Поняття, ознаки та функції держави

 

«Станьте власником земельної ділянки на Марсі або Мі­сяці!» — з такою пропозицією в 1983 р. вперше звернувся до жителів Землі американський громадянин Д. Хоуп, який, скориставшись прогалинами в міжнародному законо­давстві, зареєстрував право власності на Місяць, Марс, Венеру та багато інших астрономічних тіл у Сонячній сис­темі. За повідомленнями багатьох засобів масової інфор­мації, на початок 2007 р. «власністю» на Місяці володіють уже більше 2 мли людей, серед яких колишні президенти США Рональд Рейган і Джиммі Картер, губернатор Каліфорнії Арнольд Шварценегер, рок-му-зикант Мік Джаггер, актори Том Круз і Ніколь Кідман (в Украї­ні — Ірина Білик, Ані Лорак, «Воплі Відоплясова» та ін.). Кожний покупець, крім Посвід­чення про право власності, одер­жує також Карту Місяця й Кон­ституцію Місячного посольства, у подальших планах якого — створення Місячної респуб­ліки та отримання місця в ООН.

«Місячне посольство» — яскравий приклад так званої віртуальної держави, що існує тільки на папері або в Ін-тернеті. Такими ж віртуальними державами є Домініон Мельхіседека, територією якого його засновники проголо­шують ненаселені атоли, що перебувають під водою або з'являються на поверхні тільки під час відливу, лицарський Мальтійський Орден, що не має суверенітету, держава Христіанія, яка виникла в 1971 р., коли громада хіпі неза­конно вселилась у занедбані військові казарми в Копенга­гені та ін. Чи можна ці утворення насправді називати дер­жавами? Звичайно ж, ні. Безумовно, у сучасному світі, в якому налічується вже більше 200 держав, існують і ма­ленькі (карликові) держави (як, наприклад, Князівство Монако із площею 1,95 км² і населенням менше 32 тис, або ж Ватикан, розташований у столиці Італії, із площею 0,44 км² і населенням близько однієї тисячі людей), і ве­личезні по території та кількості жителів країни (як, на­приклад, Росія — найбільша по території держава із пло­щею 17 075,4 тис. км² і сьома у світі за кількістю населен­ня — 144,2 млн, або ж Китай з найбільшою кількістю жителів — понад 1 286,97 млн, і третій у світі за терито­рією — 9,6 млн км²). Але, незалежно від розмірів і кількості жителів, місця розташування й історії, всі вони мають пев­ні властивості, що відрізняють їх від інших суспільних ут­ворень і організацій. Це — універсальність (здатність управ­ляти соціально неоднорідним суспільством за допомогою спеціальних органів), суверенність (верховенство, повнота й незалежність політичної влади), а також монополія на видання законів і норм, обов'язкових для всього населення, збір податків і застосування насильства (як способу за­хисту встановлених норм поведінки). Такі властивості має тільки держава. Так, Макс Вебер визначав державу як «людське співтовариство, що претендує на монополію за­конного використання фізичної сили всередині даної тери­торії»¹. ¹ Вебер М. Политика как призвание и профессия / Избрашше произведе-ния. — М.: Прогресе, 1990.

Іншими словами, сутність державності вбачається саме в примусі — винятковій можливості послати кого-не-будь у формі й зі зброєю для того, щоб змусити людей ви­конувати встановлені закони.

Таким чином, у самому загальному вигляді державу мож­на визначити як універсальну форму організації суспільства, що має суверенітет. Держава — це центральний елемент по­літичної системи суспільства. Якщо функції з реалізації по­літичної влади в суспільстві можуть виконувати різні орга­нізації, партії, громадські об'єднання, союзи, які, у своїй су­купності й складають політичну систему суспільства, то вищою владою, рішення якої є обов'язковими для всіх гро­мадян, організацій і установ, володіє лише держава. Вона виступає офіційним представником усього суспільства, ко­ординуючи й упорядковуючи його життя за допомогою ре­сурсів влади, що надходять у політичну систему.

Перші держави виникають наприкінці IV — на початку III тисячоліття до н. е., а поява перших наукових знань про державу пов'язується з історією античної Греції та Рима — у цей час починається вивчення проблем організації держав­ної влади, пошук ідеальних форм державного устрою та ін.

