Держава в політичній системі суспільства

Ідея держави як способу організації суспільства сягає своїм корінням сивої давнини. На різних етапах розвитку народи та племена приходили, часто незалежними один від одного шляхами, до висновку про необхідність створення органу, що здійснював би їхню охорону й забезпечував права та свободи. Основною причиною появи держави в різних народів стало усвідомлення необхідності загального управління задля під­тримання життєво важливих умов існування спільноти. У державі народ мав нагоду об'єднати свої сили, дисциплінувати діяльність членів суспільства та спрямувати її на досягнення еконо-мічних, політичних і соціальних цілей.

Держава виникла як закономірний, об'єктивний результат природної еволюції суспільства на певному етапі його розвитку та зрілості.

 

Термін "держава", зазвичай, вживається у двох значеннях. У широкому значенні він розуміється як країна, суспільство, розташоване на певній території та кероване певними органами клади. У вузькому, власне політологічному значенні, держава— це політична організація, що історично сформувалася на певній території, чи політичний інститут, який володіє верховною владою на певній території.

Держава є основним інститутом політичної системи, організа­ційним, спрямувальним і контрольним щодо спільної діяльності людей і відносин між соціальними групами, класами та націями.

 

Більш глибоко й усебічно з'ясувати сутність держави дає можливість виділення її найбільш суттєвих ознак.

1. Відокремлення публічної влади від суспільства—її незбіган-ня з організацією всього населення та поява прошарку про-фесіоналів-управлінців. Провідне місце в системі публічної влади належить державному апаратові, тобто політичній еліті, котра практично здійснює владу в державі.

2. Суверенітет - верховна влада на певній території. У будь-якому суспільстві є безліч влад (партійна, виробнича, сімейна тощо), але найвищою, верховною владою, рішення якої обов'язковим для всіх громадян, організацій та установ, володіє лише держава.

3. Територія - частина літосфери, гідросфери та атмосфери, окреслена певними межами (кордонами) держави. Вона становить фізичну та матеріальну основу держави. Територія є простором, на який поширюється юрисдикція держави. Вона як ознака держави нероздільна, недоторканна, суверенна (на території діє влада тільки цієї держави) та невідчужувана (держава, що по­збулася території, перестає бути державою).

4. Народонаселення - сукупність людей, що проживають на території держави та підпорядковуються її владі. Владні повноваження держави над населенням мають загальний характер. Кожен громадянин держави, а також іноземні гро­мадяни зобов'язані підкорятися єдиній державній владі. Народонаселення може складатися як із однієї, так і з декількох націй і народностей. Незважаючи на соціальні відмінності, населення держави складає єдине товариство - народ, який є джерелом і носієм влади в державі. Постійне населення певної території має, зазвичай, стійкий зв'язок із державою через підданство чи громадянство та користується її захистом усередині країни та за її межами.

5. Монополія на легальне застосування сили - фізичний при­мус. Діапазон державного примусу охоплює всебічно життя громадянина від обмеження його свободи (позбавлення волі) до фізичного знищення. Можливість позбавити громадянина основних цінностей, котрими є життя та свобода, визначає особ­ливу дієвість державної влади. Для виконання функції примусу в держави є спеціальні органи (армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура, в'язниці) та засоби (зброя, гроші, ЗМІ тощо).

6. Виняткове право на видання законів і правових норм, обо­в'язкових для всього населення (держава володіє правом на регулювання суспільного життя за допомогою прав і за­конів). Завдяки цьому держава закріплює певний порядок су­спільних відносин, а також структуру та порядок діяльності державного апарату.

7. Право на стягнення податків і зборів із підконтрольного населення, котрі є обов'язковими платежами, з громадян і ко­мерційних організацій, що стягуються публічною владою для по­криття витрат держави при здійсненні нею своїх функцій. Податки необхідні для забезпечення численних державних службовців,,а також для матеріального забезпечення держав­ної політики: економічної, соціальної, оборонної тощо.

 

Ці найбільш загальні ознаки, властиві всім державам, але з по­гляду сутності та механізмів реалізації влади при різних по­літичних режимах і формах державного правління, вони мають істотні відмінності.

