Держава в політичній системі суспільства. Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті суспільства

Основним компонентом політичної системи є держава, якій належить особливе місце в політичному житті суспільства. Саме держава є головним носієм політичної влади, головним знаряд­дям реалізації класових інтересів, головним суб'єктом і водночас головним об'єктом політичної діяльності та політичних відносин у суспільстві.

Тільки держава як головний інститут влади володіє правом на суверенність, тобто верховенство всередині країни, та на зовніш­ню незалежність. Таке становище державної влади в суспільстві випливає, по-перше, з того, що вона володіє таким засобом охо­рони влади, як державний апарат і, по-друге, реалізує свою волю в нормах права. Специфічна ознака державної влади виявляється в існуванні спеціальних державних службовців, у функціонуванні армії, адміністрації, судів, служби безпеки тощо.

Держава — це всеосяжна організація в суспільстві і його офіційний представник. Саме держава володіє виключним пра­вом на нав 'язування своєї волі за допомогою апарату насильст­ва — армії, поліції, служби безпеки тощо. _к

У суспільному житті держава володіє цілою низкою виключ­них прав, що притаманні тільки їй. Тільки вона володіє правом на видання законів, що регулюють суспільне життя та мають зага­льнообов'язковий характер. Водночас у демократичному суспі-

льстві цю діяльність не закрито и для інших політичних сил, оскільки вони мають право законодавчої ініціативи. Виключним правом держави є право на отримання податків, які обов'язково сплачують усі верстви громадян без винятку. Держава також здійснює фінансову й зовнішньополітичну діяльність, вирішує питання війни і миру тощо.

До найважливіших ознак держави належать:

— суверенітет влади (тобто її верховенство, єдність, неподі­льність, загальність);

— наявність особливої публічної влади, відокремленої від ре­шти суспільства (тобто системи органів упровадження влади — так званого апарату);

— територія (відокремлена кордонами частина земної кулі);

— наявність обов'язкових правил поведінки, що встановлю­ються й охороняються державою (правових норм);

— система податків, що встановлюються для утримання дер­жавного апарату.

Прихильники класового підходу вбачають у державі «основ­ний інститут політичної системи класового суспільства, що здій­снює управління суспільством, охорону його економічної та со­ціальної структури». «Держава, — стверджував В. І. Ленін, — це машина для гноблення одного класу іншим. Машина, щоб трима­ти в покорі одному класові інші, підлеглі класи».

Такий підхід не є вичерпним, оскільки обмежує суть держави тільки пануванням одного класу над іншим, тільки насильством. Саме через це анархісти, наприклад, виступали проти держави як такої. З цього приводу М. Бакунін писав: «Якщо є держава, то обов'язково є панування, отже, і рабство; панування без рабства, відкритого чи замаскованого, немислиме, ось чому ми вороги держави... Будь-яка держава, не виключаючи й... народної, є ярмо, що породжує, з одного боку, деспотизм, а з іншого — рабство...».

Вульгаризація природи держави в практиці колишнього СРСР призвела до цілковитого заперечення теорії і практики парламен­таризму, прав людини і громадянина, концепції правової держа­ви. У процесі політичної реформи в Україні відбувається посту­пове формування громадянського суспільства, правової держави, визнано роль концепції та практики поділу влади, конституцій­ного суду, інституту невідчужуваних прав людини і громадянина. Проте попереду ще складний і тривалий процес законодавчого відродження, оновлення й збагачення соціальних цінностей полі­тичного життя, перетворення їх на обов'язковий здобуток по­всякденної суспільно-політичної практики.

Держава як певна політична структура має надзвичайно склад­ну будову. Традиційно виділяють три гілки державної влади — виконавчу, законодавчу і судову, які мають у різних країнах різне оформлення й назву. Держава, виступаючи від імені всього сус­пільства, регламентує політичну діяльність усіх його організацій, установлює основні норми цієї діяльності, її методи, умови фор­мування й функціонування недержавних організацій.

Існування держави невіддільне від здійснення нею сукупності необхідних функцій. Такими функціями є: захист суспільного ла­ду, запобігання й усунення соціально небезпечних конфліктів, регулювання економічних та інших суспільних відносин, здійс­нення єдиної для країни внутрішньої політики як системи її кон­кретних виявів — соціальної, економічної, фінансової, наукової, культурної, освітньої та іншої політики, зовнішньополітична функція захисту інтересів країни, функція оборони країни тощо.

