Розділ ІІІ Суспільно-політичний лад і право України 14 страница

У травні 1929 р. XI Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив «нову» Конституцію УРСР, в основу якої було покладено Конституцію СРСР та Конституцію РРФСР. Статті Конституції УРСР мали декларативний характер і не були статтями прямої дії. Характерними у цьому відношенні є ст.2, у якій декларовано солідарність УРСР з усіма Радянськими республіками; ст.4, у якій говориться про право УРСР приймати в громадянство окремих осіб, і в той же час вона фіксує принцип єдності радянського громадянства і що громадяни УРСР є громадянами СРСР; ст.7, де декларовано право ВУЦВК здійснювати право законодавчої ініціативи у вищих органах СРСР та інші. Стаття ЗО Конституції УРСР закріпила принцип верховенства загальносоюзних законодавчих актів, зокрема затвердження планів розвитку народного господарства, встановлення загальносоюзних і місцевих податей і зборів, випуск позик та інше. Одночасно Конституція проголошувала право УРСР на територіальне верховенство, що було фікцією.

У відповідності з Конституцією вищими органами влади УРСР були Всеукраїнський з'їзд робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, а в період між з'їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), Президія ВУЦВК та Рада Народних Комісарів. Цікаво, що Президія ВУЦВК і Рада Народних Комісарів у відповідності з Конституцією були вищими розпорядчими і виконавчими органами УРСР.

Місцевими органами влади були з'їзди районних та окружних Рад та їх виконавчі комітети.

Діяльність вищих органів державної влади УРСР визначалася рішеннями з'їздів, конференцій, пленумів ЦК РКП(б) та окремими директивними партійними інструкціями та листами.

У зв'язку з колективізацією сільського господарства у кінці 1929 р. було створено Народний комісаріат землеробства СРСР, який здійснював єдине керівництво сільським господарством усієї країни. Це призвело до перетворення республіканського Народного комісаріату землеробства УРСР в союзно-республіканський Народний комісаріат землеробства УРСР, який у своїй діяльності керувався директивами Народного комісаріату землеробства СРСР.

У кінці 1932 р. було створено загальносоюзний Народний комісаріат зернових і тваринницьких радгоспів, який відав зерновими і тваринницькими радгоспами загальносоюзного підпорядкування. ВУЦВК і РНК УРСР в 1932 р. на основі загальносоюзного законодавства реорганізували Вищу panдународного господарства УРСР в Народний комісаріат легкої промисловості УРСР, у віданні якого перебували текстильна, трикотажна, швейна, шкіряно-взуттєва, жиро-парфюмерна та деякі інші галузі промисловості. Усі республіканські об'єднання, трести і підприємства хімічної, гірничорудної, рудомінеральної, машинобудівної та багатьох інших галузей були передані у відання Народного комісаріату важкої промисловості СРСР. Підприємства лісової, деревообробної, харчової промисловості УРСР були підпорядковані загальносоюзним наркоматам. У 1930 р. ЦВК СРСР ліквідував Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР, а керівництво республіканськими вищими учбовими закладами було покладено на відповідні комісаріати СРСР.

Отже, на початку 30-х років майже усі республіканські комісаріати було ліквідовано. Сформувалася централізована галузева система управління СРСР.

Формально існуючі вищі органи державної влади і управління УРСР у своїй діяльності керувалися директивами Комуністичної партії та постановами вищих державних органів СРСР. У 1934 р. постановою ЦВК СРСР було створено Народний комісаріат внутрішніх справ УРСР.

Робота як вищих органів державної влади, так і місцевих органів влади УРСР в кінці 20-х на початку 30-х років полягала у видумуванні так званих нових форм і методів керівництва. Для цього скликалися зльоти радянського активу, проводилися численні наради депутатських груп, організовувалась взаємна перевірка роботи сільських і селищних Рад, робились доповіді про роботу окремих депутатських груп і секцій, проводились короткотермінові семінари так званого радянського активу і т.ін.

Реальними органами влади на Україні були партійні органи, які реалізовували свою владу через репресивні органи. Партійні органи, виконуючи функції державних органів, керували всіма сферами життя, спрямовували і контролювали діяльність усіх господарських і державних органів, а також громадських організацій.

