На британському грунті сформувалася теорія британської демократії. Її основні засади можна знайти серед інших у працях Берка, котрий наприкінці XVIII ст. вважав консерватизм і стабільність засадами британського конституціоналізму.
Протягом XVII—XIX ст. британська парламентарна система була взірцем того ладу, який Арістотель назвав змішаним урядом. Сутність такого уряду полягає в тому, що різні класи репрезентовані в уряді установами (інститутами). Панування парламенту над престолом (королем) віддзеркалювало класове розшарування британського суспільства. Палата лордів представляла інтереси спадкових перів, у той час коли палата громад портупово стала представником інтересів загального контингенту виборців, що виявлялося у вільних виборах і загальному виборчому праві.
Історично такий "змішаний уряд" Великобританії сприяв політичній стабільності, забезпечував представництво класів у центрах політичних рішень, а отже, і відповідний громадський консенсус. Однак цей механізм досягнення сталого і поміркованого урядування з часом почав виявляти ознаки старіння. Ця тенденція віддзеркалилася у виразному домінуючому впливі палати громад на палату лордів, якій нині бракує реальної законодавчої влади.
У британській парламентарній системі виконавчий орган— відомий як кабінет — формується з лідерів переважаючої партії в палаті громад. Після виборів керівник партії, яка перемогла, називає склад (міністрів) нового кабінету, котрий партійна більшість схвалює голосуванням. Коли переважаючих партій більше ніж дві, то уряд, як правило, формується коаліцією. Кабінет, очолюваний прем'єр-міністром, відповідає за прийняття законодавчих актів. Усі члени парламенту, в тому числі й опозиційні партії, мають право критикувати уряд.
Строки повноважень у британській парламентарній системі досить невизначені: уряд обирається через кожні п'ять років, але прем'єр-міністр може і здебільшого призначає вибори раніше, якщо відчуває втрату симпатій виборців. Якщо прем'єр-міністр помиляється у своїх політичних розрахунках, то в результаті наступних виборів до влади може прийти опозиційна партія.
Уряд може бути достроково усунутий від виконання обов'язків і за інших обставин. Якщо політика правлячої партії стає особливо непопулярною або якщо уряд виявляється втягнутим у скандал, то опозиційна партія може вимагати вотуму недовір'я урядові. Його ухвалення змушує уряд піти у відставку. Після відставки кабінету прем'єр-міністр просить правлячого монарха розпустити парламент і провести нові вибори. У багатьох парламентарних системах це звичайне явище, проте у Великобританії в останні роки воно не спостерігалося.
Зміні керівництва не завджи передує вотум недовір'я, а вслід за ним — національні вибори. Наприклад, прем'єр-міністр Н. Чемберлен склав з себе обов'язки у 1940 p., хоча його партія становила більшість у палаті громад. Він був настільки непопулярний, а його поступки Гітлеру в Мюнхені так сильно похитнули довір'я до нього з боку правлячої консервативної партії, що Чемберлен змушений був подати у відставку. Нові вибори не проводилися, оскільки консервативна партія зберегла за собою більшість, а У. Черчілль — визначний консервативний член парламенту зумів згуртувати британців як справжній загальнонаціональний лідер.
Можливі й інші шляхи зміни уряду в парламентарній системі. Одним із них є механізм проведення додаткових виборів у випадку відставки чи смерті члена палати громад. Якщо правляча партія отримає тільки незначну більшість голосів і члени другої партії обираються на додаткових виборах, то позиція уряду може бути серйозно підірвана. Якщо урядуюча партія втрачає свою більшість, то повинні відбутися нові вибори, так само, як і тоді, коли партію при владі від опозиційної партії відділяє лише хистка більшість і цей критичний баланс утримується молодшою третьою партією. Уряд може зазнати поразки, тільки-но його "молодший напарник" вирішить перейти на чийсь бік або забрати назад вирішальний голос.
Характерною рисою британської парламентарної системи є схильність партій до спільних дій. Так, консервативна і лейбористська партії відстоюють політичні платформи, в яких представлені відповідні національні традиції. Обидві партії піддані ідеї виживання парламентарної системи, хоча різко відрізняються у підході до політичних, економічних та соціальних інтересів Великобританії.
Партія, що перемогла на виборах у парламенті, отримує мандат на управління країною і від моменту свого обрання вимагає від своїх членів всілякої підтримки у виконанні передвиборчої програми. Член парламенту, який голосує проти прийняття партією якогось законодавчого рішення, ризикує своїм членством у партії. Партія не затвердить його кандидатуру на наступних виборах.
Така сувора партійна дисципліна не означає, що члени парламенту ніколи не голосують проти своєї партії, приєднуючи свій голос до голосів опозиції. Це також не означає, що парламентарі-дисиденти мусять або суворо дотримуватися правил, або ж свідомо піддаватися ризику (остракізму) з боку власної партії. Вони, наприклад, можуть утриматися при важливому голосуванні. Парламентарі, які стають непримиренними противниками політики своєї партії, разом з усіма іншими, хто поділяє їхні погляди, можуть відокремитись і утворити нову партію.
Цс трапляється рідко, але коли все ж таки трапляється, то може супроводжуватися докорінною перебудовою партійної системи. На початку XX ст. лейбористська партія затьмарила популярність старої ліберальної партії, оскільки з наростанням руху тред-юніонів британський робітничий клас перетворився в значну політичну силу, а через 80 років розчаровані лейбористи відкололися від своєї партії і утворили соціал-демократичну партію, яка згодом об'єдналася зі старою ліберальною.
Значну роль у парламентарній системі відіграє "її величність лояльна опозиція", як її називають у Великобританії. Партії чи партіям меншості відводиться обмежена, хоча досить важлива роль. Вони можуть впливати на уряд. Опозиція в своїй критиці правлячої партії й уряду дуже відповідальна, вона подумки ставить себе на місце наступного уряду. Мудра опозиція діє так, як, вона сподівається, діятимуть її опоненти, коли вони поміняються ролями. До цього часу ніщо не заплямувало поняття опозиції в британській парламентарній традиції. Стало традицією в британському політичному житті існування однієї партії, яка забезпечує уряд, і другої, що забезпечує опозицію, яка насправді є альтернативним урядом. Належним чином організована опозиція не вважається руйнівною чи зрадницькою. Існування опозиції вважається невід'ємною частиною уряду королеви.
У Великобританії парламентарна виконавча влада розподіляється між двома посадами. Номінальним головою держави є правлячий монарх. У парламентарній демократії він відіграє формальну, обрядову, зокрема протокольну (прийоми послів та голів інших держав) роль, забезпечує
державне представництво при певних міжнародних подіях. Його обов'язком є забезпечення уряду в екстремальних умовах. Номінальний голова держави '— це національний символ, джерело єдності і стабільності, що стоїть над урядом, але не урядує.
Фактичним головою уряду Великобританії, віссю обертання парламентарної системи є прем'єр-міністр, який, консультуючись з вибраними членами кабінету міністрів, визначає внутрішню і зовнішню політику. Часто зміст національної політики формується членами саме цього керівництва, а потім подається на розгляд цілого кабінету. Підтримка кабінету міністрів гарантує прийняття законодавчих актів. Якщо окремий член кабінету протестує проти урядового акту, він може піти у відставку і це трапляється часто. Стало традицією, що людину, яка розходиться в поглядах з одним кабінетом, незабаром можуть запросити до іншого кабінету.
