Особливості становлення та функціонування Кабінету Міністрів України

Проблема інституціалізації виконавчої гілки влади та нор­мативного визначення механізмів й організаційних форм здійснення притаманних їй функцій у системі поділу влади в незалежній Україні і до сьогодні залишається однією з най­важливіших у політико-правовій сфері.

На момент проголошення Декларації "Про державний суве­ренітет" від 16 липня 1990 р. повноваження виконавчої влади були визначені главою 13 Конституції УРСР 1978 р., проте чіткої регламентації процедурних питань роботи, що відпові­дало б демократичним зразкам, не було. Рада Міністрів УРСР за Основним Законом 1978 р. визначалася як "вищий виконав­чий і розпорядчий орган державної влади" (ст.115). Тому 18 квітня 1991 р. Верховна Рада Української РСР з метою вдоско­налення структури державного управління постановила утво­рити Кабінет Міністрів Української РСР, після створення якого Рада Міністрів УРСР склала свої повноваження.

Після набуття чинності Закону Української РСР "Про зміни і доповнення Конституції Української РСР у зв'язку із вдоско-

наленням системи державного управління" від 21 травня 1991 р. Кабінет Міністрів Української РСР став найвищим органом державного управління. Але найвищою посадовою особою Ук­раїнської держави і главою виконавчої влади проголошувався Президент.

Інформуючи про подальше реформування в системі вико­навчої влади, потрібно відзначити наступні кроки.

Важливим етапом у подальшому реформуванні в системі виконавчої влади і становленні українського уряду була поста­нова Кабінету Міністрів від 8 липня 1993 р., коли було затвер­джено Тимчасовий регламент Кабінету Міністрів України та його Президії. Український уряд поступово трансформувався від адміністративно-командної системи управління державою до демократичного виконавчого інституту влади, який забез­печував здійснення державної політики та виконання законо­давства.

Значною віхою в інституціалізації Кабінету Міністрів було підписання Конституційного договору, за яким було визначено, що уряд України — Кабінет Міністрів — є центральним коле­гіальним органом державної виконавчої влади, підпорядкова­ним Президентові України і відповідальним перед ним. У межах своїх повноважень Кабінет Міністрів України:

1) забезпечував здійснення внутрішньої і зовнішньої полі­тики, виконання Конституції і законів України, постанов Верховної Ради України, указів і розпоряджень Президента України;

2) вживав заходів щодо забезпечення державного суверені­тету, національної безпеки і обороноздатності України, її тери­торіальної цілісності і економічної самостійності;

3) здійснював заходи щодо забезпечення прав і свобод гро­мадян, законності і правопорядку, боротьби із злочинністю, охорони прав власності;

4) забезпечував проведення економічних реформ, станов­лення, розвиток і стабільність ринкової економіки, її соціальну орієнтованість, розробляє і виконує загальнодержавні програ­ми соціально-економічного і культурного розвитку України;

5) здійснював управління майном, що перебуває у загаль­нодержавній власності, та визначає форми взаємодії із суб'єктами інших форм власності; 6) забезпечував проведення державної політики у галузі фі­нансів, податків, цін та оплати праці, митній справі;

7) здійснював державну політику в галузі освіти, науки, культури і охорони здоров'я тощо (ст. 31 Договору).

На думку О. Лисенка, саме цей період заклав основу для становлення системи виконавчої влади, яку ми маємо зараз, з усіма її проблемами та недоліками. Але, незважаючи на це, перші п'ять років становлення та функціонування незалежно­го уряду дали поштовх розвитку інституту виконавчої влади європейського зразка.

Конституція 1996р. проголосила Кабінет Міністрів Украї­ни "вищим органом у системі органів виконавчої влади", одно­часно не пов'язуючи прямо пост Президента України з систе­мою виконавчої влади.

