Реалізація принципів правової держави у сфері виконавчої влади

Права, свободи громадян та закон як чинники обмеження ви­конавчої влади. Важливий для правової держави теоретичний висно­вок щодо обмеження правами та свободами громадян державної влади (який базується на уявленнях про суверенітет народу, договірний ха­рактер відносин між владою і громадянином, на уявленнях про держа­вну владу як владу, делеговану самим народом) має особливе значення для виконавчої влади. Досвід функціонування державного механізму свідчить, що найбільша питома вага правопорушуючого масиву норма­тивно-правових актів зосереджена у сфері виконавчої влади. Оскільки переважно через канали виконавчої влади відбувається реалізація прав і свобод громадян, на цю сферу припадає найбільша кількість фактич­них порушень прав і свобод громадян. Це не випадково.

Виконавча влада для виконання своїх функцій наділена великими повноваженнями, що поширюються на всі сфери суспільного життя. Ось чому принцип обмеження виконавчої влади правами й свободами громадян не повинен бути лише гаслом. Для того, щоб держава була по-справжньому правовою, він повинен неухильно дотримуватись в реальній практиці.

Іншим фактором обмеження влади має бути закон. Виконавча влада, з огляду на правовий характер держави, який вимагає поділу влади і визнає право на прийняття законів виключно за законодавчою владою, зобов'язана дотримуватись закону і, таким чином, обмежена законом.

Принцип верховенства закону означає, що органи виконавчої вла­ди зобов'язуються діяти на основі та на виконання Конституції і зако­нів України, тобто закон має переважну силу над рішеннями виконав­чої влади. У зазначеному принципі проявляється не лише демократичне управління державою (яке полягає у тому, що найбільш важливі рішення приймаються законодавцем, парламентом як предста­вницьким органом), а й правовий характер держави, який вимагає по­ділу влади на законодавчу і виконавчу, що є важливою гарантією до­тримання прав і свобод людини та недопущення узурпації влади.

Дії і рішення органів виконавчої влади обумовлені законом, тобто вони мають законну основу. Навіть всі дискреційні повноваження ви­конавчої влади (можливість приймати рішення на вільний розсуд) ма­ють грунтуватись на законі.

Конституційною основою принципу зв'язаності (обмеження) дій і рішень виконавчої влади законом є ст. 19 Конституції України, згідно з якою органи виконавчої влади, її посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ми не будемо аналізувати стан дотримання законів чи прав і сво­бод людини з боку органів виконавчої влади. Зосередимося на найваж-

ливіших, з нашої точки зору, проблемах нормативно-правового регу­лювання у сфері виконавчої влади.

Дотримання конституційної вимоги щодо регулювання прав і осно­вних свобод громадян виключно законом, збільшення питомої ваги зако­нів у системі нормативно-правових актів. Слід насамперед зазначити, що існує сфера регулювання виключно законом (ст. 92 Конституції України). Та законодавець може приймати закони і з інших питань, не зазначених у цій статті. Виконавча влада діє на основі закону, але це не означає, що законом мають регулюватись всі відносини. Загальним правилом, очевидно, має бути регулювання законом найважливіших для суспільства, особи і громадянина питань.

У західній літературі застосовується поняття «змінна клаузула» (змінюване застереження): чим важливіше питання для суспільства і громадянина, тим жорсткіші вимоги висуваються до законодавчої вла­ди. Тобто чим невигіднішими будуть наслідки для суспільства і грома­дянина, тим точніше має бути сформульована норма законодавчою владою. Регулювання суспільних відносин на основі цього принципу — прерогатива виключно парламенту.

Поза межами компетенції парламенту, визначеної зазначеними чинниками, відкривається поле для підзаконного регулювання іншими органами влади, в тому числі органами виконавчої влади.

Органи виконавчої влади діють на основі як чинних законів, так і власної компетенції, яка також визначена законом, оскільки органи виконавчої влади не можуть діяти на основі свого власного права. Нормативно-правові акти органів виконавчої влади, таким чином, ста­ють, з одного боку, актами конкретизації норм законів, а з іншого — первинними актами, Прийнятими на основі власної компетенції. Однак і в останньому випадку межі, зміст і масштаби нормотворчих повнова­жень органу виконавчрї влади визначаються законом.

