Лекція 17. Культура середньовічної Русі 3 страница

^ма Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 55-64.

«^ет Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 42; 54; 66.

⁶²⁸ Е. ШМУРЛО. Там же, стор. 238.

⁶²⁹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 458. — Е. ШМУРЛО. Там же, стор. 238. ⁸³⁰ В. П. ПОГОРЕЛОВ. Из наблюдений в области древнерусской переводной литературы.

^№ А. СОБОЛЕВСКИЙ. Жития святых в древнем переводе на церковно­славянский язык с латинского. СПБ., 1904. — Його ж: Римский Патерик в древнем церковно-славянском переводе. К., 1904.

^9Эг М. de TAUBE. Там же, стор. 98.

 

Князь Михаїл (1151-1176), син Юрія Довгорукого,володів грецькою та латинською мовами, як рідними.⁶³³ Роман Ростиславич, князь київський (помер 1180 р.) утримував школи для священиків, де були вчителі греки та латини."³⁴ Зокрема широко розповсюджене було знання латини в Галицькому князівстві.

Безперечно, були люди, що володіли німецькою мовою, при­наймні в головних містах; цього вимагали торговельні стосунки. Значно більшим було знайомство з слов'янськими мовами, насампе­ред — болгарською, яка залишила значний вплив на формування літературної мови України Руси.⁶³⁵ Вплив чеської мови помічався на слов'янських перекладах з латинської мови. П. Погорєлов вважає, що київські «глаголицькі уривки» (кінця IX або початку X ст.) пе­рекладав з латини чех, як і деякі слов'янські молитви до святих — Віта, Вацлава та Людмили."'⁸ Борис перед смертю читав житіє св. Вацлава. Природно, що знали й угорську мову.

У Х-ХШ ст. можна констатувати існування значного гурту лю­дей, що їх можна назвати «книголюбами». Літописи подають імена князів, що любили читати, збирали бібліотеки. Такими були — Ярослав, Святослав (Збірник 1076 року був укладений на підставі його книгозбірні), Володимир Васильковий.⁰³⁷ Свої книги Святослав (Святоша) Чернігівський передав їх Києво-Печерському манастиреві, коли став його ченцем. Патерик Печерський розповідає про ченця Григорія, який мав багато книг; їх у нього крали, і тоді він також подарував їх манастиреві, а сам став знову купувати книжки.™

В середині XI ст. Іларіон називав свою авдиторію «до преизлиха наситившеюся премудрости книжної». Звичайно, він мав на увазі еліту, вищий шар суспільства, але важливо, що такий шар був. По­рівняти з тим слова Клима Смолятича, який писав пресвітерові Фомі, що в Києві є гурт людей, обізнаних з античною літературою. Він сам був знайомий з Гомером, Аристотелем, Платоном. Знав ан­тичну літературу й Кирило Турівський.⁰³⁰

^№ ЛАВРЕНТ. ЛІТОП., стор. 252.

^11:14 N. de BAUMGARTEN. Chronologie ecclesiast., стор. 109.

^т Н. С БОЛГАРИН. История Болгарии, т І, 1945. Цитую за А. Н. ШАБОТИН. К истории великой русско-болгарской дружбы. «Журн. Москов. Патри­архии», М. 1948, ч. XII, стор. 46. — А. СОБОЛЕВСКИЙ. Отношение древней Руси к разделению Церквей. «Материалы и исследования в области славян­ской филологии и археологии». СПБ., стор. 38-39.

⁰³⁰ М. ГРУНСЬКИЙ. Київські глаголицькі листки. «Збірн. Іст.-Філолог. Від. Україн. Акад. Наук», ч. 54. — В. ПОГОРЕЛОВ. Чешские продолжатели Кирило-Мефодиевской литературной традиции. София, 1936.

^0:17 Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 99-103.

озв Патерик Києво-Печерський.

^кэ ЛАВРЕНТ ЛГТОП., стор. 252.