Відповідно до положень статей 85, 106 та 114 Конституції 1996 року Кабінет Міністрів формується наступним чином. Глава уряду — Прем'єр-міністр України призначається Пре­зидентом за згодою більше ніж, половини від конституційного складу Верховної Ради України, а персональний склад Кабі­нету Міністрів призначається главою держави за поданням Прем'єр-міністра (п.10 ст. 106 Конституції). Останнє поло­ження є аналогічним і щодо призначення керівників інших структур виконавчої влади — центральних органів виконав­чої влади та місцевих державних адміністрацій. Таким чином, очевидною є визначальна роль Президента України в цих процесах.

Розділ VI Конституції регламентував основні повноваження Кабінету Міністрів України та місцевих державних адмініст­рацій. Зокрема відповідно до ст. 116 Конституції уряд мав за­безпечувати державний суверенітет і економічну самостійність України, розробляти проект закону про Державний бюджет України, виконувати його та подавати про це звіт Верховній Раді, створювати рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснювати управління об'єктами державної власності згідно з законом, забезпечувати проведення фінансової, цінової, ін­вестиційної та податкової політики; політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природоко­ристування.

Найважливішою функцією Кабінету Міністрів було визна­чено систематичний нагляд за виконанням вимог Конституції та законів України, актів Президента України органами вико­навчої влади всіх рівнів та прийняття заходів по усуненню їх порушень.

Було побудовано виконавчу вертикаль, згідно з якою Кабі­нет Міністрів України спрямовує і координує роботу мініс­терств та інших органів виконавчої влади. Центральні органи управління, що входять до системи виконавчої влади, перебу­вають в його безпосередньому віданні і йому підпорядковують­ся. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Се­вастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Уряд згідно з ч. 2 ст. 113 визначався відповідальним перед Президентом України та підконтрольним і підзвітним Верхов­ній Раді у межах, передбачених у ст. 85, 87 Конституції.

В основу діяльності Кабінету Міністрів України було покла­дено Програму його діяльності, яку схвалювала Верховна Рада України (п. 11 ст. 85 Конституції). Було також передбачено й підстави для відставки Кабінету Міністрів України, якими може бути відповідне рішення Президента України або прий­няття Верховною Радою України резолюції недовіри (п. 6 ст. 115 Конституції).

За Конституцією було також визначено відносини Верховної Ради з Кабінетом Міністрів, які визначалися передусім зако­нами, що приймає Верховна Рада, і які орган виконавчої влади зобов'язаний неухильно виконувати. Найбільш сильного впливу законодавчої влади Кабінет Міністрів зазнає в процесі затвердження бюджету, що давало можливість фінансового контролю за діяльністю уряду. Вкрай важливим є також і те, що Верховна Рада після прийняття Конституції надавала згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра (п. 12 ст. 85 Конституції) та здійснювала контроль за діяльністю Ка­бінету Міністрів (п. 13 ст. 85 Конституції).

Вітчизняна система конституційних стримувань і противаг, за Конституцією 1996 року, у питанні формування виконавчої влади полягала у наступному. Кандидатуру на посаду Прем'єр-міністра Президент обирав на свій розсуд, але призначити його міг тільки за згодою парламенту. Відповідно члени уряду при­значалися Президентом за поданням Прем'єр-міністра, але програма сформованого таким чином кабінету підлягала схва­ленню парламентом — у протилежному разі уряд не міг при­ступити до своїх обов'язків. При цьому у своїй відставці уряд був залежним як від парламенту, так і від особистого рішення Президента.

У зв'язку з цим постає питання щодо структури вищої ви­конавчої влади в Україні. Слід зазначити, що проблема числа і статусу фактичних володарів вищої виконавчої влади особли­вого значення набуває саме в умовах змішання елементів пре­зидентства і парламентаризму. У цьому разі виконавчу гілку влади фактично вінчають два органи — Президент, який оби­рається народом, і уряд, сформований сумісними зусиллями глави держави і парламенту. Відповідно, й в Україні за Конс­титуцією 1996 року дуалізм виконавчої влади проявлявся у наявності її "складного центру". При цьому відношення суб'єктів, що вінчали виконавчу гілку владу, до неї не було однаковим: якщо уряд входив до неї як орган, формально про­голошений вищим органом виконавчої влади (ст. 113 Консти­туції), то Президент — лише функціонально, завдяки своїм повноваженням у сфері виконавчої влади.

