Основні концепції громадянського суспільства

Не слід змішувати категорію "суспільство" як людську спільність взагалі з категорією "громадянське суспільство", яке виникло на певному етапі історичного розвитку західної цивілізації. Говорити про громадянське суспільство можна лише з появою громадянина як самостійного суб'єкта, іцо усвідомлює себе індивідуальним членом суспільства, наділеним певним комплексом прав і свобод, і в той же час несе відповідальність перед суспільством.

Поняття "громадянське суспільство" з часу своєї першої згадки в XVI ст. у коментарі до "Політики" Арістотеля увібрало в себе різноманітні цінності. Це не просто поняття, а важлива концептуальна категорія політології. Саме розвиток цивілізації визначається розвитком громадянського суспільства.

Зміст поняття "громадянське суспільство" включає сукупність неполітичних відносин у суспільстві, тобто економічні, духовно-моральні, релігійні, національні. Громадянське суспільство — це сфера спонтанного самовияву вільних індивідів і асоціацій та організацій громадян, які добровільно сформувалися і захищені законом від прямого втручання і довільної регламентації з боку органів державної влади.

На певній стадії свого розвитку громадянське суспільство з метою захисту власних інтересів створює державу, утримує її і певним чином здійснює контроль над нею. Громадянське суспільство домагається законодавчого упорядкування і регулювання відносин з державою.

На основі інститутів громадянського суспільства (приватної власності, гарантованої державою свободи підприємницької, трудової і споживчої діяльності) формуються різноманітні об'єднання: благочинні фонди, клуби за інтересами, споживчі кооперації і кооперативи. Характерною рисою цих об'єднань є суверенність їх членів. Самі об'єднання виникають і функціонують на добровільних засадах, не претендуючи на обмеження свободи своїх членів у галузях, які не виходять за рамки їх компетенції.

Існування громадянського суспільства передбачає високу соціально-економічну культуру населення, усвідомлення ним своїх різноманітних інтересів.

Категорія "громадянське суспільство" трактується в світлі наукової традиції, що йде від Локка, Монтеск'є, Гегеля, Токвіля. Так, у праці Дж. Локка "Два трактати про державне правління" зазначається, що суспільство складалося і склалося ще до появи держави. До цього люди перебували в стані повної свободи своїх дій, розпоряджалися своїм майном і особистістю в межах закону природи. З метою надійного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особистої власності люди погоджуються утворити політичне суспільство, заснувати державу. Держава не повинна обмежувати соціальної свободи та ініціативи, а гарантувати їх. Верховним сувереном у державі є не уряд, а нація. Якщо уряд (правитель) чинить всупереч діючому праву і перекручує закони або взагалі не рахується з ними, наприклад, забирає власність громадян, то піддані можуть розірвати угоду з урядом і, використовуючи право на самозахист, піднятися на насильну революцію. Будуючи державу добровільно, люди дуже точно, навіть скупо відміряють той обсяг повноважень, які вони потім передають державі.

Особлива заслуга в розробці концепції громадянського суспільства у взаємозв'язку з державою належить Гегелю. Він дійшов висновку, що соціальне життя, характерне для громадянського суспільства, відрізняється від етичного світу сім'ї і від публічного життя держави. Воно, на думку Гегеля, включає ринкову економіку, соціальні класи, корпорації, інститути, завдання яких є забезпечити життєздатність суспільства і реалізацію громадянського права. Громадянське суспільство — це комплекс приватних осіб, класів, груп, інститутів, взаємодія яких регулюється цивільним правом, і які як такі прямо не залежать від політичної держави. За Гегелем, сім'я "як перший етичний корінь держави" є сутнісне ціле, члени якого вважають себе "акциденцією" (від лат. acidentia — випадковість), а не конкуруючими між собою індивідами, пов'язаними якимсь договором. Щодо громадянського суспільства, то його численні складові нестійкі, одні приватні інтереси стикаються з іншими, причому надмірний розвиток одних елементів громадянського суспільства може заглушити інші.