 

Були добре освічені й жінки. Так, дочка Михаїла, князя Черні­гівського, Евфроеинія-Теодула (1212-1250), вчилася у боярина Федора. Вона, «хоч не в Афінах училася, але афінської премудрости навчилася: філософії, реторії, граматики». Скінчила життя черни­цею. Полоцька княжна Євфросинія (1173)) переписувала книги, зас­нувала бібліотеку при церкві св. Софії.⁶⁴⁰

Літопис вносить цікаві нюанси характеристик: митрополит Іван II — «бисть муж хитр книгам и ученью»; Кирил II — «учите­лей зіло и хитр ученью божественних книг»; Іларіон — «книжник»; Клим — «бисть книжник и философ так, якоже в Руской землі не бяшеть»; а Борис — тільки «бяше грамоті научен».""

 

в) Письменство. Поруч з перекладами з XI ст. відомі й оригінальні твори. Перше місце серед них належить «Слову о за­коні й благодаті»⁶⁴² митрополита Іларіона, яке виголосив він не піз­ніше як 1050 року над гробом Володимира в присутності Ярослава та його дружини Ірини (це позначає дату твору: 10 жовтня 1050 ро­ку вона померла).¹⁶³

«Слово» дає блискучу антитезу поганства та християнства, кар­тину охрищення України, всю заслугу чого приписує Володимиро­ві («не приходили апостоли», — каже він). Іларіон в цьому творі виявляє широку ерудицію, знання клясичної літератури, вміння користатися стилістичними формами, блискучими порівняннями й антитезою. Він рішуче відкидає участь Візантії в справі охри­щення України, а також розриває традиційне уявлення про спільність історії України і Новгорода: не від Рюрика та Олега веде він князівську династію, а від старого Ігоря. Крім блискучого та­ланту оратора та ерудита, Іларіон виявляє національну свідомість і пишається, що належить до «Руси»: «не в худі бо и не в невідомі земли владычествоваша (Володимир і його предки), но в Руской, яже відома и слишима єсть всіми конци земли».

Поява такого вченого, ерудита, філософа, як Іларіон, на світан­ку української культури — річ надзвичайна. Але це свідчить, що культура України була значно старшою, коріння її було глибше, ніж доба офіційного охрищення. «Слово» Іларіона стало зразком для ряду панегіриків, починаючи з Володимира Васильковича.""

⁶¹⁰ А. ЧАЕВ. Просвещение. Культ, др. Руси, II, стор. 217.

⁶⁴¹ Б. Д. ГРЕКОВ. Истоки... «Труды», т. II, стор. 324.

⁶⁴² Повна назва твору: «О законе Моисеем даном о благодати и истине Іисус Христом бывшем, и како закон отъиде, благодать же и истина всю землю исполни, и вера вся языки простреся, и до нашего языка Руського, и похвала кагану нашему Владимеру, от него же крещени быхом, и молитва к Богу от вся земли нашея». (о. І. НАЗАРКО: Володимир... Додаток).

⁶⁴³ N. de BAUMGARTEN. Genealogie..., стор. 7.

ви _м ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 468-470. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 73-78. Автор наводить ряд наслідувань Іларіонові: панегірики Константинові Муромському, Дмитрові Донському, св. Леонтієві Ростовському;

Митрополитові Іларіонові приписує Д. Чижевський ще «Слово до тих, хто відмовився від світу».⁶⁴⁵

 

В XII ст. маємо видатного вченого, «філософа», митрополита Климента (Клима) Смолятича. 3 творів Климента Смолятича зберігся лише один лист до пресвітера Хоми -— відповідь на закид, що він у своїх творах спирається на Гомера, Аристотеля, Платона. Климентій відповідає, що Святе Письмо треба деколи розуміти симво­лічно, а для цього необхідно знати античну філософію.⁶"