Сучасний стан нормативно-правового регулювання суспільних відносин свідчить про збільшення питомої ваги законів, але співвідно­шення між кількістю законів і підзаконних актів ще далеке від опти­мального. Багато важливих для суспільства питань регулюється підза-конними актами. Велика кількість потрібних законів взагалі відсутня, а у багатьох з них не досягнута необхідна глибина регулювання суспіль­них відносин, що тягне за собою заповнення наявних прогалин відом­чими нормативними актами..

Незважаючи на вимогу Конституції про те, що права й свободи громадян регулюються виключно законом, чимало житлових, сімейних, трудових, пенсійних прав, прав у сфері свободи слова та підприємни­цької діяльності, інших прав і свобод громадян на сьогодні визнача­ються підзаконними актами. Так, одне з найважливіших питань у сфе­рі реалізації права на житло — правила обліку громадян, які потребу­ють поліпшення житлових умов, до цього часу регулюється постано­вою Уряду від 11 грудня 1984 р.¹ В цій сфері діє ряд інших постанов Кабінету Міністрів України.

¹ Див.: Збірник постанов Уряду УРСР. - 1984. - № 12. - Ст. 8.

У сфері трудового права ситуація аналогічна. Величезна кількість трудових прав, зокрема, прийняття на роботу, трудовий стаж, розслі­дування нещасних випадків регулюються постановами Кабінету Мініс­трів. Ними визначається порядок проходження різноманітних видів служби, надання відпусток, питання зайнятості. Чимало підзаконних актів діє в сфері одного з ключових прав громадян — права на відшко­дування шкоди, завданої працівнику на виробництві. Зокрема, Правила відшкодування власником підприємства, установи, організації або упов­новаженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкоджен­ням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, теж затверджені постановою Кабінету Міністрів України. Цей перелік мо­жна продовжувати.

Слід зазначити, що права і свободи громадян часто-густо регулю­ються не тільки постановами Кабінету Міністрів України, а й актами міністерств і відомств. Так, Положення про порядок забезпечення жи­тловою площею в Національній гвардії України затверджене наказом командувача Національної гвардії¹. Чимало відомчих актів такого роду діяли до прийняття нової Конституції і тому мають бути переглянуті з врахуванням принципу регулювання окремих питань виключно зако­ном, в тому числі прав і свобод громадян.

Регулювання законом конституційних прав і основних свобод громадян має доводитись до такого рівня конкретизації, щоб не тільки забезпечити реальне функціонування правовідносин на основі закону, а й не залишити місця для підзаконного, а тим більше відомчого, норма­тивного регулювання. За відомчим регулюванням у цьому відношенні має залишитись реалізація законодавства, прийняття актів застосуван­ня закону.

Проблеми підзаконного регулювання існують не лише у сфері ре­гулювання прав і свобод громадян. Потрібно в цілому змінити співвід­ношення обсягів регулювання законом і підзаконними актами. Закон не став поки що актом переважного регулювання тих чи інших прав і свобод громадян. Його норми, за традицією, ще досить часто залишаю­ться надзвичайно абстрактними, нормами-принципами. Як і раніше, у конкретизуючих актах міститься значно більше норм, ніж у законах, і саме вони, як правило, регулюють відносини. Іншими словами, відомче нормативне регулювання має значно більше поширення ніж законо­давче.

На сьогодні до зміни такої ситуації психологічно, організаційно і юридично не готова не тільки виконавча, а й законодавча влада. Адже для прийняття законів з високим рівнем конкретизації потрібна якісна зміна всієї законопідготовчої роботи, побудована на новій теоретичній концепції закону. Такий закон має передбачати необхідний інструмен­тарій для його безпосереднього застосування і не потребувати конкре­тизуючих інструкцій і директив. Саме в цьому напрямі, до речі, мож­ливе якісне спрощення законодавства і посилення його реалістичності. Мова йде про те, що до сьогодні більшість законів не є життєздатними

Офіційний вісник України. - 1998. - № 23. - Ст. 85S.

не стільки через хибні політичні рішення, скільки через ускладненість, суперечливість, алогізм юридичних конструкцій їх реалізації (дуже часто доведених до абсурду), надмірну абстрактність.

