В противенстві до Володимира, що підтримував культурні зв’язки з Болгарією, його синові Ярославові довелося вже користуватися безпосередніми впливами Візантії, що покоривши Болгарію й перемінивши Охридський патріярхат на підчинену Царгородові архиєпископію, висилає в 1037 р. свого митрополита Теопемпта до Києва. На місці деревляного Володимирового городу, будує Ярослав муровані укріплення з величавими Золотими ворітьми й церквою Благовіщення над ними, нову катедру Софії й манастирі Юрія та Ірини. Візантійське мистецтво, що за часів так зв. македонської династії пережило добу свого останнього розцвіту, приходить тепер уже безпосередними дорогами на Україну.
Київська Софія
Вже сама її назва свідчить про те, що в замислі Ярослава було перещіплення на український грунт величі царгородської Софії цісаря Юстиніяна, що її західньо-европейськї подорожники називали «найвеличавішою з церков усього світу», а посли Володимира Великого казали про неї, що «нема на світі ні виду ні краси такої». В Царгороді станула Софійська катедра на місці погорівшої в 532 р. базиліки «божеської мудрости» Константина, що поставив її як наслідницю поганського храму Атени в Атенах. У Києві вона теж. не була першою Софією. Вже підчас захоплення Києва військами Болеслава Хороброго й Святополка був у Києві манастир, з деревляною церквою Софії, що її мала збудувати ще Ольга, вернувши з Царгороду. Але церква погоріла, а Ярослав, як тільки опанував Київ, взявся за її відбудову; примушений уступити з Києва, залишив і будову. Щойно в 1037 р. коли Ярослав станув у Києві твердою ногою, приступив він до будови, вже не скромної манастирської церкви, але величавої катедри на місці поза городом, де він рік перед тим розгромив печенігів. Будова катедри тривала довго й була закінчена в 1061 або 1067 р: Несторовий літопис говорить коротко про украшения храму «золотом І сріблом, посудом та многоцінними іконами». Зате митрополит Іляріон каже, що Ярославова Софія «заслужила собі на подив у всіх довколичних народів», та що «не найдеться Для неї пара на всій півночі від сходу до заходу».
Протягом свого довгого існування пережила київська Софія багато. В 1163 р. ограбив її син Андрія Боголюбського Мстислав, відтак у 1203 р. Рюрик Ростиславич й нарешті татари в 1240 р. З початком XIV ст. була вже Софія без крівлі, мала розколини в склепіннях, а її західня частина лежала в румовищах. В XV ст. граблять її татари двічі, за Едігея'й Менші Прея. Від 1596 до 1633 р. оставала Софія в руках уніятів. Тоді була вона в оплаканому стані. Але серед румовищ ще «золото й лазур виблискували в приділах, красувалися в ній ще кольони з порфіру й алябастру».
Починаючи з 1632 р. київську Софію раз ураз обновлюють, прибудовуючи до первісного корпусу нові приділи. Згадаємо тут реставрацію катедри за митрополитів: Могили (1632—1647), Сильвестра Косова, Святополка Четвертинського й нарешті Варлаама Ясинського. Особливо поширено Софію підчас її обнови за Ясинського та гетьмана Мазепи (1690—1697). Тоді то над боковими опасаннями надбудовано поверхові приділи й добудовано ще дві широкі нави. З пятинавної сталася тоді Софія девятинавною й непомірно поширилася на боки. Тодіж таки, не рухаючи головної бані, перебудовано в бароковому стилі всі інші й добудовано чотири нові. Всі перекрито характеристичними для українського барока вигинчастими шоломами. В 1343—53 pp. переведено ще одну, а в 1882 р. останню обнову Софійської катедри. Знимки роттердамського рисівника Авраама ван Вестерфельда з 1651 р. дають нам повне уявлення про стан Софії в половині XVII ст. Досліди переведені з доручення Всеукраїнської Академії Наук І. Моргилевським, усталили остаточно стилевий характер і розподіл будівлі з часів Ярослава.
Первісно мала київська Софія пять нав і пять вівтарних закапелків (апсид) від сходу. Середня, головна апсида була ширша й довша від бокових. Поздовжні нави перехрещувалися з чотирма поперечними, до яких, від заходу, притикав партеровий притвір (нартекс). Склепіння й луки, що двигали девять, а може й 13 бань, спіралися на 12 стовбах (пільонах). З трьох боків обігало храм партерове опасання (паперти) з галєрією, сперте на кольонах і луках, особливо пишно украшених від заходу. На північньо-західньому розі церкви здіймалася вежа, з вужевидними сходами на опасання й хори. Другу вежу, напроти старої, прибудовано в XII ст. В цілому займала київська Софія прямокутник в 39х34 м.
З первісних мурів збереглася середня частина з склепіннями й головною банею та апсидами, що одні виступають нині зпоміж пізніших прибудівок. В противенстві до базилічного заложення Десятинної церкви, київська Софія мала вже виразно доосередний характер, так у поземому пляні, як і в надбудові (елевації).
Шукаючи за правзорами для київської Софії, находили їх дослідники то в церкві в Мокві на Кавказі, то в церковному будівництві Сирії, то знов у церквах Солуні та самого Царгороду. По правді, київська Софія не була плодом механічного перенесення жадного з готових зразків, але твором так своїми формами, як технікою й конструкцією пристосованим до місцевих умов, тобто матеріялу, майстрів, традиції і естетичних вимог її фундатора.