Отже, держава - це особлива форма політичної організації влади, що створюється національною чи багатонаціональною спільністю людей на певній території, вона володіє суверенітетом і здійснює управління суспільством на основі права за допо­могою спеціального механізму (державного апарату) та певних матеріально-фінансових ресурсів (податків).

 

Політологічна наука виділяє низку теорій і концепцій походження держави. Найпоширенішими є такі: теократична, патріархальна, завойовницька, договірна (контрактна) та соціаль­но-економічна.

Теократична концепція розглядає державу як результат божого встановлення. У стародавніх народів Сходу, Єгипту, Греції, Риму вища державна влада обожнювалася. Походження верховних правителів держави оголошувалося божественним.

Патріархальна теорія розглядає державу як велику сім'ю, створену на основі добровільного злиття малих сімей під за­ступництвом батьківської влади (влади батька).

Завойовницька теорія розглядає державу як результат з о внішніх завоювань і політичного н асилля. Держава - це правовий інститут, насильно нав'язаний однією групою людей (завойов­никами) другій групі (підкореним).

Договірна (контрактна) концепція створення держави за до­говором між правителями та підданими, що укладається з метою забезпечення порядку й організації суспільного життя. Держава постає як орган загального примирення людей, котрі в буден­ному житті постійно конфліктують.

Існує декілька соціально-економічних теорій, що пояснюють походження держави такими соціально-економічними чин­никами, як суспільний розподіл праці, економічні інтереси, соціальні суперечності.

Одна з ранніх належить Платону, котрий вбачав причини виникнення держави в розподілі праці, уособленні діяльності видатних особистостей щодо керівництва суспільством.

Іригаційна теорія доводить, що перші держави виникли в краї­нах жаркого клімату на берегах річок. Тут людям, щоб вижити, необхідно було будувати гігантські дамби та канали. Орган, створе­ний для організації будівництва, поступово перетворився на орган керівництва всіма справами суспільства - на державу.

Марксизм розглядав виникнення держави як наслідок су­спільного розподілу праці, створення приватної власності на засоби виробництва, розшарування суспільства на класи.

Щоб класи з протилежними економічними інтересами не знищили один одного, потрібна була організація (сила), котра б стримувала боротьбу класів, тримала суспільство в межах порядку, що узаконював би систему гноблення одного класу іншим.

 

Виникнення держави як основного інституту політичної системи пов'язане з низкою причин або чинників. До них можна віднести:

• суспільний розподіл праці, розвиток виробництва, виник­нення додаткового продукту, розширення господарських зв'язків вимагали посилення управлінських функцій і створення спеціальних органів управління;

• створення приватної власності й антагоністичних класів призвели до виникнення організації для пригноблення одного класу іншим;

• необхідність здійснення захисту суспільства від зовнішньої небезпеки чи, навпаки, для підкорення інших народів, завою­вання їхніх територій і бажання зберегти там своє панування.

Окрім цих чинників, деякі вчені називають ще психологічні, антропологічні, демографічні, природно-географічні й інші причини.

Дискусія про пріоритет певних причин, або чинників, над іншими в генезі держави продовжується й сьогодні. Будь-яка держава виникає та розвивається під упливом низки чинників, серед яких навряд чи можна виділити якийсь один визначальний, домінантний.

 

Як основний елемент політичної системи суспільства, держава виконує багато функцій, що вирізняють її серед інших політичних інститутів.

Функції держави - це головні напрями її діяльності. Вони охоплюють її діяльність загалом, у них відображаються соціальна цінність і сутність держави, а на їхнє здійснення спрямовано роботу всього державного апарату й кожного органу влади зокрема.

Традиційно функції держави поділяються на внутрішні та зовнішні. До внутрішніх функцій відносять політичну, еконо­мічну, організаційну, правову, соціальну, освітню, культурно-виховну.

Політична функція полягає в забезпеченні політичної стабіль­ності, здійсненні владних повноважень, у виробленні політич­ного курсу, що відповідає потребам і сподіванням усього на­селення чи спрямований на підтримку політичного панування, переважного в економіці певної соціальної групи.

Економічна функція проявляється в організації, координації та регулюванні економічних процесів за допомогою податкової і кредитної політики, у створенні стимулів економічного зрос­тання, в здійсненні системи планування.

