Форми державного правління. Республіка: Недемократична (радянська) і Демократична (з розподілом влади): президентська, парламентська,змішана

Республіка: Недемократична (радянська) і Демократична (з розподілом влади): президентська, парламентська,змішана

Монархія: Необмежена {абсолютна) і Обмежена {конституційна): дуалістична і парламентська

Монархія (гр. топагсНіа — єдиновладдя) представляє собою форму правління, за якою влада глави держави (монарха — царя, імператора, короля, еміра і т. д.) успадковується, здійснюється безстроково й не залежить від населення. Історично верховна влада монарха обґрунтовувалася її божественним походженням — монарх вважався намісником Бога на землі. Так, наприклад, Імператор Японії аж до прийняття нової конституції в 1946 р. офіційно вважався сином богині сонця — Аматерасу. Сучасна політична наука при розгляді монархічних держав основну увагу приділяє не характеру походження влади монархів, а їхнім повноваженням, виділяючи такі різновиди даної форми правління, як абсолютну й обмежену (конституційну) монархії.

Абсолютна монархія (лат. аЬзоіиіи$ — безумовний) характеризується зосередженням у руках монарха всієї повноти державної влади. Ця форма правління виключає наявність органів державної влади, незалежних від монарха. У сучасному світі абсолютизм зберігається в Бахрейні, Брунеї, Ватикані, Катарі, Кувейті, ОАЕ, Омані, Саудівській Аравії.

Обмежена монархія представляє собою таку форму державного правління, у якій повноваження монарха обмежуються конституцією (звідси інша її назва — конституційна монархія), що припускає існування незалежних представницьких органів державної влади. Така форма правління на сьогоднішній день існує більш ніж у ЗО країнах світу (якщо рахувати країни Співдружності, тобто об'єднання держав — колишніх колоній і домініонів Великобританії), в тому числі — в одинадцяти європейських державах.

Основними різновидами обмеженої монархії є дуалістична монархія, у якій монарх очолює виконавчу гілку влади (Йорданія, Марокко), і парламентська монархія, у якій реальна влада належить не главі держави, а главі уряду, що призначається парламентом (Великобританія, Бельгія, Нідерланди, Швеція, Норвегія, Данія, Іспанія, Японія та ін.). В обмеженій монархії (а особливо — у монархії парламентській) глава держави практично не має реальної влади, він виконує лише представницькі функції, виступаючи від імені держави. Проте, монархія як форма правління не тільки зберігається, але іноді й відновлюється (як у 1975 р. в Іспанії), виступаючи потужною гарантією стабільності політичної системи. Про це свідчать і результати опитувань населення в Японії 1975 р., коли 80% респондентів висловилися за збереження статусу імператора^1. Л. Сморгунов, В. Семенов. Политология. — СПб. 1996. — с. 97.

а також опитування у Великобританії 1997 р. і Австралії 1999 р., де переважна більшість громадян проголосувала за збереження монархічної форми правління, погодившись сплачувати податки на утримання королівського двору (близько восьми млн ф. ст. на рік¹). Чиркин В. Е. Копституционное право зарубежпых стран. — М.: Юрисгь, 1997. - с. 364.

У сучасному світі існують й інші (нетипові) форми монархії. Наприклад, унікальну форму монархічного правління являє собою Малайзія, в якій монарх обирається строком на п'ять років із числа дев'яти султанів, котрі очолюють по-томствені султанати — складові частини держави. В Об'єднаних Арабських Еміратах існує так званий колективний монарх — Рада емірів, що обирає зі свого складу Президента ОАЕ. У багатьох країнах, що входять до Співдружності (Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.), від імені британського монарха державою керує генерал-губернатор, який призначається місцевим урядом або парламентом, При цьому такі країни, як Індія та Пакистан, що також входять до складу Співдружності, обирають президента як главу держави.

«Можливо, монархії й відмирають, проте у Західній Європі все ще більше монархій, аніж у будь-якому іншому регіоні світу. До монархій відносяться Великобританія й Іспанія, так само як і шість більш дрібних європейських демократій (Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Данія, Норвегія й Швеція), а також кілька мікродержав типу Монако. Більшість цих монархій має тривалу історію, але дві з них з'явилися лише в XX сторіччі — норвезька (1905) та іспанська (1975), що була створена при переході країни від диктатури Франко до демократії. Можливо, іспанський король має більше впливу, аніж будь-який інший із європейських монархів, однак мало хто з них маї реальну владу взагалі. В ході конституційної реформи 1970-х рр. в король Швеції був позбавлений усіх повноважень, що залишалися в нього — навіть формальних. Монархії різняться скоріше за стилем, ніж за обсягом повноважень. Британська монархія схильна до пишності й церемоніалу, і королева під'їжджає до парламенту в золоченій кареті, в яку впряжені прикрашені коні. Монархії скандинавських держав і країн Бенілюксу іноді називають «велосипедними» (походження цього визначення зрозуміло зі знімка, де королева Нідерландів Беатрікс сфотографована на велосипеді). Покійний король Норвегії Олаф V (який правив з 1957 по 1991 рр.) відрізнявся особливою простотою поведінки. Замолоду він брав участь в Олімпійських іграх по стрибках на лижах із трампліна, і навіть в останні роки життя його часто можна було зустріти на лижній прогулянці в лісах навколо Осло в супроводі лише свого собаки. Під час нафтової кризи 1970-х років він наполіг на тому, щоб добиратися від своєї королівської резиденції до лижної траси на громадському транспорті (і оплачувати свій квиток)».