Громадянське суспільство в трактуванні Гегеля — це опосередкована працею система потреб, яка грунтується на системі приватної власності і всезагальній формальній рівності людей. Поява такого суспільства, якого не було в античності й середньовіччі, пов'язана з утвердженням буржуазного суспільства.

Громадянське суспільство не може залишатися громадянським доти, поки воно не управляється політично під наглядом держави. Лише верховна публічна влада — конституційна держава може успішно справитися з його несправедливостями і синтезувати конкретні інтереси в універсальну політичну спілку.

З цієї позиції Гегель критикував сучасну йому теорію природного права за те, що вона змішувала громадянське суспільство і державу, розглядаючи останню як партнера її підданих, і тим самим ставила під сумнів "абсолютний божественний принцип держави". Відносини громадянського суспільства і держави можна визначити з позицій політичної реальності, переваг і недоліків обмеження самостійності, абстрактної свободи і конкретного плюралізму громадянського суспільства на користь універсальних державних прерогатив. Держава представляє суспільство в його єдності. Громадянське суспільство одночасно зберігається і перемагає як необхідний, але підпорядкований аспект ширшої, складнішої, вищої спілки, яка організована політично.

Категорія "громадянське суспільство" посідала певне місце і в марксизмі. "Візьміть певний ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання, ви одержите певний суспільний лад, певну організацію сім'ї, груп чи класів — словом, певне громадянське суспільство",— зазначав К. Маркс. Підкреслювалося, що громадянське суспільство — не одноманітне утворення, а багаторівнева система, яка має свої сфери і частини з певною підпорядкованістю одних іншим. Відносини між державою і громадянським суспільством тлумачилися як відносини між публічною владою та індивідуальною свободою.

Проблема громадянського суспільства посідає чільне місце і в творах А. Токвіля. На його думку, такі "вторинні асоціації демократії, як етнічні, релігійні, професійні, робітничі і локальні об'єднання, становлять ту структуру громадянського суспільства, з якої може вирости правова держава".

Розглядаючи взаємовідносини між громадянським суспільством і державою, більшість мислителів підкреслювали, що не державою зумовлюється і визначається громадянське суспільство, а навпаки, громадянським суспільством зумовлюється і визначається держава.

Громадянське суспільство в особі самодіяльних асоціацій людей, які виражають та захищають індивідуальні інтереси і права, вступає в особливі стосунки з державою. Чим більш розвинене громадянське суспільство, тим з'являється ширша основа для демократичних форм держави. І навпаки, чим менш розвинене громадянське суспільство, тим більш імовірним є існування авторитарних і тоталітарних режимів державної влади.

В умовах недостатнього розвитку економічної, соціальної і культурної сфер суспільства держава фактично стає єдиною силою, на яку покладається завдання перебудови всіх сфер суспільного життя. Відбувається інверсія функцій держави і громадянського суспільства. Держава бере на себе не тільки власні функції, а й функції суспільства, поглинає все суспільство.

Концепція співвідношення громадянського суспільства і держави розроблялась українською політичною думкою. У найбільш розвиненій формі цю проблему представив В. Ли-пинський. На його думку, громадянське суспільство — це люди даної території, які не живуть за рахунок виконання державних функцій, не в змозі безпосередньо здійснювати свої "хотіння", застосовувати силу фізичного примусу. Але громадянство — це резервуар сил, перебуває в стані вічного руху вперед, вічної нерівноваги у боротьбі за владу. А держава як політична організація людей має нахил до зруйнування руху, до творення твердих, непорушних форм.

В. Липинський вказував на неоднорідність громадянського суспільства. У ньому існує поділ вертикальний, поділ, в основі якого лежить праця і спосіб вироблення продукції. У зв'язку з цим В. Липинський розрізняв клас промисловий, який охоплює всіх громадян, що продукують товари — власників фабрик, інженерів, робітників; клас хліборобський — поміщиків, селян, сільських робітників; клас фінансовий і купецький; клас інтелігенції, яка виконує в громадянському суспільстві дуже важливі духовні функції.

