Відродження контрольованого автономізму

...

На ініційованих партійним керівництвом зборах і нарадах, у газетних статтях українська інтелігенція вимагала підготовки і видання українських наукових словників, енциклопедій, появи українських кінофільмів. Запевнюючи московське і київське керівництво у своїй лояльності і вірності новому курсу, українські інтелігенти вимагали розширення сфери вживання української мови і більш об'єктивного висвітлення національної історії. У листопаді 1957 р. Академія наук УРСР оголосила про свій намір розпочати видавництво «Українського історичного журналу». Відновилося (з 1958 р.) видання журналу «Всесвіт» та появилися нові журнали, «Прапор» (1956) та «Радянське літературознавство» (1957). Великою подією наукового і культурного життя стала перша «Українська Радянська Енциклопедія». Розпочалася реабілітація партійних лідерів і культурних діячів, жертв сталінського терору. Ця кампанія набрала вибіркового і половинчастого характеру - спроби реабілітувати націонал-комуністів Хвильового, Шумського і Скрипника були визнані помилковими і шкідливими. Зате відновилася «марксистська непорочність» КПЗУ. Була знята заборона з імені Леся Курбаса, Миколи Куліша і Михайла Драгоманова; зняті звинувачення з Володимира Сосюри, а Олександру Довженкові посмертно присвоєно Ленінську премію.

У доповідях на пленумах, у газетних публікаціях вищі партійні діячі України з тривогою повідомляли про випадки, коли робітники на підприємстві вимагали введення робітничого контролю на підприємствах, школярі й студенти слухали рок-н-рол і творили напівлегальні організації, письменники та художники мріяли про творчу свободу, а націоналісти у Західній Україні пробували підмінити критику культа Сталіна критикою самого марксизму-ленінізму тощо.⁵⁹Навіть якщо половина з цього було правдою, то зрозуміло, що влада стала перед загрозою втрати контролю над суспільством. Люди очікували нових змін та послаблення системи заборон і регуляцій, тимчасом як партійно-державна номенклатура вважала, що і того є забагато.

...

Критика інтелігенції віддавала присмаком «ждановщини». Ідеологічна кампанія була підкріплена змінами у партійному апараті. У 1958-1959 pp. завідувачем відділом науки і культури ЦК КПУ був призначений Юрій Кондуфор, а секретарем ЦК КПУ з питань ідеології - Андрій Скаба, обидва - прихильники курсу згортання лібералізації.

Одним із проявів цього курсу стала форсована атеїстична кампанія. У результаті її проведення у 1957-1964 pp. половина церковних громад України залишилася без храмів та духовної опіки, дві третини монастирів перестали діяти⁶¹.

Тяжкого удару українству завдала хрущовська освітня реформа. 16 листопада 1958 р. ЦК КРПС обнародував тези про реформу освіти, які мали стати підставою для дискусії яка освіта потрібна радянському суспільству. Московське керівництво пропонувало батькам самим вибирати, якою мовою повинні вчитися їхні діти. Таке формулювання викликало хвилю протестів в Україні. За умов, коли соціальний статус і престиж української мови був нижчим, аніж російської, було очевидним, яку школу вибиратимуть батьки для своїх дітей, щоб полегшити їм у майбутньому просування по суспільній драбині. Українцям у черговий раз було заблоковано шлях до модерного суспільства, як довго вони б настоювали на збереженні своєї мови.

Тому в Україні, як і в інших республіках, дійшло до відвертої опозиції хрущовській освітній реформі. Позиція українського керівництва, підтримана широкими колами громадськості, робила особливий наголос на два моменти: українська мова мала залишатися обов'язковою для вивчення у російськомовних школах України, а республіканські права щодо контролю над освітою належало розширити. Ці вимоги виразно прозвучали з уст високопоставлених українських чиновників - секретаря ЦК КПУ з питань культури й освіти С.Червоненка, члена Президії ЦК КПУ і заступника Голови Ради Міністрів С.Гречухи та ін. Подібно, у республіканській пресі під час обговорення проекту освітньої реформи не пролунав голос на підтримку позиції Хрущова.

