Зв'язаність держави правами і свободами людини і громадянина - найважливіша ознака правової держави

Визнання принципу зв'язаності держави правами й свободами людини і громадянина на конституційному рівні. Визнання невід­чужуваності та непорушності прав і свобод людини, усвідомлення приналежності їх людині за самою її природою і відображення цього факту суспільною свідомістю створює передумови для дотримання державою, її органами, посадовими та службовими особами прав і сво­бод людини, для зв'язаності їх цими правами і свободами.

Реальним правовим фундаментом, на якому виростає і який жи­вить життєдайними соками правову державу, є представницька демок­ратія як спосіб здійснення влади, коли народ безпосередньо виконує державотворчу функцію, через вільні вибори організує державну вла­ду, надаючи їй вищої легітимності, визначаючи через конституцію, інші установчі акти реальні цінності, на яких будуватиметься держава, і

забезпечуючи тим самим органічну єдність народу і держави, харак­терну для правової держави.

Фундаментальним для розуміння сутності правової зв'язаності держави правами та свободами людини і громадянина є положення частини 1 ст. З Конституції України, згідно з яким «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».

Конституція відтворює сформовану у суспільній свідомості світо­глядну оцінку людського фактора, констатуючи його найвище місце в суспільстві серед усіх соціальних цінностей, а через конституційне за­кріплення надає ідеї людини нормативного характеру.

Ідея людини не набуває виразу виключно нормативної державної ідеології, як це було характерно для періоду дії радянських конститу­цій, а переводиться у площину реальних конституційно-правових від­носин, перетворюється на нормативну базову основу легітимації влади і конституційно-правового обгрунтування обов'язків держави перед людиною. Згідно з частиною 2 ст. З Конституції України права і сво­боди людини, її гарантії «визначають зміст і спрямованість діяльності держави», а держава «відповідає перед людиною за свою діяльність». Ідея гідності людини знаходить своє відображення і в інших статтях Конституції, зокрема, у ст. 21, яка проголошує вільність і рівність лю­дей у гідності та правах, ст. 28, яка визнає за кожною людиною право на повагу до її гідності, ст. 68, за якою кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Ці положення визна­чають захист честі та гідності людини, її прав на рівні суб'єктивних прав.

Співвідношення загальнодержавних і суспільних інтересів з ін­тересами людини. Утвердження на теоретичному і конституційному рівні принципу зв'язаності держави правами і свободами людини й громадянина було пов'язане насамперед з необхідністю переосмислен­ня теорії переважання загальнодержавних, суспільних інтересів най інтересами людини, якою тривалий час користувалась марксистсько-ленінська юридична наука, що давало можливість патерналістського тлумачення прав людини, у тому числі права на власність, дозволяло в ім'я держави грубо нехтувати громадянськими та політичними права­ми, тобто було ідеологічно-правовим обгрунтуванням фактичної без­правності людини.

У конституційному праві СРСР через домінування принципу прі­оритету загальнодержавних і суспільних інтересів над особистими ін­тереси окремої людини були принесені в жертву суспільним і загаль­нодержавним інтересам. Конституція Української РСР за аналогією з Конституцією СРСР у ст. 4 прямо ставила на перше місце суспільний інтерес, проголошувала основним завданням Радянської держави, всіх ЇЇ органів забезпечення охорони інтересів суспільства. Всі права і сво­боди людини й громадянина також розглядались через призму держав­них і суспільних інтересів. При проголошеній загальній цивілізованій нормі щодо використання прав і свобод, яке не повинно було наносити шкоди інтересам суспільства і держави (ст. 37), реалізація таких прав і

 

 

свобод, як свобода творчості (ст. 45), свобода слова, друку, мітингів, демонстрацій (ст. 48), право на об'єднання (ст. 49) прямо обумовлюва­лась інтересами народу, розвитком соціалістичного ладу, цілями кому­ністичного будівництва. Обов'язком кожного було зміцнення соціаліс­тичної власності, боротьба з розкраданням соціалістичної власності, необхідність оберігання інтересів держави та сприяння зміцненню її могутності та авторитету (ст. 59, 60). На цій основі все поточне зако­нодавство було підпорядковане завданню забезпечення загальнодержав­них і суспільних інтересів.

Права і свободи людини й громадянина визнавались і гарантува­лись галузевим законодавством настільки, наскільки не суперечили загальнодержавним і суспільним інтересам. Особливо жорстко контро­лювався економічний інтерес громадян, їх економічні права, оскільки ідеологи держави розуміли, що економічна свобода означатиме і полі­тичну свободу. До рівня Конституції був піднесений контроль за мі­рою споживання, запроваджувалось поняття трудових доходів, визна­чався перелік предметів, які можуть перебувати в особистій власності, а галузевим законодавством визначались навіть норми тримання худо­би та птиці, розміри приватних будинків, погребів тощо.

У західній правовій теорії співвідношення інтересів знаходить свій вираз у теорії пропорційності (на цьому принципі будується конститу­ційне право Німеччини, в Англії він має вираз обгрунтованості), згідно з якою органи влади не можуть накладати на громадян обов'язки, які перевищують встановлені межі необхідності. Це означає також, що іс­нує розумне співвідношення між цілями і засобами їх досягнення, що вибрані розумні засоби, які мають забезпечити досягнення мети, що збитки тих, інтереси кого зачіпаються, повинні бути пропорційними отриманому в публічних інтересах позитивному результату¹. Цей принцип права активно застосовується в ЄС при укладенні договорів.

З теоретично-правової точки зору, нове бачення співвідношення інтересів людини і суспільства, держави і людини може бути вирішене на шляху не протиставлення одних інтересів іншим, оголошення дер­жавних чи особистих інтересів пріоритетними, а встановлення реаль­ного співвідношення інтересів. Це співвідношення охоплюється не спрощеним поняттям переваги суспільного інтересу чи інтересів люди­ни (це є реакцією на тривале домінування державних інтересів), а складним діалектичним поєднанням цих інтересів, яке враховує як пріоритет, так і паритет, баланс, узгодження, гармонізацію інтересів: в одному випадку існує пріоритет суспільних інтересів, в іншому — пріоритет особистих інтересів або поєднання особистих і суспільних інтересів.

На відміну від гіпертрофованого бачення співвідношення суспіль­них інтересів та інтересів людини, нова Конституція України чітко визначає реальне співвідношення інтересів суспільства і людини, а та­кож інтересів держави і людини.

 

Про пріоритет державних¹ і суспільних інтересів можна говорити у сфері, що стосується фундаментальних умов функціонування сус­пільства, як умови вільного і всебічного розвитку особистості, тобто з точки зору захисту інтересів конкретної людини, її прав і свобод. Саме тому на особу покладаються мінімальні необхідні обов'язки перед сус­пільством (ст. 23 Конституції України). Такими громадянськими обов'язками є захист Вітчизни та шанування її державних символів (ст. 65), не заподіювати шкоду природі (ст. 66), сплата податків і збо­рів (ст. 67), не посягати на права і свободи, честь і гідність інших лю­дей (ст. 68).