Крім вертикального поділу, зазначав В. Липинський, у громадянському суспільстві існує ще й поділ горизонтальний, тобто поділ на стани. У кожному класі є організатори й організовані, які утворюють стани. Поділене на класи і стани громадянське суспільство перебуває у вічній внутрішній боротьбі, у вічній нерівновазі. І без сили фізичного примусу, що є монополією держави, жодна сила громадська не може реалізувати своїх бажань.

На думку В. Липинського, взаємовідносини громадянського суспільства і держави визначає закон, в основі якого лежить взаємне обмеження права сильніших правом слабших і права слабших правом сильніших. Коли держава поневолює громадянське суспільство, тоді "нищиться" закон, бо право сильніших не обмежене правом слабших. У такій державі панує беззаконня. Але так само "нищиться" закон, коли громадянське суспільство поневолює державу і коли сила сильніших розкладається слабкістю слабших. Закон, підкреслював В. Липинський, існує при гармонійному співвідношенні громадянського суспільства і держави.

Згідно з сучасними поглядами, поряд з державою повинно існувати громадянське суспільство, але так, щоб ці дві сили перебували в діалектичному взаємозв'язку, а не підпорядковувалися одним і тим же керівникам (Ж. Зіглер).

Головне для держави — здатність встановлювати норми для плюралізму державних і приватних суб'єктів, тобто потрібна держава, яка б більше гарантувала соціальні права, а менше займалася б оперативним управлінням.

Модель громадянського суспільства, розглянута вище, принципово відрізняється від того суспільства, яке сформувалося в Україні починаючи з кінця 20-х років, коли були ліквідовані його горизонтальні структури, не санкціоновані зверху громадські об'єднання, неполітичні організації. З наукового ужитку було виключене саме поняття "громадянське суспільство".

Громадянське суспільство як самоорганізована система може функціонувати, якщо для цього створені сприятливі умови. Основою формування громадянського суспільства в Україні, фундаментальною умовою свободи особи є подолання відчуження громадян від власності, розвиток усіх її форм, передусім приватної.

Важливою для функціонування громадянського суспільства є наявність у суспільстві розвиненої соціальної структури, що відображає багатоманітність інтересів представників різних груп і верств. Це, своєю чергою, вимагає добре розвинених вертикальних і особливо горизонтальних зв'язків. При "розмитій" соціальній структурі індивід прямо пов'язаний з державою, а це істотно обмежує його можливості реалізувати особисті права і свободи.

Необхідною умовою життєдіяльності громадянського суспільства є високий рівень соціального, інтелектуального, психологічного розвитку особи, її внутрішня свобода, здатність самостійно включатися в той чи інший інститут. Духовна сфера громадянського суспільства передбачає свободу совісті, реальні можливості публічно висловлювати свою думку.

Формування громадянського суспільства невіддільне від трансформації індивіда у громадянина з властивою йому громадянською позицією. Вона передбачає усвідомлення особою інтересу суспільства, держави як свого власного інтересу, захист конституції і дотримання прийнятих законів, практичну участь у розв'язанні суспільних проблем.

В усіх сферах громадянське суспільство змагається з об'єктивною тенденцією державних структур до монополізації економічного, соціального і духовного життя. Завдання держави — виробити стратегію, визначити й обгрунтувати пріоритети, пропорції розвитку суспільства, стимулювати суспільно корисну діяльність громадян і захищати їхні права, власність, особисту гідність, а також кордони і внутрішній порядок.

Усе це дає змогу зробити висновок, що громадянське суспільство виступає як сфера реалізації економічних, соціальних, етнонаціональних, культурних, релігійних, екологічних та інших громадських інтересів, які перебувають поза безпосередньою діяльністю держави, що опосередковує її відносини з індивідами. Чим розвиненішою є ця сфера, тим ефективніша соціальна захищеність індивіда.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Ідея правової держави пов'язана з утвердженням суверенності народу, підпорядкуванням держави суспільству.