Організаторська функція полягає в здійсненні владних повноважень щодо реалізації виробленої політики, здійснення контролю за виконанням законів і прийнятих рішень, інформа­ційного забезпечення політики, здійснення заходів координації діяльності різних суб'єктів політичної системи.

Правова функція здійснює забезпечення правопорядку, встановлення правових норм, які регулюють суспільні від­носини та поведінку громадян, забезпечує охорону суспільного устрою від руйнівних дій екстремістів.

Соціальна функція полягає в задоволенні життєво важливих потреб людей у роботі, житлі, підтриманні здоров'я; в наданні соціальних гарантій людям похилого віку, інвалідам, безробіт­ним, молоді; у страхуванні життя та здоров'я, власності тощо.

Освітня функція забезпечує розробку та здійснення політики, що охоплює весь процес освіти від дошкільної до університет­ської, здійснює її демократизацію, неперервність і створює людям рівні можливості щодо її отримання, адже це один з най­важливіших чинників підготовки молоді до активного життя.

Культурно-виховна функція спрямована на створення умов для задоволення культурних потреб людей, залучення їх до джерел вітчизняної та світової культури, створення можли­востей для самореалізації громадян у творчості, це виховання високої моральності та патріотизму.

Не менш важливими є і зовнішні функції держави.

Оборонна полягає в забезпеченні цілісності, суверенітету та безпеки держави, в підтримці обороноздатності суспільства на достатньому рівні, в усуненні загроз життєво важливим інте­ресам країни через припинення збройних конфліктів.

Дипломатична пов'язана з підтримкою та розвитком міждержавних відносин, з налагодженням співпраці з іншими державами у вирішенні глобальних проблем людства (сировин­ної, енергетичної, екологічної, демоірафічної, ядерної безпеки тощо).

Зовнішньоекономічна функція полягає в розвитку взаємо­вигідного економічного співробітництва й інтеграції з іншими країнами, в участі у міжнародному розподілі праці.

Миротворча пов'язана з участю збройних сил держави в здійс­ненні миротворчих операцій у різних куточках світу.

Усі функції взаємопов'язані. Зовнішні функції закономірно витікають із внутрішніх і є їхнім продовженням, одночасно вони здійснюють зворотний уплив на внутрішні.

Функції держави відображають те загальне, що властиве всім державам, проте через суттєві відмінності в організації влади й у способах її здійснення, вони можуть істотно різнитися.

 

Сучасна держава в процесі своєї еволюції набула трьох важли­вих характеристик: демократизму, соціального захисту та правової сутності, що відображаються в Конституціях та інших законо­давчих актах.

 

Демократична держава - це держава з демократичним типом політичної культури, в якій народ є джерелом влади, а державні демократичні соціально-політичні інститути забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержав­них справ із широкими громадянськими правами та свободами.

У демократичній державі забезпечуються:

- реальна рівність перед законом усіх громадян;

- верховенство закону для всіх органів управління;

- побудова громадянського суспільства, розподіл владних повноважень між трьома її гілками - законодавчою, виконав­чою та судовою;

- існування ефективних механізмів стримування конфлікт­них ситуацій.

 

На сучасному етапі про демократизм держави свідчить:

- забезпечення ефективності її функціонування;

- існування конкуренції у сфері державотворчої діяльності;

- встановлення рівноваги в суспільстві та гармонійних від­носин між державою і громадянами;

- високий ступінь довіри населення до інститутів держави. Особливого значення за сучасних умов набуває, так звана, соціальна держава.

 

Соціальна держава — це держава, що прагне до забез­печення кожного громадянина гідними умовами існування, соціальної захищеності, участі в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових суспільних життєвих можли­востей для самореалізації особистості.

Термін "соціальна держава" запровадив ще в 1850 р. німець­кий учеиий-юрист Л. фон Штайн, але його активна теоретична розробка та практичне втілення розпочалися в другій поло­вині XX ст.

Досвід розвинених країн переконливо свідчить, що за­родження та формування соціальної держави відбувається не спонтанно, а на основі цілеспрямованої державної політики. Перехід до держави зазначеного типу можливий лише а умови здійснення системної стратегії реформ, яка пов'язує цілісний комплексний рух до соціально-ринкового господарства, громадянського суспільства, правової держави з цілеспрямо­ваним формуванням інститутів соціальної держави.