При цьому необхідно відзначити, що сам термін «держа­ва», незважаючи на його широке використання, у своєму су­часному розумінні є порівняно молодим. Справа в тому, що аж до XVI ст. держава й громадянське суспільство не відді­лялися один від одного, а для їх позначення використовува­лися такі поняття, як князівство, королівство, республіка тощо. Спеціальний термін «зіаіо» (від лат. зіаіиз — статус, положення) для позначення держави як особливої форми політичної організації суспільства був введений у науковий обіг італійським ученим і державним діячем Нікколо Макіа-веллі, який першим відзначив розходження між управлінням невеликими містами-державами (полісами) за допомогою безпосередньої участі всіх його громадян, і великими націо­нальними співтовариствами, де керування здійснюється по­літичною елітою за допомогою державної влади.

Виникнення державності на різних етапах розвитку по­літичної думки пов'язувалося із впливом різних факторів (схема 4. 1). Так, походження держави пояснювалося боже­ственною волею (теологічна теорія), історичним розви­тком — об'єднанням родів і племен {патріархальна тео­рія), раціональною угодою людей (договірна теорія), війсь-ково-політичними чинниками — як апарат управління захопленими народами і територіями (насильницька тео­рія), економічними факторами — політичним пануванням певного класу (економічна, марксистсько-ленінська концеп­ція), психологічними факторами — потребою людей у під­коренні (психологічні, психоаналітичні концепції) та ін.

Схема 4. 1. Теорії походження держави.

Теологічна теорія (Фома Аквінський)

Патріархальна теорія (Арістотель, Р. Фільмер)

Психологічна теорія (Л. Петражицький, Ж. Бюрдо)

Насильницька теорія (Л. Гумплович, Є. Дюрінг, К. Каутський)

Договірна концепція (Дж. Локк, Т. Гоббс, Ж. - Ж. Руссо, О. Радіщев)

Соціально-економічна (марксистсько-ленінська) теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін)

 

«Держава створюється не заради тільки того, щоб жити, а переваж­но для того, щоб жити щасливо... Людина, яка знайшла своє завер­шення в державі — найдосконаліше зі створінь».

Арістотель «Політика»

«Держава є орган класового панування, орган гноблення одного класу іншим, є створення «порядку», що узаконює й усталює це гноблення, зменшуючи зіткнення класів».

Ленін В. І. «Держава й революція»

«Держава, так само як і інші політичні союзи, ЇЇ історичні попере-Чдники, є відносинами панування людей над людьми, що спираєть­ся на легітимне насильство як засіб. Таким чином, щоб вона існувала, люди, які знаходяться під пануванням, повинні підкорятися авторите­ту, на котрий претендують ті, хто панує».

Вебер М. «Політика як покликання та професія»

«Держава — це певний тип юридично врегульованої політичної поведінки, що існує в конкретних просторово-часових умовах».

СаністебанЛ. С. «Основи політичної науки»

 

Невід'ємними атрибутами держави (її складовими еле­ментами) є:

1) Територія, тобто просторова організація держави. Те­риторією держави є частина суші, надр, повітряного простору і територіальних вод, на які поширюється її суверенітет.

2) Населення — співтовариство людей, які постійно меш­кають на території даної держави і підкоряються її владі. Населення зв'язане з державою фактом постій­ного проживання на її території, а також особливим характером політико-правової приналежності — фак­том громадянства. Під громадянством розуміється постійний зв'язок людини з державою, що проявляєть­ся в їх взаємних правах і обов'язках. За національним складом виділяють мононаціональні держави, в яких переважна більшість громадян становлять одну наці­ональність (Японія), та багатонаціональні держави, класичним прикладом яких є Україна. 3) Публічна влада, тобто особлива система органів і установ, що реалізує функції державної влади (апа­рат держави).

 

Апарат сучасної держави включає такі види державних органів (схема 4. 2.):

1) Органи законодавчої влади, основною функцією якихє розробка та прийняття законів. Вищий орган зако­нодавчої влади називають парламентом (фр. рагіет-епі, від рагіег — говорити).