Алмонд Г., Паузлл Дж., Стром К., Далтон Р. «Порівняльна політологія сьогодні»

Більше 140 держав у сучасному світі є республіками. Республіка (лат.— суспільна справа) — це форма державного правління, за якою вища влада належить представницьким органам, вибраним населенням на певний строк. Главу держави з республіканською формою правління називають президентом (лат. ргае$ійепз (ргаезі-йепііз) — той, що сидить попереду).

Звичайно ж, республіка як форма правління теж має свої різновиди. Очевидно, що ключова фігура в державному апараті США — президент, але як часто ми чуємо про президентів Німеччини або Італії? У цих країнах набагато помітнішою виявляється діяльність прем'єр-міністра (або канцлера), у той час як у Франції і президент, і прем'єр здаються цілком рівноцінними політичними фігурами. Вся справа — у нерівному розподілі функцій і повноважень між різними гілками державної влади, а також у тому, яке місце в державному апараті відводиться президентові. Основне питання, на яке необхідно дати відповідь при класифікації форм республіканського правління — хто формує уряд, кому він підзвітний та підконтрольний?

Так, особливістю моделі розподілу влади, що вперше виникла в США її розповсюдилася в країнах Латинської Америки, є те, що президент, який обирається на всенародних виборах, поєднує повноваження глави держави та глави виконавчої влади. Така форма правління одержала назву президентської республіки.

Для Німеччини, Італії, як і для більшості європейських республік, характерна інша модель, відповідно до якої вирішальна роль в організації державної влади належить парламенту, що формує уряд зі складу партій, що одержали більшість голосів на виборах. Президент як глава держави виконує лише представницькі функції. Така форма правління, що існує в усіх західноєвропейських країнах, за винятком Франції, Португалії, Фінляндії та Швейцарії, називається парламентською республікою.

«Якщо спробувати кількома словами викласти суть основної роз-Хбіжності між парламентською і президентською системами, то можна сказати, що парламентаризм надає політичному процесу певну гнучкість, тоді як системі президентського правління властива твердість.

Строго говорячи, парламентаризм — це такий режим, за яким єдино демократичним законним інститутом є парламент, а влада уряду перебуває в повній залежності від парламентського вотуму довіри....

У системах президентського правління глава виконавчої влади, наділений значними конституційними повноваженнями, включаючи контроль за складом кабінету й адміністрації, обирається прямим голосуванням на певний строк і не залежить від вотуму довіри парламенту. Він не тільки «власник» виконавчої влади, а й символічний глава держави, який у період між виборами може бути відсторонений від влади тільки через імпічмент».

Лінц Х. «Небезпеки президентства»

Франція виступає класичним прикладом так званої змішаної республіки (або гібридної, напівпрезидентської, парламентсько-президентської). Дана форма правління характеризується більшим у порівнянні з парламентською республікою обсягом повноважень президента, який, при цьому, не є главою виконавчої влади. Уряд у такій республіці формується й контролюється одночасно і парламентом, і президентом.

«Розглянемо V Французьку Республіку, яку Моріс Дюверже оха-рактеризував як напівпрезидентську. Хоча глава держави (президент) тут дійсно обирався на певний строк правління, глава уряду (прем'єр-міністр) повинен був розпоряджатися парламентською більшістю. За умови, що президентська партія мала у своєму розпорядженні таку більшість, президент міг обрати прем'єр-міністра зі членів своєї партії, що, тим самим, давало йому можливість управляти як фактичному главі уряду. В іншому випадку глава уряду (прем'єр-міністр) міг належати до опозиційної партії, щоб мати можливість одержати підтримку парламенту, як це відбулося в період між 1986 і 1988 рр., коли президент країни Франсуа Міттеран повинен був призначити прем'єр-міністром лідера опозиційної партії Жака Ширака. У такі моменти президент не є Президентом «з великої букви» (у буквальному значенні). Хуан Ліни визначає V Республіку як «гібридну»».

