Роль мови в культурі.Мова служить людям, по-перше, способом мислення, по-друге, способом спілкування

1. У процесі мислення мова виконує три основні функції (їх називають когнітивними функціями мови):

а) номінативна (лат. імена) функція. Мислення завжди є мисленням про щось, тобто про предмет мислення. Воно являє собою оперування уявними образами предметів. Слова природньої мови виступають як імена предметів мислення;

б) конструктивна функція. У ході мислення слова-імена зв’язуються в речення, що описують властивості й відносини предметів. Переходячи за правилами логіки від одних речень до інших, люди будують вербальні конструкції, за допомогою яких описується й пояснюється реальність;

в) акумулятивна функція. У мові акумулюються, тобто фіксуються і зберігаються, результати мислення – різного роду знання.

2. Виступаючи в якості способу спілкування, мова виконує комунікативні функції. Вони проявляються в мовленні. Мова й мовлення поняття взаємозалежні. Мовлення – це мова в дії. Акт мовної комунікації має структуру, яку можна представити схематично: автор – повідомлення (предмет повідомлення – референт) – адресат. Відповідно до цієї схеми виділяють три найважливіші комунікативні функції мови:

Референтна функція пов’язана із предметом повідомлення. Вона полягає в передачі інформації про нього (буває й так, що предмет повідомлення відсутній, у цьому випадку повідомлення беззмістовне, і референтної функції мова не виконує). Предметом повідомлення може бути і опис якогось феномена (як реального, так і вигаданого), і побажання, і веління, і питання.

Експресивна функція стосується відображення в повідомленні особистості автора. Мовлення виступає як засіб самовираження особистості. Автор передає свої почуття, переживання й емоції, своє відношення до того, про що йде мова.

Імпресивна функція орієнтована на адресат повідомлення і припускає вплив на його стан. Завдяки їй адресат одержує не тільки інформацію про предмет повідомлення, але й емоційні враження – як про цей предмет, так і про автора. Ця функція дозволяє викликати в адресата певні настрої, почуття, бажання й спонукати його до якихось дій.

Крім зазначених функцій заслуговує на увагу ще одна:

Поетична (естетична) функція. Вона стосується естетичних властивостей повідомлення й стає особливо важливою, коли мовлення (усне або письмове) виступає як художній текст, як твір мистецтва.

Уміння найбільш ефективним образом використовувати комунікативні функції мови характеризує культуру мовлення. Культура мовлення визначається, по-перше, дотриманням загальноприйнятих мовлиневих програм і, по-друге, особливостями індивідуального стилю мовлення.

Загальноприйняті мовлиневі норми – це ті, що ввійшли в традицію, закріплені в літературних зразках, словниках, підручниках правилах граматики, стилістики, вимови, слововживання й словотвору. Культурне мовлення задовольняє цим нормам. Однак у реальнім житті існують різноманітні форми відхилень від «правильного» мовлення (просторіччя, жаргони, діалекти).

Індивідуальний стиль мовлення відображує властиві даному індивідові переваги у використанні виразних засобів мови, його манеру викладу думок і побудови висловлень, набір улюблених слів і виразів.

Як способи спілкування мови функціонують різним образом. Історичні долі мов складаються так, що одні з них стають універсальними способами соціального контакту та обміну інформацією, здобувають статус державних, одержують всесвітнє поширення, інші ж «обмежуються» більш вузькою сферою обертання й уживання в побуті. У цьому плані можна розрізняти наступні типи мов:

- мови міжнародного спілкування;

- національні мови, які існують як у розмовній, так і в писемній формі та служать універсальним способом спілкування для певного народу;

- племінні розмовні мови, що не мають писемності;

- безписемні мови з вузькою сімейно-побутовою сферою спілкування.

Вторинні знакові системи.