Іншою умовою реалізації правових принципів у сфері виконавчої влади є реформування (уточнення юридичної природи) адміністратив­но-правових відносин. Тривалий час вони ототожнювались з відносина­ми, пов'язаними з адміністративною відповідальністю, тобто накладен­ням на громадянина різноманітних стягнень за адміністративні правопорушення. Такий підхід призвів до необгрунтованого прини­ження значення і відповідної регламентації управлінських відносин. Адже вважалось, що адміністративне право регулює не адміністративні відносини, а відносини, пов'язані з накладенням адміністративних стягнень.

Однак адміністративне право - це галузь публічного права,
пов'язана з функціонуванням публічної влади, державного управління.
Регулювання державного управління є серцевиною розуміння адмініс­
тративного права. При такому підході адміністративне право стає ре­
гулятором управлінської (адміністративної) діяльності, відповідним
чином регулює адміністративні процедури, порядок здійснення управ­
лінської діяльності по виробленню і прийняттю управлінських рішень
(актів), їх виконанню та контролю за їх виконанням. Такий підхід по­
требує, по-перше, вирішення питання про реформування великого ма­
сиву актів, що ототожнюються сьогодні з адміністративним правом,
оскільки встановлюють адміністративну відповідальність громадян.
Існуючі в цій сфері акти є складовими Кодексу про адміністративні
правопорушення, а також існують як самостійні галузеві нормативно-
правові акти. _ч /

Реформа зазначеного масиву законодавства має бути здійснена у напрямі скасування необгрунтованих видів адміністративної відпові­дальності, спрощення процедури притягнення до такої відповідальнос­ті, уточнення термінології.

Новий зміст адміністративно-правових відносин сприятиме онов-. ленню як інструментарію, так і нормативно-правової бази цих відно­син.

Умовою реалізації принципів обмеження виконавчої влади є участь громадян у прийнятті рішень цими органами. Здійснення влад­них повноважень, у тому числі-шляхом прийняття рішень органами виконавчої влади, має специфічні форми. Це професійна діяльність, здебільшого на засадах суворої ієрархії, яка супроводжується персо­нальною відповідальністю за вироблення рішень та їх реалізацію. Од­нак це не означає відсторонення громадян від участі у виробленні рі­шень. Ширше має використовуватись практика оприлюднення і публічного обговорення за участю представників відповідних органів влади важливих урядових рішень, рішень міністерств і відомств. Особ­ливо важливе значення фактор співучасті у виробленні рішень має на місцевому рівні, де вирішуються найзлободенніші проблеми життя лю­дей, і відкритість виконавчої влади та готовність враховувати інтереси та позицію людей є прямим доказом демократичності влади.

 

Одним з каналів реалізації участі громадян у виробленні та при­йнятті рішень органами виконавчої влади є звернення і пропозиції громадян, право на які надається Законом України «Про звернення громадян». У цьому відношенні має бути суттєво вдосконалена не ли­ше існуюча практика роботи зі зверненнями і пропозиціями громадян, які повинні слугувати не для виправдання того чи іншого рішення, а реально враховуватися в адміністративних рішеннях, бути засобом їх апробації.

Необхідно подолати традицію відчуження від громадської думки, яка має глибоке коріння в нашій дійсності і бере початок у домінуван­ні держави над особою. Хорошим показником зміни такого відношення може слугувати хоча б незначне розширення практики проведення ре­ферендумів з важливих як місцевих, так і державних питань. Цей ін­ститут показав свої могутні потенції на етапі визначення долі україн­ської незалежності 1 грудня 1991 р.

Велике значення для реалізації принципів обмеження виконавчої влади має контроль громадськості за виконанням адміністративних рішень. Цей контроль має здійснюватись не лише у формі оскарження рішень окремими громадянами з метою захисту їхніх особистих прав і свобод, як це передбачено чинним законодавством (ст. 4 Закону України «Про звернення громадян»). Слід було б подумати над запро­вадженням у законодавство такої юридичної процедури, як громадсь­кий запит, який мав би виконуватись у визначених процедурних рам­ках і гарантувати громадянам отримання належної інформації про рішення органів виконавчої влади, їх дії тощо. Адже не секрет, що приховування інформації та відмова від співпраці з громадянами стали дуже поширеними.

