Неоінституціональна економічна теорія була розвинута Дугласом С. Нортом (Douglass С. North), професором економіки університету Вашингтона у Сент-Луїсі. Основні його праці: "Інституції, інституціональні закони та функціонування економіки" (Cambridge University Press, 1990 p.) і "Структура та зміни в економічній історії" (New-York: Norton & Company, І981 p.). За створення теорії нового інституціоналізму Дуглас Норт отримав Нобелівську премію у галузі економіки 1993 року.
Новий інституціоналізм розвиває неокласичну економічну теорію.
Неокласична економічна теорія зосереджується на тому, як попит та пропозиція визначають ціну. Вона добре пояснює, як працюють ринки, але не може пояснити, як створювати такі ефективні ринки. Кістяк неокласичної теорії - порівняна статика, де містяться лише параметри станів, але не переходу від одного стану до іншого; безперечною є слабкість неокласичної теорії у питаннях змін у культурі, тобто придатності демократії та капіталізму до конкретного суспільства. А саме ці питання є головними у сучасній економічній науці, зважаючи на ситуацію у посткомуністичних країнах. Крім проблеми реформування, змін у суспільних відносинах, слабкість неокласичної теорії у тому, що вона придатна лише до аналізу ринкових економік із цінами, залежними від попиту та пропозиції, її неможливо застосувати при аналізі командно-адміністративних або перехідних економік. На думку Д. Норта, недоліком неокласичної теорії є нехтування трансакційних витрат (їх вважають нульовими) та, звідси, неврахування інституцій, які визначають обсяги трансакційних витрат. Новий інституціоналізм враховує усі ці вимоги, тому він пояснює проблеми стимулювання економічного розвитку в будь-якій країні. Для цього новий інституціоналізм аналізує інституціональну структуру держави.
Згідно з цією теорією, економіка функціонує у певних інститу-ціональних межах, де культура та ідеологія впливають на економічний розвиток. Як часто повторював Д. Норт, "історія демонструє, що ідеї, ідеології, міфи, догми та упередження мають значення".
Важливим елементом нового інституціоналізму є поняття трансакційних витрат (transaction cost), тобто витрат на економічну діяльність. За Д. Нортом, трансакційні витрати визначаються:
– витратами на оцінку характеристик товарів і послуг та умов обміну (фізичні ознаки - колір, сорт; права власності - використання, відчуження);
– розміром ринку - діють особисті чи неособисті (які вимагають більших витрат на гарантії законності, безпеки, чесності) відносини;
– ефективністю забезпечення виконання (enforecement) укладених контрактів, угод (судова система);
– ідеологічними переконаннями учасників про навколишній світ та чесність запроваджених у ньому правил гри.
Трансакційні витрати складаються з витрат на оцінку характеристик трансакції та забезпечення її виконання. Чим складніша економіка країни, тим більший трансакційний сектор (юристи, банкіри, бухгалтери, політики). У розвинутих економіках він сягає половини ВВП (так, у США ця цифра ще в 1970 р. дорівнювала 45 % від ВВП). Інституції - це обмеження, створені людьми, які формують взаємодію між ними. Ці обмеження створюють для зниження невизначеності через структуризацію людської поведінки. Вони складаються з формальних (правила, закони, конституції) і неформальних (норми поведінки, звичаї, добровільно обрані для себе правила поведінки) обмежень та механізмів забезпечення їх дотримання (совість, помста, соціальні чи державні санкції).
Фактично, інституції можна розуміти й так, як інші теоретики інституціоналізму - Джеймс Марч та Иоган Ольсен у своїй книжці "Перевідкриття інституцій" розуміють правила: "Усталений порядок, процедури, домовленості, ролі, стратегії, організаційні форми й технології, навколо яких будується політична діяльність... переконання, парадигми, кодекси, культура й знання, які оточують, підтримують, удосконалюють і заперечують ці ролі та усталений порядок".
Механізми дотримання обмежень особливо важливі. Це демонструє досвід багатьох країн, які розвиваються: часто вони просто "переписують" конституції та закони розвинутих країн, але ці закони не діють так само, як у розвинутих країнах, бо не створюються ефективні механізми дотримання цих норм. Вони або діють вибірково, або їх взагалі немає (хоча причиною цього може бути не тільки недотримання формальних правил, але й відмінність у неформальних нормах - інша культура, наприклад). Навіть в аграрних суспільствах, де немає законів, діють деякі інституції - різноманітні неформальні норми, що підтримуються людською свідомістю-мораллю та соціальними санкціями - такими, як остракізм.
Якщо інституції - це правила гри, то організації - це гравці, лаконічно пояснює Д. Норт. Організації складаються з груп людей, об'єднаних спільною метою. Організаціями є фірми, кооперативи, політичні партії, законодавчі й регуляторні органи, профспілки, церкви, клуби, школи, університети. Вони утворюються згідно з множиною можливостей, визначеною інституціональною матрицею суспільства.
Сукупність суспільних інституцій, або інституціональні межі (institutional matrix), визначає: 1) розмір трансакційних витрат (сукупність інституцій, які забезпечують якнайнижчі трансакційні витрати, є неефективним ринком) та 2) систему стимулювання до того чи іншого виду економічної діяльності (створення різних організацій - піратські банди, високотехнологічні фірми тощо, залежно від виду діяльності організацій стимулюються кращими прибутками, тобто системою розподілу).
