Лекции.Орг


Поиск:




XV. Організація княжої України




...

Право

З приняттям христіянства, уступило староукраїнське, звичаєве пра­во законоправним мірам, запозиченим з Візантії. У першу чергу вияви­лися вони в т. зв. «Ц е р к о в н и х Устав ах» Володимира Великого й Ярослава Мудрого. Довше, аніж в церковному законодавстві утрима­лося староукраїнське право в світському. Збірники українських законів. появляються вже в XI сторіччі. Славна «Руська Правд а», збе­реглася до нас в кількох редакціях, приписуваних зчерги.Ярославові Мудрому, ізяславові Ярославовичеві й Володимирові Мономахові. Са­мих, списків тих різних редакцій Руської Правди, найдено біля сорока: це свідчить про широке пристосування тих приписів цивільного, карного й процесового права. Усталено у них кари за нарушения обовязуючого права та злочини. Кари за душогубство були двоякі — грошева кара в користь князя т. зв. «в и р а» й відшкодування за вбитого для рідні, т. зв. « головництв о». Смертної кари за душегубство не було. Заведена при Володимирові Великому, вона не втрималася. Зате існува­ло право помсти родини вбитого над душогубцем. Тілесні кари існували тільки для холопів; вільних людей вони не торкалися. Про розвинене почуття чести в староукраїнському громадянстві свідчать високі кари за образу. Позатим Руська Правда нормувала справи позички й кредиту,.купна й продажі та власности й спадщини. Особливу увагу зверталося в ній на приборкання лихви, що її завели головно жиди.

...

Монетна справа

Найстаршою українською «валютою» були футра, при чому монет­ною одиницею була штемпльована «куна». Зчасом заступила її металева валюта, що її одиницею був срібний злиток, ваги одної третини фунта, званий «гривно ю». Одна гривна мала в собі 20 «ногат» і 50 «різан». В міру того, як срібло дорожіло, гривна легчала: в XII ст. вона важила тільки четвертину фунта. Щойно за Володимира зявляються перші справжні, золоті й срібні монети, з портретом князя на престолі, дер­жавним гербом і написом. Крім Володимира, карбували ще свою моне­ту його безпосередні наслідники — Святополк та Ярослав. З розвалом Київської Держави карбування монет припинилося й не відновилося навіть у Галицько-Волинській Державі. Громадянство вернуло до сирів­цевої «валюти», або користувалося чужою.

...

Церковна, організація

Рівночасно з христіянством прийшла на Україну не тільки ясно оформлена церковна організація, але й сама духовна єрархія. Вся тери­торія Київської Держави утворила одну, величезну митрополію з владичими катедрами в Переяславі, Чернигові, Білгороді, Володими­рі Волинському, Луцьку, Перемишлі, Галичі, Угровську, Турові, Нов­городі, Полоцьку, Смоленську, Ростові, Володимирі над Клязмою й Рязані. Окреме становище займала найстарша з українських катедр у Тмуторокані. Вона повстала на довго перед прийняттям Україною христіянства. В VIII ст. належала вона до готської митрополії, а в XII ст. стала архиєпископією, залежною безпосереднє від царгородського патріярха. Як установа вповні узалежнена від охридського, від­так царгородського патріархату, була київська митрополія ніби держа­вою в державі. Патріярх розпоряжав нею по своїй волі й настановляв митрополитів, з правила чужинців, без порозуміння з великим князем. Очевидно, князі пробують з такою диковиною боротися. І так за Яро­слава Мудрого вибрав собор українських владик митрополита-українця (Іляріона); сто літ згодом, за Іяслава Мстиславича посаджено на київському, митрополичому столі українця Клима Смолятича й на­решті після татарського погрому, за Данила, обрано київським митро­политом, незнаного нам близче Кирила. В усіх трьох випадках бачимо змагання українських князів до унезалежнення київської митрополії, але вже те, що всі ті спроби відмежовані від себе цілими століттями (1051, 1147, 1242) свідчить про брак у наших володарів конечної, для перемоги, впертости й послідовности.

