піксиду з морже­вого ікла. З захопленням описував він ці вироби у віршах, в яких порівнював майстра з легендарним Дедалем.⁷²⁵ Після розгрому Києва Андреем Боголюбським двори Мономаховичів запустіли, але, мож­ливо, з занепадом княжого ювелірного мистецтва починає розгор­татися міське, в якому замість золота використовується вже мосяж, без перегородчастого емалю.

Ще більше руйнації промисловості України принесли татари. Значна частина ремісників стала шукати затишних місць. Року 1259 літопис пише, як до Данила, коли він став будувати Холм, «бежаху из татар різні майстри, і бі жизнь, и наполниша двори оркест гра­да... и села».⁷²⁶ Татари забрали з собою найкращих майстрів. Пляно Карпіні писав, що бачив у Каракорумі багато «руських» майстрів. Один із них, Кузьма, зробив для цісаря Гуюка престол із слонових ікол, мистецьки вирізьблений, прикрашений золотом і дорогоцін­ним камінням. Тільки дійсно мистецький твір міг викликати захоп­лення італійця доби розквіту Італії.⁷²⁷

Високому станові матеріяльної культури України-Руси Х-ХШ ст. відповідала культура духова. Побіжно торкнулися ми вище літо­писів, зокрема «Повісти временних літ», цього «твору людського генія, якому доля призначила невмирущий інтерес протягом віків»:⁷²⁸ видатного мальовничістю, красою викладу Галицько- Волинського літопису.⁷²⁰ Нагадаємо твір митрополита Іларіона, про який була мова вище — «Слово о законі і благодаті». Цей надзвичайний своєю красою, силою, чіткістю думки та глибиною ерудиції твір не мав собі рівного в сучасній літературі.⁷³⁰

⁷²³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 448-451. — М. ДОВНАР-ЗАПОЛЬСКИЙ. История русского народного хозяйства, т. І, К., 1913. — Н. ПОЛОН­СКАЯ. Историко-культурный атлас по русской истории. К., 1912, стор. 388, 432-456; 472. — Б. РЫБАКОВ. Ремесло...

⁷²⁴ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 445-446; II, стор. 99.

⁷²⁵ Н. П. КОНДАКОВ. Русские клады, т. I, стор. 80. — Б. РЫБАКОВ. Ре­месло..., стор. 474.

⁷²⁰ Б. РЫБАКОВ. Там же, стор. 500.

⁷²⁷ Б. РЫБАКОВ. Там же, стор. 513, 532.

 

Проповіді Кирила Турівського, на жаль, єдиний лист Клима Смолятйча, «Подорож Данила Палом­ника у Святу Землю», «Поученіє дітям Володимира Мономаха» і нарешті — перлина літератури XII ст. — неперевершене «Слово о полку Ігоревім».

Звичайно, творили їх люди високої культури, яка не дійшла до надр народних, але так було в усіх країнах, бо культура і освіта були приступні лише еліті. Тут важливо те, яка широка була та верства, що читала, переписувала ці твори, бо, хоч величезна маса їх зникла, маємо, наприклад, понад сто відписів «Подорожі Дани­ла» і т. д. Вже митрополит Іларіон казав про людей «доизлиха на­ситившихся премудрости книжной»...

Ця пишна культура розгорталася на тлі християнської культу­ри, побожности, що чимраз ширше охоплювали маси народні. Буду­вали церкви та манастирі князі і боярство. Але заповнювали їх не вони, а «народ». Поширення «житій святих», патериків і серед них славетного Києво-Печерського патерика свідчить про попит на таку літературу. Православна віра поєднувалася з глибокою толерант­ністю, і, крім деяких творів — переважно грецьких авторів, — не бачимо виявів нетерпимости до інших віровизнань. «Поїдь до нього (короля Угорського), — пише митрополит Кирил Данилові, — ви однаково християни». А князь Михаїл Володимирський, син Юрія Довгорукого, що володів грецькою та латинською мовами як рід­ними, був противником релігійних диспутів, бо вони «від гордости або неписьменства бувають, бо закон Божий один для всіх».⁷³¹

Базою для цієї високої культури стало те право, виявом якого були договори з греками, «Руська Правда», ці видатні пам'ятники правничої думки Х-ХШ століть.

Так на величезних просторах від Карпат до Дінця протягом п'ятьох століть формувалася могутня, багата держава, з високою культурою, в якій впливи Заходу та Сходу, об'єднуючись, перетво­рювалися в горнилі власної творчости. Ця держава тісно пов'язана була всіма своїми інтересами з Заходом, входила в життя Західньої Европи як рівноправний її член, як її частина.

728 _м. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 334. ⁷²⁰ В. ПАШУТО. Там же, стор. 21-109.

730 д ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 70 і далі.

⁷³¹ Д. ЛИХАЧЕВ. Культура древней Руси, І, стор. 196. (Новгор. літоп., IV, стор. 14).

 

Цей розділ історії України закінчуємо словами одного з найвидатніших істориків Росії кінця XIX ст., В. Ключевського, авторитет якого непохитно стояв понад півстоліття. «Уявіть собі, — казав він своєму слухачеві п. Алексінському, — що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої ве­ликої руської держави, а «великоруське» місто Москва не стало би центром великого князівства, а потім царства російського. Офіцій­ною мовою стала б не... сумішка старослов'янської та фінської мов, а слов'яно-українська. Український письменник Гоголь не мусів би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».⁷³²

⁷³² Я. Н. ГОРНОВ, Несколько слов об украинцах. «Возрождение», Париж, кн. 115, 1961, стор. 150.

Велика історія України