До школи Клима Смолятича наближався своїми поглядами блискучий проповідник XII ст. Кирило, єпископ Турівський (народж. між 1130 і 1140 pp.), один із найвидатніших письменників своєї доби. Від нього залишилося 8 проповідей. Він умів поєднати клясичні зразки грецьких проповідей з життям, природою. Проповіді Кирила мали в XVII-XVIII ст. наслідувачів і відомі' на Балканах.⁶⁴⁷

До часів Кирила належить анонімова проповідь «Слово про кня­зів», чернігівського походження бл. 1175 року. Вона вихваляє Бо­риса і Гліба, як взірців миролюбства, та Чернігівського князя Да­вида Святославича, батька Миколи Святоші. Блискуча проповідь ігумена Видубицького манастиря Мойсея — 1199 p.: похвала вели­кому князеві Рюрикові за спорудження манастирських мурів. Ви­датна своєю красою анонімова проповідь-похвала св. Климентов!, мощі якого лежали в Десятинній церкві.⁶⁴⁸

Окремий характер мають проповіді Серапіона, єпископа Володимирського (Суздальського), з 1274 року (1275 — помер), — перед тим архимандрита Києво-Печерського манастиря. Вони суворі, і всі нещастя, татарську навалу, він розуміє, як кару за гріхи людей, як наближення кінця світу.^64в

Мало розгорнулася життійна література. Дуже обережно до пе­рекладів житій святих — Болгарії, Чехії — долучали житія українських святих. Не було навіть житій св. Ольги, Володимира. Клясичний твір життійної літератури дав Нестор: це — «Житіє Бориса та Гліба», написане під впливом «Житія Вячеслава Чеського». Ав­тор уникав фактичних деталів, намагався «знеособити» оповідання, мабуть, сподіваючись, що «Житіє» Нестора — св. Теодосія Печерського, написане просто, доступно, дає величезний матеріял з історії святого та манастиря, уривки його повчань. Воно було популярне і також вплинуло'на східнослов'янську життійну літературу.⁶⁵⁰

 

Касіяна Саковича «Вірші на погреб гетьмана Сагайдачного»; Прокофія Устюжського, Ніфонта Новгородського, Стефана Пермського та ін. В сербській літе­ратурі: похвала Дометіяна жупанові Стефанові Німаневі та ін.

⁶⁴³ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 78-79.

^ив М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 470-472; 474-475. — о. І. НАЗАРКО. Митрополит Клим Смолятич і його послання. Філядельфія, 1952. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор, 146-147; 206-407.

⁶⁴⁷ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 136-147; 155.

⁸⁴⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 472-473. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 148-149.

⁶⁴⁹ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же. III, стор. 477-478. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 150-155.

 

Окреме місце між «житіями» належить Патерикові Печерському, одній з найважливіших пам'яток старої української літератури першої половини XIII ст. Основу його дали дописи двох ченців — Симона та Полікарпа — які розповідають про події в манастирі та його ченців. Патерик охоплює величезний матеріял для характе­ристики манастиря, а також тодішнього життя Києва. Він мав ви­ключний успіх і у сучасників, і у наступних поколінь. Петро Мо­гила року 1643 канонізував усіх ченців, яких згадано в Патерику.⁶⁵¹

Від княжої доби не залишилося світських повістей, але до них можна віднести деякі сторінки літопису: Сказання про убивство Бориса та Гліба, про будову та освячення Десятинної церкви, про заснування Печерського манастиря, осліплення Василька, про чу­деса святих, про забиття князя Ігоря, Корсунську леґенду та ін. Ці оповідання належать до найкращих творів старої київської літе­ратури.⁶⁵²

Окремі місця належать двом творам:

1. «Поученіє дітям Володимира Мономаха», яке вже згадува­лося вище, з додатком листа до Олега Святославича. В «Поученії», що є разом з тим автобіографією Володимира, описується походи та лови, подається морального характеру поради як для людини вза­галі, так і для князя, який повинен сам входити у всі галузі управ­ління, головне — суд: не дозволяти тіюнам зловживати владою, не кривдити людей, зберігати мир, бути милостивим навіть до винних, аби не покарати невинного; бути побожним, молитися, шанувати Церкву. В «Поученії», а ще більше в листі до Олега, — після того, як року 1096 забито його сина Ізяслава, а невістку Олег тримав в полоні, — Володимир пропонував йому замиритися. Поетичними словами закінчував він листа проханням відпустити невістку: «щоб я, її об­нявши, оплакав з нею її чоловіка та ії весілля... а кінчивши сльози, влаштую її на місці і сяде вона, як горлиця на сухому дереві, жа­ліючись»...

Можливо, на «Поученіє» Володимира мали вплив чужоземні зраз­ки: «Повчання» Людовика IX французького, візантійські, але най­ближчим могло бути «Повчання» єпископа Леофріка, особи близь­кої до англійського короля Едварда, батька Володимирової дружи­ни, Ґіти. Однак, усі ці зразки «Поученіє» Мономаха перевищує своїм високоетичним та релігійним характером. В цілому його твори дають образ тогочасної освіченої світської людини України та її християнського забарвлення.⁶⁵³

⁶⁵⁰ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 91-98.

⁸⁵¹ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 158-163.

⁶⁵² Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 81-90; 156-157.

 

2. Другий твір, який стоїть окремо, це — «Житіє і хожденіє Да­нила, Руськия земли ігумена» до Святої Землі. Вище була вже мова про цей твір, як географічний, але він має велике значення і як літературний твір, який користався широкою популярністю: зали­шилося понад 100 відписів його. Данило, очевидно, чернігівець, бо згадує річку Снов та князів чернігівських. Він не забуває України: до поминальника записує імена українських князів і ставить на Гробі Господньому лямпаду за всю «Руську землю» — Україну.⁶"

Від XI ст. залишилися в літописах уривки епічних творів, але головним чином це т. зв. «билини», або «старини» чи «давнини». Це пісні, пов'язані переважно з Києвом та Володимиром Великим, «Красним Сонечком»; це героїчні оповідання про боротьбу славних багатирів-«храбрів» з різними ворогами.

Про існування співців при князівських дворах збереглося чи­мало вказівок. При дворі Ярослава були скандинавські «скальди», співці, що оспівували подвиги князя; «Слово о полку Ігоревім» зга­дує славетного Бонна, що оспівував двобій Мстислава з Редедею, Ярослава, красного Романа; за часів Данила був співець Митуса, який не захотів співати йому й перейшов до осередку бояр — Пере­мишля. Але якісь інші співаки складали славу Данилові та Василь­кові, коли вони поверталися після перемоги над ятвягами: «піснь славну пояху има».⁶⁵⁵

Збереглися «старовини» (під назвою «билин») на півночі, переважко в Олонецькій та Архангельській землях; на Україні витіснили їх «думи» XVI-XVII ст. з новою тематикою. Проте, українське по­ходження «давнин» безперечне. На це вказують імена дійових осіб: Володимири — Великий та Мономах, Ілля Муромець, мощі якого спочивали в київських печерах; Добриня, Путята; географічні наз­ви: Київ, Дніпро, Пучай-ріка (Почайна), Чернігів; події: боротьба з половцями, татарами, Володимирові учти. Чимало «давнин» мають паралелі в літописах, що підтверджує їх українське походження."⁵⁰

Епос ХІІ-ХІП ст. створений був уже не в Києві, а в Галицько-Волинському князівстві. Розкіш, багатство Галичини відбилися на «давнинах», героями яких виступають Дюк Степанович та Чурило Пленкович, що змагаються своїм багатством, Михайло Поток-багатир; згадуються місця Поділля, Дунай, боротьба з татарами. Де­які уривки цього епосу зустрічаються в літописах.⁶⁵⁷

⁶⁵³ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 103-108.