Доцільно надати громадянам можливість оскарження адміністра­тивних рішень, які стосуються не тільки конкретних прав і свобод громадян, а й загальних громадських інтересів, що певним чином мо­жуть ущемлювати права й свободи конкретного громадянина.

Контроль за рішеннями адміністративних органів повинен пере­дбачати підвищення рівня гласності при їх прийнятті, їх належне дове­дення до відома населення. Дуже часто громадяни дізнаються про прийняті важливі адміністративні рішення, які стосуються їх інтересів, лише на етапі їх впровадження і тому висловити свою позицію не ма­ють можливості. Практично не використовується така форма, як гро­мадські звітування посадових осіб щодо їх діяльності та рішень, що ними приймаються.

Впровадження досконалих і ефективних процедур реалізації прав громадян та вирішення адміністративно-правових спорів є одним з по­казників дотримання прав і свобод громадян, правової держави. Не випадково найдрібніші дії та акти виконавчої влади стають предметом значної уваги у законодавстві багатьох країн. Так, Кодекс адміністра­тивного провадження Польщі від 14 червня 1960 р.¹ надзвичайно скру­пульозно регулює таке болюче питання, як отримання довідок. Поря-

док видачі довідок в цьому Кодексі викладено з точки зору гарантій для громадянина від необгрунтованого зволікання. Він забороняє ви­магати довідки для підтвердження фактів або юридичного стану, які відомі органові за родом його діяльності або які орган може встанови­ти на підставі тих записів, реєстрів чи інших даних, які він має, або на підставі офіційних документів, наданих заінтересованою особою для ознайомлення (паспорт, реєстраційні посвідчення тощо). Цей Кодекс передбачає навіть можливість оскарження відмови у видачі довідки (ст. 29). В Угорщині на орган, який допустив порушення в громадсь­ких адміністративних справах, вищий орган може накласти грошовий штраф у розмірі до тридцяти тисяч форинтів і розпочати дисциплінар­ний процес проти зазначеного органу¹.

З огляду на велику кількість відомчих актів, зокрема підзаконних, які приймаються в останні роки, і на формування офіційного ставлен­ня до підзаконного регулювання як фактора позитивного упорядку­вання і контролю, вірогідність запровадження зазначених спрощених процедур в системі адміністративно-правових відносин є досить проб­лематичною. Тому проблема не може бути вирішена виключно шляхом відмови від підзаконного нормативно-правового регулювання, як це інколи пропонується. Лише частково ця проблема може бути вирішена шляхом позбавлення права окремих відомств приймати нормативио-правові акти, а також послідовної реалізації конституційного принципу щодо громадян: «дозволено все, що не заборонено законом», запрова­дження ефективних процедур оскарження рішень адміністративних органів. Останній аспект, на який покладається багато надій, в умовах загальної забюрократизованості чиновницького апарату і судів не ма­тиме великого ефекту, якщо не буде переглянутий загальний підхід до підзаконного правового регулювання та адміністративних процедур.

На сучасному етапі передбачається можливість адміністративного оскарження рішень, дій і бездіяльності органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, об'єднань громадян, засобів масової інформації, їх посадових осіб як у позасудовому, так і в судовому порядку.

Вище ми вже розглядали правові засади функціонування цього правового інституту як ознаки правової держави. У даному випадку проаналізуємо цей інститут з точки зору ефективності відповідного законодавства. Правовою основою для його функціонування є Закон України «Про звернення громадян» та норми глави 31-А Цивільного процесуального кодексу України. З точки зору ефективності цих норм і процедур, їх ефективність є недостатньою. Слід, насамперед, вказати на загальні недоліки законодавства у цій сфері. Вони полягають у то­му, що у законодавстві не має досконалих процедур оскарження адмі­ністративних рішень і дій.

Адміністративні відносини розглядаються через призму адмініст­ративних правопорушень громадянином чи особою та накладення стя­гнень, а не в контексті функціонування адміністрації та оскарження її

 

¹ Див.; Dziennik Ustaw. - 1960. - N. ЗО. - Poz. 168.

¹ Див.: Magyar Kdzldny. - 1991, - S. 2860.