Незважаючи на протести, Верховна Рада СРСР 25 грудня 1958 р. схвалила новий закон про школу. У Литві й Азербайджані Верховні Ради відмовилися приймати цей закон у запропонованій версії і включили пункт про обов'язковість у шкільному викладанні не тільки російської, але й місцевої національної мови. Однак Москва, усунувши бунтівливих чиновників з високих посад, добилася свого. Верховна Рада України виявилася більш слухняною. Єдине, на чому наполягав український міністр освіти І.Білодід, було покращання рівня навчання українською мовою⁶².

Останні роки перебування Хрущова при владі минули під знаком «закручування гайок». У 1962-1963 pp. у Москві відбулися зустрічі Хрущова та інших високопоставлених партійних чиновників з інтелігенцією. Організована з великим розмахом голосна кампанія ставила собі за мету повернути під партійний контроль тих, хто відбігли рук. Першими жертвами масованої атаки стали російські письменники та поети - Борис Пастернак, роман якого «Доктор Живаго», надрукований на Заході, одержав Нобелівську премію, Ілля Еренбург (власне, автор самого терміна «відлига») та київський поет Віктор Некрасов, їм, зокрема, інкримінувався шкідливий вплив на молодих поетів і письменників.

З початку 1960-х років в Україні появляється, власне, ціле покоління таких молодих літераторів і митців - т.зв. шестидесятників, до якого належали Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Стус, Віталій Коротич, Василь Симоненко, Гри-гір Тютюнник, Алла Горська, Валерій Шевчук, Іван Дзюба, В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Іван Світличний та інші, їхня поява була, мабуть, найважливішою подією у суспільно-політичному житті республіки. Ці молоді люди перебували у непорівняно кращій ситуації, аніж їх попередники у 1930-1940-х роках. Вони не повинні були думати про хліб чи про виживання. По закінченні університетів вони мали добрі перспективи для особистої кар'єри - Чорновіл був редактором комсомольської республіканської газети, Дзюба - одним із найцікавіших критиків в Спілці письменників України, Стус навчався в аспірантурі київського Інституту літератури АН УРСР. Талановиті і молоді, перед ними відкривалося майбутнє і можливість легко влитися у комуністичний істеблішмент, але вони зробили інший вибір, керуючись моральними настановами. За влучним висловом Валентина Мороза, шестидесятниками були художники, які хотіли малювати, але не тільки портрети Леніна; поети, які мали бажання писати вірші, але не лише про Сталіна і мир; учені, які прагнули вести дослідження, а не просто виконувати те, що їм наказували «зверху». Вони були «тілами у пошуках душ»⁶³.

Одним із найперших осередків, навколо якого розгорталася діяльність шестидесятників, став Клуб творчої молоді у Києві. Він виник у 1960 р. під егідою міського комсомолу. Його очолював Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками були І.Драч, М.Вінграновський, М.Коцюбинська, І.Світличний, Є.Сверстюк, А.Горська та ін. Вони розпочали свою діяльність з відродження різдвяних вертепів та організації різних мистецьких гуртків-секцій. Згодом перейшли до розшуку місць масових поховань сталінських жертв. За цим сталися заяви, виступи у пресі, публікації віршів. Діяльність Клубу набирала все виразнішого національного спрямування; організовані ним вечори пам'яті Леся Курбаса. Миколи Куліша, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка комуністичне керівництво називало не інакше, як «національне зборище». У 1962 р. подібний клуб - «Пролісок» - появився у Львові. Навколо нього сформувалася своя група молодих інтелектуалів - брати Михайло і Богдан Горині, Михайло Косів (голова клубу), Ірина та Ігор Калинці, Михайло Осадчий та інші. У відносинах між київською і львівською групою остання наполягала на політизації цього інтелектуального руху, зокрема висловлювалися пропозиції скористатися досвідом оунівського підпілля⁶⁴. Партійні і карні органи відповіли цькуванням у пресі, звільненням з роботи, влаштуванням провокацій та забороною друкувати твори окремих шестидесятників. Смерть молодого українського поета Василя Симоненка (13 грудня 1963 р.) розпалила атмосферу. Його неопубліковані вірші та щоденник, а також промови Дзюби, Сверстюка і Світличного на вшанування його імені ходили в «самвидаві». Переслідування, яких зазнав Симоненко в останні роки свого життя, та його несподівана загадкова смерть зробили з нього національного мученика і надали всьому шестидесятницькому руху ореолу жертовності та самозречення.

...