Оскільки розділ Конституції про Кабінет Міністрів був не в змозі охопити всі аспекти його діяльності, які потребували за­конодавчого регулювання, Конституція (ст. 120) передбачала прийняття окремого закону щодо цього питання. Зазначалося, що в ньому будуть більш докладно визначені повноваження та організація діяльності, порядок формування та склад Кабінету Міністрів, його відносини з Президентом, Верховною Радою, іншими органами виконавчої влади.

Незважаючи на певні упущення, прийняття Конституції стало важливим етапом у розвитку інституту виконавчої вла­ди, оскільки було визначено основні принципи і напрями робо­ти Кабінету Міністрів України. Подальша практика впровад­ження положень засвідчила, що Основний Закон не врегулював чимало особливостей роботи виконавчої влади.

Зрозуміло, що згодом постало питання про необхідність зміни Конституції в частині організації та функціонування виконавчої влади. Тим більше міністерства та інші центральні органи виконавчої влади піддавалися організаційним змінам досить часто. Так, з часу набуття чинності Указу Президента

України від 15 грудня 1999 р. "Про систему центральних ор­ганів виконавчої влади" до нього вносились зміни 36 разів за період з 2000 по 2004 р. Тобто центральні виконавчі структури перебували в стані перманентного реформування.

Закон "Про внесення змін до Конституції України" від 8 груд­ня 2004 року вніс зміни в порядок формування та функціону­вання Кабінету Міністрів та центральних органів публічної адміністрації. Відзначимо найбільш суттєві:

1. Зміни у кадровому напрямі (порядку призначення і звіль­нення керівників органів виконавчої влади):

• На відміну від попередньої редакції Основного Закону, Прем'єр-міністр України призначається не главою держави, а парламентом (ст. 114 Конституції). Кандидатуру для призна­чення на посаду Прем'єр-міністра вносить Президент за пропо­зицією коаліції депутатських фракцій або однієї депутатської фракції, до якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Після цього глава уряду, у разі прийняття рішення парламентом, призначається на свою посаду.

• Істотно змінено порядок призначення та звільнення із займаних посад керівників як членів уряду, так і інших цент­ральних органів виконавчої влади:

а) Міністр оборони, Міністр закордонних справ та голова Служби безпеки України призначаються Верховною Радою за поданням Президента (ст. 114 Конституції);

б) інші члени Кабінету Міністрів, голова Антимонопольного комітету, голова Державного комітету телебачення та радіомов­лення, голова Фонду державного майна призначаються Вер­ховною Радою за поданням Прем'єр-міністра (ст. 85 Конститу­ції);

в) усі інші керівники центральних органів виконавчої влади призначаються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра (ст. 116 Конституції).

• Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України, а не новообраним Президентом, на відміну від згадуваної норми статті 115 попе­редньої редакції Конституції.

З перелічених положень випливає, що повноваження Пре­зидента стосовно кадрової політики у сфері виконавчої влади зменшено та передано: насамперед до українського парламен­ту, але й, чималою мірою — до уряду та його глави.

2. Зміни в організаційному напрямі. Законом від 8 грудня 2004 року повноваження утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати міністерства та інші центральні органи виконав­чої влади вилучено з компетенції Президента та передано Кабі­нету Міністрів України (ст. 116 Конституції).

3. Вилучено з компетенції глави держави право скасовувати акти українського уряду (ст. 106 Конституції). Відповідно до запроваджуваних змін Президент може лише зупиняти дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду щодо їх конституційності.

4. Статтею 114 Конституції в редакції 1996 року було перед­бачено, що до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри. В аналізованому нами законі від 8 грудня 2004 року цю норму змінено в частині відсутності вказівки на кількість віце-прем'єр-міністрів.

