Антропологія менеджменту та антропологія конфлікту як перспективні напрями досліджень

Як вже неодноразово зазначалося, політична антропологія доволі молода наукова дисципліна в межах сучасного політичного знання. На наш погляд, саме в цьому полягає основна причина того, що в сучасному політико-антропологічному дискурсі й досі не вироблено єдиного уявлення стосовно витоків цієї дисципліни, її місця в системі сучасного наукового знання та основного предмету політичної антропології. До того ж, основні політико-антропологічні праці являють собою переважно збірники статей з викладенням результатів практичних політико-антроплогічних досліджень. Тому сьогодні питання про подальший розвиток теоретико-методологічних засад цієї дисципліни залишається відкритим та досить актуальним. В класичному і сучасному політико-антропологічному дискурсі є роботи присвячені витокам влади та її різноманітним ресурсам – психофізіологічним, символічним, світоглядним але, як вже зазначалося, немає праць, які містили в собі чітке визначення влади з точки зору політико-антроплогічного підходу та перераховували всі особливості політико-антроплогічного погляду на владні відносини. В цьому контексті подальше поглиблення теоретичного знання стосовно визначення та особливостей влади з точки зору політичної антропології є актуальним та вельми доречним. Політична антропологія сьогодні переймає понятійно-категоріальний апарат та використовує методи політології, надаючи їм власного змісту. Але питання про методику політико-антропологічних досліджень в контексті розвитку сучасної політичної науки залишається відкритим. Сучасні політантропологи, на нашу думку, можуть запропонувати низку нових методик дослідження, які можуть бути використані як в політико-антропологічних, так і в політологічних дослідженнях.

Стосовно сучасних та майбутніх напрямів політико-антропологічного аналізу політики та влади слід зазначити, що сьогодні американські політантропологи, зокрема М. Шварц, В. Тернер і А. Тюдден, намагаються відійти від властивого політичній антропології розгляду традиційних суспільств як певної статичної структури з «заданим» набором правил, підвалин і процедур. В центрі їх уваги політика як динамічний процес, де відбувається постійне суперництво груп як на локальному, так і на загальнонаціональному рівнях. Але при цьому вони зазначають, що ця боротьба характерна як для примітивних суспільств, де царюють вже усталені традиції і ритуали, так і для сучасних суспільств, де поряд з новими формами суперництва, зберігаються і попередні, наприклад тиск, підкорення тощо. Політичний процес, у американських авторів, характеризується двома якостями: публічністю, рівень якої може розповсюджуватися від сусідської общини до країни, і, навіть, світових регіонів та обов’язковою наявністю загальногрупових цілей, хоча індивідуальні, приватні цілі і інтереси постійно присутні, і, навіть, можуть визначати групові, особливо якщо мова йде про інтереси лідерів, які формують цілі від імені групи. Такими цілями може бути досягнення нової системи міжгрупових відносин або відносин групи з інститутами, з якими вони знаходяться у фундаментальних зв’язках (наприклад, державою). Найчастіше – боротьба за статус, ресурси, чи незалежність; ведення війни або досягнення миру; розподіл посад, титулів та ролей, за які відбувається постійна конкуренція між членами групи або представниками різних груп в єдиному політичному просторі. Політика, в даному випадку, направлена на усунення суперечок в конкурентному світі групових людських взаємовідносин, але вона ж може мати на меті і створення таких суперечок. Таким чином, слово «політичне» можна застосувати до всього, що носить публічний характер, містить цілепокладання і залучає питання про владні повноваження і контроль серед окремих індивідів певного суспільства або групи, а вивчення політики, в даному випадку, є вивченням процесів, які супроводжують визначення та досягнення публічних цілей з використанням влади членами групи, які налаштовані на досягнення цих цілей [209].

Цей переніс зі статики і синхронності морфологічних типів «політичної системності» на динаміку і діахронію суспільств, що постійно змінюються, за словами В. Тішкова, був дуже важливим та плодотворним: «Він допоміг піддати сумніву одержимість попередньої антропології повторюваністю, прискореністю і циклічністю еволюції соціальних структур, свого роду утопію культурно обумовленого балансу і навіть гармонії традиційних суспільств, за яких майже не залишалося місця для розриву з традицією». Сучасні антропологи, які вивчають складні суспільства з етнічною та релігійною багатоманітністю, економічною нерівністю, політичною та правовою гетерогенністю більше вже не можуть ігнорувати соціально-культурні асиметрії заради пошуку доказів сталих та суворо інтегрованих систем». Таким чином, в центрі антропології опинився доволі широкий спектр проблематики. В результаті, з’явилися більш глибокі розробки ключових елементів політичного процесу – влади та лідерства, конфліктів та їх вирішення тощо [151, c. 49].