Особливу увагу РКП (б) приділяла роботі репресивних органів на Україні. У відповідності з рішеннями XI Всеросійської партійної конференції, постановою ВУЦВК від 1922 р. Всеукраїнську Надзвичайну комісію було перейменовано у Державне політичне управління (ДПУ), а у зв'язку з утворенням СРСР — в Об'єднане Державне політичне управління (ОДПУ) при Раднаркомі СРСР. Призначуваний ВУЦВК голова ДПУ УРСР одночасно був уповноваженим ОДПУ СРСР при Раднаркомі УРСР. На місцях існували відділи ДПУ при губвиконкомах, а після ліквідації губерній — при окрвиконкомах; існували особливі відділи корпусів і дивізій Українського військового округу, транспортні відділи ДПУ та ДПУ по охороні кордонів.

Державне політичне управління мало своїм завданням придушувати контрреволюційні виступи і вживати заходів до їх попередження, вести боротьбу з шпигунством, охороняти шляхи сполучення і кордони, виконувати спеціальні доручення. Рішенням Політбюро РКП(б) від 1922 р. працівники ДПУ одержали право розстрілювати на місці злочинну грабіжників та рецидивістів, а решту злочинців — ув'язнювати.

Отже, ДПУ користувалося правом проведення позасудових репресій. Характерно, що прокуратура і Народний комісаріат юстиції виступали ініціаторами і захисниками позасудових репресій.

У вересні 1922 р. Політбюро РКП(б) ухвалило право ДПУ створювати групи сприяння там, «де воно буде вважати за необхідне». Тим самим фіскальна діяльність ДПУ в усіх сферах суспільного життя набула широкого розмаху.

У жовтні 1922 р. декретом ВЦВК ДПУ одержало додаткові права у проведенні позасудової розправи. Право застосовувати розстріл ДПУ одержало стосовно ще й бандитських наскоків та збройних пограбувань. ДПУ одержало право ув'язнювати до концентраційних таборів на строк до трьох років членів антирадянських партій, осіб, що займалися фальшуванням грошей, виготовляли, зберігали або набували чи збували вибухівку. Таку ж міру покарання ДПУ мало право застосовувати стосовно осіб, що змушували займатися проституцією, звідництвом; окрім того, ДПУ застосовувало покарання за хуліганство, крадіжку, розбій, підробку документів, фальшування товарів і т.ін. З квітня 1925 р. ОДІТУ одержало право не допускати у певні місцевості осіб, що відбули покарання. З 1927 р. ОДПУ одержало право позасудової репресії стосовно осіб, що «недбайливо ставилися до таємних документів», не вживали заходів протипожежної охорони.

У зв'язку з утворенням у 1934 р. НКВС СРСР, ОДПУ було перейменовано в Головне управління державної безпеки (ГУДБ). ГУДБ стало структурною частиною НКВС СРСР.

Складовою частиною радянського державного репресивного апарату був Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС).

Положеннями ВЦВК РРФСР від 1922 р. та 1927 р. було встановлено, що основним завданням НКВС було «загальне адміністрування і встановлення охорони революційного порядку та громадської безпеки». У 1934 р. було створено загальносоюзний НКВС, до якого було включено і Головне управління державної безпеки. У 1935 р. НКВС ввійшов до складу Ради Народних Комісарів СРСР.

Отже, на середину 30-х років було повністю централізовано репресивно-каральну систему СРСР. Усі місця ув'язнення було передано у відання НКВС СРСР, НКВС союзних-республік залишалися філіями центрального репресивного апарату.

У зв'язку з переходом до нової економічної політики постало питання про нове законодавство та кодифікацію старого. Диктатура Комуністичної партії обумовила спільність законодавства та спільність принципів кодифікації усіх союзних республік. Тому-то за досить короткий період відповідні державні структури УРСР проштампували кодекси та інші законодавчі акти державних органів РРФСР, і вони набрали чинності на території УРСР.