У різних формах культури на основі природньої мови й інших типів знаків виникають свої власні, пристосовані для вираження їх змісту мови. Подібні мови являють собою семіотичні системи більш високого рівня («вторинні знакові системи»). Їх називають також «вторинними моделюючими системами», «вторинними мовами культури», «культурними кодами».

Вторинні знакові системи численні й різноманітні. Це мови таких форм культури, як філософія, наука, право (філософська мова, наукова, правова мова). Своєю мовою, що включають вербальні й образотворчі засоби, говорить реклама. У соціальному житті велику роль відіграють мови різного роду церемоніалів і обрядів, що представляють собою комбінації ритуальних дій, предметів, словесних формул, що мають символічне значення й визначають форму поведінки людей.

Історично склавшиєся правила етикету, манери одягатися, освячені звичаями норми відносин між людьми й т.п. виступають як культурні коди, у яких люди в кожну епоху виражають і сприймають зміст «тексту», «контексту» і «підтексту» подій, що відбуваються. У ході історії вторинні мови культури змінюються. Буває, що культурні тексти виявляються більш довговічні, ніж коди, у яких вони «прочитувалися» у часи їх створення. До нащадків доходить текст без коду, і треба чималих зусиль відновити цей код. Тому не завжди ми можемо адекватно зрозуміти смисл, який культурні тексти, що дійшли до нас, мали в минулому. Більшість міфів, марновірства, рецепти народної медицини можна розглядати як тексти прадавньої культури із втраченим кодом.

Постійно зростаючы й надзвичайно багаты за своїми виразними можливостями безліч мов створюють мистецтво. Художні мови складаються на базі всіх семіотичних засобів культури – словесних (мова літератури), жестів, міміки (мова танцю, пантоміми, акторського мистецтва), звуко-інтонаційних (музична мова), пластичних (мови живопису, графіки, скульптури і мова архітектури, прикладних мистецтв, дизайну). Деякі з мов мистецтва – це «надбудови» над природною вербальною мовою (наприклад, мова поезії); інші утворюються в результаті синтезу різних типів знакових засобів (мова опери).

Характерна риса художніх мов полягає в тому, що вони призначені для створення багатозначних текстів, відкритих для різного їхнього осмислення. В цьому відношенні, вони протилежні мовам науки, де необхідні смислова однозначність виражень, операціональна строгість алгоритмів їх побудови, термінологічна точність.

Однак багатозначність художньої мови жодним чином не означає її неточності або невизначеності (у чому іноді вбачають її специфіку). Насправді у нєї є свої критерії точності. Мови мистецтва в деякому смислі навіть більш строгі та більш складні, ніж в науці. Вчений користується однозначно певними термінами й символами й повинен оперувати ними в точній відповідності з їхніми заданими по визначенню значеннями. Художник же звертається до знаків (словам, звукам, лініям, квітам, танцювальним рухам), що мають нерідко різні значення. Йому треба враховувати особливості контексту, у який ці знаки попадають, асоціації, які вони можуть «потягнути» за собою, символіку, яка в них вбачається, емоційні нюанси, які часом неявно супроводжують їхнє сприйняття, і т.д. Якщо він щось тут не врахує, то художній образ померкне, спотвориться, не викличе емоційної реакції, яка повинна бути. Тому й доводиться йому так прискипливо ставитися до кожного слова, звуку або штриха.

Вторинні мови культури є, як правило більш складною, структурою (вони «здобувають додаткову сверхструктуру»), ніж «первинні» мови, що дозволяє з їхньою допомогою в різних ракурсах «моделювати» світ, у якім ми живемо. Щоб розбиратися в змісті різних культурних форм, необхідно розуміти вторинні знакові системи, за допомогою яких їх зміст кодується.

Різноманітність первинних і вторинних знакових систем – необхідна умова функціонування й розвитку культури. Накопичуючи життєвий досвід і розширюючи свію освіту, людям доводиться насамперед вчитися їхнім мовам. Тому кожна людина виступає як «поліглот», що володіє безліччю мов культури.