Правова держава — це система органів та інститутів, які гарантують й охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого в однаковому відношенні перебувають влади усіх рівнів, партії та громадські організації, посадові особи й окремі громадяни.

До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через це правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи і навіть тією чи іншою мірою без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави верховенства закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в сукупність безправних підданих. А тому очевидно, що для правової держави, тобто для такої, де панує право, треба йти не від закону і навіть не від права взагалі, а від громадянського суспільства, сучасне розуміння якого складалося паралельно з удосконаленням уявлень про демократичну правову державу.

Політична теорія правової держави бере початок з античності. Давньогрецький філософ Платон писав, що державність можлива там, де панують справедливі закони, "де закон володар над правителями, а вони його раби". Починаючи з нового часу вона була суттєво доповнена завдяки безпосередньому зверненню до ідеї прав людини. Передові мислителі XVII—XVIII ст. сформулювали принцип розподілу єдиної всеохоплюючої державної влади на три види: законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них повинна бути, по-перше, відносно самостійною, по-друге, врівноважувати інші. Принцип розподілу влади послужив заділом для теорії правової держави. Так, Кант (а саме з його іменем насамперед пов'язують цю теорію) вважав, що держава забезпечує торжество права, вимогам якого сама підпорядковується. Громадянський правовий стан, на думку Канта, грунтується на таких апріорних принципах: свобода кожного члена суспільства як людини; рівність його з кожним іншим як підданого; самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Згідно із вченням Фіхте, між державою та індивідом укладається своєрідний договір, за яким індивід погоджується на певне обмеження своєї свободи і зобов'язується підпорядковуватися загальним настановам держави, а держава відповідно гарантує безпеку індивідові та його власності. Держава як надсила, що переважає силу кожного окремого індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив узяті на себе зобов'язання. Але, підкреслював Фіхте, цей примус повинен бути правомірним, тобто влада повинна діяти лише відповідно до цивільних і кримінальних законів.

Процес формування правової держави характеризується спільною ознакою — рухом людства до свободи, усвідомленим намаганням обмежити державу, змусити її поважати закони та захищати честь і гідність людини як найвищу цінність. Загальна Декларація прав людини 1948 р. проголосила, що кожен громадянин повинен наділятися всіма правами і свободами. їх здійснення обмежується тільки законом з метою забезпечення прав і свобод інших громадян.

Теорія правової держави у марксистській літературі була офіційно засуджена як буржуазна й опортуністична. Стверджувалося, що "якщо людина претендує на звання марксиста і говорить серйозно про правову державу, а тим більше застосовує поняття "правова" до радянської держави, то цс означає, що вона відходить від марксистсько-ленінського вчення про державу". Теоретики марксизму і практики побудови радянського суспільства не ставили питання про можливий наступний зв'язок між соціалістичною і попередньою буржуазною державою. У життя було втілене сталінське розуміння держави, згідно з яким діяльність правлячої (і єдиної) партії накладалася на діяльність держави, її органів. Громадські організації, такі, як кооперація, професійні, молодіжні, творчі спілки, які за інших умов могли б стати основою розвитку громадянського суспільства й правової держави, були позбавлені самостійності, увійшли до офіційних структур як важелі чи "приводні ремені". А людина, індивід вмонтовувалася в ці структури як "гвинтик". Статус громадянина з визначеним у Конституції обсягом прав мало що означав у реальному житті. Насильство над людиною стало суттю державної політики. Держава утвердила принцип: "Заборонено все, крім дозволеного". Право держави перетворилося в команди і накази. Не випадково самі способи (методи) управління дістали назву адміністративно-командних.

Реформування колишнього радянського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об'єктивно необхідним формування правової держави в Україні.

Розглянемо конкретніше суть правової держави, її принципи. У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право, на другому — держава. Це означає верховенство права у суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними й вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.

Отже, верховенство права (закону) у суспільстві — основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкуванні законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід'ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх.