Цивільне законодавство було спрямоване насамперед на розширення і зміцнення державної власності, як основи радянського ладу. У відповідності з постановою Ради праці і оборони РРФСР від 1921 р. Рада Народних Комісарів УРСР прийняла постанову «Основні положення про заходи по відбудові великої промисловості, підвищенню і розвитку виробництва», якою державні органи отримували право створювати на засадах госпрозрахунку особливі об'єднання великих державних підприємств. Підприємства отримали право об'єднуватись в трести, які одержували ширші права в питаннях розпорядження матеріальними ресурсами. Підприємства і транспорт були переведені на госпрозрахунок,

У зв'язку з проведенням непу було дозволено діяльність приватних і кооперативних підприємств. Вводилася плата за користування транспортом, поштою, телефоном, телеграфом, за комунальні послуги і т.ін. Було дозволено власникам відчужувати власність, але у сільській місцевості відчужувати будівлі було заборонено. У 1922 р. було дозволено надавати земельні наділи на строк до 49 років під забудову. У зв'язку з розвитком цивільного обігу вводились боргові грошові зобов'язання — векселі.

У 1923 р. в Україні набрав чинності Цивільний кодекс РРФСР від 1922 р. Цей кодекс закріплював виключну державну власність на землю та все націоналізоване майно. Вся державна власність виключалась з цивільного обігу. '

Цивільний кодекс дозволяв приватну власність на ненаціоналізоване майно, але свобода розпорядження ниц обмежувалась інтересами держави, яка могла розірвати невигідний для неї договір.

Право спадщини по закону і заповіту допускалось у межах 10 тис. крб. вартості майна. Та частина майна, що перевищувала встановлену вартість, переходила у власність держави.

Укладачі Цивільного кодексу керувались вказівками В.Леніна про необхідність втручання держави у приватно-правові відносини і застосування «нашої революційної правосвідомості».

Керуючись революційною правосвідомістю, ЦВК і РНК УРСР постановою від ЗО січня 1930 р. скасували комерційне кредитування і вексельний обіг. Вводилося планове державне банківське кредитування тільки через Державний банк. Постановою від 1932 р. РНК УРСР заборонила одностороннє розірвання або зміну договорів. Постановою РНК СРСР і ЦК РКП(б) від 1931 р. заборонялась приватна торгівля, розширювалась сітка кооперативних і державних торговельних організацій.

З 30-х років РНК СРСР почала щорічно приймати постанови про укладення договорів, у яких держава встановлювала форми договірних зв'язків і визначала конкретний зміст договорів. Розірвання або змінення таких договорів могло бути здійснене лише за рішенням Ради праці і оборони СРСР, або ж за розпорядженням керівника відомства.

Оскільки договірні відносини між господарськими організаціями УРСР встановлювались вищими державними органами СРСР, то Раднарком УРСР встановлював тільки конкретні терміни укладання договорів.

Постановою РНК СРСР від 15 лютого 1936 р. державним органам було заборонено продажу або набуття основних фондів. Передача майна в рамках відомства могла здійснюватись лише за розпорядженням керівника відомства. Якщо ж підприємство було союзного підпорядкування, то передача його майна могла здійснюватись тільки за постановою РНК СРСР.

У середині 30-х років основою діяльності підприємств і організацій стають планові завдання, що накреслювались вищими партійними органами, а потім доводились до кожного відомства, підприємства та організації. Тим самим уже з кінця 20-х років припинялася дія статей Цивільного кодексу.

Сімейно-шлюбне законодавство УРСР базувалося на відповідному законодавстві РРФСР. У 1925 р. почалася підготовка Кодексу законів про сім'ю і шлюб. Керуючись революційною правосвідомістю, чимало керівників ЦК КП(б)У, а також Жіночий відділ ЦК КП(б)У виступали за те, щоб реєстрація шлюбів була замінена реєстрацією вагітності. Все ж таки переміг здоровий глузд, і в Кодекс УРСР про шлюб і сім'ю від 1926 р. було внесено положення про реєстрацію шлюбу в органах ЗАГСу. Разом з тим суди могли в окремих випадках визнавати права незареєстрованого подружжя на отримання аліментів від іншого та на набуте майно.

Кодекс ввів інститут усиновлення, як форму допомоги дітям. Новий закон вважав майно, набуте подружжям у період перебування у шлюбі, спільною власністю, і у випадку його розподілу кожен із подружжя мав одержати рівну долю.