Радянське керівництво само провокувало посилення опозиційного руху, вдаючись до репресій проти національної культури. 24 травня 1964 р. внаслідок підпалу у Київській Публічній бібліотеці АН УРСР згорів весь український відділ - 600 тис. томів найцінніших рукописів, стародруків, рідкісних книг. Решта збірок бібліотеки не постраждала. Виконавцем цього ганебного нападу на українську культуру був працівник бібліотеки В.Погружальський⁶⁷. Факт, що майже водночас з київською бібліотекою горіли наукові бібліотеки в Ашхабаді і Самарканді, не полишав місця для сумнівів, що ця акція мала організований характер.

Падіння Хрущова у жовтні 1964 р. негативно позначилося на політичному становищі України. Знову запроваджувався галузевий принцип управління економікою, і права республіки у цій галузі відразу були обмежені. Зупинилася реабілітація осіб, що постраждали від сталінського режиму. Почалася хвиля масових арештів і судових процесів, посилилася русифікація України.

...

Питання розвитку національної мови і культури набували значення символу у конфлікті між різними політичними елітами, що змагалися за контроль над місцевим суспільством. Так, важливість мовного питання сильно зросла після заміни центральних міністерств системою раднаргоспів. У результаті цієї реформи тисячі чиновників із Росії переїхали до республік, щоб зайняти керівні місця у зреформованих органах господарського управління. Такий поворот справи не міг подобатися місцевій номенклатурі, яка справедливо вбачала в цьому загрозу для своїх новонабутих прав. Вона наполягала, щоб чиновники знали українську мову.

Усунення Хрущова уможливило перегляд його освітньої реформи. Згідно з повідомленнями «самвидаву», у 1965 р. міністр освіти Української РСР Ю.Даденков готував республіканську реформу, яка передбачала надання переваги при вступі до вузів тим студентам, які добре знають українську мову; усі суспільні науки повинні були вивчатися українською мовою; українська мова мала стати мовою діловодства; наукові журнали, підручники й посібники мали друкуватися в першу чергу українською мовою тощо. Реформу Даденкова зупинила «директива з Москви». Але вже у 1971 р. він вимагав переведення усіх навчальних закладів на території України під безпосереднє управління українського міністерства освіти. На його думку, це найкраще вплинуло б на якість освіти спеціалістів⁷¹.

Подібні заяви робив й Шелест. У 1968 р. у виступі перед студентською молодцю у Київському університеті, він заявив, що усі нові підручники, які відповідають сучасним умовам, мають друкуватися українською мовою. Справа не обмежувалася одними заявами: робилися конкретні кроки, аби довести, що українська мова здатна відображати найскладніші наукові поняття. Зокрема, були надруковані дві книжки українською мовою з кібернетики - О.Івахненко «Кібернетичні системи з комбінованим керуванням» (1963) та двотомна «Енциклопедія кібернетики» (1973) - унікальні як на масштаби СРСР видання. Іншим великим проривом у справі поширення української мови стало видання з 1972 р. у Харкові й Дніпропетровську двох масових українських газет-«вєчірок»⁷².

Збільшилася не лише кількість україномовних видань і програм на республіканському телебаченні, але й політично покращився їхній рівень. Журнал «Всесвіт», який друкував переклади світової літератури, публікував на своїх сторінках твори окремих західних авторів раніше, аніж вони з'являлися у російськомовних перекладах в Росії. У результаті журнал змушений був збільшити свій тираж, щоб задовольнити інтереси читацької публіки не лише в Україні, але й у Росії. Так само наклад журналу «Україна», який партійна критика звинувачувала у публікації ідеологічно сумнівних, аполітичних творів, недостатній боротьбі з буржуазним націоналізмом і декадентським буржуазним мистецтвом, зріс з 100 тис. примірників у 1966 р. до 300 тис. у 1969 р. Характерно, що журнал користувався особливою популярністю у Дніпропетровській та Донецькій областях⁷³. Після тривалої перерви українське кіно у середині 1960-х років повертає собі світову репутацію. Цим разом це було пов'язано з появою фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків», знятого на київській студії ім. О.Довженка за повістю Михайла Коцюбинського.

