Тенденції розвитку державності в сучасному світі

У сучасному світі існує низка міждержавних об'єднань, до яких входять незалежні, суверенні держави (наприклад, СНД, Європейський Союз та ін.). Досить ймовірно, що згодом деякі з них стануть основою для нових форм державності. Так, зараз є очевидною тенденція до зміцнення Європейського Союзу (який, до речі, має багато ознак окремого державного утворення — органи влади, символіка, єдина європейська валюта та ін.) — від розширення повноважень Європарламенту до намірів завершити створення єдиного внутрішнього ринку й спроб ввести в дію загальноєвропейську Конституцію, прийняту в 2004 р. Сьогодні ЄС — це 373 мільйони населення і 9,2 трильйони доларів сукупного ВВП, що дозволяє деяким ученим уже називати його «граничним випадком правової держави»: новою державною системою, яка повністю визначає економіку, політику і культуру на певній території¹. Чи дійсно це так? Які перспективи цього унікального феномена політичного життя кінця XX — початку XXI ст., чи стане ЄС новою формою державності, що визначатиме політичний порядок у Європі та світі, новою структурою, що відбиває тенденції розвитку державності в сучасному світі?

¹ Переслегин С. Самоучитель игры на мировой шахматной доске. — М.: АСТ, 2006. - с. 155.

Основою того, що зараз носить назву «Європейський Союз», стало засноване в 1946 р. «Співтовариство вугілля та сталі», яке регламентувало переміщення цих стратегічно важливих товарів між Францією і Німеччиною, а в 1958 р. був створений прообраз Загального ринку (до нього увійшли Франція, Німеччина, Італія та країни Бенілюксу — Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Вирішальною для Співдружності стало розширення в 1973 р. — до ЄС вступили Великобританія, Ірландія та Данія. Надалі до Співдружності послідовно приєднуються Греція (1981), Іспанія та Португалія (1986). Важливою подією стало приєднання до Євросоюзу в 1990 р. Східної Німеччини — країни колишнього соцтабору, економічні структури якої на той момент не відповідали стандартам ЄС. У' 1995 р. до ЄС приєдналися Австрія, Фінляндія та Швеція, а в 2004 р. відбулося знаменне розширення ЄС на схід: до його складу були прийняті Литва, Латвія, Естонія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія. Кандидатами на вступ у 2008 р. є Болгарія, Румунія, Туреччина, а також Мальта і Кіпр, які економічно та політично відповідають вимогам ЄС.

Бажання уникнути загрози військових конфліктів, що виникла в європейських народів після другої світової війни, стало рушійною силою європейської консолідації. Всього за 50 років війна між європейськими державами стала немислимою, адже країни створили мережу, об'єднану законами та нормативно-правовими актами. Заснована на праві система, що перекриває суверенітети національних держав, замінила ідею балансу сил у світовій політиці на ЇЇ пряму протилежність — з нарощуванням сили Європа стає все більш притягальною для сусідів, які прагнуть приєднатися до неї, а не зрівноважити її могутність. За зауваженням американського економіста Р. Розенкранца, це, ймовірно, перший випадок в історії, коли виникнення потужної сили не спонукало інші країни об'єднатися проти неї¹. Причиною цього є унікальна природа Європейського Союзу, що представляє собою скоріше мережу, аніж державу Особливістю такої структури є відсутність у ЄС чітко визначеного центра, тому, будь-яка інша сила, намагаючись збалансувати її вплив, сама втягується у процес взаємодії з різними її членами.

Козепсгапсе Я. ТЬе Еигореап І. Іпіоп: А №'Л¥ Туре аі ІпіегпаііопакАс(. ог // Рагасіохех оі: Еигореап Рогеі^п Роіісу. — К1и\\'ег, 1998.