По татарському погромі й остаточному розвалі Київської Держави, київські митрополити переносяться до суздальського Володимира над Клязмою. Зразу перебувають там тимчасово, а від 1299 р. постійно. У відповідь на це галицько-волинські князі починають заходи над ство­ренням галицької митрополії. По довгих заходах і трудах їм це вдається. В 1303 р. появилися грамоти візантійського цісаря Андроніка й царгородського патріярха Анастазія, про утворення га­лицької митрополії з єпископськими катедрами в Володимирі Волин­ському, Перемишлі, Луцьку, Турові й Холмі. Але в тяжких умовах XIV ст. нова українська митрополія протривала ледви до 1347 р. та й то з перервами. Бо коли 1305 р. патріярх висвятив на галицького митрополита відомого черця-маляря Петра Ратенського, то вже в 1309 р. стає він митрополитом «всеї Руси» й замість сидіти в Галичі пе­реноситься до Москви. Тут він і вмірає в 1326 р. По ньому було ще двох галицьких митрополитів — Г'авриїл і Теодор, що його хотів підчинити собі московський митрополит Теогност. Московські впливи й хабарі довели нарешті до того, що новий патріярх Ізидор Вухіра й новий візантійський цісар Іван Кантакузен, видали в серпні 1347 р. грамоту про повернення галицької митрополії до київської, що її осідком була вже тоді Москва...

Подібно, як київського митрополита накидував князям патріярх по своїй вподобі, так і владики не обіймали своїх столів з вибору єпископського собору, але по волі митрополита й князя. Великий київський князь «ставив» єпископів не тільки в своїй волости, але і в інших. Проти таких практик виступали волосні князі й деколи не приймали накинутого собі владику, мовляв його «люди не злюбили». Щойно в XIV ст. вже по упадку Галицько-Волинської Держави уста­лилася канонічна практика вибору владик.

Митрополією мав управляти митрополит у порозумінню з собором владик, але собори відбувалися в нас рідко, а через те так митро­полити як і владики управляли церковними справами самовладно. Вони здебільша кермувалися волею князя та своїм «крилосів», тобто ради міських священиків, що бували при кожній катедрі.

Владики мали своїх урядовців, як «намісники», що проводили єпископським судом «десятники», що збірали десятину й «тивунів», що завідували господарськими справами катедри.

До єпископських судів, що усталили свої функції в ХІЇ ст. на­лежали такі справи, як нарушения церковного вінчання, злочини про­тивні христіянській вірі (чари, ворожбитство, єресь, тощо) та злочини, що викликали соблазнь. Поза громадянством, що підлягало єпископ­ським судам у деяких справах, у всьому підлягали їм так зв. «церковні люди».- Крім духовенства чернечого (чорного) й світського (білого) з родинами, належали сюди ще й «задушники», то є записані церкві або випущені на волю «за душу» холопи, прошаки й богомільці, що жили з милостині, люди, що користали з церковних захистів і шпи­талів разом з лікарями, й нарешті «ізгої» тобто недовчені поповичі, збанкрутовані купці й викуплені з неволі раби.

З позацерковних функцій прислугував духовенству нагляд над міра­ми й вагами; завдяки своїй освічености воно дуже часто було притягане до княжої ради й дипльоматичної служби. Закордонні посольства й внутрішні пересправи князів рідко коли обувалися без участи духовен­ства. Через те воно мало постійний вплив на внутрішню й зовнішню політику; нерідко воно зловживало тим впливом, а навіть зважувалося підпомагати ним боярські «коромоли» й бунти, В свою чергу світська, тобто княжа влада мала вплив на справи церкви, аж до каноні­зації святців включно.

В основу церковних і манастирських приходів лягли т. зв. десятини. Вслід за Володимиром признавали десятини в користь владичих катедр і монастирів його наслідники. Йшли ті десятини від «даний, вир і продаж і взагалі від усього, що йде на княжий двір». Крім цього князі, бояри, а навіть багатії-міщани вивіновували церкви, головнож катедральні й манастирські земельними маєтностями та записами в грошах і натураліях. Вже в перших часах христіянства на Україні завелися оплати за церковні треби, що росли в міру маєт­кової спроможности вірних.