У правах людини виражаються можливості її дій у різних сферах: економічній, політичній, культурній, особистій. Отже, держава визнає автономію особи щодо себе, захищає, охороняє від свавілля права людини, які стають ядром усієї правової системи. Закони й інші нормативні акти, які видає держава, узгоджуються з правами людини, підпорядковані принципу їх непорушності. Саме тому непорушність прав людини, її честі і гідності, її інтересів, їх охорона і гарантування — один із принципів правової держави.

Самообмеження держави правом, що закріплює свободу особи, означає також те, що й особа погоджується на певні обмеження і зобов'язується підпорядковуватися законам, а держава несе відповідальність за дотримання прав особи, гарантує їй гідні умови життєдіяльності. Отже, у правовій державі утверджується принцип взаємної відповідальності держави та особи.

Важливим принципом правової держави є розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову та розмежування їхніх завдань і функцій. Це означає, що державна влада не може належати у повному обсязі жодному державному органу. Кожна влада здійснює власну функцію і не має права підміняти діяльність іншої. Такс розмежування спрямоване на те, щоб не допустити можливих зловживань з боку влади.

Здійснення принципу розподілу влади — це гарантія прав громадянина, оскільки йому протистоїть не монолітний, наділений великими повноваженнями, а внутрішньо розчленований державний апарат. Громадянин, отже, має змогу захистити себе від утисків будь-якої влади. Цей принцип, урівноважуючи між собою всі гілки влади, забезпечує стабільний розвиток суспільства.

Кожна із влад посідає особливе місце у загальній системі державно організованої влади.

Законодавча влада — це представницька установа, найвища із трьох влад. Це верховенство не є абсолютним, воно перебуває під контролем народу через систему демократичного представництва і демократичні вибори. Вся діяльність законодавчої влади "інспектується" від імені Конституції особливими органами (Конституційний нагляд, Конституційний суд).

Виконавча влада формується законодавчими представницькими органами, вона підконтрольна й підзвітна їм, повинна діяти на основі закону.

Судова влада здійснюється незалежним від усіх влад судом. Суд — це орган захисту права, охорони закону. Основні принципи правосуддя: публічність і гласність розгляду справ, право звинуваченого на захист, оскарження вироку чи іншого судового рішення.

Розподіл влади — це не тільки юридичний та організаційний, а й соціально-політичний принцип. Він дає змогу поєднати такі суперечливі аспекти соціального життя, як держава і суспільство, влада і свобода, закон і права громадян.

Отже, будуючи сьогодні правову, демократичну державу, громадянам недостатньо мати права. Вони повинні вміти і бажати ними користуватися. Ідея правової держави може утвердитися тільки тоді, коли в цієї держави буде рівноправний партнер — громадянське суспільство.

СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА

Нині Україна вибирає модель свого розвитку. Такою моделлю може бути соціальна держава. М. Грушевський, роздумуючи про місце України серед інших європейських країн, вважав, що її майбутнє — у побудові соціально відповідальної держави. Соціальна держава передбачає наповнення її функціонування соціальним змістом. Соціальність у широкому розумінні зводиться до наявності у суспільстві умов для нормального, цивілізованого життя і діяльності людини, яка усвідомлює, що вона може реалізувати себе тільки у середовищі людей, завдяки їм, у системі людських зв'язків і взаємовідносин. Основна функція соціальної держави — забезпечення суспільного блага, суспільної користі. Лише ті державні устрої, підкреслював Арістотель, які виходять із принципу загальної користі, є правильними. Отже, соціальна держава — цс правильна, гуманістична держава людей і для людей. Критерієм правильності є ступінь розвитку людських контактів, якість спілкування людей.