Також слід зауважити, що в найближчому майбутньому, на нашу думку, окремим напрямом політико-антропологічних досліджень може стати антропологія менеджменту. Дослідження політичних структур в менеджменті та організаціях широко представлені в західній літературі та охоплюють широкий спектр організаційних процесів в межах тієї чи іншої системи. В російській політико-антропологічній традиції антропологією менеджменту цікавиться П. Романов, який вважає, що в замкнених системах, таких як організації, владні відносини між різноманітними професійними і структурними групами є характерною рисою повсякденного життя.

Організація в межах антропологічного підходу, за словами П. Романова, – це «місце, де постійно відбуваються конфлікти між різноманітними групами менеджменту, змагання за можливість приймати рішення, за організаційні ресурси і владу». Тобто, по суті, досліджуються владні відносини на певному локальному рівні – в межах організації. При цьому враховується антропологічна складова, тобто так званий людський фактор. В даному контексті підкорення об’єкта влади досягається завдяки використанню тих же методик, які притаманні владним відносинам всіх рівнів, – винагороди та примушення. Але є й специфічні ресурси або засоби забезпечення підкорення об’єкта владі суб’єкта – референтність та компетентність, пов’язані з персональними якостями менеджера, а також легітимність – визнання підлеглими права їх менеджменту на керування [128, c. 149].

Влада в організації з точки зору антропологічного підходу це структурний процес, у який втягуються коаліції, що вступають в боротьбу за владу, яка в кінцевому рахунку має призвести до отримання ресурсів та впливу в межах цієї організації. П. Романов зазначає: «… природній розвиток інституту менеджменту як джерела влади передбачає, з одного боку, розширення його претензій на зовнішнє середовище, яке знаходиться поза межами організації, з іншого боку – формування особливого соціального прошарку, котрий перетворює соціальну структуру суспільства в цілому» [128, c. 150]. В даному контексті, під соціальним прошарком дослідник розуміє менеджерів, які розглядаються не лише як службовці у власника підприємства, а скоріше як маніпулятори, що намагаються конкурувати або кооперуватися з іншими учасниками процесу для досягнення власних цілей.

Таким чином, розгляд менеджменту з точки зору антропологічного підходу співзвучний з визначенням влади, де вона розглядається як неформальні відносини домінування, що проявляються в суспільних групах різних рівнів. Саме тому, ми вперше у вітчизняній науковій традиції пропонуємо розглядати антропологію конфлікту в якості окремої субдисципліни в межах сучасного політико-антропологічного дискурсу.

Як ми бачимо, і в межах антропології влади, і в межах антропології менеджменту головним предметом вивчення виявляється влада, і, звичайно, якщо ми говоримо про антропологічний вимір, ми обов’язково маємо на увазі її суб’єкти та об’єкти, включаючи засоби підкорення других першим та прагнення перших.

Ще одним перспективним напрямком, на наш у думку, є антропологія конфлікту. Розвивають його наступні закордонні дослідники: Б. Галлін, М. Бутовська, В. Бочаров та В. Тішков. Так, зокрема, Б. Галлін досліджує механізми вирішення конфліктів в суспільствах, що змінюються на матеріалі Тайваня. А В. Бочаров розглядає політичні катаклізми в Росії ХІХ-ХХ ст. як результат соціально-вікового конфлікту, який перманентно відтворюється російським суспільством.

Цікавим є дослідження М. Бутовської, яка вважає, що міжетнічні та міжгрупові конфлікти мають етологічні причини, які впливають на механізм встановлення соціальної рівноваги. Цей механізм, на думку М. Бутовської, сягає корінням до приматів. Вона вважає, що людина не перевершила своїх давніх предків у витонченості способів винищення собі подібних, але значно примножила способи примирення. Вона навчилася відновлювати соціальну рівновагу не тільки в межах групи, а й на міжгруповому рівні [35, c. 431].