⁶⁵⁴ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 109-Ш.

⁶⁵⁵ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 122-123.

⁶⁵⁶ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 125-126.

⁶⁵⁷ Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 178-181.

 

«Слово о полку Ігоревім» — едина літературна пам'ятка, що збереглася, хоч у пізнішій копії, але в більш-менш повному вигляді. Тема «Слова» — опис невдалого походу Новгород-Сіверського кня­зя Ігоря з сином та братом Всеволодом проти половців у 1185 році. Написано «Слово» 1187 року, бо в ньому згадується Ярослав Осьмомисл, що того ж року помер, і Ігорів син Володимир, як полонений половцями, а повернувся він з полону 1187 року. Автор «Слова», можливо, сам брав участь в поході, і був особою, близькою до чер­нігівського князівського двора.

Написано «Слово» надзвичайно поетично. Природа в уяві автора живе життям людини, її радощами та сумом і різними знаками по­переджає про небезпеку. Авторові зрозуміла поганська ідеологія,. бо він раз-у-раз згадує слов'янських богів: князі — «Дажбожі уну­ки», вітри — «Стрибожі унуки», співець Боян — «Велесів унук»; згадується «Хорс» — сонце; по дорозі «Див кличе», встає «Діва Обида»... Вся ця мітологія — гарні поетичні прикраси, якими автор уміло користується.

«Слово о полку Ігоревім» важливе не тільки своїми поетичними прикметами, воно важливе й тим, що автор його — український пат­ріот. Він гірко переживає нещастя своєї батьківщини, для нього Руська земля — єдина, і він закликає князів берегти її, не руйну­вати «которами». В цілому «Слово» є дійсно перлиною старої поезії, її перевершеною окрасою."⁵⁸

Багато писалось про аналогію «Слова» з французькими поемами, англійським Беовулфом, німецькою піснею про Нібелюнґів, але ри­си подібности не позбавляють його значення самостійного твору.'⁵* Не стояло воно у нас відокремлено, а було тісно пов'язане з літера­турною традицією, з розповсюдненими образами, і лише випадково збереглося з ряду інших. ^и°

Історичне письменство — літописи — було дуже розвинене в Україні-Русі ХІ-ХШ ст. Спершу як порічні записи подій, ведені ченцями в манастирях, вони поволі перетворилися на літературно-наукові твори. До порічних записів стали вносити докладні описи подій, спостереження, характеристики дійових осіб, різного харак­теру сентенції. Порічні записи стали «енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріялу», — характеризує їх Д. Чижевський.⁶"¹ Автори літописів надавали їм свої погляди, ідео­логію, редаґували в них праці своїх попередників і оцими прикметами дали підстави для дослідників, насамперед О. Шахматова, ви­діляти з літописів окремі фраґменти і встановлювати хронологію редакцій. Найбільша збірка літописів це — Іпатіївська, яка зберег­лася в п'ятьох відписах, починаючи з XV ст. Іпатіївський літопис характеризує М. Грушевський, як «правдивий архів нашого пись­менства, де переховалися одинокі майже останки нашої історіографії»."⁶²

656 _м_ ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 493-495. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 181-198.

ess МИТРОП. ІЛАРІОН. Слово про Ігорів похід. Вінніпег, 149, стор. 39-40; 49-59.

^6М М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 494.

^т Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 113.

 

Перші літописні записи вели в Києво-Печерському манастирі, і імена їх авторів невідомі. Вони виконали колосальну працю, зіб­равши докупи порічні записи, оповідання сучасників, записки окре­мих осіб, легенди, договори з греками, а також зразки чужої літе­ратури: болгарської, моравської, грецької. Деякі з літописців мали визначні літературні таланти.

Найдавнішу частину літопису, що складається з кількох окре­мих літописів, опрацював чернець Києво-Печерського манастиря, Нестор, давши їй назву «Повість временных лет, откуда есть пош­ла Русская земля».