Методи, якими здійснюються функції держави, характер уста­новлених у державі соціальних та інших відносин дає змогу кла­сифікувати різні види держав і побудувати їх типологію. Така типологія може здійснюватися за різними ознаками.

Досить поширеною є класифікація держав за формою держав­ного правління. Під формою державного правління слід розу­міти організацію верховної державної влади, її структуру, право­вий (конституційний) статус та субординацію вищих органів, по­рядок їх діяльності. Як правило, головними сучасними формами правління є:

а) парламентська республіка;

б) президентська республіка;

в) конституційна монархія.

Парламентська республіка як форма правління оформилася у Франції в 70-х pp. XIX ст., а потім установилася і в деяких ін­ших буржуазних державах, де було повалено монархію. Основу концепції парламентської республіки становить ідея рівноваги влад (законодавчої, виконавчої, судової). На чолі республіки стоїть посадова особа (президент), яку обирає парламент. Уряд формується двопалатним парламентом, перед яким він несе полі­тичну відповідальність. Основним засобом впливу парламенту на уряд є квотум недовіри, що означає відставку уряду. Вплив уряду на парламент полягає в можливості дострокового розпуску однієї з його палат.

Президентська республіка — це також республіканська фор­ма правління, що базується на ідеї поділу⁴ влади. На чолі такої держави стоїть президент, якого обирають загальним (прямим

або опосередкованим) голосуванням. Президент поєднує повно­важення глави держави з повноваженнями глави уряду. При цьо­му уряд призначається особисто президентом і не відповідає пе­ред парламентом. Парламент має всю повноту законодавчої влади і не залежить від президента, котрий не має права розпуску парламенту, але має право «вето» — право заперечити прийнят­тю парламентом небажаного йому закону. Президент не несе від­повідальності перед парламентом, але в разі порушення президе­нтом конституції він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності за дотримання особливої процедури (імпічмен­ту — в США). Президентська республіка була вперше впрова­джена в США і с дуже поширеною в країнах Латинської Америки.

Парламентська та президентська республіки — близькі форми правління. Відтак нині спостерігаємо тенденцію трансформації парламентських республік у президентські.

Конституційна монархія нині існує тільки у вигляді парла­ментської монархії — такої форми правління, коли посада глави держави (монарх) передається у спадок одночасно з наданням найвищого в історії даної країни феодального титулу (король, ім­ператор, великий герцог і т. п.). Уперше конституційна монархія виникла в Англії, де існує й досі. Конституційні монархії є також в інших країнах, наприклад у Японії, Швеції. Законодавчу владу за цієї форми правління зосереджено в двопалатному парламенті, виконавчу — в уряді, який формується парламентом і с відпові­дальним перед ним. Монарх у парламентській монархії не має конституційних повноважень вирішувати важливі державні спра­ви і стає, по суті, лише символом стародавніх традицій країни.

Не менш поширена класифікація держави за формою держав­ного устрою. Адміністративно-територіальний устрій держави, що включає механізм взаємовідносин між державою та її складо­вими частинами, центральними та місцевими органами влади, є і формою державного устрою: унітарною чи федеративною.

Унітарна — це така форма державного устрою, коли в країні функціонують єдині вищі органи влади й управління, а держава поділяється лише на адміністративно-територіальні одиниці (Іта­лія, Польща та ін.).

Федеративна — це така форма устрою держави (як правило, багатонаціональної), коли відбувається добровільне об'єднання державних утворень, що мають високу політико-правову само­стійність і власний адміністративно-територіальний поділ.

У федерації (союзній державі) діють спільні для всієї країни вищі органи влади та управління, але водночас у кожній державі, що входить до федерації, зберігаються власні вищі органи (США, ФРН та ін.).

Іноді держави об'єднуються в тимчасовий союз для вирішення певних, конкретних завдань. Такий союз держав називають кон­федерацією. Конфедерація, на відміну від федерації, що є союз­ною державою, є лише союзом держав, практично міждержавним об'єднанням. Історичний досвід показує, що конфедерації (США, Канада, Швейцарія) в процесі розвитку поступово перетворю­ються на федерації або розпадаються.