Найґрунтовнішим розробником цієї тематики, з нашої точки зору, є В. Тішков, який дослідив не тільки міжетнічні відносини та конфлікти в країнах СНГ, а й спробував проаналізувати тероризм та чеченську війну з точки зору політико-антропологічного підходу.

Головною причиною міжетнічних конфліктів в країнах СНД, на його погляд, є етнічна дискримінація, що має місце в цих країнах від імені титульної нації. Стосовно війни у Чечні В. Тішков говорить, що її сприйняття було, по-перше, суб’єктивним: «Об’єктивної оцінки конфлікту не існує не тільки серед осіб, безпосередньо втягнутих в нього (інсайдерів), а й серед аутсайдерів». По-друге, – «політизованим», тобто штучно створеним в наслідок цілеспрямованих політичних вказівок. А політико-антропологічний аналіз феномену тероризму привів його до висновку, що «тероризм – це не війна світів, а явище, яке перетинає кордони і може існувати всюди». Головну роль в цьому процесі відіграють, на думку В. Тішкова, «неформальні мережі» – діаспорні, радикально-фундаменталіські або наркокримінальні коаліції, які нерідко створюються від імені «пригнічених меншин» або «невизнаних націй», та практикують насилля» [153, c.464-469].

Але, не дивлячись на певні відмінності предметного поля дослідження, всі політантропологи, які згадуються вище, закликають до детального вивчення проблематики конфлікту з точки зору його антропологічного виміру. На їх погляд, це має сприяти виробленню ефективних механізм врегулювання конфліктів будь-якого типу, в будь-якому суспільстві.

Цей напрям політико-антроплогічних досліджень, на наш погляд, також може згодом оформитись в окрему субдисципліну – антропологію конфлікту.

Таким чином, ми уперше у вітчизняному науковому дискурсі пропонуємо розглядати нові напрями політико-антропологічних досліджень – антропологію влади, антропологію менеджменту та антропологію конфлікту – в якості самостійних субдисциплін, кожна з яких має своє власне предметне поле.

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що ми ще раз підтвердили хибність точки зору про те, що політична антропологія – дисципліна, так би мовити, мертва або суто академічна, бо вона вивчає архаїчні суспільства і традиційні відносини влади. Адже, окрім сучасних напрямів дослідження як процесу інкорпорації традиційних відносин влади у новостворені адміністративні та політичні інститути, так і архаїчних елементів та проявів влади в сучасних суспільствах, політична антропологія цікавиться антропологічним виміром сучасного політичного простору, розглядаючи об’єкти та суб’єкти влади, їх взаємовідносини, причини підкорення перших другим та механізми контролю других над першими, негативної складової людського фактору у владі, що виокремилось в окрему субдисципліну – антропологію влади. Окрім антропології влади перспективними напрямами політико-антропологічних досліджень, які ми також пропонуємо розглядати в якості окремих субдисциплін, є антропологія менеджменту, яка зосереджує увагу на владних відносинах на певному локальному рівні – в межах організації та враховує при цьому антропологічну складову, тобто так званий людський фактор та антропологія конфлікту, яка розглядає конфлікти з точки зору окремої людини або групи людей, які беруть у ньому участь, для того, щоб зрозуміти справжні причини конфронтації і оперативно зреагувати на них задля запобігання збільшення інтенсивності розвитку конфліктної ситуації.

 

ПІСЛЯМОВА

 

Політантропологи й досі не виробили єдиної точки зору стосовно становлення політичної антропології в якості самостійної дисципліни. Існує принаймні дві точки зору стосовно проблематики витоків політичної антропології. Згідно з першою, спочатку вона сформувалась виключно як прикладна дисципліна, і тільки згодом – як теоретична. Відповідно до другого, політико-антропологічні дослідження з самого початку розвивалися у двох напрямках – теоретичному й практичному. На наш погляд, найбільш прийнятним з наукової точки зору є другий підхід, згідно з яким політична антропологія виникла як практична дисципліна, покликана допомогти європейцям організувати ефективне управління колонізованим населенням, але в той же час, вона формується і як теоретична дисципліна, заснована на ґрунтовному теоретичному та практичному вивченні примітивних народів, тому що вони були кардинально відмінними від звичних для європейців розвинутих індустріальних суспільств.