Цей твір Нестора, закінчений 1113 року, не є звичайною компі­ляцією українських та чужомовних джерел, — це наукова праця, до якої автор вніс свою власну концепцію. Після широкого вступу — екскурсу в світову історію — автор дає образ розселення племен східніх слов'ян, і таким чином пов'язує історію України з історією світу. Він перший створив «нормандську» теорію, виводячи кня­зівську династію від варягів. Це треба було йому для того, щоб до­вести незалежність України від Візантії, яка на ті часи була реаль­ною небезпекою для молодої української держави. Основна ідея Нестора — ідея єдности Руської землі, руської держави, а символом об'єднання її є князівська династія, рід князів Рюриковичів. Ідею єдности і політичної незалежности Української держави проголосив Нестор у часи, коли вже йшов швидкими темпами процес розподілу тодішньої держави на окремі землі, коли точилися міжусобні війни князів. Як ми вже бачили, цю ідею єдности підносили й паломник Данило, і анонімовий автор «Слова о полку Ігоревім».

^М2 Найстарший і найповніший український літопис зберігся в Іпатіївському літопису (названо так за назвою манастиря, де його знайдено). (М. ГРУ­ШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 486).

 

«Повість временних літ» не залишилася в її первісній формі. Во­лодимир Мономах передав продовжувати літописання до заснова­ного його батьком Всеволодом Видубицького манастиря, і там ігу­мен Сильвестер 1116 року переробив «Повість», надавши їй харак­теру, прихильного до Мономаха. В цілому «Повість» є пам'яткою по­літичної ідеології України старих часів. Вона свідчить про те, що автор ЇЇ, Нестор, був великий ерудит, високообдарований дослідник, який створив першу наукову концепцію історії України.⁶⁸³

Літописи писали не лише в київських манастирях: їх писали та­кож у Чернігові, Переяславі, Новгороді, Пскові, Суздалі.

З XII ст. в Києві постав так званий Київський літопис, до якого ввійшло багато уривків з різних інших літописів, оповідань, які хтось, можливо, ігумен Видубицького манастиря, остаточно відреда­гував, закінчивши «похвалою» великому князеві Рюрикові.⁶¹ В Ки­ївському літопису часто зустрічаються промови, діялоги дійових осіб, які оживляють літописний виклад. Багато є в ньому батальних сцен. Герої літопису щиро вважають себе за охоронців «Руськія землі». Основна ідея літопису в тому, що нещастя є карою Божою за гріхи."⁹⁵

Інший характер має мальовничий, по-мистецьки написаний Га­лицько-волинський літопис, який охоплює події з 1205 року. В ньо­му використано багато місцевих літописних записів, перекладів з чужомовних джерел. Деякі дослідники припускають, що автором цього літопису є печатник князя Данила, Кирило.⁶⁶⁶ Простіша друга частина цього літопису — 1280-ті роки. Це — двірцевий літопис Ва­силька Романовича та Володимира Васильковича з часів, коли го­ловний центр інтересів з Холма переносився на Волинь.⁶⁶⁷

 

г) Право. Найстаршими пам'ятками права є договори з гре­ками: 907, 911, 945 та 971 pp. В договорах Олега згадується і дав­нішній договір, треба гадати, Аскольда, 865 p., який не зберігся. В цих договорах є постанови публічного, міжнароднього та приват­ного права, а головне — поклик на «руський закон». Отже, обидві держави виступають тут як рівноправні партнери. Договори з гре­ками юридично оформлюють тривалі зв'язки.

Руський закон виявляється як добре опрацьоване, самобутнє за­конодавство, яке карає за злочин проти особи, власности, яке знає тестаменти. Система українського права відповідає вже розвине­ному суспільству. Таким чином це свідчить, що в Україні-Русі за­конодавство існувало вже до «Руської Правди».⁶⁶⁸

вез _м ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 486-488. — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 113-122.