Таким чином, об'єднання європейських країн, що розпочалося понад 50 років тому багато в чому через усвідомлення глобальної взаємозалежності соціально-економічних і політичних процесів у сучасному світі, незважаючи на формальні ознаки окремого державного утворення зі своїм прапором, гімном, паспортами та грошовою одиницею, докорінно відрізняється від усіх, які існували раніше. ЄС представляється такою організацією, що залишає реальну владу своїм учасникам, які відповідають за втілення в життя переважної більшості політичних дій, а також здійснюють контроль за її діяльністю. Це принципово нова, наддержавна структура, яка в корені змінює характер світової політики.

Нова Європа являє собою не федерацію і не конфедерацію, а зовсім нове за своєю суттю утворення — динамічну політичну систему, яка складається з цілої низки співтовариств, що здійснюють спільну діяльність у певних областях (економічній, політичній, культурній), і яка діє в межах єдиного правового поля. Існує як мінімум три великих проекти, в яких беруть участь не всі члени ЄС: Євро-зона (12 країн), Шенгенська (безвізова) угода (15 країн) та Західноєвропейський (оборонний) союз (10 повноправних членів).

«ЄС не є імперією, федерацією, конфедерацією або іншою формою наднаціональної держави. Це скоріше складний комплекс міжнародно-правових домовленостей, підписантами яких є більшість європейських держав, єдиний ареал дії цілої низки сервітутів, певна «рамка», вибудувана для будь-яких життєвих форматів».

Переслєгін С. «Самовчитель гри на світовій шахівниці»

Інтегрована Європа змогла увійти в життя європейців так швидко в значній мірі завдяки несиловому проникненню в національну політику держав — формально не порушуючи національні інститути, але змінюючи їх внутрішньо. Привабливість політичної та економічної моделі Євросоюзу стала потужним стимулом перетворення суспільного та державного ладу сусідніх із ним держав. Усе більше й більше країн потрапляють до «Євросфери» — зони європейського впливу, перетерплюючи перетворення в руслі європейського проекту та переймаючи європейські цінності й моделі поведінки. Росія підписує Кіотський протокол щодо заборони промислових викидів речовин, що сприяють парниковому ефекту; улагоджуючи відносини з Європейським Союзом, Польща відмовляється від існуючої десятиліттями практики й вводить конституційний захист етнічних меншин, щоб одержати дозвіл вступити в ЄС; ісламістський уряд Туреччини, побоюючись викликати невдоволення Брюсселя, відмовляється від пропозиції своєї власної партії щодо прийняття нового кримінального кодексу, в якому порушення подружньої вірності з боку жінок каралося б за законом.

Відносини між народами європейського співтовариства поступово перетворюються на внутрішню політику. Як відзначав перший президент Європейської комісії, закон — це найдужча зброя Європи: «Європейське Співтовариство є дітищем закону, в нього немає засобів безпосереднього примусу для того, щоб змусити підкорятися своїй владі, в нього є тільки невеликий адміністративний апарат, який спирається на держави — члени ЄС»¹.

¹ ОисЬєпе Р. }. Моппеї: ТЬе іігеі їіаіехтап оГ іпіепіерепсіепсе. — М-У, Ь., 1994..

Таким чином, на сьогоднішній день стає вкрай складно сказати, де закінчується внутрішня політика європейських держав, а де починається зовнішня. Будь-які значимі події у внутрішньополітичному житті тієї або іншої країни негайно відбиваються на її міжнародному становищі, вимагаючи таких дій у галузі зовнішньої політики, що повністю б відповідали загальній концепції політики ЄС.

Сила Європейського Союзу, таким чином, вимірюється не величиною військового бюджету або перевагою в галузі високоточних ракетних технологій — Європа не виставляє напоказ свою міць і не говорить про «єдину розумну модель прогресу», як США. Вона діє набагато тонше, проникаючи крізь зовнішню оболонку традиційних політичних структур. На відміну від стратегії США, яка припускає можливість використання сили, стратегія Європи полягає сьогодні в наданні сусіднім країнам можливості інтеграції до ЄС, що припускає їх неминуче наближення до політичних норм та інституціональної практики Європейського Союзу. Більш того, європейські стандарти в області прав людини та захисту прав меншин значно перевищують вимоги, запропоновані для вступу до будь-якої іншої організації, і, виходячи за рамки свого призначення, стають загальносвітовими стандартами.