Принцип надання переваг суспільному і державному інтересу про­стежується у конституційно обмежуваних діях, спрямованих проти державності і суверенітету, національної безпеки, в наданні Конститу­цією можливостей обмеження окремих прав і свобод людини й грома­дянина задля збереження і захисту правосуддя, громадського порядку, охорони здоров'я всього населення. Проте і в цих сферах Конституція прагне до встановлення таких обмежень і вимог, які є мінімально не­обхідними задля ефективного розвитку суспільства і захисту держави, прагне досягти, там де це необхідно, паритету інтересів суспільства і держави, а поза цими межами надає безсумнівну перевагу особистим інтересам, правам і свободам людини. Іншими словами, Конституція дуже обережно закріплює ідею суспільного інтересу, намагаючись до­тримуватися принципу пропорційності.

Принцип пропорційності проявляється не лише у наданні позитив­них прав та встановленні мінімальних загальнозначимих обов'язків, а й у тому, як вирішуються питання суспільного інтересу в конкретних відносинах, коли інтерес людини не співпадає з інтересами суспільства, а також у разі завдання шкоди суспільним інтересам і наступного від­шкодування цієї шкоди. Концепція нової Конституції України зорієн­тована у вирішенні цих питань на досягнення в остаточному підсумку паритету особистих і суспільних інтересів.

Узгодження інтересів людини і суспільства з застосуванням прин­ципу пропорційності можна спостерігати, насамперед, на прикладі від­носин власності — центрального інституту громадянського суспільства. Конституція проголошує загальною нормою право на власність і недо­пустимість протиправного позбавлення права власності, обмежуючи використання власності вимогою не завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, природі та природним яко­стям землі (ст. 13, 41). Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхід­ності, на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попе­реднього і повного відшкодування. Примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. При цьому конфіска­ція майна може бути застосована виключно за рішенням суду у вииад-

 

108

Хартли Т. К. Основы права Европейского сообщества. - М., 1998. - С. 161.

¹Див.: Сиренко В. Ф. Обеспечение приоритета общегосударственных интересов. -К., 1987; Сиренко В. Интересы - власть - управление. - К., 1991.

ках, обсязі та порядку, встановлених законом (ст. 41). Ці положення відображають розуміння справедливого врахування інтересів людини і суспільства в умовах наявності суспільних потреб щодо відчуження власності.

Принцип гармонізації суспільних інтересів з інтересами людини на засадах пропорційності лежить також в основі обмеження права на свободу та особисту недоторканність. Згідно зі ст. 29 Конституції три­мання під вартого може бути застосоване лише у разі нагальної необ­хідності запобігти злочинові чи його припинити. Це стосується й ін­ших особистих, громадянських, майнових та політичних прав, обмеження яких мінімізуються виходячи лише з необхідності забезпе­чення ключових суспільних інтересів (національна безпека, територі­альна цілісність, громадський порядок, потреба запобігання злочинам, захист прав і свобод інших громадян, охорона здоров'я населення тощо).

Принципом пропорційності пронизаний конституційно зафіксова­ний правовий порядок в Україні (ст. 19 Конституції), згідно з яким ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено зако­ном. Тобто в основу правового порядку покладено мінімізовані, з точ­ки зору суспільства, вимоги до поведінки особи. Ця поведінка, прояв людини у суспільстві визначаються лише законом, що є переконливою гарантією від необгрунтованого втручання у діяльність особи.

Нове бачення ролі прав і свобод людини в діяльності держави грунтується на якісно новому баченні суті держави як публічно-правового союзу народу, угоди щодо мети і завдань держави, її при­значення. Проект нової Конституції України в редакції від 27.05.93 і від 26.10.93 містив дуже прогресивні положення про співвідношення громадянського суспільства і держави¹. В ст. 64 цього проекту зазнача­лось, що держава підпорядковується служінню громадянському суспі­льству і спрямовує свою діяльність на забезпечення рівних можливос­тей для всіх. Правове регулювання при цьому мало бути спрямованим на забезпечення інтересів людини. В цьому розділі докладно визнача­лися завдання держави у сфері захисту власності, підприємництва, екологічної безпеки, сім'ї, освіти, науки і культури, свободи інформації тощо. В силу того, що у подальшому автори проекту Конституції від­мовились від розділу про співвідношення громадянського суспільства і держави, оскільки він не повною мірою відповідав предмету конститу­ційного регулювання, був, по суті, намірами держави в соціальній сфе­рі, які не мали необхідних механізмів правового захисту і правового забезпечення, ці положення 6ули^хвтрачені. Разом з тим слід зазначити, що загальна ідеологія саме такого співвідношення держави, суспільства і прав людини була збережена в остаточному тексті Конституції.

Принцип зв'язаності держави правами і свободами людини і гро­мадянина, їх інтересами пронизує всю політико-правову надбудову держави. Він є критерієм для усвідомлення меж втручання держави у суспільне життя, правовою домінантою при визнанні права народу ви­значати конституційний лад в країні, при визначенні завдань держави

Див.: Конституція незалежної України. - С. 210, 280.

у сфері захисту етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності корінних народів і національних меншин, при визначенні обов'язків держави перед людиною і перед суспільством щодо захисту суб'єктів права власнфсті, свободи політичної діяльності, особистої недоторкан­ності, честі та гідності людини, гарантованості усіх інших прав і свобод людини і громадянина.

Зрозуміло, що принцип зв'язаності держави правами і свободами людини й громадянина, їх інтересами не може абсолютизуватись, спрощуватись або розглядатись у відриві від інших принципів. Він передбачає як можливість для особи будь-якими не забороненими за­коном засобами захищати свої права і свободи від порушень і проти­правних посягань, необхідність якомога повного законодавчого врегу­лювання прав і свобод людини з тим, щоб усі важливі сфери прояву людини у суспільстві були врегульовані, так і потребу його розгляду у нерозривному зв'язку з вимогою незавдання шкоди правам інших осіб, необхідністю утримання від неправомірних дій, можливістю обмеження прав і свобод людини у визначених Конституцією межах.

Конституція України, визнаючи зв'язаність держави правами та свободами людини і громадянина, розкриває її конкретний зміст, який знаходить свій вираз у тому, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. У держави ви­никає обов'язок не лише дотримуватись (не порушувати) прав і свобод людини і громадянина, а й утверджувати та забезпечувати їх (частина 2 ст. 3). З нього випливає також спектр конституційних контрольних механізмів захисту прав і свобод людини, запобігання їх порушенням з боку держави. Зв'язаність держави правами і свободами людини й громадянина простежується в кількох напрямах.