 

рішень, тобто адміністративне право має суто каральне спрямування і не розвивається як галузь законодавства, покликаного регулювати управлінські відносини (саме в такому вигляді функціонує адміністра­тивне право на Заході). Оскарження рішень і дій в адміністративній сфері розвивається в межах інституту звернень громадян і особливого провадження — у цивільному процесі. Це не може не позначитись на сприйнятті зазначених інститутів.

Інститут звернень громадян, який функціонує на основі ст. 40 Конституції України, Закону «Про звернення громадян», продовжує радянську традицію, тобто розглядає звернення переважно як інстру­мент участі громадян в управлінні державою, а не інструмент захисту їх прав і свобод. Цей закон не передбачає чіткої системи предметної компетенції, у зв'язку з чим немає можливості чітко визначити відпо­відального за розгляд конкретної справи. Отже чиновник на власний розсуд може розглянути заяву, відмовитись від її розгляду або переда­ти до іншої інстанції.

Контроль за адміністративними рішеннями у позасудовому поряд­ку на сьогодні позбавлений чітких процесуальних засад. У взаємовід­носинах адміністративного органу і громадянина існує процесуальна нерівноправність сторін, яка зводить їх до відносин між адміністрато­ром і прохачем. Особа не має гарантованих можливостей доступу до інформації, пов'язаної з реалізацією її прав (в тому числі можливості отримувати копії службових документів). Відсутні процедури гласного розгляду спору, не врегульовані процедурні права особи на обов'язковий розгляд справи за її участю, не врегульоване питання представництва за дорученням особи в адміністративному органі, стро­ки розгляду справ в адміністративних органах досить тривалі. Чинов­ники практично не несуть відповідальності за порушення у сфері розг­ляду звернень громадян. Досвід функціонування інституту звернень громадян свідчить про те, що притягнення посадових осіб до відпові­дальності за зволікання, необгрунтовану відмову, байдужість і навіть хамство у захисті прав і свобод громадян є надзвичайною рідкістю. В останні роки у сфері надання громадянам послуг спостерігається різке зниження рівня етичного і професійного спілкування представників органів виконавчої влади з громадянами.

В Указі Президента України «Про заходи щодо забезпечення прав громадян на звернення» від 19 березня 1997 р. констатується зростан­ня кількості звернень громадян до Президента України, центральних і місцевих органів виконавчої влади зі скаргами на відсутність належно­го реагування на них з боку посадових осіб. Причому «значна частина цих звернень своєчасно не розглядається або взагалі залишається без розгляду, окремі посадові особи формально і бездушно ставляться до вирішення життєво важливих питань громадян, у т. ч. і найменш соці­ально захищених, що викликає їх справедливе обурення, недовіру до органів влади, компрометує ці органи...»¹.

З метою усунення зазначених недоліків, суттєвого поліпшення розгляду заяв і скарг громадян доцільно прийняти законодавчий акт про адміністративну процедуру, який би регулював питання прийняття рішень органами виконавчої влади по зверненнях і скаргах громадян. Така ідея міститься у Концепції адміністративної реформи, розробле­ної під головуванням екс-президента Л. Кравчука і покладеної в осно­ву проведення адміністративної реформи, згідно Указу Президента України від 22 липня 1998 р. «Про заходи щодо запровадження Кон­цепції адміністративної реформи в Україні»¹. За умови належного опрацювання цього акта пропонується включити його до адміністрати­вно-процедурної частини узагальнюючого Адміністративного кодексу України.

Концепцією передбачено також прийняття закону України про управлінські послуги громадянам. В цьому законі можна було б не тільки регламентувати основні повноваження органів виконавчої влади і місцевого самоврядування щодо надання послуг громадянам при реа­лізації їх конституційних та інших прав і свобод, а й надати гарантії захисту прав і свобод громадян в органах державної влади при наданні управлінських послуг (через встановлення юридичної відповідальності посадових осіб, вирішення організаційних питань надання таких по­слуг тощо).