 

До найважливіших принципів підтримання гармоній­них відносин між громадянами та державою, що сприяють наповненню функціонування державного механізму соціальним змістом, належать принципи солідарності й субсидіарності.

Принцип солідарності передбачає єдність та цілеспрямоване об'єднання різних груп і верств суспільства навколо основних, визначених державою цілей та цінностей, як тимчасових, так і зорієнтованих на перспективу. Ідея солідарності ґрунтується на допомозі багатих бідним, на взаємній підтримці громадянами один одного та на виконанні обов'язків громадян перед держа­вою, держави перед громадянами та громадян одне перед одним.

Принцип субсидіарності отримав розгорнуте обґрунтування в соціальному вченні католицької церкви та набув соціально-державного змісту в практиці державного будівництва у ФРН та в інших країнах Заходу. Згідно з цим принципом, вищі ешелони управління виконують лише ті завдання, котрі не до снаги ниж­чим органам і покликані допомагати останнім у підтриманні їхньої самостійності та власної відповідальності за стан справ. Ініційована державою субсидарність сприяє подоланню споживацької психології в громадян та їхніх об'єднань, фун­кціонального перевантаження держави, неконтрольованого розростання бюрократії, а також стимулює групову й особисту ініціативу громадян країни.

Слід зважати й на те, що соціальна держава у кожній країні формується виходячи зі специфіки національних, історичних, соціально-політичних, географічних умов і традицій співісну­вання в межах конкретного суспільства. Згідно з цим, створю­ється модель, яка дає змогу знайти власний, оптимальний шлях до соціальної держави.

 

Теорія правової держави бере свій початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність мож­лива тільки там, де панують справедливі закони, "де закон -володар над правителями, а вони його раби".

Починаючи з Нового часу, теорія правової держави була до­повнена завдяки безпосередньому зверненню до ідей природних прав людини. Найвідоміші мислителі епохи становлення капіталізму (ХУІІ-ХУШ століттях) сформулювали принцип розпо­ділу влади, покладений в основу теорії розбудови правової держави. Так, німецький філософ Іммануїл Кант, із іменем якого пов'язу­ють створення цієї теорії, вважав, що держава забезпечує керу­вання права й підпорядковується його вимогам. Громадянський правовий стан, на його думку, ґрунтується на таких апріорних (вроджених, додосвідних) принципах, як: свобода кожного члена суспільства як людини, рівність між усіма як підданими держави та самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Німецький філософ Макс Вебер сформулював принципи правової держави: застосування права у сфері державного управління, керівництво держави — це не еліта суспільства, ба­гаті чи його вожді, а посадові особи з обмеженою владою (бю­рократія); державна адміністрація цілком підкоряється праву, а не певним особам, які керують державою; громадяни підпо­рядковуються не начальству, а тільки праву, котре реалізовує чи допомагає реалізувати посадовець.

Правова держава — це такий тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, розподіл влади, правовий захист особистості, юридична рівність громадянина й держави.

 

Правову державу характеризують:

- верховенство закону та його панування в суспільстві;

- рівність перед законом власне держави, всіх її органів, громадських організацій, службових осіб і громадян;

- верховенство представницьких органів влади, їх від­критість і публічність, відсутність будь-якої диктатури;

- розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову, що створює систему взаємостримування й взаємопротиваг гілок влади;

- гарантія прав і свобод особи в межах законності, взаємна відповідальність держави, об'єднань громадян та індивідів;

- високий рівень функціонування громадських структур, можливість громадських об'єднань і особи брати участь в управ­лінні суспільством;

- дотримання принципів загального, прямого, рівного ви­борчого права;

- контроль за роботою державної влади з боку суспільства, громадських організацій та окремих громадян;

- відповідальність держави перед світовим співтовариством правових держав за дотримання міжнародних норм права;

- органічний зв'язок прав і свобод громадян з їхніми обо­в'язками, відповідальністю, законослухняністю, з високим рівнем правової та загальної культури.

Окрім суворого дотримання законів, суспільство правової держави передбачає ще одну принципову вимогу - дотримання норм моралі. Право та мораль завжди були, є і будуть чинниками людського буття й гуманізму.

Семків