Діяльність держави обмежується насамперед змістом так званих позитивних і негативних прав. Ці права зобов'язують органи державної влади до їх дотримання і захисту, виконання дій, які випливають з порядку їх реалізації. Держава прямо зобов'язується виконати ті чи інші дії, створити умови для реалізації права людини і громадянина: прийняти відповідні конкретизуючі закони, захистити ті чи інші права, організаційно, матеріально чи в інший спосіб забезпечити правовий інтерес і правову можливість людини діяти відповідним чином.

Звичайно, проголошення прав і свобод людини і громадянина на рівні Конституції не означає автоматичної реалізації цих прав. Воно створює лише передумови, є першим кроком до реалізації цих прав. Це стосується насамперед проблеми реалізації позитивних прав. Консти­туція України містить розгорнутий перелік таких прав, як право на працю (ст. 43), на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї (ст. 48), право на освіту (ст. 53) та інші. Повнота їх реалізації залежить не від бажання держави, а від рівня соціально-економічного розвитку. Досвід України після прийняття Конституції свідчить про численні порушення прав громадян у соціально-економічній сфері. Частина з них для багатьох громадян перетворилася на гасла (право на достатній життєвий рівень, право на житло, право на соціальний захист тощо), щодо інших прав був суттєво знижений їх

 

рівень (наприклад, право на безплатну медичну допомогу у державних і комунальних закладах).*

Тлумачення позитивних прав лише як намірів держави (окремими вченими, у тому числі й західними, подібні пропозиції висловлювались при підготовці проекту нової Конституції України, причому пропону­валось не лише відокремити позитивні права від економічних свобод, тлумачити їх як наміри, а й пов'язувати їх реалізацію зі станом еконо­міки) здатне в конкретно-історичних умовах дискредитувати соціаль­ний характер держави, проголошений Конституцією України (ст. 1), оскільки рівень соціальних очікувань з боку громадян надзвичайно високий.

Більшість позитивних прав сформульована таким чином, що міс­тить певний набір юридичних засобів реалізації, в тому числі судовий захист. Такі елементи права на працю, як вільне обрання праці, забо­рона використання примусової праці, право на альтернативну (невійськову) службу, захист від незаконного звільнення та деякі інші мають юридичний характер і можуть бути реалізовані у відповідних юридичних формах та за допомогою юридичних важелів. Але найбільш сутнісні, серцевинні елементи позитивних прав не мають таких засобів реалізації. їх реалізація залежить не від застосування юридичних ме­ханізмів і не від суб'єктивних бажань, а від рівня економічного розвит­ку суспільства, наявності відповідних матеріальних благ/Держава не­спроможна сьогодні забезпечити житлом всіх своїх громадян, які цього потребують, здійснити їх належний соціальний захист, як цього вима­гає Конституція, гарантувати продекларовані права на охорону здо­ров'я, безпечне життя і довкілля та інші права. Відповідальність дер­жави набуває у такому випадку не юридичного, а політичного характеру, оскільки лежить у площині отримання владою та її носіями політичної довіри. Так, громадяни не спроможні вирішити питання захисту їх соціально-економічних прав і свобод через звернення до су­ду і відповідні судові рішення, оскільки відсутні економічні умови реа­лізації таких прав. Право на заробітну плату не може бути ефективно захищене судом з огляду на відсутність у підприємств коштів, а право на медичне обслуговування — через відсутність належної кількості ме­дикаментів і медичного обладнання. Громадянам залишається лише висловити свою позицію з приводу соціально-економічної політики держави на наступних виборах або на референдумі.

Реалізація позитивних прав — важливе, але не єдине завдання со­ціальної держави. Механізми реалізації завдань соціальної держави не мають у своїй більшості вичерпного нормативного юридичного виразу і тому не лежать в площині виключно юридичних механізмів реаліза­ції. Вони залежать від багатьох суспільних механізмів (політичних і організаційних, матеріальних і економічних), політичної сфери і сфери особистої свободи, які характеризують сутність держави та суспільства, їх реальний устрій, механізм дії соціальної держави.

Що стосується негативних прав, то вони мають чіткий юридичний характер і відповідні юридичні процедури реалізації. Органи державної влади та її посадові і службові особи несуть юридичну відповідальність

за їх порушення. Зокрема, згідно зі ст. 19 Конституції органи держав­ної влади прямо зобов'язуються діяти на підставі, в межах повнова­жень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Цей загальний конституційний припис конкретизується у багатьох по­ложеннях чинного законодавства, що регулює конкретні правовідноси­ни. Тому негативні права мають значно більший вплив на утримання влади в межах Конституції та закону у порівнянні з позитивними.'

Зв'язаність держави правами і свободами людини й громадянина проявляється й у тому, що Конституція визначає умови обмеження прав і свобод людини й громадянина і держава зобов'язана утримува­тись від їх неконституційного обмеження. Згідно зі ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не мо­жуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У Конституції України використовуються різні способи недопу­щення обмеження прав і свобод людини. Це, насамперед, визнання на конституційному рівні невідчужуваності, непорушності прав і свобод людини (ст. 21 Конституції). Тим самим в основу конституційно-правового регулювання прав і свобод людини покладено принцип їх природного характеру, визнано, що не держава наділяє людину права­ми і свободами (дарує їх), а ці права й свободи належать людині в си­лу И сутності, в силу того факту, що вона людина. Роль держави поля­гає лише у тому, щоб не порушувати цих прав і не дозволяти їх порушувати іншим суб'єктам. Проголошення невідчужуваності та не­порушності прав і свобод людини заперечує їх обмеження самою змі­ною бачення природи людських прав.

Щодо певної частини прав Конституція не допускає будь-яких обмежень. Це є заборонні норми, норми-принципи, зокрема, норми щодо заборони позбавлення громадянства (ст. 25), заборони підданий людини без її вільної згоди медичним, науковим чи іншим дослідам (ст. 28), заборони примушування до вступу в будь-яке об'єднання гро­мадян чи обмеження у правах за належність чи неналежність до полі­тичних партій або громадських організацій (ст. 36) тощо. До норми-принципу, який не допускає будь-яких виключень, належить положен­ня ст. 55 Конституції, згідно з яким усі права і свободи людини та громадянина захищаються судом.

У більшості випадків Конституція України, визначаючи обсяг конкретних прав і свобод людини, встановлює й випадки обмежень зазначених прав. Так, здійснення особою права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань може бути об­межене, згідно зі ст. 34 Конституції, в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобіган­ня заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошен­ню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання автори­тету і неупередженості правосуддя. Випадки можливих обмежень пе­редбачені і щодо інших прав людини, зокрема, права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), права на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), права на свободу світогляду і віросповідання

 

8 _ 91308

(ст. 35), права на мирні збори (ст. 39) тощо. Це, в цілому, прогресив­ний крок, оскільки обмежується й сам парламент на невиправдане вторгнення в права людини і громадянина за допомогою закону. Щоб таке втручання не було необхідним, потрібно було повністю вказати всі можливі випадки обмеження конкретних прав законом. Чи відпові­дає Конституція України такій вимозі? На наш погляд, майже повною мірою, хоча окремі неясності залишаються. Наведемо конкретний при­клад. За ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, корис­туватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інте­лектуальної, творчої діяльності. Чи дає підстави ця норма Конституції відмовляти громадянину у набутті права власності на особливо небез­печні об'єкти — зброю, вибухівку тощо, або вилучати з цивільного обороту окремі види майна, як це допускає ст. 13 Закону України «Про власність»¹. Цілком очевидно, що встановлення законом винятків з конституційного права громадянина на приватну власність не сприй­мається як протиправне, хоча ст. 41 Конституції регулює лише порядок набуття права власності, а матеріальне право громадян не обмежує.