Сучасні держави можна типологізувати і за тими функціями, які вони виконують. За цією ознакою можна виділити військову, або поліцейську державу, правову, а також соціальну державу. Військова, або поліцейська, держава характеризується гіпертро-фованим розвитком і особливо великою роллю структур держав­ного насильства — армії, військово-промислового комплексу, ор­ганів охорони порядку та безпеки. На відміну від поліцейської, основне призначення правової держави полягає в розвитку стру­ктур, що забезпечують захист прав усіх членів суспільства, а та­кож їх підкорення праву як вищій силі, рівноправність усіх гро­мадян (як рядових, так і можновладців) перед законом. Соціальна держава свою діяльність зосереджує на проведенні активної соці­альної політики, яка допомагала б пом'якшенню й запобіганню соціальних конфліктів.

Ще одним із критеріїв класифікації держави може бути гео­графічний, суть якого виявляється у спільності історичної долі, культури народів, що населяють державу. За допомогою цього критерію можна виділити західні, східні, європейські, африкан­ські, азіатські та інші держави.

Радикальні зміни в житті нашого суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об'єктивно необхідним формування в Україні правового типу відносин як таких, що най­більше відповідають демократизації політики, економіки, соціа­льного й духовного життя, ліквідації тоталітарного режиму, фор­муванню громадянського суспільства, У політиці такий курс нази­вають формуванням правової держави.

Витоки правової держави треба шукати в античності часів Платона та Аристотеля. Теоретичні ж її концепції склалися в За­хідній Європі під час буржуазних революцій XVII—XVIII ст. Ідейно-теоретичним фундаментом учення про правову державу стали концепції поділу влади (Ш. Монтеск'є), народного сувере­нітету (Ж.-Ж. Руссо), держави як об'єднання людей, що підвладні правовим системам (І. Кант) тощо.

Які ж основні принципи правової держави можна назвати? Насамперед це принцип загального верховенства правової системи. Закони країни — це обов'язкові (нормативні) акти, що видаються вищим законодавчим органом держави (Верховною Радою) з метою регулювання найбільш значних суспільних від­носин.

У правовій державі верховенство законів означає, що не тіль­ки громадяни, а й сама держава, її органи та посадові особи, що репрезентують законодавчу, виконавчу й судову влади, діють тільки в установленому законом порядку.

Всевладність законів (їхня юридична сила) виражається також і в тому, що тільки законодавчий орган може їх скасувати або змінити.

Верховенство законів починається з верховенства Конституції країни. Це фундаментальна засада конституційного режиму, за­конності та правопорядку в країні, демократичного розвитку сус­пільства, забезпечення прав і свобод особистості.

Верховенство законів у всіх сферах суспільного життя (все­осяжність права) означає, що правлять саме закони, а не окремі особи, що саме закони, а не відомчі нормативні акти є актами прямої дії, головними регуляторами суспільного життя. Отже, ві­домчі акти не можуть бути для всього населення загально­обов'язковими. Рішення та вироки судів можуть ухвалюватися тільки на підставі законів. Порушення законів громадянином, по­садовою особою або державним органом має спричиняти неми­нучу юридичну відповідальність. «Всі будуть рівними перед за­коном, — підкреслив Президент України Віктор Ющенко, — незалежний суд захистить права кожного. Я бачу Україну держа­вою, керованою верховенством права».

Важливим принципом правової держави є поділ влади. Цей принцип передбачає оптимальний поділ сфер діяльності, поділ функцій і компетенцій між основними органами державної вла­ди— законодавчої, виконавчої, судової, забезпечення їхнього демократичного функціонування в межах законів, гармонійних взаємовідносин особистості, держави, суспільства.

Найвища з трьох гілок влади — законодавча. Вона є виразни­ком народного суверенітету у формі вищої представницької уста­нови. Своєрідним законодавцем може бути і все населення країни, коли проводиться референдум з якогось важливого питання.

Вищість законодавчої влади пояснюється тим, що саме вона визначає правові масштаби, норми суспільного й державного життя, виражає їх у законах, верховенство яких і забезпечує

пріоритет, провідну роль законодавчого органу. Демократичні вибори членів законодавчого органу (парламентарів, народних депутатів), можливість їх відкликання в установленому законом порядку створюють умови для контролю з боку народу діяльнос­ті законодавчої влади. Крім того, своєрідний юридичний конт­роль законодавчої влади мас здійснювати комітет конституційно­го нагляду (конституційний суд).

Призначення виконавчої влади — реалізація тих законів, що їх ухвалено законодавчим органом. Виконавча влада форму­ється представницьким органом, підконтрольна й підзвітна йому, працює на засаді та в межах дії законів. Так само мають діяти й вищі посадові особи держави, що обираються безпосередньо на­селенням.