Боротьба партійної республіканської еліти за захист своїх прав і привілеїв створила сприятливий грунт для зростання національної свідомості. Особливо це помічалось на Східній Україні, передовсім у традиційно зрусифікованому середовищі великих міст. Йшло формування національної ідентичності на немовній, територіальній основі. У робітничих районах Донбасу українська самобутність відбилася у збереженні певних народних традицій у щоденному побуті місцевих жителів, поширенні інтересу до української пісні, театру й опери і навіть у їхній особливій російській вимові⁷⁴.

Ситуація кінця 1960-х років нагадувала перебіг подій доби «українізації» кінця 1920-х років. Головна відмінність полягала в тому, що сорока роками пізніше до складу Української РСР входили західноукраїнські області, які самі були потужним резервуаром «українізації» Сходу. Автономістична політика Шелеста спричинилася до посилення їхньої ролі в житті республіки. У перші два післявоєнні десятиліття ці області одержували менші капіталовкладення, що гальмувало їхній економічний розвиток. Але з середини 1960-х років розмір капіталовкладень у Центрально-Західну і Західну Україну значно зріс. Оскільки ці області були найбільш свідомими з точки зору національної ідентичності, економічний розвиток

України у 1960-х роках впливав на зміцнення соціальної бази цієї ідентичності в республіці.

...

Опріч змін на чолі республіканського КДБ й ідеологічного керівництва, у першій половині 1970-х були усунені від влади головний редактор журналу «Комуніст України» В.Терлецький, голови відділів з питань науки, культури та пропаганди ЦК КПУ В.Цветков, П.Федченко та І.Орел, ректор Вищої партійної школи А.Чеканюк, директор Інституту історії партії І.Назаренко, міністр освіти Ю.Даденков, перші секретарі Донецького та Львівського обкомів партії В.Дегтярьов і В.Куцевол (останній був замінений ще одним членом «дніпропетровської групи» В.Добриком) та ін. «Чистка» охопила усі рівні партії - під час заміни партійних квитків з КПУ було виключено 37 тис. її членів (1,5% особистого складу партії). Як правило, позбавлення партійного квитка означало кінець кар'єри і трактувалося у підрадянському суспільстві як одне із найсуворіших покарань.

Найдраматичніший характер мала атака проти національно свідомої інтелігенції. На відміну від сталінських репресій 1930-1950-х років та масових арештів 1965-1966-х років, тепер жертвам репресій давали можливість зберегти свою волю за

умови їхнього «покаяння» і подальшої співпраці з режимом. Така тактика засвідчувала, що офіційній владі йшлося про ідеологічний й моральний ефект переслідувань. Вперше цей засіб був застосований проти символічної фігури шестидесятників - Івана Дзюби. Від керівництва Спілки письменників України вимагали його виключення з організації. Завдяки спротиву частини правління СПУ вдалося досягнути компромісу: Дзюба залишився членом Спілки, але змушений був підписати заяву про своє відмежування від «українського націоналізму»⁸⁴. Компроміс протривав трохи більше двох років: у березні 1972 р. Дзюбу виключили зі Спілки, а 18 квітня він був заарештований. Після 18-місячно-го ув'язнення він підписав нового листа з визнанням своїх помилок і проханням до Президії Верховної Ради Української РСР про помилування. Подібна практика «покаяння» у 1972-1979 pp. була застосована проти внучки Івана Франка Зіновії Франко, письменників Євгена Гуцало та Бориса Харчука, перекладача Григорія Кочура, історика Михайла Брайчевського та ін.

«Приборкання непокірних» справляло величезний деморалізуючий вплив на все суспільство - воно створювало враження безглуздості й непотрібності будь-якого спротиву радянському режимові й посилювало конформістські настрої (якщо таких ламали, то що було говорити про пересічних людей!).

Одним із основних напрямів політики Щербицького була мовна русифікація України. Вживання російської мови стало ознакою політичної лояльності до режиму. Показово, що у своїх публічних виступах сам Щербицький відмовився від української мови, перейшовши майже виключно на російську. Після усунення Шелеста й Даденкова безборонно провадився процес русифікації середніх шкіл. Для переведення школи на російську мову викладання достатньо було заяви лише декількох батьків (попередньо керівництво школи й вчителі одержували від Міністерства освіти та обласних відділів народної освіти завдання «провести відповідну роботу» з батьками). Для «поглибленого» вивчення російської мови і літератури класи розбивалися на менші групи, заняття в яких провадилися окремо - тимчасом як українська мова і література таких привілеїв не мала, і уроки з цих предметів нерідко відбувалися у переповнених класах з 35-40 чол. Статус вчителя російської мови й літератури в українській школі був надзвичайно високий, тоді як вчитель української мови в російських школах був постійним об'єктом насмішок з боку російськомовних дітей і батьків. Не обходилося без курйозів: в українських школах діти навчались російської мови з підручників, що називалися «Родная речь» («Рідна мова»), тоді як української - з підручників під назвою «Українська мова».