Запровадження адміністративної юстиції в Україні також є важ­ливою умовою реалізації принципів обмеження виконавчої влади. Юстиція, в тому числі адміністративна, традиційно сприймається гро­мадянами як каральна система. Для цього є чимало підстав. Адмініст­ративна юстиція в нинішньому вигляді — це провадження у судах справ щодо вчинених окремими громадянами правопорушень. Вона поки що не є судовим механізмом захисту прав і свобод громадян від незаконного втручання з боку адміністративних органів та відновлення порушених прав. Предметом адміністративної юстиції, сформованої на нових засадах, ма^ть/бтатХрішення органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх дії або бездіяльність, які порушують пра­ва і свободи людини і громадянина. Системою органів адміністратив­ної юстиції має стати мережа адміністративних судів. Питання про їх запровадження в Україні давно обговорюється юридичною громадськіс­тю. В процесі підготовки до проведення адміністративної реформи по­треба створення адміністративної юстиції набула офіційного звучання. Поетапне формування адміністративних судів, як форми контролю за виконавчою владою, та підготовка Адміністративно-процесуального кодексу були передбачені Концепцією адміністративної реформи.

Запровадження адміністративної юстиції потребує не лише карди­нальної зміни поглядів на сутність адміністративно-правових відносин, а й виконання великого обсягу законодавчих робіт.

Досвід нормотворчої діяльності органів виконавчої влади свідчить, що найбільша питома вага порушень прав і свобод людини і громадя­нина припадає на етап прийняття нормативних актів органами вико-

 

¹ Голос України. - 1997. - 25 березня.

Урядовий кур'єр. - 1998. - 25 липня.

 

навчої влади (урядом, міністерствами, відомствами). Це зумовлює не­обхідність жорсткого унормування, насамперед законом, процедури підготовки, прийняття і вступу в силу підзаконних нормативно-правових актів.

Особливістю нормативно-правової регламентації порядку підго­товки, прийняття і введення в дію підзаконних актів є те, що законом мають регулюватись найважливіші питання з тим, щоб на його основі кожним нормотворчим органом були прийняті акти, які регулювали б особливості нормотворчості цим органом.

У формі закону мають регулюватися такі питання, як види (класифікація) актів органів виконавчої влади, їх юридична сила (ієрархія актів), технічні вимоги до підготовки проектів (внутрішнє узгодження, порядок використання відсилок, структура, рубрикація та нумерація), мовні та термінологічні стандарти, стиль, порядок здій­снення нормотворчого процесу (принципи нормотворчого процесу, стадії і етапи, суб'єкти, основи планування та розробки проектів, поря­док внесення проектів, порядок розгляду та обговорення проектів, нау­ково-правова експертиза), прийняття нормативного акта, введення його в дію, реєстрація.

На основі закону кожним иормотворчим органом може бути прий­нятий підзаконний акт, що регулював би питання нормотворчої проце­дури, які властиві лише цьому органу і мають так звану місцеву прив'язку. Практика, до речі, йде таким шляхом.

Сьогодні порядок підготовки і розгляду проектів указів і розпо­ряджень Президента України регулюється Положенням про порядок підготовки і внесення проектів указів і розпоряджень Президента Украї­ни, затвердженим Указом Президента України від 20 серпня 1993 р.¹, постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України — Положенням про підготовку проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів від 8 липня 1993 р.² Міністерство юстиції України у 1993 р. розробило Рекоменда­ції з питань підготовки, подання на державну реєстрацію, юридичного обліку та зберігання нормативних актів міністерств, інших органів державної виконавчої влади, органів господарського управління і кон­тролю, які були схвалені постановою № 13 колегії юстиції України від 17 червня 1993 р. Ці рекомендації мають обов'язковий для інших мініс­терств і органів характер і застосовуються, зокрема, при підготовці нормативних актів, які: видаються на виконання рішень органів зако­нодавчої і виконавчої влади, за їх дорученням або випливають з ком­петенції, встановленої положенням (статутом) про відповідний орган; регулюють відносини підприємств та організацій в системі міністерст-

ва чи органу, який видає акт; видаються разом або за узгодженням з іншими міністерствами чи органами. Зазначені Рекомендації досить докладно регулюють питання організації роботи над проектом (питання роботи комісій та робочих груп, що створюються для роботи над проектом, залучення фахівців), порядку складання проекту, його видання та підготовки до подання на державну реєстрацію, обліку та зберігання нормативних актів, порядку ведення контрольних примір­ників збірників нормативних актів тощо.