Порівнюючи можливі випадки обмеження прав і свобод людини, зазначені в Конституції, і ті_} що містяться в Європейській Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 1950 p., ратифікованої Україною 17 липня 1997 р.², ми дійшли висновку, що вони практично співпадають, хоча в окремих випадках Конвенція докладніше визначає можливі випадки обмеження законом прав і свобод людини й грома­дянина. Це стосується гарантованих Конституцією права на життя (ст. 27), права на страйк (ст. 44) та деяких інших прав.

На нашу думку, мотивом для закріплення у ст. 64 Конституції України положення про неможливість обмеження будь-яких прав за­коном стало побоювання, що у майбутньому може бути сформований такий парламент, який допустить необгрунтовану заборону громадян­ських прав³ і, як уявлялось, в цьому відношенні жорстка Конституція давала більше гарантій для непорушності цих прав. Але слід пам'ятати, що будь-яка конкретизація права в законі є обмеженням цього права. Забороняючи можливість обмеження прав законом, Конституція України тим самим позбавляє законодавця можливості здійснювати реальне регулювання прав і свобод людини й громадянина (як і у ви­падку з частиною 3 ст. 22), яке належить парламенту за тією ж Кон­ституцією. Верховна Рада України, згідно з п. 1 ст. 92 Конституції, виключно законом визначає права і свободи людини та громадянина, основні обов'язки громадянина.

Зрозуміло, що без конкретизації конституційних положень в зако­нах і, отже, по суті, без своєрідного обмеження, законодавча діяльність у сфері прав людини неможлива. К. Хессе зазначає, що для того, щоб більшість основних прав стали насправді діючими, потрібно провести правове врегулювання умов і сфер життя, які повинні ними гарантува-

¹ Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1991. - № 20. - Ст. 249.

² Відомості Верховної Ради України. - 1997. - JNfe 40. - Ст. 263.

³ П'ята сесія Верховної Ради України: Бюлетень. - 1996. - № 105. - С. 34-35.

тися, тобто обмежити їх¹. У зв'язку з цим у багатьох країнах світу на­дання парламенту можливості обмежувати права і свободи людини й громадянина за допомогою законів, в силу найвищого представницько­го характеру останнього, не суперечить демократичним засадам держа­вності та принципам правової держави, надає процедурі визначення прав і свобод людини й громадянина високий рівень соціальної і полі­тичної обгрунтованості таких обмежень.

Конституція України, проголошуючи рівність конституційних прав і свобод як норму і найбільш сильну ідею (ст. 24), прагне досяг­нення такої рівності через низку правових засобів вирівнювання прав і свобод громадян і робить відступ від такої рівності у визначених нею випадках.

Конституція прагне забезпечити рівність прав чоловіка і жінки шляхом надання жінкам рівних можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї, спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров'я жінок, встановленням пенсійних пільг, створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством, правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитин­ства, в тому числі наданням оплачуваних відпусток та інших пільг ва­гітним жінкам і матерям.

Визнання обмеженості держави правами та свободами людини неминуче тягне за собою потребу в наявності певної сукупності^ суб'єктивних прав, необхідність існування правових механізмів та ін- ■ ституцій, які давали б можливість людині захистити свої права перед Оержавою, її органами та посадовими і службовими особами, пред'явити _х правові вимоги до держави з метою примусити її слідувати Конститу- 1 ції та законам. Відсутність таких прав, механізмів та інституцій або неможливість їх реалізації в реальній правозастосовчій практиці свід­чать про декларативність принципу прав і свобод людини, якщо він навіть і проголошується конституцією.

До суб'єктивних прав, без яких неможлива побудова правової держави, належать, насамперед, права, пов'язані з формуванням держави.

Правами, які походять від фундаментального права народу на здійснення влади і формування самої державності, є право громадян вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, право участі в управлінні місцевими справа­ми, у всеукраїнському та місцевих референдумах (ст. J38 Конституції). Конституція гарантує ці права шляхом проголошення вільності вибо­рів, проведення виборів на основі загального, рівного і прямого вибор­чого права, вільного волевиявлення (ст. 71). Рівень реалізації цих прав характеризує рівень демократичності держави, рівень її правового ха­рактеру (а відсутність таких прав свідчить про відсутність найбільш глибинних передумов для формування правової держави).

Важливим каналом взаємозв'язку людини з державою є право ко­жного направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто

Хессе К. Основы конституционного строя ФРГ. - М., 1981.- С. 161, 163.

 

звертатися до органів державної влади, посадових і службових осіб цих органів і кореспондуючий цьому праву обов'язок останніх розглядати звернення і давати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк ф$£ 40 Конституції). Цим самим визнається факт наявності пра­вовідносин між людиною і державою, зобов'язаною стороною в яких виступає держава. Зазначене право забезпечує громадянам можли­вість участі у формуванні державної політики, впливу на рішення, які приймаються органами державної влади та посадовими особами, захисту своїх прав і свобод. Це право у поєднанні з правом громадя­нина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого само­врядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (ст. 32 Консти­туції), правом на збирання інформації (ст. 34 Конституції) створює підґрунтя для більшої «прозорості» влади та контролю за нею, тобто є фактором утримування цієї влади від неправомірних дій.

Важливою конституційно-нравовою гарантією від всесилля влади, що забезпечує здатність прав і свобод людини стримувати і обмежува­ти владу, є конституційно гарантоване право кожної особи оскаржити рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, їх посадових та службових осіб (ст. 55 Конституції).

Зазначене право випливає з наявності у людини фундаментальних прав на формування держави та ЇЇ органів (право на участь в управ­лінні державними справами, у всеукраїнському та місцевому референ­думах, право обирати та бути обраною до органів державної влади — ст. 38 Конституції), на контроль та стримуючий впливгна органи дер­жавної влади, їх посадових та службових осіб. Реальність здійснення цього права є лакмусовим папірцем правової держави. Якщо подібне право лише декларується, це свідчить не просто про відсутність демок­ратичних форм впливу на державну владу з боку людини. Це є свід­ченням неправового характеру самої держави, яка позбавляє громадя­нина права на відновлення порушених прав, контроль за діями органів державної влади, їх посадових та службових осіб.