В політико-антропологічній традиції існує декілька хибних точок зору стосовно цієї наукової дисципліни. Перша пов’язана з думкою про те, що політична антропологія – дисципліна, так би мовити, «мертва», адже сьогодні з етнічної карти світу поступово зникає сам об’єкт традиційних антропологічних досліджень – архаїчні суспільства, а проблематика еволюції інститутів влади в первісності та вивчення процесів виникнення державності становляться суто академічними темами. Така точка зору не відповідає дійсності, адже у фокусі уваги політичної антропології знаходиться широкий спектр владної проблематики: від дослідження архаїчних суспільств та традиційних відносин влади, заснованих на традиціях, табуації, символіці, ритуалах і т.п. до вивчення процесу адаптації традиційних відносин влади до новостворених адміністративних та політичних інститутів, насамперед, країн що розвиваються; виявлення архаїчних елементів, форм та проявів владних відносин в сучасних суспільствах; аналізу неформальних відносин влади, антропологічного виміру політичного простору, негативних проявів людського фактору у владі. Зважаючи на це, детальне вивчення феномену влади з точки зору політико-антропологічного підходу дає можливість, з одного боку, краще зрозуміти світ політичного, а з іншого боку, сприяє подальшому поглибленню теоретико-методологічних засад наукового знання стосовно виникнення, основних механізмів організації й функціонування владних відносин як в традиційних, так і в сучасних соціумах.

Друга – зі ствердженням російського політантрополога Н. Крадіна стосовно того, що основний масив наукової літератури з політичної антропології вже створено, а проблемою й досі залишається тільки створення компартивістських, узагальнюючих кроскультурних досліджень, виявляється не зовсім обґрунтованою. Адже спеціалізована література з політичної антропології переважно складається з двох основних масивів. Перший – праці присвячені ґрунтовному дослідженню африканських, так званих «архаїчних» суспільств: «Африканські політичні системи» М. Фортеса та Е. Еванса-Притчарда, «Політична антропологія» Ж. Баланд’є та інші. Другий – збірники статей з політико-антропологічної проблематики: «Політична антропологія» М. Шварца, В. Тернера та А. Тюддена, «Антропологія влади» В. Бочарова. Навчальні посібники, представлені підручником для вузів «Політична антропологія» Н. Крадіна та «Політичною антропологією» під редакцією О. Панаріна та інших. В Україні це підручник «Філософія політики» під редакцією В. Андрущенко та інших з розділом, присвяченим політичній антропології. Але цього явно не досить. До того ж, до підручника В. Андрущенко є ті ж нарікання, що й до праці О. Панаріна та інш. Говорячи про моральне спрямування як людиновимірний зміст політики і т.п., вони, нажаль, абсолютно ігнорують загальноприйнятий в західному політико-антропологічному дискурсі формат цієї дисципліни. До того ж, наявне політико-антропологічне знання потребує як систематизації так і поглиблення, а також розширення географії антропологічних досліджень, наприклад, за рахунок зосередження уваги вітчизняних науковців на власній державі, наприклад, на процесі адаптації української політичної системи до вимог демократії, який був розпочатий після розпаду Радянського Союзу, або за рахунок здійснення антропологічного виміру сучасного українського політичного простору.

Центральним поняттям та головним предметом вивчення для політичної антропології є влада. Але провідні закордонні політантропологи говорячі про витоки влади, основні механізми її здійснення в суспільствах з примітивною організацією (потестарних системах), психофізіологічні, символічні та світоглядні ресурси влади, часову, вікову та гендерну детермінацію владних відносин як в традиційних, так і в сучасних суспільствах, залишили поза увагою визначення цього феномену з точки зору політико-антропологічного підходу. Ми пропонуємо наступне визначення цього феномену: влада – це неформальні відносини домінування, що проявляються в соціальних групах різних рівнів, з обов’язковим урахуваннямпсихофізіологічних, психологічних, символічних та світоглядних ресурсів влади, завдяки яким забезпечується підкорення об’єкта влади суб’єкту та домінування останнього.