У системі питань, пов'язаних з нормативно-правовою регламента­цією порядку прийняття підзаконних актів, вагоме місце з точки зору дотримання прав і свобод громадян займають питання їх правової екс­пертизи, опублікування, реєстрації.

Експертиза урядових і відомчих актів має бути спрямована на встановлення відповідності чи невідповідності їх Конституції та зако­нам України, оптимізацію їх змісту.

Системної офіційної експертизи проектів урядових нормативних актів до останнього часу не було. За окремими дорученнями таку екс­пертизу здійснювало Міністерство юстиції України¹. Що стосується експертизи актів міністерств і відомств, то вона була запроваджена Указом Президента України від 3 жовтня 1992 р. «Про державну реєс­трацію нормативних актів міністерств та інших органів державної ви­конавчої влади»² і поєднувалась з реєстрацією нормативно-правових актів міністерств і відомств. Зазначимо, що лише у 1996 р. було зареє­стровано 799 таких актів (у 1995 р. — 290)³.

Згідно з Положенням про Міністерство юстиції України, за­твердженим Указом Президента України від ЗО грудня 1997 р.⁴, зазна­чене Міністерство здійснює експертизу (готує висновки) щодо відповід­ності Конституції і законам України, вимогам нормопроектної техніки проектів законів, інших актів законодавства, які подаються на розгляд Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України; нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим.

Очевидно, що здійснення офіційної обов'язкової експертизи Міні­стерством юстиції є виправданим і вона має здійснюватись і надалі. Однак необхідно запровадити на постійній основі також наукову екс­пертизу найбільш важливих, відомчих та урядових законопроектів. Та­ка експертиза має здійснюватись відповідно до законодавства України, яке регулює питання наукової та науково-технічної експертизи в час­тині статусу, повноважень та відповідальності експертів, статусу їх експертних висновків, а також гарантій об'єктивності експертизи та

 

¹ Це Положення діє на сьогодні в редакції від 10 вересня 1994 p., затвердженій
Указом Президента від 10 вересня 1994 р. (див.: Збірник указів Президента України. -
К.₍ 1994. - Вип. 3. - С 189-193.

² Зібрання постанов Уряду України. - 1993. - № 12. - Ст. 254 (з наступними змі­
нами і доповненнями, внесеними постановами Кабінету Міністрів від 16 лютого 1998 р.
і 4 червня 1998 р. (див.: Офіційний вісник України. - 1998. - № 7. - Ст. 244; № 22. -
Ст. 812).

¹ «Біла книга» (Інформаційний звіт Міністерства про діяльність у 1996 році).
«Зелена книга» (Офіційна доповідь Міністерства, що містить пропозиції стосовно перс­
пектив розвитку в 1997 році). - К., 1997. - С. 62.

² Збірник указів Президента України. - К., 1992. - Вип. 4. - С 5-6.

³ «Біла книга» (Інформаційний звіт Міністерства про діяльність у 1996 році).
«Зелена книга» (Офіційна доповідь Міністерства, що містить пропозиції стосовно перс­
пектив розвитку в 1997 році). - С. 62.

⁴ Збірник указів Президента України. - К., 1997. - Вип. 4. - С. 295-304.

 

реалізації її висновків. Експертиза дозволила б розв'язати проблему об'єктивного аналізу і оцінки урядових і відомчих проектів на основі сучасного рівня наукових знань, використання зарубіжного досвіду.

Контакти Уряду і Міністерства юстиції України з наутовими та експертними установами Європи останнім часом значно розширились, однак проблема ще остаточно не знята. Тому науково-експертне забез­печення урядової і відомчої нормотворчості, як вагомого фактора ре­формування масиву підзаконних нормативно-правових актів і навіть всієї адміністративно-правової реформи, яка здійснюється на основі нової Конституції України, на порядку денному залишається.

Порядок опублікування підзаконних нормативно-правових актів та набрання ними чинності регулюється на сьогодні на основі Указу Президента України «Про порядок офіційного оприлюднення норма­тивно-правових актів та набрання ними чинності» від 10 червня 1997 р. з наступними змінами від 4 грудня 1997 р.¹ Цей Указ визначає поря­док оприлюднення нормативно-правових актів, які приймає Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України.