Інститут оскарження рішень, дій або бездіяльності державних ор­ганів, посадових чи службових осіб у сфері управлінської діяльності запроваджений у 1988 р. Він передбачає можливість оскарження будь-яких рішень (колективних чи одноособових), дій чи бездіяльності, ак­тів нормативного та індивідуального характеру, якщо ними порушую­ться права та свободи людини й громадянина, створюються перепони для реалізації конституційних прав і свобод, якщо на громадянина по­кладаються обов'язки, не передбачені законодавством або без враху­вання конкретних обставин, якщо застосована відповідальність не пе­редбачена законом або відсутні підстави для застосування відповідної відповідальності¹.

¹ Див.: Цивільний процесуальний кодекс України // Кодекси України. - 1996. -№ 3. - С. 100-104; Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 3 грудня 1997 р. «Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення, дії чи бездіяль­ність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадо­вих і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи

 

Показовою є оцінка стану реалізації зазначеного права Верховним Судом України у постанові «Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина» від ЗО травня 1997 р., у якій зазнача­лось, що не завжди забезпечується «право громадянина на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб».

Важливим чинником, який визначає гарантованість прав і свобод людини і громадянина, правової держави є наявність ефективного пра­вового механізму відшкодування шкоди, завданої особі публічними уста­новами (органами державної влади, її посадовими особами). Слід зазна­чити, що інститут відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, був закріплений у Конституції СРСР і УРСР (відповідно ст. 58 і ст. 56), але не застосовувався через відсутність конкретизуючого законодавства. Відповідний указ був при­йнятий лише у 1981 р.¹ і навіть після цього випадки відшкодування такої шкоди були поодинокими. Лише з лібералізацією політичного режиму в СРСР право на відшкодування шкоди стало більш реальним. Нова Конституція України, закріпивши зазначене право на відшкоду­вання шкоди і визнавши норми Конституції нормами прямої дії, зруй­нувала багатоступінчасті бюрократичні перепони на шляху реалізації цього права.

Право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування не лише матеріальної, а й моральної шкоди було за­кріплене і в новій Конституції України. На її основі було оновлено і уточнено відповідне чинне законодавство, що дало можливість більш повного гарантування цього права.

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові № 9 від 1 ли­стопада 1996 р. підкреслив необхідність суворо додержувати передба­ченого Конституцією права особи на відшкодування за рахунок держа­ви чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю орга­нів державної влади, місцевого самоврядування.

Законом України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокура­тури і суду» від 1 грудня 1994 р.² було врегульоване більш ретельно питання відшкодування шкоди з боку правоохоронних органів. На від­міну від раніше існуючого порядку розширені підстави та перелік ви­падків відшкодування зазначеної шкоди, запроваджене відшкодування моральної шкоди. Встановлювались не лише такі випадки (в результаті

громадян»// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - 1998. - № 8. -С 85-90.

¹ Див.: Про відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями
державних і громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними слу­
жбових обов'язків: Указ Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1981 р. // Відо­
мості Верховної Ради Союзу РСР. - 1981. - № 21. - Ст. 741.

² Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 1. - Ст. 1.

 

яких настає право на відшкодування), як незаконне засудження, неза­конне притягнення до кримінальної відповідальності, незаконний арешт, а й незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, не­законне проведення обшуку, накладення арешту на майно, незаконне відсторонення від роботи, а також інші процесуальні дії, що обмежу­ють права людини й громадянина.

Для того, щоб права і свободи людини виконували функцію конт­ролю за владою і стримування влади, давали державі міру і робили її розумного, спрямовували її зусилля на виконання соціальних завдань мають бути розвинуті існуючі в цій сфері установи (інституційний аспект прав).

Конституція України підносить на якісно новий рівень інститу-ційне забезпечення прав і свобод людини. По-перше, всі права і свобо­ди на основі ст. 55 Конституції підлягають судовому захисту. Кожна людина має гарантоване право на захист всіх своїх прав у суді. Конс­титуція створила конституційно-правові передумови для матеріальної, фінансової та кадрової незалежності суду.

По-друге, за чинним законодавством громадяни отримали право бути суб'єктами конституційних подань до Конституційного Суду України з приводу офіційного тлумачення Конституції та законів України (ст. 43 Закону «Про Конституційний Суд України»¹).

Інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав лю­дини. Конституція України запровадила вперше в Україні посаду Упо­вноваженого Верховної Ради України з прав людини, на якого покла­дається парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Аналогічна посада існує в багатьох країнах світу, але називається дещо інакше — омбудсмен, народний захисник, посередник тощо (доречно нагадати, що посада омбудсмена вперше запроваджена у Швеції в 1809 р. і означала дослівно «уповноважений при правосудді» — А. 3.)-

Уповноважений з прав людини є гідною довіри, незалежною осо­бою, яка уповноважена парламентом на охорону прав і свобод людини і громадянина, виконання функцій парламентського контролю за від­повідними діями державних посадових осіб. Створенням такого ін­ституту доповнюються традиційно існуючі форми парламентського контролю.

Важливий аспект статусу омбудсменів — коло їх повноважень, ви­ди заходів, які можуть ними вживатися у зв'язку з виявленими пору­шеннями прав і свобод громадян або розслідуваними справами. З цієї точки зору практично всі посередники та омбудсмени мають спільні риси. У переважній більшості країн основною функцією омбудсменів є контроль за діяльністю адміністрації (центральних та місцевих органів

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 49. - Ст. 272; про проблеми тлумачення законів України див.: Цвік М. В. Про офіційне тлумачення законів України // Вісник Академії правових наук України. - 1997. - № 4. - С. 51-60.

виконавчої влади) або органів, які діють від імені органів виконавчої влади. Омбудсмен не може ставити під сумнів обгрунтованість судово­го рішення, втручатися у справи суду, органів місцевого самовряду­вання. Відсутність повноваження видавати приписи чи анулювати рішення, тобто відсутність прямої влади над адміністрацією —• загальна риса статусу омбудсменів та посередників¹.

Англійський парламентський омбудсмен (посада запроваджена у 1967 р.) має справи лише зі скаргами на виконання міністерствами чи іншими органами виконавчої влади своїх управлінських функцій (скарги спрямовуються через члена парламенту). Він має право досту­пу до необхідних офіційних матеріалів, право викликати службовців органу виконавчої влади для дачі пояснень, дає рекомендації відповід­ному органу щодо захисту порушеного права.

Близькі за статусом до англійського парламентського омбудсмена французький Посередник та іспанський Народний захисник.

Французький Посередник (посада запроваджена у 1973 р.) опікує­ться скаргами громадян на дії органів державного управління терито­ріальних публічних колективів, публічно-правових установ та інших органів, які виконують державні функції. Він має право давати вказів­ки, необхідні для врегулювання проблеми, яка виникла. Посередник може рекомендувати відповідному органу справедливе рішення, про­понувати вжити заходів, які можуть виправити ситуацію (Закон «Про заснування поста Посередника» від 3 січня 1993 р.²). При відсутності компетентного органу влади Посередник може порушити провадження щодо будь-якого відповідального службовця або подати скаргу до суду. Посередник може вимагати будь-які матеріали, що стосуються справи, по якій провадиться розслідування.