Особливими приходами митрополичих і владичих кас були високі оплати за «ставлення» владик і священиків. Дуже часто ці оплати перемінювалися в просту торгівлю церковними достоїнствами, ослав­лену так у Візантії, як і на католицькому заході — «симонію».

Манастирі й чернецтво

Культурні зв’язки старої України з Візантією, припадають на часи особливого в ній розвитку манастирів і поважання чернецтва, що при­звело до подібних явищ і в нас. Думка про те, що найкоротша дорога в рай веде через чернечу келію, поширилася й закорінилася з час ом і на Україні.

Основником перших манастирів на Україні вважають звичайно Ярослава Мудрого. Крім кількох фундаційних манастирів, збудованих ним самим і боярами, за нього почав організуватися найбільший з українських манастирів — Печерський. Заклав його монах з Любеча А н т о н і й, що постригся на Атосі й вернувши до краю, посе­лився в печері на Берестові під Києвом, де колись Спасався киівський митрополит Іляріон. Дуже скоро зібралася довкола Антонія чернеча громада, що в ній не забракло й бояр та дружинників з кня­жого окружения. Особливо вславився тут, не тільки аскетизмом, але й організаційним хистом Т є о д о з і й, прозваний Печерським, що по Антонію був властивим творцем Печерського манастиря. Він збільшив скількість черців і зорганізував їх по строгому «студійському уставу», на зразок царгородських манастирів, організованих Федором Студитом.

Чистота і строгість чернечого життя, заведена Теодозієм, присцорила ІІечерському манастиреві поваги, що нею він користувався навіть у часах, коли по «студійському уставі» не залишилося в нім і сліду. В другій половині XIII ст. нараховано трицять єпископів, що вийшли з Печерського манастиря. В XII—XIII сторіччях стає чимраз частішим явищем постригання себе в черці князів, княгинь та сановитих бояр. Разом з тим росли й маетности манастиря, що їх вносили з собою, як «віно» високопоставлені кандидати на печерників.

Провід в організації манастирів мав заєдно Київ, але вони пов­ставали й по інших містах Чернигівщини, Переяславщини, Волині й Галичини. Крім цього організувалися українські манастирі й поза ме­жами України, як на Атосі, в Царгороді та Єрусалимі. З галиць­ких манастирів княжої доби, слід згадати св. Івана в Галичі, а там у Синевідську, спаський манастир над Ратою, полонинський і мабуть онуфріївський у Лаврові.