2) Органи виконавчої влади, що виконують виконавчо-розпорядницькі функції в державі. Вищий орган ви­конавчої влади називають урядом.

3) Судові органи влади, що здійснюють у державі функ­ції правосуддя.

4) Органи контролю й нагляду — органи, що сприяютьвиконанню судової влади (прокуратура, адвокатурата ін.), а також різні контрольно-ревізійні управління та інспекції.

5) Особливе місце в державному апараті займає главадержави — конституційний орган або вища посадоваособа (монарх чи президент), яка представляє дер­жаву всередині країни та на міжнародній арені.

 

Кожна держава може також мати свої державні симво­ли (прапор, герб, гімн, іноді — девіз), власну грошову оди­ницю, державну мову (закріплена законодавством мова офіційного спілкування, обов'язкова для використання в діловодстві, судочинстві, освіті, державних засобах масової інформації), столицю.

Таким чином, держава — це універсальна, суверенна по­літична форма організації суспільства, центральний ін­ститут політичної системи, створюваний для організації та управління життям населення на певній території за допо­могою публічної влади, що має обов'язковий характер.

Сутність держави найбільш повно проявляється в її функ­ціях, тобто головних напрямках діяльності. Функції держави за сферами діяльності поділяються на внутрішні та зовнішні. Основні функції сучасної держави представлені на схемі 4. 3.

Схема 4. 3. Функції сучасної держави¹

Внутрішні функції	Зовнішні функції
Правова функція (захист конституційного ладу, законності та правопорядку) Соціально-економічна функція (регулювання економіки, реалізація соціальних програм, соціальний захист населення) Екологічна функція (охорона навколишнього середовища, закріплення правового режиму природокористування) Культурно-виховна функція (державна підтримка і розвиток культури, освіти, спорту)	Функція захисту держави Функція співробітництва з іншими державами Функція підтримки світового порядку

¹ Теория государства и права / Под ред. Н. И. Матузова и Л. В. Малько. М.: Юристі, 1999. - с 62.

ФОРМИ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ

Отже, усі держави мають приблизно однаковий набір властивостей, ознак і функцій. У будь-якій державі існу­ють парламент, уряд, суди, армія, поліція та ін. Однак при уважнішому розгляді структури державної влади, націо­нально-територіальної організації, взаємозв'язку релігії та світської влади, можна помітити й істотні відмінності в устрої сучасних держав. Так, главою уряду в Німеччині є канцлер, який призначається парламентом, у США — пре­зидент, який обирається народом; глава держави в Япо­нії — імператор, у Швеції — король, у Франції — прези­дент, в Австралії та Канаді — королева Великобританії, представлена генерал-губернаторами, а на Кубі або в Лівії немає ані президента, ані монарха, ані взагалі поста глави держави. Султан Брунею одноосібно править державою, а влада королеви Великобританії практично повністю об­межена незалежними парламентом, урядом і судами. Терито­рія Німеччини складається із земель, США й Мексики — зі штатів, Росії — з республік, країв, областей і автономних округів, а території Китаю, Іспанії, України містять в собі автономні утворення. Навіть назви держав (Об'єднане Ко­ролівство Великобританії та Північної Ірландії, Князівство Монако, Федеративна Республіка Німеччина, Соціалістич­на Народна Лівійська Арабська Джамахірія, Ісламська Рес­публіка Іран та ін.) говорять про існування особливих, властивих кожній конкретній державі особливостей. При цьому, безумовно, деякі держави мають і досить подібні характеристики, що дає можливість об'єднати їх у певні групи за способами формування вищих органів влади (формами державного правління) і територіальною органі­зацією (формами державного устрою). Основні різновиди форм сучасної держави в узагальненому виді представлені наприкінці теми (схема 4. 6.).

Форма правління — це форма держави, що характери­зує організацію вищої державної влади та систему її зв'яз­ків із населенням.

Сучасні форми правління, основні різновиди яких пред­ставлені на схемі 4. 4, за місцем глави держави в апараті влади можна поділити на два основні різновиди: монархію та республіку.

Схема 4. 4. Форми державного правління