^ви Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 177.

⁶⁶⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 488; 565-566. — М. Д. ПРИСЕЛКОВ. История русского летописания XI-XV в. Автор доказує, що Київський літо­пис доведено до 1238 року. (стор. 46, 95). — Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Там же, стор. 163-171.

⁶⁶⁸ В. ПАШУТО. Там же, стор. 68-100. Автор поділяє Ґалицько-Волинський літопис на дві частини: початок — Кирила — а закінчення — з 1246 року — єпископа Холмського Івана. — Д. Чижевський. Там же, стор. 176-177.

^И7 В. ПАШУТО. Там же, стор. 101-133.

вав л_ ЧУБАТИЙ. Огляд історії українського права. Ч. І, вид. III. Мюнхен, 1947, стор. 14-15. — В. МАВРОДИН. Нариси, стор. 102, 105.

 

Проф. М. Чубатий робить дуже цінну нотатку: в українському законі виявляється вища, ніж у німецькому та й взагалі європейських середньовічних законах, культура в справі «берегового» права: тоді як у Західній Европі майно розбитого корабля належало влас­никові берега, куди викинули його хвилі, за українським законом воно переходило під догляд держави, поки з'явиться його законний власник.⁶⁶⁹

З пізніших часів збереглися лише договори галицьких князів — Андрія та Льва — з Пруським орденом хрестоносців. Найстарший з них датується роками між 1308 та 1316. Його підтверджували до­говори Юрія II Болеслава 1325-1327 років і відновляла грамота 1334-1335 pp. того ж князя. Оригінал першого договору не зберігся, збереглися лише грамоти 1316 та 1334 років.

У цих договорах «довічно» встановлювався оборонно-наступаль­ний союз України (Галицько-Волинського князівства) та Пруського ордену проти Литви, Польщі і татар. Ці договори цікаві тим, що в них, крім підписів князя, є підписи представників боярської ради. До грамот прикладено печатки князя та бояр.⁶⁷⁰

Договори князів з народом датуються XII ст., коли князівська влада ослабла і зросло значення віча. Самих договорів не зберегло­ся, але з літописного оповідання видно, що вони існували. Року 1146 докладно записано такий «ряд» князя Ігоря з народом: князь зобов'язується сам судити, не робити насильства, усунути дотепе­рішніх тіюнів. Обидві сторони стверджували «ряд» хрестоцілуванням. Після того зустрічається багато вказівок на подібні «ряди» князя з людністю, які нагадували «пакта конвента».⁶⁷¹

Юридичних грамот князів збереглося дуже мало. Найстарша з них — грамота Мстислава І з 1130 року, якою дарував він Юр'ївському манастиреві біля Новгорода село, 25 гривень та срібний та­ріль. Грамота починається словами: «Се аз князь»... Видно, що вийшла вона з канцелярії й написана за певним шабльоном.⁶⁷²

Збереглися передсмертні грамоти Володимира Васильковича Во­линського 1287 р. про передання Волинського князівства Мстисла-вові Даниловичу та міста Кобрина — його дружині Ользі⁸⁷³ та дві гра­моти Андрія з 1320 року про надання торговельних привілеїв торунським і краківським купцям — за згодою боярської ради.™ Остання грамота Юрія II Болеслава року 1339 про надання місту Сянокові Магдебурзького права, а Барткові з Сандомира — сяницького війтівства.⁶⁷⁵

608 _м. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 352. — М. ЧУБАТИЙ. Огляд істо­рії українського права, ч. І, стор. 14-16.

«™ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 523-524. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 17.

⁸⁷¹ М, ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 18-19.

⁶⁷² М. Н. ТИХОМИРОВ. Там же, стор. 269.

⁶⁷³ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 105. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 21-23. — В. ПАШУТО. Там же, стор. 153-154.

⁶⁷⁴ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 115-116; 523-524. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 22.