Політико-антропологічний погляд на владу та владні відносини має свою специфіку, але знання стосовно цієї специфіки є досить розрізненим і потребує подальшої ґрунтовної розробки. Особливості політико-антропологічного погляду на владу конкретизуються в наступних положеннях: 1) влада в політичній антропології не зводиться лише до політичної або державної, а розглядаються як взаємовідносини між індивідами та групами у різних сферах життєдіяльності, включаючи неформальний дискурс та міжіндивідуальну взаємодію; 2) в політико-антропологічному дискурсі владні відносини передбачають вплив суб’єкта не тільки на поведінку (дії) об’єкта, а на його свідомість (бажання і т.п.); 3) політико-антропологічний підхід обмежує результат влади цілеспрямованою дією на поведінку або свідомість об’єкта, виключаючи можливість випадкових або ненавмисних наслідків, наявність яких означає відсутність влади як такої; 4) в політичній антропології має місце чітке розмежування поняття «влада» з близькими за змістом поняттями «вплив», «авторитет», «керування» тощо; 5) політико-антропологічний погляд на владу передбачає існування декількох форм влади, включаючи маніпуляцію, переконання та інші, що сприяє уникненню абсолютизації насильницьких методів. Вищевикладене дає підстави стверджувати, що запропонований теоретико-методологічний аспект аналізу особливостей політико-антроплогічного погляду на владу та владні відносини дозволяє суттєво збагатити сучасний науковий дискурс відносно цієї проблематики. На наш погляд, він цілком відповідає як динамічному розвитку сучасного суспільства, так і невпинному розширенню меж сучасної політичної науки.

Політична антропологія доволі молода дисципліна, саме тому сьогодні вона переймає понятійно-категоріальний апарат з політології й використовує переважно загальнонаукові методи дослідження – системний, структурний, порівняльно-історичний та типологічний. Окрім вищезазначених методів, обов’язкових для будь-якого політико-антропологічного дослідження теоретичного характеру, в останньому розділі даного дисертаційного дослідження використано також прогностичний метод, завдяки якому було встановлено, що політична антропологія має тенденцію до подальшого розвитку, зокрема завдяки виокремленню нових субдисциплін – антропології влади, антропології менеджменту та антропології конфлікту.

Політико-антропологічний погляду на владу неможливий без аналізу витоків влади, психофізіологічних механізмів функціонування системи владних відносин у представників традиційних суспільств, ролі символі та ритуалів, а також взаємозв’язку влади з часом, віком та гендером. В результаті аналізуґрунтовного аналізу цієї проблематики було зроблено наступні висновки: 1) витоки влади містяться в архаїчних соціумах і пов’язані, насамперед, з формуванням перших соціальних норм; 2) в основі владних відносин примітивних соціумів лежить так звана влада традиції, заснована на табуюванні і неухильному слідуванню нормам, закріпленим в тому чи іншому доіндустріальному суспільстві, при цьому в основі цієї влади лежать як психофізіологічні, так і соціальні чинники, що ґрунтуються на необхідності слідувати усталеним традиціям та нормам поведінки заради збереження, відтворення та виживання всього соціуму;3) для архаїчних суспільств характерним є домінування колективної складової над індивідуальною, адже індивід на даній стадії суспільного розвитку не був автономним суб’єктом діяльності і свої інтереси тісно асоціював з інтересами колективу, до якого належав; 4) політичне життя традиційних суспільних систем характеризується високим ступенем сакралізації влади вождя, заснованій на культі предків; 5) головна роль символів влади (прапору, імені, корони та тварин) полягала в маркуванні владних статусів індивідів, що мало на меті задоволення прагнення суб’єктів влади розмежувати тих, хто керує і тих, ким керують, але в той же час символи виступають в якості визначальних чинників легітимації влади політичного лідера; 6) взаємозв’язок влади з часом, віком та гендером чітко простежується у владних відносинах традиційного суспільства, адже представники архаїчного соціуму вважали, що політичний лідер, завдяки своїм зусиллям та містичному зв’язку з предками, здатен впливати на плин часу, а провідні позиції в суспільному та політичному житті таких суспільств займали найстарші члени соціуму чоловічої статі.