Народний захисник Іспанії (інститут Народного захисника ство­рений у 1981 р.) здійснює нагляд за діями державної адміністрації. Він має право доступу до документів по справі, дає вказівки щодо справед­ливого вирішення скарг, може порушити справу про відповідальність будь-яких посадових осіб, службовців і цивільних уповноважених уря­дового чи адміністративного рангу, а також місцевого рівня, пропону­вати публічній адміністрації анулювати акти і рішення, які порушують права та свободи громадян (Органічний Закон 3 «Про Народного за­хисника» від 6 квітня 1981 р.³).

Певною мірою виходять за межі зазначених повноважень повно­важення омбудсмена у Польщі, Фінляндії та деяких інших країнах, в яких ці повноваження поєднані з повноваженнями на оскарження дій недержавних органів або на опротестовування рішень суду.

¹ Див.: Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. - С.^64-365; In­
ternational Handbook of the Ombudsman: Country Surveys. - Westport; London, 1983. -
Vol. 1, 2; Тодика Ю., Марцеляк О. Інститут омбудсмена: світові моделі і досвід // Вісник
Академії правових наук України. - 1998. - № 2. - С. 57-66.

² Французская Республика: Конституция и законодательные акты. - М., 1989. -
С. 243-245.

³ Испания: Конституция и законодательные акты. - М., 1982. - С. 158-174.

 

Загальносвітова практика покладена в основу прийнятого Верхов­ною Радою України 23 грудня 1997 р. Закону України «Про Уповно­важеного Верховної Ради України з прав людини». За цим Законом метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, ви­значені захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договора­ми України, сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією Украї­ни, міжнародними стандартами у цій галузі (останнє не є характерним для більшості омбудсменів світу).

Діяльність Уповноваженого не відміняє і ие тягне перегляду ком­петенції державних органів, яісі забезпечують захист-г поновлення по­рушених прав і свобод. Уповноважений користується досить широки­ми повноваженнями. Зокрема, він має право невідкладного прийому вищими посадовими особами держави, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, бути при­сутнім на їх засіданнях; знайомитись з необхідними документами, ви­магати від посадових і службових осіб органів державної влади, орга­нів місцевого самоврядування та інших органів сприяння у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків; запрошувати посадових і службових осіб, громадян для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі; відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув'язнення, установи відбування засудженими покарань, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання; бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим; звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених зако­ном; направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів; перевіряти стан додержання встанов­лених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші органи та організації, їх посадові та службові особи зобов'язані відпо­відно до подання Уповноваженого у місячний строк вжити необхідні заходи, спрямовані на усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.

Слід зазначити, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини — це інститут демократичної правової держави. Він має і відповідний правовий статус, адекватний, до речі, зі статусом омбудс-мена в інших європейських країнах, який не перетворює його в ка­ральну інстанцію чи установу, що підміняє правоохоронні органи.

 

У вітчизняній юридичній літературі висловлюється думка щодо необхідності надання Уповноваженому ширших прав, таких, якими, скажімо, володіє громадський прокурор у Росії. Відповідно мав би бути переглянутий і статус Уповноваженого¹. На посилення ролі Уповноваженого Верховної Ради з прав людини були спрямовані де­які законопроекти, але вони не були підтримані Верховною Радою України у зв'язку з тим, що у такому випадку його повноваження конкурували б з повноваженнями інших правоохоронних органів, зокрема, прокуратури.

Проблема посилення дієвості парламентського контролю за допо­могою Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини існує. Вона залежить від формування традиції поваги до цього демократич­ного інституту, адекватного реагування на порушення прав і свобод людини та громадянина, належного використання ефекту публічного висвітлення порушень. Законодавче врегулювання статусу Уповнова­женого Верховної Ради України з прав людини цьому, безперечно, сприяє.

Міжнародні правозахисні установи. Конституція вперше в українській практиці визнає юрисдикцію міжнародних правозахисних установ. Згідно зі ст. 55 кожному надано право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

На сьогодні такими установами с установи ООН і Ради Європи. До органів у сфері прав людини, які функціонують в системі ООН, належать Комітет з прав людини, утворений відповідно до ст. 28 Між-пародногсГТтакту п^громадянські і політичні права², Комітет із лікві­дації дискримінації щодо жінок, який діє згідно з Конвенцією про лік­відацію всіх форм дискримінації щодо жінок від 18 грудня 1979 рЛ Комітет проти катувань, який діє згідно з Конвенцією проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р.⁴, Комітет з еконо­мічних, соціальних і культурних прав, який діє відповідно до Міжна­родного пакту про економічні, соціальні і культурні права від 16 грудня

¹ Свиридов Б. Уповноважений без повноважень // Урядовий кур'єр. - 1998. -
22 вересня.

² Цей Пакт був ратифікований Україною 19 жовтня 1973 р. До Факультативного
протоколу Міжнародного пакту про громадянські та політичні права Україна приєдна­
лася 25 грудня 1990 p., визнавши тим самим юрисдикцію Комітету ООН з прав людини
(див.: Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1991. - № 5. - Ст. 26).

³ В Україні ця Конвенція ратифікована 24 грудня 1980 р. Указом Президії Верхо­
вної Ради Української РСР. Україна бере в ній участь з 3 вересня 1981 р. (див.: Відомо­
сті Верховної Ради Української РСР. - 1981. - № 1. - Ст. 4; 1982. - № Зі. - Ст. 461).

⁴ Від імені України Конвенція підписана 2 травня 1996 р. і ратифікована Законом
України від 24 січня 1997 р. (див.: Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 11. -
Ст. 94).

 

1966 р.¹, Комітет з-драв дитини, утворений відповідно до Конвенції про права дитини². Діє також Комітет із ліквідації расової дискримінації³.

Одним з найбільш важливих органів ООН у сфері прав людини є Комітет з прав людини. Згідно з Міжнародним пактом про громадян­ські і політичні права (ст. 40), держави, які беруть участь у цьому Па­кті, зобов'язуються подавати доповіді про здійснені ними заходи, спрямовані на втілення в життя прав, визнаних у цьому Пакті. Пер­шою доповіддю незалежної України, поданою 13 липня 1994 p., була засвідчена легітимність політичного плюралізму, що підвищило роль закону і легальних органів державної влади, сприяло формуванню ре­альної багатопартійності, суттєвому розширенню політичних прав і свобод громадян (у сфері свободи думки, вільного вираження поглядів і переконань, свободи асоціацій, прав меншин тощо), розвиткові укра­їнської державності.