Прийняті зміни певною мірою усувають розглянуті на по­чатку суперечності положень Конституції 1996 року щодо подвійного центру публічної адміністрації, які були однією із причин недостатньо ефективного функціонування вищих ор­ганів державної влади в Україні. З окреслених норм випливає, що центр тут таки переходить до уряду, а згадувана роль апа­рату президента об'єктивно зменшується. Проте ці зміни, як відомо, приймались в умовах жорсткого політичного протисто­яння під час Помаранчевої революції, не були піддані достат­ньому аналізу і, у зв'язку з цим, не завжди є логічними та пос­лідовними.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що без наявності в країні ефективної, дієвої виконавчої влади не можна вести мову про її демократичність, гуманність, поступ до загально­людських цінностей, оскільки відсутність такої влади в будь-якому випадку приведе до утвердження тоталітаризму. Тому, виходячи з вищевикладеного, зазначимо: для України в про­цесі державотворення необхідне чітке, законодавче визначен­ня статусу органів виконавчої влади та процесуальної форми їх функціонування.

 

Судова система України

У правовій державі суд має вирішувати конфлікти у всіх сферах суспільних відносин на засадах законності, об'єктивно­сті і неупередженості. Ефективність та демократичність судо­вої системи в першу чергу характеризується можливістю надійно захищати права та свободи людини і громадянина, а не служити певному державному політичному режиму чи ідеології.

Судова система — це сукупність всіх судів, об'єднаних відповідно до їх компетенції, завдань і цілей, організації та функціонування, яка будується на принципі територіаль-ності та спеціалізації і Ґрунтується на конституційних за­садах правосуддя.

Що стосується судової системи України, то вона вже більше ніж шістнадцять років у процесі реформування.

Проголошення Декларацією "Про державний суверенітет України" принципу поділу влад викликало необхідність послі­довних перетворень в галузі правосуддя, яке б дійсно і ефек­тивно захищало права громадян у незалежній і демократичній державі.

Для подальшого аналізу становлення судової системи важ­ливими є зміни до статті 112 Конституції 1978 р., згідно з якими було засновано Конституційний Суд, що обирався Вер­ховною Радою Української РСР на десять років. У Законі за­значалося, що особи, які обрані до складу Конституційного Суду, не можуть одночасно входити до складу інших держав­них органів, діяльність і акти яких є піднаглядними Конститу­ційному Суду, а також бути народними депутатами Української РСР чи належати до будь-яких політичних партій і рухів. Важ­ливим є положення про те, що члени Конституційного Суду при виконанні своїх обов'язків є незалежними і підкоряються тільки Конституції.

28 квітня 1992 р. Верховна Рада України ухвалила Концеп­цію судово-правової реформи в Україні, в якій було визначено основні напрями реформування судової системи держави. Кон­цепція закликала до того, що судово-правова реформа повинна привести судову систему, а також всі галузі права у відповід­ність із соціально-економічними та політичними змінами, що відбулись у суспільстві. Головною метою судово-правової ре­форми і формування незалежної судової влади, визначеної Концепцією, стала перебудова судової системи, створення но­вого законодавства, вдосконалення форм судочинства. У про­цесі реформування визнано за необхідність:

— гарантувати самостійність і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої влади;

— реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені сві­товою практикою і наукою;

— створити систему законодавства про судоустрій, яке б за­безпечило незалежність судової влади, та інші завдання.

Структурні зміни судової системи передбачалося проводити поетапно, на основі розвитку і зміни функцій існуючих судів з поступовим відокремленням ряду їх підрозділів в самостійні ланки судової системи із спеціальною підсудністю або в додат­кові судові інстанції.

В рамках реформи 15 грудня 1992 р. було прийнято Закон України "Про статус суддів", який визначав статус суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуд­дя, дотримання Конституції і законів України, охорони прав і свобод громадян. Було визначено, що згідно зі ст. З Закону судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є неза­лежними, підкоряються тільки законові і нікому не підзвітні. Закон також встановлював особливості обрання суддів, гаран­тії незалежності суддів, дисциплінарну відповідальність, ма­теріальне і соціально-побутове забезпечення суддів та інше.

Важливою і радикальною віхою у становленні судової влади в Україні стало прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України, яка визначала нову систему судоустрою, принципи здійснення судочинства в державі та закріпила гарантії права на судовий захист (безпосередньо саме судовій системі в Основ­ному Законі приділено увагу розділом VIII (статті 124 — 131).