Родина і становище жінки

Підвалиною суспільної організації в княжій Україні була родина; під впливом христіянства відійшла вона доволі далеко від форм старо­го, родового устрою, хоча дещо з нього таки залишилося. Приміром, від спадщини по батькові були виключені доньки, що мали тільки право на віно. Виїмок творили дочки бояр. За вбивство жінки, хочби вона була винувата, ішов чоловік перед суд — знак, що чоловік і батько перестав уже бути необмеженим паном дому. Віно жінки й майно чоловіка уважалося, як непорушна власність кожного з подругів. Коли чоловік украв що в жінки, відповідав перед митрополичим судом і платив три гривни кари. Були теж заборонені і карані родинні образи та бійки. Вплив церкви на староукраїнську родину позначив себе особливо в ділянці заключування й розвязування цодруж. Не вільно було дружи­тися близьким своякам, женитися втретє й жити без вінчання. Так зз. «Устав Ярослава» признає важним тільки три причини до розводу: коли жінка затаїть замисл чоловіка проти князя, коли вона затаїть ворожий замисл проти чоловіка або сама спробує навести на нього душерубців чи злодіїв, сама обікраде чоловіка або церкву;' коли жінці докажуть невірність, або ходження на нічні гулянки без волі чоловіка. Очевидно, старе звичаєве подружнє право не скрізь уступало перед приписами церковних вінчань. Як не боролася церква з тими пережитками, скількість «диких подруж» і нешлюбних дітий, була в нас заєдно велика. Особливо поширені були полові зв’язки «господ» з «рабинями-наложницями» й церква не мала виглядів на перемогу в боротьбі з тим загальним явищем. Руська Правда з XII ст. встановляє тільки, що по смерти пана, мають бути пущені на волю,— його рабиня-наложниця й діти, що вона їх мала з паном. Характеристичне, що церковні шлюби вважав народ дуже довго «панським», тобто княжим і боярським привілеєм. Сам народ дружився по старому звичаю. Те, що церква вважала «диким» подружжям, конкубінатом, народ вважав за законне і морально самозрозуміле. Куди рідшими від нецерковних вінчань бували в нас випадки многоженства; ще рідшими подружньої невзірности, Подружнє життя громадянства княжої України, хоч і не все підхопило до канонічних приписів церковного права, було назагал чисте, звязане старими звичаями й випливаючою 3і них мораль­ністю. В противенстві до інших народів, де жінку вважали, коли вже не рабинею, то неповноправною, на. Україні займала жінка рівнорядне, а деколи й упривілейоване становище. Входючи в подружні зв’язки, вона не перестає бути власницею внесеного віна, розпоряжає ним за життя й по своїй волі -завіщає на випадок смерти. Повдовівши, українська жінка заступала місце чоловіка, як господаря і голови дому, Ольга правила по смерти Ігоря не тільки його, господарством але й державою.

При рівнорядній участи в спільному господарстві з чоловіком, мала українська жінка необмежену свободу появлятися в товаристві чолові­ка, на публичних забавах і бенкетах, чого не було в наших сусідів. Українське подружжя і його мораль, основувалися на взаємній любові й зрозумінню; ніколи на примусі й на букві закону. Зразком такого подружнього кохання може нам послужити незрівняна сцена плачу Ярославни за чоловіком у Слові о полку Ігоревому. Там не плаче, за чоловіком жінка-рабиня, але його „щира товаришка й досмертна приятелька. Про те, що українські жінки нерідко зловживали своїм становищем у родині й коверзували чоловіками, свідчить те місце в «Поучению» Мономаха, де він каже жінку любити, але не до­пускати її до влади над собою.

Українські княгині та боярині зправила встрявали в церковні, політичні й громадські справи своїх чоловіків. Трагедією нешлюбної жінки Ярослава Осьмомисла Настасі, не. була «неморальність» її звязку з князем, але її своєрідна, фамілійна політика.

Уперта й послідовна діяльність вдови, по Романі Мстиславичу, привернула її синам батьківщину й поклала підвалини під обновлену й скріплену Галицько-Волинську Державу. Жінка Володимира Васильковича, заступає його підчас недуги й сама проговорює з послами й чужоземними князями.

Колаж пошукаємо за приміром погубного впливу українських жінок на чоловіків, то вистарчить нам пригадати епізод з походу мадя­рів на Галичину в 1232 р. Сильно укріплений і забезпечений зало­гою Ярослав, піддався мадярам тільки тому, що теща команданта замку Давида Вишатича, прихильниця мадярофіла Судислава, вмовила в свого зятя, що він не опреться угорській силі...

Батьки і діти

Дітий не слід було дружити силоміць. У випадках трагічних на­слідків силуваних подруж, батьки відповідали перед митрополичим судом. Виїмок творили княжі родини, де на подружні зв’язки мала вплив політика й тому нерідко одружувано дітий недорослими, по волі батьків. Дочки переставали бути залежними від батьків з хви­лею, коли виходили замуж;' беручи віно, вони тим самим тратили права до спадщини по батьках. Сини унезалежнювалися від батьків з хвилею розділу батьківського майна. Коли батько вмірав без завіщання, сини ділилися його майном нарівні. Сам батьків двір припадав усе наймолодшому "синові.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-11-05; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 461 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Либо вы управляете вашим днем, либо день управляет вами. © Джим Рон
==> читать все изречения...

1232 - | 1084 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.008 с.