Незважаючи на тенденцію вдосконалення законодавства в усіх важливих суспільних сферах України, які стосуються прав людини (на наш погляд, укладачі доповіді зробили наголос саме на розгляді змін законодавства, а не на практиці його дотримання і реальному рівні захищеності прав і свобод громадян. — А. 3.), у доповіді зазначалося, що в країні спостерігається тенденція до самоусунення держави від соціально-забезпечувальних функцій щодо найбільш соціально неза-хищених верств населення, існують певні соціально-економічні, куль­турні та психологічні передумови для окремих фактів дискримінації за етнічною, майновою, релігійною, мовною або статевою ознаками. Оскільки реальне становище з дотриманням прав людини багато в чо­му визначається освіченістю, культурністю, ступенем розвиненості са­моповаги та самосвідомості громадян, обізнаністю їх з юридичними правами, їх інтелектуально-психологічною готовністю ці права мати, реалізувати та захищати, то в українському суспільстві цей потенціал ще недостатній, у зв'язку з чим попит на прогресивні норми у сфері прав і свобод людини з боку суспільства незначний.

Непослідовність у проведенні економічних реформ, які призвели до поляризації економічного становища різних верств населення, де­формує принцип рівності прав, визнаних у Міжнародному пакті. З то­чки зору реального забезпечення окремих прав і свобод, слід зазначи­ти, що було спрощено реалізацію права громадян на вільний вибір місця занять (прийняття на роботу з 1991 р. не обумовлюється наявні­стю прописки, поданням відомостей про партійність, національність). Але ця норма щодо прописки не діє, а інститут прописки донині не скасований. Що стосується права на свободу та особисту недоторкан-

¹ Україна приєдналась до цього Пакту, як і до Міжнародного пакту про громадян­
ські і політичні права, 19 жовтня 1973 р.

² Україною ця Конвенція підписана 21 лютого 1990 р. і ратифікована Верховною
Радою Української РСР 27 лютого 1991 р. (див.: Відомості Верховної Ради Української
РСР. - 1991. - № 13.- Ст. 145).

³ Про систему органів ООН в сфері захисту прав людини більш докладно див.:
Механізм діяльності ООН щодо захисту прав людини // Український часопис⁷ прав
людини. - 1994. - № 1. - С 23-28.

і гість, то воно не реалізується через відсутність практики розгляду справ про компенсацію жертвам незаконного арешту. Зверталась увага на стійкість стереотипів у психології та поведінці персоналу пенітенці­арної системи, яка, до того ж, не перебуває під громадським контро­лем, на невисоку дієвість норм законодавства щодо забезпечення сво­боди від свавільного втручання в особисте життя, недоторканності житла, таємниці листування.

В Європі значної ваги у захисті прав людини набули інституції, утворені в рамках Ради Європи, зокрема, Європейська комісія з прав людини і Європейський суд з прав людини, які діють на основі Євро­пейської конвенції про захист прав і основних свобод.

Європейська конвенція про захист прав і основних свобод (ско­рочено — Конвенція з прав людини) підписана в Римі 4 листопада 1950 р. державами —членами Ради Європи і вступила в силу 3 вересня 1953 р.¹ Вона гарантує широкий комплекс прав людини, зокрема, право на життя, свободу і особисту недоторканність, право на захист від не­законного обвинувачення, право на поважання особистого життя, пра­во на свободу думки, совісті і переконань, право на свободу мирних зборів тощо.

На основі Конвенції від 1953 р. до 1 листопада 1998 р. існував двоступінчастий механізм захисту прав людини. Вій передбачав існу­вання Європейської комісії з прав людини (утворена на основі ст. 20-2 Конвенції з прав людини), яка була міжнародним органом для забез­печення виконання зобов'язань, прийнятих на себе країнами — учас­ницями Конвенції (ст. 19 Конвенції). Комісія складалась з такого чис­ла членів, яке дорівнювало кількості країн-учасниць. Вона здійснювала свою діяльність на пленарних засіданнях, однак могла створювати і палати у складі не менше семи членів, які розглядали заяви, що могли розбиратися на основі прецедентного права або що не порушували се­рйозних питань щодо тлумачення (застосування) Конвенції. Комісія могла створювати також комітети, у складі не менше трьох членів, які мали повноваження, дійсні при одностайному голосуванні, вирішувати питання про неприйнятність або виключення із реєстру заяв, якщо таке рішення могло бути прийняте без подальшого розгляду.

Комісія приймала від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального секретаря Ради Європи про по­рушення країною — учасницею* Конвенції прав, викладених у цій Кон­венції. З метою встановлення фактів, викладених у заяві, Комісія про­водила розгляд заяви і, у разі необхідності, здійснювала розслідування, проведення якого забезпечували країни — учасниці Конвенції, сприяла дружньому врегулюванню спору на основі поважання прав людини, визначених Конвенцією.

¹ Україна підписала протоколи № 2, 11 Конвенції 9 листопада 1995 p., а протоко­ли № 1, 4 та 7 - 19 грудня 1996 p., а ратифікувала Європейську конвенцію з прав лю­дини 17 липня 1997 р. з застереженнями щодо положень Конвенції, які стосуються порядку проведений обшуку і огляду житла, прав підозрюваного і звинувачуваного, порядку дачі санкцій на арешт та деяких інших (див.: Відомості Верховної Ради Украї­ни. - 1997. - № 40 - Ст. 263).

 

Комісія приймала рішення щодо скарг окремих осіб або держав, які стосувалися будь-якої держави-члена, та дачі висновку відносно зазначених у скаргах порушень, прийнятність яких була визнана і які не були врегульовані за взаємною домовленістю.

Якщо Комісія приходила до висновку, що компромісне врегулю­вання спору досягти не вдасться, вона встановлювала факт правопо­рушення і могла передати доповідь Кабінету Міністрів Ради Європи і відповідному уряду¹ або передати справу до Європейського суду². Про­токолом № 9 до Європейської конвенції, прийнятим 6 листопада 1990 p., було передбачено, що приватні особи мають право звертатися до Європейського суду безпосередньо у справах, визнаних Комісією допущеними до розгляду (після вступу в силу Протоколу № 11 Про­токол № 9 був скасований. — А. 3.). Яктцо справа до Європейського суду не передавалась, Кабінет Міністрів приймав остаточне рішення щодо порушення Конвенції. Його рішення були обов'язковими для національних урядів. Могло бути прийняте рішення про передачу в тримісячний строк справи до Європейського суду, як судового органу Ради Європи. Європейський суд, заснований відповідно до Європейсь­кої конвенції з прав людини, слугував судом останньої інстанції, вино-сячи рішення з питань дотримання країнами — членами Ради Європи своїх обов'язків по Конвенції.

Кабінет Міністрів Ради Європи 20 квітня 1994 р. прийняв Прото­кол №11, який був відкритий для підписання 11 травня 1994 р. і всту­пив в силу 1 листопада 1998 р.³

На основі цього протоколу відбулась реформа механізму розгляду скарг громадян країн — учасниць Конвенції (до 1 листопада 1998 р. ді­яли як Комісія з прав людини, так і Європейський суд з попередніми компетенціями).