Стаття 6 Конституції визначила, що судова влада здійснює свої повноваження у встановлених Конституцією межах і від­повідно до законів України. Стаття 124 Основного Закону встановлювала, що юрисдикція судів поширюється на всі пра­вовідносини, що виникають у державі.

Відповідно до Конституції в Україні функціонує така струк­тура судових органів влади.

В Україні діє два види судів — Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції, при цьому суди за­гальної юрисдикції утворюють систему судів, а Конституцій­ний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдик­ції в Україні.

Система судів загальної юрисдикції складається з загальних і спеціалізованих судів окремих юрисдикцій.

Загальні суди — це місцеві суди (району, району у місті, міські та міськрайонні суди, військові суди гарнізонів), апеля­ційні суди областей, апеляційні суди міст Києва та Севастопо­ля, Апеляційний суд АР Крим, військові суди регіонів, апеля­ційний суд ВМС України, Апеляційний суд України.

Спеціалізованими судами є господарські та адміністративні суди. Ці суди окремо становлять підсистему, що входить до системи судів загальної юрисдикції.

Господарські суди України складаються з місцевих госпо­дарських судів (суди АР Крим, областей, міст Києва та Севас­тополя), апеляційних господарських судів у відповідних окру­гах (7 апеляційних господарських судів, серед яких і Львівський апеляційний суд, який поширює свої повноважен­ня на територію Волинської, Закарпатської, Івано-Франківсь­кої, Львівської, Рівненської, Тернопільської, Чернівецької областей), Вищого господарського суду.

Адміністративні суди складаються з місцевих адміністра­тивних судів у округах, апеляційних адміністративних судів у округах, Вищого адміністративного суду.

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції, найвищим судовим органом в системі судів за­гальної юрисдикції є Верховний Суд України, а вищими судо­вими органами спеціалізованих судів — відповідні вищі суди (ст. 125 Конституції України).

Конституція України забороняє створення будь-яких над­звичайних та особливих судів. Судочинство, залежно від ха­рактеру судової справи, проводиться суддею одноособово, ко­легією суддів і судом присяжних.

Основними засадами судочинства в Україні є:

• законність; • рівність учасників судового процесу перед законом і су­дом;

• забезпечення доведеності вини;

• змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості;

• підтримання державного обвинувачення в суді прокуро­ром;

• забезпечення обвинуваченому права на захист;

• гласність судового процесу та його повне фіксування тех­нічними засобами;

• забезпечення апеляційного й касаційного оскарження рі­шення суду, крім випадків, встановлених законом;

• обов'язковість рішень суду.

Потрібно звернути особливу увагу на статтю 126 Конститу­ції, яка закріплювала непорушний принцип правосуддя — не­залежність і недоторканність суддів при здійсненні правосуддя, окрім того, вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється на конституційному рівні.

У Конституції також проголошено, що судді обіймають по­сади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Було пе­редбачено умови звільнення судді з посади органом, що його обрав або призначив.

Судовий контроль у широкому розумінні є реалізацією пра­ва суддів тлумачити Конституцію і відмовлятися застосовувати такі нормативно-правові акти, які, на їх думку, їй суперечать. Конституція України в статті 8 проголосила принцип верхо­венства права і пряму дію конституційних норм. Це означає, що будь-який суд компетентний оцінювати конституційність актів органів державної влади при розгляді будь-якої підвідом­чої даному суду справи. Отже, об'єктом судового конституцій­ного контролю є прийняті парламентом закони, а також видані Президентом і урядом нормативно-правові акти (стаття 150 Конституції України).