З проведенням непу почалася заміна застосування трудової повинності договірними відносинами. Рядом актів Рад-наркому РРФСР було скасовано трудову повинність і ліквідовано трудову мобілізацію робітників і службовців. Вводився принцип трудових договорів або угод між державними, приватними підприємствами і особами, що наймалися на роботу, а також соціальне страхування на всі випадки тимчасової або постійної непрацездатності, безробіття.

У 1922 р. було прийнято Кодекс законів про працю РРФСР, який почав діяти і на території УРСР. Норми кодексу поширювались на всіх найманих працюючих як державних, так і приватних підприємств. Тривалість робочого дня становила вісім годин, а для тих осіб, що працювали під землею, і для осіб розумової та конторської праці — шість годин. Безперервний щотижневий відпочинок мав становити не менше 42 годин. Кодекс встановлював, що профспілки мають право виступати перед різними органами від імені найманих працівників при укладанні колективних договорів з питань праці і побуту. Усі конфлікти і спори, що виникали при застосуванні найманої праці, мали вирішуватись в суді або ж у розціночно-конфліктних комісіях. Соціальне страхування поширювалося на всіх осіб найманої праці як на державних, так і на приватних підприємствах. Фонд соціального страхування формувався за рахунок внесків підприємств, установ, господарств та осіб, що користуються найманою працею.

У зв'язку з нібито успіхами у соціалістичному будівництві, ЦВК СРСР з нагоди десятої річниці Жовтневої революції видав Маніфест, у якому постановив перейти з восьмигодинного робочого дня до семигодинного. Але вже в 1929 р. на всіх підприємствах, крім безперервно діючих, було введено шестиденний робочий тиждень.

Централізація управління і планове ведення господарства спричинили перехід у 1929 р. до державного нормування заробітної плати робітників і службовців. У зв'язку з цим колективні договори втрачають характер тарифних угод. Тарифні сітки, розцінки, норми виробництва почали розробляти відповідні наркомати. В галузі соціального страхування допомога по непрацездатності і пенсії по інвалідності залежали від особи працівника: чи був він ударником праці, старим кадровим робочим, членом партії, членом профспілки. Для таких працівників встановлювалися пільги в культурно-побутовому обслуговуванні, відпустках, житлі. За неявку на роботу працівника звільняли з позбавленням його житла.

З 1931 р. наймати робочу силу стало можливим тільки через органи праці. Молоді спеціалісти після закінчення учбового закладу повинні були працювати протягом трьох років на виробництві за призначенням наркоматів. В окремих випадках оголошувалась мобілізація спеціалістів. Так, наприклад, У лютому 1930 р. було проведено мобілізацію на будівництво інженерів та техніків-будівельників.

Професійні спілки втратили свої функції і в 1933 р. вони були одержавлені — злиті з Народним комісаріатом праці, а після XVII з'їзду ВКП(б), вони почали виконувати функції органів робітничо-селянської інспекції. З 1933 р. постановами ЦВК і РНК СРСР затверджувались статути про дисципліну робітників і службовців, якими встановлювались правила прийому на роботу, звільнення з роботи, відповідальність за порушення трудової дисципліни та заохочення за добросовісне виконання службових обов'язків.

Отже, з початку 30-х років в СРСР знову вводиться трудова повинність і відбувається по суті справи мілітаризація праці.

Земельні правові відносини в УРСР регулювались Земельним кодексом РРФСР від 1922 р., до якого було внесено деякі несуттєві зміни і він став називатись Земельним кодексом УРСР.

Земельний кодекс підтвердив право державної власності на землю. Право користування землями сільськогосподарського призначення надавалось трудовим землеробам та їх об'єднанням, міським поселенням та державним установам і підприємствам. Право користування встановлювалось безстроковим. Кодекс встановлював право користування землею тільки у складі земельного об'єднання, якими були комуни і артілі, добровільні об'єднання окремих дворів, що виокремлюються з інших земельних об'єднань. Кодекс закріплював умови і порядок організації сільськогосподарських колективів.

Законодавство допускало трудову оренду землі строком на 12 років, а від 1928 р. — на шість років. Застосування найманої праці в сільському господарстві регулювалось Кодексом законів про працю.