На основі Протоколу № 11 запроваджений постійно діючий Суд. Створення єдиного постійно діючого Суду і надання громадянам та неурядовим організаціям країн — учасниць Конвенції права безпосеред­нього звернення до суду — основна новація у реформуванні європей­ських інституцій захисту прав людини й громадянина. Крім того, на основі цього Протоколу спрощений порядок звернення приватних осіб до Суду, Кабінету Міністрів Ради Європи заборонено втручатися в

¹ 3 дня створення Комісії в липні 1954 р. до 31 грудня 1996 р. на її розгляд на­
дійшло 34 297 індивідуальних скарг, з яких 3458 були оголошені прийнятними. З
1964 р. з боку Комісії юридична допомога була надана більш ніж 1000 особам і було
досягнуто 324 дружніх урегулювань (див.: Бюлетень Центру інформації та документації
Ради Європи в Україні. - 1997. - № 2. - С 66). Обсяги роботи Комісії були надто
великими. За станом на січень 1994 р. у Комісії 2672 справи не було розглянуто, а се­
редній термін розгляду справ зріс до 5 років (див.: Дженис М., Кэй Р., Брэдли Э. Евро­
пейское право в области прав человека: Практика и комментарии. - М., 1997. - С
121).

² 3 1964 р. по 31 грз'дня 1996 р. до Європейського суду з прав людини були пере­
дані 784 справи (див.: Бюлетень Центру інформації та документації Ради Європи в
Україні. - 1997. - № 2. - С. 66).

³ Див.: Бюлетень Центру інформації та документації Ради Європи в Україні -
1997. - № 2. - С 61.

подробиці справ, що розглядаються, за ним залишено лише нагляд за виконанням рішень Суду. Європейський Суд приймає остаточне рі­шення, яке є обов'язковим для виконання відповідними державами.

Суд приймає до розгляду справи за умови, якщо права громадя­нина, передбачені Конвенцією або протоколами до неї, порушені діями або рішеннями органів державної влади країн — учасниць Конвенції; якщо були використані всі національні засоби захисту; якщо порушен­ня прав громадянина відбулось після ратифікації Конвенції країною -учасницею; якщо пройшло не більше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення найвищою судовою інстанцією країни.

Суд розглядає подані йому справи у комітетах із трьох суддів, па­латах із семи суддів та Великій палаті із сімнадцяти суддів (ст. 27 і 35 Протоколу № 11). Комітети можуть одностайним голосуванням визна­ти неприйнятною або вилучити із свого реєстру справ індивідуальну заяву, подану від будь-якої особи, групи осіб чи неурядової організації однієї із країн-учасниць. Якщо рішення про неприйнятність не буде ухвалене (нагадаємо, що суд не розглядає індивідуальні заяви, якщо вони анонімні або порушують питання, що вже було вирішене; якщо питання розглядалось шляхом іншої процедури міжнародного розслі­дування чи врегулювання; якщо заява несумісна з положеннями Кон­венції або протоколів до неї; якщо заява є зловживанням права на оскарження), палата приймає рішення про прийнятність заяви.

У разі визнання прийнятності заяви Суд вживає заходів до друж­нього врегулювання спору на основі поважання прав людини, визначе­них у Конвенції, і у разі визнання факту порушення Конвенції пере-дбачас часткову сатисфакцію (задоволення). Впродовж трьох місяців від дати ухвалення рішення палатою будь-яка сторона має право звер­нутися з проханням про передачу справи на розгляд Великої палати. Рішення Великої палати є остаточним.¹

Незважаючи на ратифікацію Україною ще в 1997 р. Конвенції з прав людини та Першого, 2, 4, 7 та 11 протоколів Конвенції, практика захисту прав і свобод в європейських інституціях з боку українських громадян є поки-що стихійною. Громадяни України мало обізнані з порядком звернення до Суду та з порядком його роботи. У зв'язку з цим більшість справ практично не має перспективи бути визнаними прийнятними і розглянутими Судом. Так, за період з моменту ратифі­кації Україною Конвенції з прав людини прийнятними визнано лише декілька звернень.

На жаль, Україна до цього часу не ратифікувала Європейську со­ціальну хартію, яка гарантує основні соціальні права, забезпечує їх правовий захист через міжнародну систему контролю, через систему колективних рекламацій.

Не можна не сказати про те, що Конституція встановлює високий рівень стабільності норм щодо прав і свобод людини. Згідно зі ст. 157

^в.: The Protection of Human Rights in Europe after the Eleventh Protocol to the ECHR // European Law Reviev (Human Rights Servey). - 1998. - P. 3 - 16; Практика Європейського суду з прав людини. — Львів, 1997. — Вип. 1; Практика Європейського суду з прав людини. - Львів, 1998. - Вип. 2; Примаченко А Какой предстанет Украина перед Европейским судом? // Зеркало недели. - 1998. - 31 октября.

 

Конституції України вона не може бути змінена, якщо ці зміни передба­чають скасування чи обмеження прав і свобод людини та громадянина.

Реальний рівень дотримання прав і свобод людини та грома­дянина. Поняття «правова держава» є не лише теоретико-правове по­няття, ідеальна модель, до якої слід прагнути. Правова держава має реальний вимір. Особливо характерним це є для прав і свобод людини, рівень забезпечення яких яскраво ілюструє правовий чи неправовий характер держави. Жодна держава не може претендувати на визнання її правовою, якщо в ній не визнаний природний характер прав і свобод людини, якщо права і свободи декларуються лише на папері, якщо держава довільно наділяє правами чи обмежує їх. У сфері прав і сво­бод людини може існувати прірва між бажаним і дійсним. Ось чому лише визначення реального рівня дотримання прав і свобод людини й громадянина на основі співставлення норм конституції та законодавст­ва з існуючою практикою може бути свідченням правового характеру держави.

Спробуємо здійснити такий аналіз рівня дотримання прав і свобод
в Україні з точки зору задекларованих Конституцією прав і свобод (не
претендуючи жодним чином на повноту такого аналізу¹, добре розумі­
ючи, що розгорнутий аналіз неможливий в межах однієї роботи). За­
вдання такого аналізу ускладнюється тим, що донедавна в Україні, як і
в колишньому СРСР, дослідження питань, пов'язаних з дотриманням
прав і свобод людини, не лише не заохочувалось, а й переслідувалось,
а офіційні звіти та доповіді, в тому числі звіти ООН, поширенню не
підлягали. ^

Першою доповіддю в ООН, після здобуття Україною незалежнос­ті, стала доповідь по Міжнародному пакту про громадянські та полі­тичні права². В зазначеній доповіді наголошувалось на фундаменталь­них зрушеннях, що відбулись в Україні після зміни її міжнародно-правового статусу: на легітимпості політичного плюралізму, що суттєво підвищило роль закону і легальних органів державної влади, спонука­ло до реального поділу влади, сприяло посиленню законодавчої функ­ції Верховної Ради України, підвищило самостійну роль судової влади. Зазначалось, що політичні реформи привели до легаліза