Становлення соціальної держави було відповіддю на запити громадянського суспільства. Цей процес розкрив Н. Боббіо у праці "Майбутнє демократії". Він відобразив наявність потреб у різних верств населення і необхідність їх реалізації. Так, коли право голосу мали тільки власники, природно, вони вимагали від політичної влади здійснення основної функції — захисту власності. Коли правом голосу почали користуватися неграмотні, вони боролися за створення безплатних шкіл. А коли право голосу одержали ті, хто не має власності, а володіє тільки власною робочою силою, то перед державою ставилася вимога захисту від безробіття, соціального забезпечення у випадку хвороби, старості, піклування про материнство, надання можливості одержати житло за доступними цінами. Так утворилася соціальна держава, держава соціальної демократії.

Однак концепція соціальної держави має своїх противників. Так, німецький політолог В. Вебер зазначає, що принципи соціальної держави вступають у суперечність з принципами правової держави, мовляв, правова держава грунтується на автономії і відповідальності індивідів за свою долю, а соціальна держава позбавляє індивіда того й іншого, інтегрує його в систему задоволення колективних потреб. Перша грунтується на свободі індивіда, економічній і духовній свободі, друга — на зрівнялівці. На його думку, соціальна і правова держава — поняття, які виключають одне одного.

У реальному житті існує певний зв'язок між правовою та соціальною державою. Це виявляється у тому, що вихідним пунктом концепції правової і соціальної держави є індивід, вільний громадянин. Якщо мета правової держави — захист свободи і прав індивідів, то мета соціальної держави — забезпечення його гідного існування. А тому їхні основи повинні гармонійно поєднуватися. Теоретиками соціальної держави були М. Годе, А. Браун (США), М. Бонетті (Франція), Г. Ріттер, А. Мейер (Німеччина), К. Соле (Іспанія), Н. Боббіо (Італія). В їхніх працях визначені основні інститути такого суспільства: солідарна ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна етика.

Солідарна ринкова економіка передбачає створення сприятливих умов включення до ринкових відносин усіх верств населення на мікроекономічному рівні, через малі підприємства, сімейний бізнес, надомне підприємництво.

Соціальна демократія — це складна суспільна система, що зв'язує воєдино громадянське суспільство із властивими йому елементами самоврядування з правовою державою, в якій забезпечується широке представництво народу в управлінні справами суспільства. Соціальну демократію характеризує також значна децентралізація адміністративних функцій, активізація діяльності муніципальних органів, інститутів громадянського самоврядування. Одна із функцій такого режиму суспільного життя полягає у ліквідації "соціальної порожнечі", подоланні відчуження людей від влади. Для соціальної демократії типовою є тенденція до створення розгалуженої мережі кооперативних форм соціального життя, такої ж мережі профспілкових об'єднань, всіляких клубів, територіальних спільностей, що охоплюють значну частину населення. Наприклад, у Швеції дев'ять із десяти громадян входять до однієї з таких організацій.

Суспільство повинно виконати значну роботу щодо створення добробуту для окремої людини, невеликої групи, встановлення оптимальних пропорцій між соціально "великим" і соціально "малим". Це завдання покликана розв'язати соціальна етика, специфічна система моральних норм і принципів. Істотною характеристикою соціальної етики є її орієнтація на досягнення згоди за будь-яких умов. Взаємодія, а не боротьба, культура згоди, а не психологія сутички — суть соціальної етики. Соціальна етика визнає наявність конфронтуючих інтересів, їх розбіжність, але вона виходить з того, що не існує перепон, які б виключали можливість узгодження таких інтересів, їх взаємодію. Соціальна етика визнає автономне право кожної людини бути особистістю, захищати свою гідність.

Важлива функція соціальної етики — сприяти розв'язанню конфліктних ситуацій, забезпечувати в суспільстві громадянський мир, злагоду. Отже, концепція соціальної держави містить в собі значний потенціал подальшого вдосконалення соціального життя, розкриває труднощі в його реалізації. Соціальна держава має об'єктивні межі, вихід за які може дати зворотний результат. Розширення соціальних гарантій і захисту може призвести до зниження ефективності економічної, підприємницької діяльності, зруйнувати традиційні стимули до праці. В основі благоденства держави повинно бути високоорганізоване і діяльне громадянське суспільство, особиста зацікавленість кожного громадянина у результатах власної праці.