У відповідності з «Загальними началами землекористування і землеустрою», прийнятими ЦВК і РНК СРСР у 1928 р._}надавалися різноманітні пільги для колективних господарств і переваги при наділенні їх землею та в кредитуванні.

Курс, взятий Комуністичною партією на індустріалізацію країни, вимагав величезних коштів. Дістати їх можна було тільки за рахунок експропріації власності селян. З 1929 р. партія почала проводити колективізацію сільського господарства, яка переслідувала за мету знищення селянства як класу.

У період після революції кількість селянських господарств збільшилася з 16 до 25 млн., але товарність сільського господарства зменшилася у два рази. Партія вважала, що колективізація сільського господарства дасть необхідну кількість товарного хліба.

У радянській науковій літературі стверджувалось, що для колективізації було створено належну матеріальну базу. Наскільки вона була готовою до колективізації показують деякі статистичні дані. Так, наприклад, у І 926—1927 pp. було виготовлено 623 трактори, а в 1928—1929 pp. — 1100. На початок 1929 р. в сільському господарстві СРСР було 700 вантажних автомобілів і два зернових комбайни.

Постанова ЦК ВКП(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву» від 5 січня 1930 р. встановлювала строки колективізації. Вже на кінець першої п'ятирічки в колгоспи було загнано 15 млн. селянських господарств.

У відповідності з директивами ЦК ВКП(б) було розроблено перший Іїримірний статут сільськогосподарської артілі (1930 p.), який закріплював єдиний земельний масив колгоспів. Селянам, які виходили з колгоспів, заборонялось надавати землі з колгоспних земельних фондів. У відповідності з ст.4 Статуту підлягали усуспільненню усі робочі і продуктові тварини, інвентар, усі зернові запаси, корма. Все це ставало неподільним фондом колгоспів. Куркулів в колгосп не приймали, їх майно конфісковувалось, а вони самі підлягали репресіям. Статут не визначав форми організації праці в колгоспах.

Постановою ЦВК СРСР від 1933 р. правлінням колгоспів надавалось право накладати на колгоспників штраф за відмову виконувати певну роботу, а за повторну відмову — виключати з колгоспів. У квітні 1933 р. РНК і ЦК ВКП(б) затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку у колгоспах. У відповідності з ними колгоспники закріплювались за бригадами, а розпорядок робочого дня бригади затверджувався правлінням колгоспу. Правила встановлювали дисциплінарну відповідальність за невихід на роботу або відмову від роботи.

Новий Примірний статут 1935 р. встановив, що земля закріплюється за колгоспами у безстрокове користування і що колгоспи зобов'язані планувати так своє господарство, щоб виконувати державні плани сільськогосподарського виробництва та усі «зобов'язання перед державою».

За кожним колгоспним двором статут визнавав присадибну ділянку землі для ведення селянського господарства. Було встановлено кількість тварин, яку міг мати селянський двір.

Статут встановлював, що колгосп зобов'язаний у першу чергу виконати сільськогосподарські поставки державі, потім забезпечити семенний, фуражний, страховий та інші фонди, розрахуватися з машино-тракторною станцією, після чого решту доходів могли розподілити по трудоднях. У статуті встановлювався мінімум трудоднів, який мав щорічно виробляти колгоспник.

Отже, колективізація сільського господарства призвела до ліквідації права селянського землекористування, до ліквідації індивідуальних селянських господарств. Селянин, позбавлений знаряддя виробництва, був особисто прикріплений до колгоспу і під страхом різних видів покарання повинен був виробляти встановлену кількість трудоднів (від 150 до 250 трудоднів). Вироблену сільськогосподарську продукцію колгоспи здавали державі, а колгоспникам нічого не давали на вироблені трудодні. Селянство як клас було ліквідовано. Виникло нове рабство XX століття.

Суть політики ліквідації селянства як класу зводилась до позбавлення селян засобів існування шляхом насильницької експропріації. Уже в період існування колгоспів Комуністична партія організовувала штучні голодомори з тим, щоб залякати селян і перетворити їх на покірних рабів. На Україні такий голодомор було організовано у 1932—1933 pp. У ці роки померло від голоду до восьми мільйонів селян. Політика знищення селянства як класу спиралася на розгалужений репресивний апарат і відповідне каральне законодавство.