Нові напрями русифікаторської політики були затверджені на всесоюзній науково-теоретичній конференції «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР», що відбулася 22-24 травня 1979 р. у Ташкенті. Політична важливість цієї конференції була засвідчена присутністю на ній секретарів з питань ідеології ЦК КП Казахстану, Литви, Киргизії, Таджикистану й Туркменістану, а також окремим привітанням Брежнєва, в якому підкреслювалась роль російської мови в подальшій стабілізації політичної, господарської й духовної єдності радянського народу. Серед рекомендацій, які виробила конференція, було запровадження викладання російської мови в усіх дитячих садках неросійських республік. Окремо пропонувалося приймати до вузів Російської РФСР, Білоруської та Української РСР студентів із неслов'янських (головно - середньоазіатських) республік, щоб вони вчилися і жили там у російськомовному середовищі і тим самим підвищували свій загальноосвітній і фаховий рівень. За цією пропозицією стояли приховані політичні мотиви - адже загальновідомо, що гарною російською мовою розмовляють у Ленінграді, а не в Україні і Білорусії. Але, як писав американський дослідник Я.Білінський, «режим... волів навчати узбеків і таджиків російської мови з українським або білоруським акцентом, вважаючи, що стимульований наплив узбеків і таджиків допоможе створити більш російськомовне середовище в українських і білоруських вузах, тобто допоможе русифікувати ці заклади»⁸⁵.

Однак головною мішенню для радянського керівництва у 1970-1980-х роках в Україні була національна свідомість українців. У «новій українській спільноті - радянському народові» напевно знайшлося б місце для шевченкового «Кобзаря» (правда, сильно цензурованого), українського гопака і української вишивки - тобто для того, що натякало на етнічну особливість українців (так само як могло там бути місце на грузинський хоровий спів та середньоазіатську кухню), але там не могло бути того, що перетворювало українське питання на питання політичне - пам'яті про своє історичне минуле.

Один із провідних теоретиків дослідження національних процесів Карл В.Дойч стверджував, що «автономія в далекосяжній перспективі залежить від [історичної] пам'яті». Самоуправне суспільство мусить отримувати «повний потік інформації» пре зовнішній світ і його частини, а також відомості про минуле «з широким діапазоном пригадок відтворення». Якщо суспільство позбавлене будь-якої із цих інформацій, «воно втрачає панування над своєю поведінкою»⁸⁶Чеський письменник Мілан Кундера, який після придушення «празької весни» 1968 р. емігрував на Захід, передав це теоретичне положення простішими словами: «Першим кроком у ліквідації народу є позбавлення його пам'яті. Знищіть його книжки, його культуру, його історію А потім накажіть комусь написати нові книжки, створити нову культуру, винайти нову історію Незабаром нація почне забувати, чим вона є і чим була. Навколишній світ забуде про неї ще швидше»⁸⁷.

Радянські лідери не відзначалися достатнім рівнем софістики, щоб розуміти теоретичні поняття такої складності. Однак вони безпомилково керувались своїм інстинктивним чуттям викорінювати з пам'яті українців всі ті їхні відмінності від росіян, які підносились понад рівень борща, вишивки і гопака.