Призначення судової влади — бути арбітром, вирішувати юридичні суперечки, запроваджувати правосуддя, яке може здій­снюватися тільки судом. Ні законодавча, ні виконавча влада не можуть і не повинні виступати в ролі суду. Система судових ор­ганів країни має вирішувати суперечки, що стосуються не тільки норм застосування права, а й правотворчих, законодавчих проце­сів. Щоб бути стримуючим фактором у системі влади, суд має бути незалежним і діяти лише на підставі закону.

Одним із фундаментальних принципів правової держави с пріоритет прав та свобод людини. «Усі люди народжуються ві­льними й рівними у своїй гідності та правах», — проголошує стаття 1 Загальної декларації прав людини (декларацію ухвалено Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року). Права і сво­боди громадянина — економічні, політичні, соціальні, культур­ні — знаходять правове підтвердження в Конституції та законах, котрі водночас є і правовим гарантом їх реалізації. Пріоритет прав і свобод людини відповідно до загальновизнаних норм між­народного права починають сприймати і в нашій державі як най­важливіший принцип державного будівництва.

Згідно з Паризькою хартією для нової Європи, кожна людина має право на свободу думки, совісті, релігії та переконань, на ві­льне висловлювання своїх думок, створення асоціацій, проведен­ня легальних зібрань, на свободу пересування. Ніхто не може бу­ти підданий незаконному арешту або тортурам чи іншим видам жорстокого поводження та покарання. Кожний має право знати свої права й діяти згідно з ними, брати участь у вільних та спра­ведливих виборах, підлягати справедливому й відкритому суду, володіти власністю одноособово або спільно з іншими та займа­тися індивідуальним підприємництвом.

Ці положення Паризької хартії, багато з яких уже відображено в законодавстві нашої держави, є орієнтиром як для громадян, так і для всіх органів законодавчої, виконавчої та судової влади країни. Слід особливо наголосити, що найважливішою умовою скорішого виведення правової системи країни на рівень цивілізо­ваних держав є підвищення правової культури громадян та поса­дових осіб, активні дії кожного громадянина країни для захисту своїх законних прав, свобод, честі та гідності.

Надзвичайно важливим принципом правової держави є також принцип юридичної взаємовідповідальності держави і особи. Цей принцип спрямовано на реалізацію права, законів, забезпе­чення стабільного правопорядку. Наскільки важливим с держав­не проголошення та забезпечення прав і свобод громадян, насті­льки важлива й відповідальність громадян перед державою та суспільством.

Оскільки право є мірою свободи, то, безумовно, право є вод­ночас і мірою несвободи. Зміст міри несвободи достатньо повно розкрито в статті 29 Загальної декларації прав людини: «У здійс­ненні своїх прав і свобод кожна людина повинна мати тільки такі обмеження, які встановлені законом виключно з метою забезпе­чення необхідного визнання й поважання прав і свобод інших людей, задоволення справедливих вимог моралі, суспільного по­рядку та суспільного добробуту в демократичному суспільстві».

Обмеження прав і свобод людини закріплені конституційно і виявляються в конкретних законах. Безсилля законів, зневага до них, а тим більше відкрите порушення — це шлях до несвободи, безправ'я, насилля, антилюдяності, безвідповідальності за злочи­ни, руйнування державності.

Основними методами забезпечення відповідальної поведінки громадян у правовій державі є стимулювання, переконання, пра­вове виховання, підвищення рівня правової культури. Ясна річ, що з профілактичною метою правова держава теж змушена впро­ваджувати санкції за порушення закону, застосовувати примус, але тільки в обсязі і згідно з процедурами, визначеними закона­ми, принципами моралі та гуманізму.

Форми відповідальності держави перед особою різні. До них належить і звітність виконавчих органів перед законодавчими, і референдуми, які оцінювали б роботу або пропозиції уряду, і на­дання повної та вірогідної інформації громадянам з усіх питань, за винятком тих, що становлять державну таємницю. Однією з ефективних форм відповідальності є можливість судового оскар­ження громадянином дій посадових осіб відповідно до закону.

Такі основні принципи правової держави, що є й орієнтирами для її формування. Треба лише нагадати положення Конституції України, що побудова правової держави в Україні — це не само­ціль, а життєва необхідність. Тільки правова держава зробить можливим вільний розвиток кожної особистості й усього суспі­льства.