Ріггс Ф. «Порівняльна оцінка президентської форми правління»

Розглянуті вище форми республіканського правління називають демократичними, бо вони засновані на принципі розподілу влади й відрізняються одна від одної лише обсягом повноважень тієї або іншої гілки влади. Однак, поряд з такими моделями розподілу влади, виділяють і так звані недемократичні республіки, що використовують принципово інші способи організації державної влади.

Такі форми правління існували в багатьох соціалістичних країнах, де практикувалося обрання фактичного глави держави вищим партійним органом. Форма організації влади в СРСР — радянська республіка — подібна парламентській (тому що саме парламент формує уряд), але, при цьому, замість принципу розподілу влади використовується зворотний принцип — «вся влада радам», що передбачає концентрацію влади в руках законодавчих органів влади (рад народних депутатів різних рівнів), які мають одночасно і законодавчі, і виконавчі функції.

Багато республік з автократичними політичними режимами за формою правління на практиці вподібнюються монархіям — у таких країнах лідери партій або правлячих угруповань проголошуються довічними (Югославія при Тіто, Індонезія — в 60-ті рр., Заїр та Уганда в 70-ті рр. XX ст.) і навіть посмертними (як лідер КНДР Кім Ір Сен) президентами, а успадкування влади остаточно перетворює такі республіки на певну президентську форму абсолютизму. Досить показовою в цьому змісті є історія із президентом ЦАР Бокасса, який у 1977 р. (за прикладом свого кумира Напо-леона) офіційно проголосив себе імператором Центральноафриканської республіки Бокасса І, розтративши на святкування з нагоди свого коронування всі запаси державної Скарбниці — більше 200 мли доларів.

Формальне віднесення деяких держав за своєю формою до республіки мало що дає для аналізу реальної системи розподілу влади. Так, наприклад, у Лівії головний керівний орган (так зване Революційне керівництво) офіційно перебуває поза системою державної влади, а в Ірані після Ісламської революції 1979 р. реальна влада належить не президентові й парламенту, що обираються населенням, а Керівникові держави — релігійному лідерові (аятолі), який призначається мусульманською Радою Старійшин і здійснює свої повноваження довічно.

Державний устрій являє собою форму держави, яка визначає її національно-територіальну організацію. Державний устрій характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її політичного та територіального розподілу, принципи взаємин між державою в цілому та її частинами, їх правовий статус.

У сучасному світі виділяють унітарний та федеративний державний устрій. Основні різновиди форм державного устрою представлені на схемі 4. 5.

Схема 4. 5. Форми державного устрою

Унітарна: Проста і Ускладнена(з автономіями)

Федеративна: утворена за історичним принципом, територіальна, національна, змішана

Переважна більшість сучасних держав за формою державного устрою є унітарними. Унітарний державний устрій (лат. ипііа$ — єдність) характеризується єдністю державної території, єдиною системою органів державної влади,

єдиним законодавством. Така форма територіальної організації характерна, як правило, для країн економічно й національно однорідних. Територія унітарної держави поділяється на різні адміністративно-територіальні одиниці (лат. айтіпі$ігаііо — управління і іеггііогіит — область, територія) складові частини (краї, області, райони та ін.), відповідно до яких формується система місцевих органів влади і самоврядування.

Іноді в унітарних державах зі складним характером національних і соціально-економічних відносин припускається автономія її окремих частин. Під автономією (гр. аиіо — сам і потоз — закон) розуміється законодавчо закріплена форма самоврядування територіальної одиниці держави, що проявляється в самостійному рішенні питань місцевого значення. Виділяють такі види національно-територіальної автономії, як політичну (державну), що має деякі зовнішні ознаки державності — парламент, уряд та ін., сфера компетенції яких визначається конституцією (Автономна Республіка Крим — в Україні, Гренландія — у Данії), і адміністративну (місцеву), що не має зовнішніх ознак державності, коло прав якої визначається звичайними законами (Тібет — у Китаї, автономія в штаті Ассам — в Індії). Держави, що мають у своєму складі автономні утворення, називають ускладнено унітарними.

Федерація (федеративний устрій) (лат. /оейегаііо — союз, об'єднання) — це форма державного устрою, що припускає наявність у складі держави певних державних утворень — суб'єктів федерації (республік — у Російській Федерації, штатів — у США, Індії, Бразилії, Мексиці, кантонів — у Швейцарії, провінцій — в Аргентині, Канаді, Пакистані, земель — у Німеччині та Австрії, еміратів — в ОАЕ), які мають певну самостійність, свій адміністративно-територіальний поділ і законодавство.