«Європа змінює країни не загрозою вторгнення в них: найбільша,загроза з боку ЄС — це відмова мати з ними справи».

Леонард М. «XXI століття — століття Європи»

Створюючи загальні стандарти, формуючи загальні цінності, що набувають чинності через національні інститути, Європа може поширювати свій вплив, не перетворюючись на об'єкт ворожих дій. У той час, як кожна кампанія, посольство або військова база США є потенційною мішенню для терористів, уміння Європи триматися в тіні дозволяє їй поширювати сферу свого впливу у світі, не провокуючи подібної ситуації. Відсутність єдиного лідера, наявність цілої низки владних центрів, об'єднаних загальними цілями, дає можливість ЄС розширювати свої кордони, охоплюючи все більше країн, не ризикуючи розпастися й продовжуючи надавати своїм членам переваги, забезпечувані положенням найбільшого світового ринку.

Інакше кажучи, у відносинах з іншими країнами європейців не цікавить класична геополітика. ЄС змінює країни не загрозою вторгнення, він виходить із принципів суворого дотримання законності та єдності базових (демократичних) цінностей. Таким чином ЄС має можливість повністю трансформувати країни, у відносини з якими він вступає, а не просто впливати на них (змінюючи, наприклад, силовим методом уряди Афганістану або Іраку). Перейшовши від моделі взаємодії на рівні національних держав (яка була найбільш ефективною останні кілька століть) до нової — надсуверенної — форми політичної організації, Європа змінює характер світової політики, ставлячи інші країни перед вибором: або вступити до ЄС, або створити свій союз, заснований на схожих принципах міжнародного права, можливості втручання у справи інших та ідеології збереження миру.

«Європейська модель надихає послідовників по всьому світі, і вони \ створюють власні співтовариства з найближчими сусідніми державами. Цей «ефект регіонального доміно» змінить наші уявлення про політику, економіку й дасть нове визначення сили для XXI століття».

Леонард М. «XXI століття — століття Європи»

Сучасна геополітика, таким чином, втрачає звичні одно-або двополюсні обриси, відходячи від впливу ООН і принципу невтручання у внутрішні справи суверенних держав. Небезпеки, що несе в собі глобалізація, все частіше змушують сучасні держави втручатися у внутрішні справи один одного для того, щоб погоджувати світові стандарти контролю за станом навколишнього середовища, боротьби з міжнародним тероризмом, захисту прав людини та ін. Показовою в цьому плані є реакція країн ЄС щодо своїх нових членів — Чехії, Польщі та ін., які не встигли усвідомити характеру такого роду взаємодії, і змушені були під тиском європейських країн корегувати свої зовнішньополітичні плани відповідно до загальної зовнішньої політики ЄС з питання розміщення системи ПРО на території цих держав у березні-квітні 2007 г.

При цьому, за влучним зауваженням англійського політолога М. Леопарда, сучасна Європа являє собою «шлях, що не має кінцевого пункту призначення, політичну систему, яка уникає грандіозних планів і конкретного визначення очікуваних результатів»¹(властивих, скажімо, американській політиці). Саме відсутність у Європи такого роду далеких планів, а також пріоритет принципу безперервності реформ є ключем до розуміння її сучасної політики. «Декларація Шума-на», підписана Францією та Німеччиною, стала підґрунтям «Нового європейського будинку», чітко визначивши пріоритет даного принципу безперервності процесу реформ: «Єдина Європа не буде побудована відразу або за'єдиним генеральним планом, — відзначає М. Леонард, — вона буде розбудовуватися за допомогою конкретних досягнень, які спочатку створять солідарність сіє £асґо»².

Леопард М. XXI вск-век Европм. - М.: АСТ, 2006. - С. 18. Леопард М. XXI век-век Европн. - М.: АСТ, 2006. - С. 19.