Поряд з інституціями важливу роль відіграють й ідеологічні стереотипи, ментальні моделі (культура, досвід, освіта), які впливають на ставлення, довіру до інституцій а, отже, і на ефективність останніх.
Під тиском зацікавлених організацій (та з опором незацікавле-них у змінах або зацікавлених у status quo) відбуваються інституці-ональні зміни - у формальних і неформальних правилах та механізмах їх забезпечення. Такі зміни зазвичай відбуваються повільно: хоча закони можна переглянути за ніч, зміна неформальних норм триває роками. Унаслідок інституціональних змін зацікавлені організації планують поліпшити своє становище, реструктурувавши обмін - систему трансакцій. Але їхній вибір не завжди досконалий. Неокласичне припущення про "раціональний вибір" (припущення, що люди приймають саме те рішення, яке принесе їм максимум користі) справджується тільки за умови досконалих ринків, коли інформація загальнодоступна, що є нереальним у сучасному світі за обставин непевності, невизначеності, які склалися у перехідних економіках. До того ж, не завжди інституціональні зміни, які є вигідними для певної групи інтересу, є ефективними у масштабах усієї економіки, всього суспільства.
Наприклад, у багатьох суспільствах політики ухвалюють не ті рішення, що сприяють економічному зростанню, а ті, що вигідні впливовим соціальним, економічним групам, які підтримують при владі політиків. Бюрократія також прагне не стільки збільшити виробництво, скільки взяти під свій контроль систему розподілу ресурсів. А приватний бізнес прагне бути монополістом на ринку, хоча власне конкуренція і сприяє економічному розвитку країни. Саме з цих причин у деяких пострадянських країнах уряд підтримує неефективні субсидовані монополії та загальмовує програми приватизації, а у деяких країнах третього світу уряди тримають ціни на сільськогосподарську продукцію неприродно низькими, субсидуючи цим неефективну промисловість та підтримуючи міську еліту, яка допомагає політикам залишатись при владі.
Звідси - коріння явища "залежності від шляху" (path dependence), як назвав його Норт. Воно полягає у тому, що напрям інституціональних змін "зміщується на догоду інтересам чинних організацій". Внаслідок цього явища деякі держави, відхиляючись від прогресивного шляху, "застрягають" у непродуктивній інсти-туціональній системі й опиняються на узбіччі світового розвитку. Інституційні межі суспільства повинні бути не просто ефективними (у конкретний період часу), а адаптивно ефективними - тобто повинні стимулювати появу альтернативних, різнопланових організацій для послідовного розв'язання нових економічних проблем. "Демократичні політичні системи та децентралізовані ринкові економіки із чітко визначеними та гарантованими правами власності є найближчим, яке ми знаємо, наближенням до адаптивно ефективних інституціональних меж"; варіюють тільки організаційні структури у цих інституціональних межах.
Що стосується ефективності окремих інституцій та організацій, то Норт наводить висновки Е. Остром (Elinor Ostrom) з її дослідження "Управління спільною власністю: Еволюція інституцій колективної дії". Ефективні інституції та організації характеризуються таким чином:
1 Межі чітко визначені.
2 Узгодженість між правилами придбання власності та постачання й місцевими умовами.
3 Наявність угоди про колективний вибір. Більшість індивідів, яких зачіпають правила діяльності, можуть брати участь у зміні цих правил.
4 Систематичні перевірки стану ресурсів спільної власності й поведінки власників; інспектори є підзвітними власникам або самі є власниками.
5 Застосування санкцій до власників, які порушують правила діяльності; покарання залежить від серйозності та обставин порушень.
6 Наявність механізму розв'язання конфліктів.
7 Мінімальне визнання права (зовнішнього урядового органу) організовувати. Якщо спільні ресурси є частиною більшої системи, то придбання власності, постачання, моніторинг, забезпечення виконання правил, розв'язання конфліктів, урядові дії організуються у кілька рівнів підприємств.
Основою підходу теорії нового інституціоналізму є переконання, що для кожного суспільства існує унікальна система інституцій, і тому уряд може розробити стратегію дій, яка відповідатиме потребам окремішньої культури суспільства та сприятиме економічному зростанню. Через це немає країн, приречених на злидні; для будь-якого суспільства можна створити такі інституціональні межі, які у довгостроковому періоді забезпечать економічне зростання.
Треба бути готовим до складнощів, зумовлених явищем, яке Д. Норт називає "дилемою інституційних змін". Ця дилема полягає у тому, що швидкі, радикальні інституціональні зміни потребують відповідних неформальних інституцій та ідеологічних уявлень, інакше вони призводять до суспільного хаосу; а повільні, поступові зміни саботує бюрократія, яка отримує "корупційні права".
Залежно від стратегії здійснення інституційних змін розрізняють два основні підходи:
– конструктивний (constructivist approach) - свідоме конструювання політичної і економічної організації за допомогою стратегічного планування і встановлення чітких пріоритетів;