Політична антропологія – дисципліна, що постійно й динамічно розвивається, тому не дивно, що її науковий інтерес поступово еволюціонує з досліженя архаїчних суспільств і традиційних відносин влади до вивчення постіндустріальних суспільств, де певні механізми владних відносин, характерні для початкових етапів соціогенезу, активно функціонують і сьогодні. Тим паче, що в досліджені владної проблематики політантропологи не обмежують себе суто сферою політики, а розглядають владу як універсальне явище, притаманне всім сферам суспільства, говорять по повсякденний дискурс та неформальні відносини влади. В результаті детального вивчення наукової літератури щодо цієї проблематики, а також систематизації та поглиблення наявного політико-антропологічного знання було зроблено наступні висновки: 1) для представників різних сучасних суспільних систем, так же як і для людини традиційного соціуму, іноді характерне несвідоме виконання тих чи інших дій; 2) традиції, що визначали суспільне життя індивідів архаїчного соціуму, в тому числі у сфері владних відносин, існують і сьогодні, але в дещо модифікованому вигляді; 3) символи влади (прапор, ім’я, засоби пересування та зв’язку) продовжують відігравати надзвичайну роль у суспільному та політичному житті сучасних соціумів, де вони не тільки маркують владні статуси індивідів, а й виступають в якості визначальних чинників легітимації влади, адже саме вони свідчать про отримання влади суб’єктом – політичним лідером і підтримки її збоку об’єкта – більшості членів соціуму; 4) часова детермінація владних відносин не втратила своєї актуальності і сьогодні, адже важко собі увити політичного лідера, який би стверджував, що не знає, що потрібно його країні, що буде з нею завтра, післязавтра та під час всього строку здійснення його владних повноважень, при цьому традиційні лідери як правило ототожнюють себе з минулим або сьогоденням, а харизматики – з майбутнім; 5) уявлення про взаємозв’язок влади і віку, яке неодмінно спостерігаються в різноманітних традиційних суспільствах, виникло на самих ранніх стадіях людської історії та виступають в якості однієї з характерних властивостей соціальності, але ця норма суспільної поведінки, як і вищевикладені, з часом не зникла та домінує і нині у відносинах між представниками різних поколінь, різного віку, в тому числі й в політичній сфері, яскравим прикладом чого може слугувати Конгрес США та сучасна Японія; 6) гендерна детермінація сьогодні є більш актуальною країн, що зберегли значний пласт традиційності в соціальному та політичному житті, тоді як у розвинутих країнах та деяких країнах пострадянського простору гендерна нерівність майже повністю невілійована.

Горизонти політичної антропології постійно розширювались як в наслідок еволюції і ускладнення самого суспільного процесу, так і в наслідок розвитку самої дисципліни та вдосконалення її методів. Результатом цього об’єктивного процесу стала тенденція до подальшого розвитку, розмежування на різні напрями, які займаються різними аспектами політико-антропологічної проблематики. Окреме місце серед них займає антропологія влади, яку запропоновано визначити антропологію влади як самостійну субдисципліну в межах сучасного політико-антропологічного дискурсу, яка вивчає владу з точки зору людини як суб’єкта і об’єкта владних відносин: витоки влади, у яких міститься розуміння визначального розподілу владних ролей між суб’єктами та об’єктами; чинники та ресурси завдяки яким забезпечується підкорення об’єкта владі суб’єкта та домінування останнього; символи влади як маркери політичних статусів індивідів та визначальні чинники легітимації влади суб’єкта; асиметрію влади у відносинах часу, віку та гендеру, яка також впливає на перерозподіл соціальних та владних позицій та впливає на визнання об’єктом влади суб’єкта, а також традиційне та аномальне лідерство та негативну складову людського фактору у владі (залякування та підкуп виборців, корупція, хабарництво, замовні вбивства і т.п.).

Окрім антропології влади, в межах сучасного політико-антропологічного дискурсу існують ще два перспективних напрями – антропологія менеджменту та антропологія конфлікту. Перша досліджує владні відносини та пов’язані з ними конфлікти в межах організації, друга пропонує досліджувати політичні конфлікти з точки зору їх антропологічної (людської) складової, що має сприяти виробленню нових ефективних механізмів їх вирішення. Оскільки і антропологія влади, і антропологія менеджменту, і антропологія конфлікту вже мають своє предметне поле в дисертаційній роботі уперше у вітчизняному науковому дискурсі запропоновано розглядати їх в якості окремих субдисциплін в межах сучасної політичної антропології.