Перелік потенційних членів ЄС сьогодні утворює довгий список — від України та Грузії до Марокко й Тунісу, які територіально навіть не входять до Європи. При цьому, незважаючи на реальні проблеми багатьох країн (у тому числі — й України) на шляху до євроінтеграції, а також проблеми самого ЄС, пов'язані із обмеженими можливостями його швидкого розширення (очевидно, що саме зараз Європа повністю зайнята «перетравленням» останньої хвилі розширення ЄС, а не очікуванням «великого вибуху» — нового розширення ЄС і НАТО, ініційованого на саммітах у Копенгагені та Празі в 2002 р.), даний процес має незво-ротній характер — не стільки через екстенсивний характер розвитку економіки ЄС, скільки через геополітичні обставини. Так само, як свого часу Німеччина наполягала на вступі Польщі до європейського клубу, сьогодні вже поляки прагнуть приєднання до ЄС України, щоб мати стабільного сусіда на сході. Тому, слова колишнього голови Євро-комісії Р. Проді про те, що «Україна має стільки ж підстав увійти до складу ЄС, скільки й Нова Зеландія», означають лише те, що країнам, які претендують на членство в новій Європі, не варто чекати формального запрошення — така ж ситуація відзначалася й у 1989 р., коли в західноєвропейських країн не було впевненості у тому, чи потрібно Європі займатися поглибленням ЄС, чи може вона прийняти бідні центрально-та східноєвропейські країни; однак, коли ці країни на практиці стали відповідати всім правилам «клубу», причин для відмови вже не залишилося. Як зазначає колишній міністр фінансів Франції Д. Страусс-Кан, «Ми (Європа) змушені зараз думати про те, як надати можливість країнам колишнього Радянського Союзу та Середземноморського басейну увійти до нашої політичної сфери. Можливо, зараз ще рано готуватися до створення Європейського Союзу, який охопить територію від айсбергів на Півночі Арктики до піщаних дюн у Сахарі та Середземномор'я посередині, але виключати таку можливість, напевно, було б злочином». ¹Леопард М. XXI век — век Европы. — М.: АСТ, 2006. - С. 168.

«Зараз для Європейського проекту наступив вирішальний момент: як завдати на нових сусідів такого перетворюючого впливу, який він зробив на країни Центральної й Східної Європи та Туреччину. Як перетворити Європейський Союз, що складається із двадцяти п'яти членів, на співтовариство п'ятдесятьох демократичних держав, яке перетворить своїх сусідів, захоплюючи їх за собою».

Леонард М. <<ХХІ століття — століття Європи»

Таким чином, провідною тенденцією останніх десятиліть у світовій політиці є ослаблення національної державності. Ця тенденція має дві основні причини — нормативну й економічну. Дійсно, багато держав у XX столітті були «занадто» потужними, придушували населення й нападали на своїх сусідів. Навіть у неавтократичних державах досить часто спостерігався спад економічного росту внаслідок надмірного втручання державної влади в економічну сферу. Тому основною тенденцією останніх років стало різке зменшення частки державного сектора й звернення до ринку або до функцій громадянського суспільства, помилково привласнених державним апаратом. Активне зростання світової економіки також неминуче спричинило руйнування автономії суверенних національних держав за рахунок різкого зростання обміну інформацією, мобільності капіталу й трудових ресурсів. ¹Ф. Фукуяма. Сильное государство". — М.: «АСТ». — 200Й. — С. 197. ^!

Однак події 11 вересня 2001 року змусили багатьох політологів по-новому підійти до розгляду проблеми розвитку державності в сучасному світі. Сьогодні у політичній науці однією з найпоширеніших стала позиція, відповідно до якої в умовах кризи глобальної безпеки головним питанням світової політики стає не зменшення державності, а, навпроти, її посилення.