Слід зазначити, що згаданий Указ порушує Конституцію України. Згідно з п. 12 частини 1 ст, 92 Конституції України організація і ді­яльність органів виконавчої влади визначається виключно законом. Отже, опублікування і введення в дію нормативно-правових актів ор­ганів виконавчої влади має регулюватись законом. Крім того, цей Указ порушує ст. 57 Конституції України, в якій зазначається: закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права та обов'язки гро­мадян, мають бути доведені до відома населен і тя у порядку, встановле­ному законом.

Пунктом 5 зазначеного Указу встановлено (як загальне правило), що нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не передбачений цими актами. На наш погляд, слід бу­ло б запровадити загальну практику введення в дію актів у будь-якому випадку не раніше моменту оприлюднення (опублікування). Адже між введенням багатьох актів в дію, моментом прийняття і доведенням їх до відома тих, кого вони стосуються, може пройти певний час, що мо­же призвести до порушення прав та інтересів багатьох суб'єктів під­приємницької діяльності. Тому загальний порядок введення в дію актів Верховної Ради України і Президента України, який полягає у тому, що ці акти набирають чинності через десять днів після дня їх офіцій­ного оприлюднення, якщо інше не передбачено самими актами, але не раніше дня їх опублікування, мав би бути поширений і на акти Кабі­нету Міністрів України.

Є недоліки і в питанні оприлюднення та набрання чинності актів Кабінету Міністрів, які стосуються прав і свобод громадян. Указ пе­редбачає, що такі акти Кабінету Міністрів набирають чинності не ра-

¹ Збірник указів Президента України. - К., 1997. - Вил. 2. - С 166-168; Вип. 4. -С 225,

ніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Це по­ложення суперечить принципу регулювання прав і основних свобод громадян виключно законом. Адже за логікою пункту 1 ст. 92 Консти­туції Кабінет Міністрів не має права приймати такі акти.

Порядок оприлюднення нормативно-правових актів міністерств і відомств і набрання ними чинності на сьогодні законом не врегульова­ний. Згідно з п. 4.4 наказу Міністерства юстиції № 74/5 від 26 листо­пада 1997 р. «Про затвердження Порядку проведення державної реєст­рації відомчих нормативних актів та включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів у Міністерстві юстиції Украї­ни», який був прийнятий на основі Указу Президента України «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади»¹ та постанови Кабінету Міністрів Украї­ни від 28 грудня 1992 р. «Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади»², нормативні акти, які занесені до Державного реєс­тру, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку набуття ними чинності. Після реєст­рації вони публікуються згідно з Указом Президента України «Про опублікування актів законодавства України в інформаційному бюлете­ні «Офіційний вісник України»³.

Як свідчить аналіз зазначених підзаконних актів, ними досить по­верхово і не завжди коректно регулюються питання опублікування відомчих актів.

Зважаючи на викладене, потреба в упорядкуванні процедури опу­блікування та набрання чинності такими актами саме за допомогою закону, а не підзаконних актів, є досить гострою. Адже багато з них стосуються прав і свобод громадян; від їх своєчасного доведення до відома тих, кого вони стосуібтьсяк залежить забезпечення прав суб'єктів господарювання, належне функціонування державних установ.

Завершуючи короткий огляд Проблем реалізації принципів право­вої держави у сфері виконавчої влади, хочемо наголосити на тому, що якісні зміни у цьому процесі можливі лише за умови зміни самої ідео­логії здійснення виконавчої влади, виконавчих функцій заради забез­печення прав і свобод особи. Це зумовить розвиток відповідних право­вих механізмів реалізації цих.прав, наповнить форми здійснення виконавчої влади новим змістом. Сподіваємося, що адміністративна реформа, яка здійснюється сьогодні на основі нової Конституції України, сприятиме цьому.

¹ Збірник указів Президента України (жовтень-грудень 1992 року), - К., 1992. -
С. 5-6. Цей Указ діє зі змінами, внесеними Указом Президента від 21 травня 1998 р.
(Офіційний вісник України. - 1998. - № 20. - Ст. 727).

² Зібрання постанов Уряду України. - 1993. - № 1-2, - Ст. 28.

³ Офіційний вісник України. - 1997. - № 1-3. - С. 3.

 

15 — 91308