«Федерація представляє собою форму організації державної влади, головні принципи якої були сформульовані засновниками Сполучених Штатів у Конституції 1787 р. Федерація припускає утворення єдиного центрального уряду, а ті одиниці, що її складають, отримують право, з одного боку, на самоврядування, з іншого — на співучасть у загальному конституційному управлінні. Повноваження центрального уряду делегуються населенням всіх складових одиниць. Для розпуску федерації потрібна згода всіх або більшості складових одиниць».

Елейзер Д. Дж. «Порівняльний федералізм»

Схема 4. 6. Форми сучасної держави.

Форми сучасної держави

Форми державного правління	Форми державного устрою
МОНАРХІЯ	РЕСПУБЛІКА	ФЕДЕРАТИВНА	УНІТАРНА
Абсолютна	Обмежена	Недемократична	Демокраична	історична територіальна національна змішана	проста ускладнена
дуалістична парламентська	парламентська президентська змішана

Федеративний устрій є характерним для країн зі значним різноманіттям національних, соціально-економічних, історичних умов. Дана форма територіальної організації характеризується розподілом повноважень між центральними органами державної влади та суб'єктами федерації, подвійною системою органів державної влади і законодавства. Суб'єкти федерації мають представництво в парламенті країни, забезпечене існуванням другої палати.

У сучасному світі існує майже 20 федеративних держав, при цьому вони займають більше 40% всієї території планети (а за кількістю жителів — до третини населення Землі). Виділяють: історичні типи федерації (ФРН, Швейцарія), національні (СРСР, Чехословаччина, Бельгія), територіальні (США, Мексика) і національно-територіальні (Росія).

«В основі федеративної матриці — територіальний принцип. У нинішні часи федералізм, що будується на якійсь іншій основі, виявляється досить недовговічним... Як тільки впали тоталітарні режими СРСР, Чехословаччини та Югославії, ці країни розкололися, і, щонайменше у двох випадках із трьох, цей розкол спричинив кровопролиття».

Елейаер Д. Дж. «Порівняльний федералізм»

Історія знає й інші типи національно-тєриторіальної організації держав — імперії, конфедерації та ін. Так, імперія (лат. ітрегіит — влада, панування) являє собою державу, що складається з метрополії (гр. теіег — мати й роііз — місто) — центральної частини держави, і колоній (лат. соіопіа — поселення) — підлеглих центральній владі держав (наприклад, Римська імперія, Британська імперія, Російська імперія). Дана форма державного устрою існувала у світі аж до розпаду колоніальної системи в середині XX ст.

Конфедерація (лат. соп/еа'егаііо — союз, об'єднання), на відміну від федерації, що представляє собою форму національно-територіального устрою держави, є формою міждержавного об'єднання, союзом незалежних держав, створюваним для виконання певних завдань: економічних, політичних, військових і ін. Держави, що входять до конфедерації, зберігають свій суверенітет і мають власні органи державної влади. Для координації дій у конфедерації, як правило, створюються загальні органи влади і управління. До кінця XIX століття конфедерація розглядалась як тип державного устрою. Конфедеративний устрій мали у свій час такі держави, як Австро-Угорщина до 1918 р., Швеція й Норвегія до 1905 р., США до 1787 р., Швейцарія до 1848 р., ОАР-Єгипет і Сирія (1958—1961 рр.), Германський союз (з 1815 р. до 1867 р.), Сенегамбія — Сенегал і Гамбія (з 1982 по 1989 р.) та ін. Як показала історія, конфедерації є досить нестійкими державними утвореннями, які або розпадаються, або ж перетворюються на федерації.

«Конфедерація була загальновизнаною формою федералізму до 1787 р. При конфедеративному устрої одиниці, що об'єдналися, утворюють союз, але в значній мірі зберігають свій суверенітет і законодавчі повноваження. Вони встановлюють і підтримують постійний контроль над центральним урядом. Для виходу зі складу конфедерації її членів не потрібно згоди інших — подібне право фіксується при встановленні конституційної угоди. Класичні зразки конфедерації — Ахейський союз (конфедерація давньогрецьких міст у Пелопоннесі, бл. 280-146 рр. до н. е.) і Республіка З'єднаних провінцій (об'єднання семи нідерландських провінцій в XVI—XVII ст.). Окрім названих існують інші — квазіфедера-тивні — форми, у тому числі: унії (наприклад, Об'єднане королівство Великобританії та Північної Ірландії; ліги (наприклад, асоціація держав Південно-Східної Азії), кондомініуми (наприклад, Андорра під протекторатом Франції й Урхельського єпископа (Іспанія))...».

ЕлейзерД. Дж. «Порівняльний федералізм»