Так, американський вчений Ф. Фукуяма зазначає, що для окремих суспільств (як і для світового співтовариства в цілому) знищення державності — це прелюдія не до утопії, а до катастрофи. Слабкі держави по усьому світу — від Європи до Південної Азії — являють собою загрозу міжнародному порядку, будучи джерелом конфліктів і серйозних порушень прав людини, виступаючи потенційним джерелом тероризму нового різновиду, здатного проникати в розвинений світ. Зміцнення державності шляхом створення різних видів державних установ, за Фукуямою, є завданням, що стало життєво важливим для міжнародної безпеки, але з яким на сьогодні впоралося лише кілька розвинених країн. Таким чином, для майбутнього світового порядку найважливіше — «знову навчитися будувати державу». ²Ф. Фукуяма. Сильное государство. — М.: «ЛСТ». — 2006. — С. 199.

«Хоча ми не бажаємо повернення до світу конфліктуючих великих сил, ми, дійсно маємо потребу в силі. Тільки держави (й саме держави) здатні об'єднати й доцільно розмістити сили забезпечення порядку. Ці сили необхідні, щоб забезпечувати правління закону усередині країни, дотриматись міжнародного порядку. Ті, хто виступає за «сутінки державності» — чи то поборники вільного ринку, чи то віддані ідеї багатосторонніх договорів, — повинні пояснити, що саме замінить силу суверенних держав в сучасному світі. Насправді цю прірву заповнило різношерсте зібрання міжнародних організацій, злочинних синдикатів, терористичних груп та ін., які володіють певною владою та легітимніс-тю, але рідко і тим, і іншим одночасно. За відсутності ясної відповіді нам залишається тільки повернутися до суверенної національної держави й знову спробувати зрозуміти, як зробити її сильною та успішною».

Фукуяма Ф. «Сильна держава»

ГОЛОВНЕ В РОЗДІЛІ:

1. Держава є центральним інститутом політичної системи суспільства, що створюється для організації йуправління життям населення на певній території задопомогою публічної влади, яка має загальнообов'язковий характер.

2. Виникнення державності на різних етапах розвиткуполітичної думки пов'язувалося із впливом різнихфакторів. Серед основних теорій походження держави: теологічна, патріархальна, теорія насильства, договірна, психологічна, соціально-економічна.

3. Основними властивостями держави є суверенність,універсальність, монополія на правотворчість та застосування сили.

4. Основними ознаками держави виступають населення,територія та апарат влади — органи законодавчої, виконавчої та судової влади, органи контролю і нагляду,посада глави держави.

5. Функції держави за сферами діяльності поділяютьсяна внутрішні та зовнішні. До внутрішніх відносятьправову, соціально-економічну, екологічну, культурно-виховну; до зовнішніх — функцію оборони країни,функцію співробітництва з іншими державами, функцію підтримки світового порядку.

6. Форма державного правління — це спосіб організаціївищої державної влади та система її взаємин з населенням. Виділяють: монархію (абсолютну і конституційну,яка поділяється на парламентську і дуалістичну) тареспубліку (недемократичну і демократичну у виглядіпрезидентської, парламентської або змішаної моделі).

7. Державний устрій характеризує внутрішню структурудержави, її національно-територіальну організацію. Виділяють: унітарні (прості або ускладнені) і федеративні (створені за історичним принципом, національні, територіальні та змішані) держави.

8. Конфедерація є формою міждержавного об'єднання, союзом незалежних держав, що створюється для виконання економічних, політичних, військових та ін. завдань. Держави, що входять до конфедерації, зберігають свій суверенітет і мають власні органи влади. Конфедерації є досить нестійкими державними утвореннями, які або розпадаються, або перетворюються на федерації.

9. Провідною тенденцією останніх десятиліть у світовій політиці є ослаблення національної державності, зумовлене двома основними причинами — нормативною та економічною. Проте сьогодні однією з найпоширеніших у політичній науці є позиція, відповідно до якої в умовах кризи глобальної безпеки головним питанням світової політики стає не зменшення державності, а, навпроти, її посилення.

Сазонов