 

Церковні устави займають окреме місце серед пам'яток княжого законодавства. Збереглося їх шість. Церковний устав Володимира Святого не дійшов в автентичному вигляді; в його найстаршій копії з XIII ст. подається компетенція церковного суду.

Церковний устав Ярослава також не автентичний. Можливо, що це фальсифікат XIV ст., але значення його велике як джерела до історії церковного судівництва.⁰⁷⁵

Мають значення для історії України устави Всеволода Новгород­ського біля 1136 року і ще більше — Ростислава Смоленського року 1150, де йдеться про церковну десятину.⁶"

Найкращим виявом правної діяльности України є «Руська Правда» — ряд збірників з XI та XII ст. Перший збірник чи ре­дакція зв'язується з іменем Ярослава і датується між 1016 та 1054 роками; в ньому 17 статтей, які трактують про вбивство та право помсти. Друга редакція має 26 статтей; про них сказано, що це «правда уставлена Руской земли, егда ся совокупили Ізяслав, Свя­тослав та Всеволод та їх мужі: Коснячко, Перенег, Никифор Кыянин, Чюдин Микула». Вона датується до 1068 року — до рево­люції, яка перервала спільну діяльність братів. Третя редакція — не молодша за 1113 рік; в ній сказано, що «се уставил в. кн. Владимер Всеволодович Манамах по Святополці». В ній дано між іншим постанови про проценти, про закупи. Ця редакція має назву «шир­шої». Існує ще четверта, що є скороченням другої та третьої.⁸™

Відомо дуже багато списків «Руської Правди» — до 300, які від­різняються одна від одної лише в деталях. Багатство списків свід­чить, як цікавилися ними в XII-XIV ст.

У науковій літературі дискутовано, чи була «Руська Правда» офіційним кодексом, чи приватними збірниками діючого права. Тре­ба погодитися з другим поглядом.

На приватне походження «Руської Правди» вказує те,що в усіх редакціях ім'я князя, за якого її складено, вживається в третій ос'обі: «Ярослав наказав»; «Ізяслав, Святослав та Всеволод зібралися»; «Володимир Мономах уставив». Крім того вони всі неповні й не си­стематизовані. До них внесено багато дрібних казусів, як кара за вбитого конюха Ізяслава, справа забитого злодія, ноги якого лежа ли за ворітьми і т. п. Але, безперечно, «Руська Правда» мала вели­кий попит на території Української держави."⁷⁹

⁶⁷⁵ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 524. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 23-24.

⁸⁷⁶ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 285. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 20-21.

⁶⁷⁷ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 285. — М. ЧУБАТИЙ. Там же,

⁸⁷⁸ М. ГРУШЕВСЬКИЙ. Там же, III, стор. 353-372. — М. ЧУБАТИЙ. Там же, стор. 27-34.

 

«Руська Правда» в деяких статтях відбиває впливи візантійсь­кого права, в меншій мірі — скандинавського. Б. Греков провів паралелю між «Руською Правдою» і «Польською Правдою», але в ці­лому репрезентує вона право українське. «Руська Правда» відріз­няється від інших лагідністю покарань: вона не знає смертної кари, кари через скалічення, як то було у Візантії, навіть тих кар на тілі, які застосовувано в церковних судах.⁶⁸⁰

Дуже важливі статті про вбивства: вбивство каралося гривною, частина якої йшла князеві, а частина — родині вбитого (замість пом­сти); цікавими є розгалуження різних обставин вчинку: чи було вбивство заподіяне свідомо, чи під впливом афекту, чи на учті в стані сп'яніння.⁶⁸¹ Дуже цікава стаття, яка дозволяє вбити злодія тільки в тому разі, коли його захоплено вночі, на місці злочину, або в разі спротиву з його боку; якщо злодія вбито зв'язаного або за ме­жами двору, де він крав, належала кара.⁶⁸² Тяжко каралося за обра­зу чести, удар п'ястуком, вирваний вус тощо.⁸⁸³