Прийняття Конституції підштовхнуло Верховну Раду Ук­раїни до прийняття відповідного законодавства, яке б регулю­вало питання, що не були визначені в Основному Законі. Вже 16 жовтня 1996 р. було ухвалено Закон України "Про Консти­туційний Суд України", який чітко встановлював статус Конс-

титуційного Суду України, визначаючи його як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, діяльність якого ґрун­тується на принципах верховенства права, незалежності, коле­гіальності, рівноправності суддів, гласності, повного і всебіч­ного розгляду справ та обґрунтування прийнятих ним рішень. Що стосується складу суду, то відповідно до Закону він скла­дався з вісімнадцяти суддів, яких призначає Президент Украї­ни, Верховна Рада України та з'їзд суддів по шість суддів Кон­ституційного Суду України.

Для ефективної діяльності Конституційного Суду було визначено його повноваження щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Вер­ховної Ради України, актів Президента України, актів Кабіне­ту Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автоном­ної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносять­ся до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України. Конституційний Суд, за одностайним визнанням учених і

державних діячів, посідає одне з провідних місць серед інсти­тутів стримувань і противаг між гілками влади. Повноваження Конституційного Суду, що забезпечують контроль за дотри­манням принципу поділу влади і дією механізмів стримувань і противаг, щодо розв'язання конфліктного протистояння між гілками влади тощо традиційно виділяються, як одні з голо­вних його повноважень. Порушення принципу поділу влади може проявлятися у перевищенні органами державної влади меж своїх повноважень; незаконному перерозподілі повнова­жень між органами державної влади; прийнятті неконститу­ційних актів тощо. Постійний і вимогливий контроль за дотри­манням основ поділу державної влади здійснюється Конституційним Судом шляхом тлумачення норм, які визна­чають розмежування повноважень гілок влади, оцінки стану рівноваги між ними і, у разі потреби, відновлення конститу­ційно встановленої рівноваги у середині влади.

21 червня 2001 р. було ухвалено пакет законів, якими вносилися зміни до законів, що стосувалися питань судоуст­рою, статусу суддів і судочинства. Того ж дня Верховна Рада прийняла Закони "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій України", "Про внесення змін до Кримі­нально-процесуального кодексу України", "Про внесення змін до Закону України "Про статус суддів" та інші. Зміни, які вносилися цими законами, дістали назву "малої" судової реформи, яка створила єдину систему судів загальної юрис­дикції. Так звана "мала" судова реформа демократизувала правосуддя у нашій державі, надавши можливості громадя­нам, підприємствам, установам і організаціям захищати і відстоювати свої права у судових інстанціях, а також захи­щати власні інтереси від свавілля і корупції в суді. Проте, незважаючи на численні зміни у законодавстві, вони так і не вирішили всіх проблемних питань, які виникали у діяль­ності судової гілки влади.

Тому 7 лютого 2002 р. було прийнято новий Закон України "Про судоустрій", який визначав правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлював загаль­ний порядок забезпечення діяльності судів та регулював інші питання судоустрою. Закон "Про судоустрій України" також врегулював питання, які стосувалися статусу суддів: вимоги до претендента на посаду судді, кваліфікаційна атестація суддів, притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності та ін.

Як свідчить аналіз, судова система України за шістнадцять років незалежності пройшла довгий і тривалий шлях реформу­вання та змін, спрямований на досягнення максимального за­безпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією.

Судова функція в правовій державі є найменш політизова-ною, що дозволяє розглядати суд як найстійкіший елемент розподілу влади. Це набуває посиленого значення в умовах, коли інші гілки влади опиняються в руках різних політичних

сил. У цьому разі система стримувань і противаг між гілками влади має забезпечуватися ними через збереження активності аполітичних судів. Деполітизованість судової влади, водночас, не заважає їй відігравати певну політичну роль, що прояв­ляється, між іншим, в ухваленні Конституційним Судом рі­шень, які мають реальне політичне значення. Політичні події навесні 2007 р. наглядно продемонстрували політичне значен­ня Конституційного Суду України.

Визнання незалежного, самостійного і рівноправного зна­чення суду стосовно до інших гілок влади є об'єктивною вимо­гою забезпечення належного поділу влади. В умовах правової державності судова влада стоїть на варті права і правопорядку, а як один з елементів системи поділу влади вона є невід'ємною складовою механізму саморегуляції державної влади.

 

Місцеве самоврядування