Кримінальне законодавство відігравало особливу роль в зміцненні влади диктатури партії, в проведенні репресивної політики стосовно всього населення та у розправі з учасниками національно-визвольного руху.

Не дивлячись на перехід до політики непу каральна політика більшовиків не змінювалася, урізноманітнювалися тільки форми та засоби її проведення.

Кримінальне законодавство РРФСР поширювалось і на територію України. У 1922 р. ВУЦВК «з метою встановлення єдиного кримінального законодавства Радянських республік» взяв за основу Кримінальний кодекс РРФСР.

Кримінальний кодекс УРСР, як і Кримінальний кодекс РРФСР, складався з загальної і особливої частин. Виходячи з визначення характеру і завдань покарання злочинців, даного у партійній програмі, Кодекс встановив, що покарання застосовуються для загальної профілактики нових правопорушень, залучення злочинця до умов співжиття через виправно-трудові роботи і позбавлення його можливості здійснювати злочини у майбутньому.

У Кримінальному кодексі вперше з'явилася стаття про застосування норм Кримінального кодексу за аналогією, тобто, коли в кодексі відсутні прямі вказівки на окремі види злочинів, то покарання застосовується у відповідності з статтями, які передбачають найбільш схожі за важливістю і родом злочини.

Кодекс передбачав такі види злочинів: державні, посадові, порушення правил про відокремлення церкви від держави, господарські; злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особи; майнові злочини, військові; порушення правил, що охороняють народне здоров'я, громадську безпеку і громадський порядок.

Після прийняття Конституції СРСР були розроблені «Основні начала кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік», на основі яких до Кримінального кодексу УРСР було внесено зміни, у яких давалося поняття контрреволюційного злочину і було систематизовано кримінально-правові норми, спрямовані на боротьбу з такими злочинами. Було також видано постанову про застосування норм кримінального права, про конфіскацію надлишків хліба у селян у випадку, коли вони відмовлялись продавати його державі за «твердими» цінами.

У 1927 р. було прийнято новий Кримінальний кодекс УРСР, що базувався на загальносоюзному законі «Основні начала кримінального законодавства СРСР і союзних республік» та Кримінальному кодексі РРФСР 1926 р.

Новий Кримінальний кодекс УРСР деталізував і уточнював злочини проти порядку управління та злочини посадові.

Необхідно зауважити, що репресивні органи не дотримувались статей Кримінального кодексу і діяли свавільно. Посилення репресій призводило до постійних змін у кримінальному законодавстві. Законодавство не встигало за репресивною практикою. Після прийняття Кримінального кодексу 1927 р. протягом наступних двох років тільки в Україні було прийнято 56 законодавчих актів з питань кримінального права.

Проведення суцільної колективізації і ліквідація селянства як класу спиралися на нові норми кримінального законодавства. Зокрема було підвищено покарання за злочини проти «економічної могутності» СРСР, за дезорганізацію транспорту, за шкідницькі акти, за зраду Батьківщині та ін. Законом ЦВК і РНК СРСР вщ 1932 р. «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» особи, що розкрадали соціалістичну власність, характеризувались як вороги народу і за злочини підлягали розстрілові з конфіскацією майна. Закон встановлював кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років за антиколгоспну агітацію, насилля і погрози стосовно колгоспників. За спекуляцію, а нею вважали скупку і перепродаж продуктів сільського господарства і предметів масового споживання, винні карались позбавленням волі на строк не менше п'яти років з конфіскацією майна.

Репресивний характер норм кримінального законодавства постійно ужорсточувався. Так, ВУЦВК і РНК УРСР у відповідності з постановою ЦВК і РНК СРСР від 1931 р. «Про відповідальність за злочини, які дезорганізовують роботу транспорту» доповнили Кримінальний кодекс УРСР статтею, яка встановлювала, що порушення працівниками транспорту трудової дисципліни, яке спричинило невиконання урядових планів перевезення або порушення руху, караються позбавленням волі до десяти років, а якщо такі злочини мали злісний характер — розстрілом.

Постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР від 6 грудня 1932 р. було введено такий єзуїтський вид покарання, як занесення на чорну дошку сіл, що не виконували державний план хлібозаготівель. Стосовно таких сіл проводилися слідуючі заходи:

1. Негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місці і вивіз з відповідних кооперативних і державних крамниць усіх наявних товарів.

2. Повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспників, так і одноосібників.

3. Припинення всілякого роду кредитування, проведення дострокового стягнення кредитів та інших фінансових зобов'язань».

Разом з такими «заходами» стосовно колгоспів застосовувалися і репресії. У листі С.Косіора до Й.Сталіна від 8 грудня 1932 р. зазначається: «Репресії до колгоспів, які не виконують плану хлібозаготівель, особливо ж до голів, членів правлінь цих колгоспів і до рахівників, застосовано у великій кількості — за листопад і п'ять днів грудня арештовано по лінії ДПУ 1 230 чоловік — голів, членів правлінь, рахівників (голів — 340, членів правлінь — 750, рахівників — 140). Крім того, арештовано бригадирів — 140, завгоспів-вагарів — 265, інших працівників колгоспів — 195».

Репресії стосовно колгоспів застосовувались у період, коли в Україні почався голодомор. У довідці ДПУ УРСР від 12 березня 1933 р. зазначалося: «Найбільше число фактів голоду зареєстровано в кінці лютого і на початку березня. В окремих місцях це явище набуло масового характеру.

Переважна кількість голодуючих — колгоспники....Голодуючі сім'ї вживають в їжу різні сурогати (кукурудзяні качани і стебла, просяне лушпиння, сушену солому, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації тощо). Зареєстровано факти вживання в їжу м'яса кішок, собак і дохлих коней.

Випадків людоїдства зареєстровано 28. Більша частина їх належить до 3-ї декади лютого і початку березня. 19 випадків людоїдства припадає на Київську область. У лютому також мали місце 13 випадків трупоїдства».

Саме у цей період Комуністична партія зробила «теоретичний» висновок про «посилення і загострення боротьби всередині нашої країни у зв'язку з успіхами у будівництві соціалізму». Цей висновок обґрунтовував необхідність посилення репресій не тільки до тих, хто вчинив злочин, але й до невинних у скоєнні злочину.

Протягом 1933—1936 pp. були прийняті акти, якими ужорсточувались покарання за злочини проти порядку управління. До цієї групи злочинів відносились злочини, спрямовані на замах на обороноздатність країни, порушення правил міжнародних польотів, незаконний випуск цінних паперів, переплавка металевих монет, підбурювання неповнолітніх до здійснення злочинів, підробка паспортів, порушення правил паспортної системи та ін.

Постановою ЦВК і РНК УРСР від 1935 р. «Про заходи боротьби з злочинністю серед неповнолітніх», прийнятій на виконання однойменного союзного акта, встановлювалось, що неповнолітні, починаючи з 12-літнього віку, які вчинили крадіжки, спричинили насилля, тілесні ушкодження, вбивства, притягаються до кримінальної відповідальності із застосуванням усіх видів кримінального покарання.

Постанова ЦВК і РНК УРСР від 1935 р. передбачала посилення кримінальної відповідальності за господарські злочини, до яких було віднесено порушення технічного режиму, виробничо-технічної дисципліни або правил безпеки, куріння, появу у нетверезому стані на виробництві.

Отже, кримінальне законодавство у період завершення будівництва соціалізму розширювало види злочинів та суб'єктів злочину і ужорсточувало види покарань.

Репресивні органи СРСР та їх філіали в Україні формально діяли у відповідності з кримінально-процесуальним законодавством, яке формувалось на основі постанов ЦК ВКП(б) і державних органів РРФСР та СРСР.

Дію Кримінально-процесуального кодексу РРФСР від І 922 р. постановою ВУЦВК «Про введення в дію Кримінально-процесуального Кодексу УРСР», було поширено на територію України. У цілому Кримінально-процесуальний кодекс був зводом системи процесуальних норм, що регулювали організацію попереднього слідства і в судових установах. Спеціальні норми регулювали судочинство в революційних трибуналах, судочинство у Верховному трибут-налі та у порядку вищого судового контролю Наркомюсту УРСР.