Репресії були спрямовані передусім проти тих видів інтелектуальної діяльності, в яких і відмінності проступали найвиразніше - проти літератури й історії. Загальне керівництво кампанією здійснював Маланчук. Йому ж належала партія «першої скрипки» в організації «чистки» в галузі історії та споріднених з нею наук. Уже наприкінці 1972 р. розглядалася «справа» Інституту археології. Його співробітники на чолі з директором, членом-кореспондентом Федором Шевченком звинувачувалися у цілому ряді «історичних, методологічних і теоретичних помилок». Зокрема, їхня вина полягала в тому, що вони не висвітлювали «зв'язок київських [тобто періоду Київської Русі] матеріалів з пам'ятками Північної та Північ-но-Східної Русі» [тобто пізнішої Росії]. Іншою провиною було включення у збірник «Розвиток радянської археології на Україні (1917-1966 pp.)» І.Шовкопляса прізвищ «українських націоналістів» - Івана Багряного, Олександра Оглоблина, Наталії Полонської-Василенко та ін. У подібному гріху були «спіймані» співробітники Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М.Рильського Я.Прилипко та В.Зінич, які у підготовленому ними збірнику «Українське карпатознавство» назвали праці Володимира Кубійовича, Сергія Єфремова, Катерини Грушевської та ін.

Щоб уникнути у майбутньому повторення подібних «ідеологічних помилок», твори «небажаних осіб» були вилучені із бібліотек, а державним комітетам Ради міністрів з відповідних галузей було доручено переглянути твори образотворчого мистецтва, кіно- та телефільми, записи пісень, п'єси тощо з метою виявити твори, в яких позитивно згадувалися їхні прізвища. Список таких осіб у порівнянні з попередніми роками навіть було збільшено: до них додали ще прізвища тих радянських діячів, які в минулому були «боротьбистами» або «лівими комуністами».

Переоцінці була піддана діяльність тих історичних постатей, які у 1960-х роках були частково реабілітовані. Початок цьому поклала критика монографії Раїси Іванової «Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі в Росії і в Україні». Вслід за Драгомановим жертвою «об'єктивної класової оцінки» стали: Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Скрипник, Василь Блакитний-Елан та діячі ВАПЛІТЕ. Навіть Іван Франко, за яким у радянський період міцно закріпилася наліпка «революціонера-демократа», повинен був пройти «очищення» від нібито надмірної ідеалізації з боку окремих українських літературознавців, які ставили його вище Добролюбова і Чернишевського. У результаті боротьби з «ідеалізацією» українського минулого національна історія нагадувала мінне поле, складене з заборонених і напівзаборонених імен та сюжетів, - торкатися їх було небезпечно, та й ніколи не було певності, що дозволені сьогодні теми завтра не стануть вибуховими.

Ситуація, яка склалася після маланчуківських «чисток» в українській історичній науці, була близькою до катастрофи. У 1972-1973-х pp. припинили своє існування такі збірники: «Історичні джерела та їх використання», «Історіографічні дослідження в Українській РСР», «Минуле і сучасне Буковини», «Український історико-географічний збірник», «Середні віки на Україні», «Київська старовина». Багато вже готових історичних праць не побачили світу⁸⁸.

Директори інститутів, які зазнавали критики, усувалися від керівництва. На їхні місця призначалися партійні функціонери, котрі покликані були відігравати роль сторожових собак. Ця практика розпочалася ще за Шелеста, з призначенням А.Скаби директором Інституту історії АН УРСР у 1968 р. Але лише за часів Щербицького вона набула найвищого розквіту. У 1973 р.

А.Скабу заступив А.Шевелєв, колишній київський комсомольський функціонер і секретар київського міського партійного комітету. У 1978 р. його прізвище прозвучало у зв'язку з скандалом, спричиненим крадіжкою і продажем книжок з інститутської бібліотеки. Після цього скандалу його місце зайняв Ю. Кондуфор, колишній голова відділу агітації та пропаганди у Харкові та голова відділу науки і культури ЦК КПУ⁸⁹. Після звільнення з Львівського університету групи «націоналістично настроєних» студентів і професорів було «зміцнено» керівництво історичного та інших факультетів за рахунок працівників місцевого обкому партії. У 1973 р. директором Львівського Інституту суспільних наук АН України був призначений колишній секретар обкому В. Чугайов. Після призначення його ректором Львівського університету (1981) новим директором Інституту став ще один працівник обкому, М. Брик. У певному сенсі за часів Щербицького тенденції у трактуванні історії України (як і в Білорусії) прийняли форму ще більш крайню, ніж за Сталіна. У 1970-х роках була витворена концепція, яка мала служити історичним обґрунтуванням формування «радянського народу». Особливо яскраве вираження вона знайшла під час святкування 325-річчя «возз'єднання України з Росією» (1979). «Нова історична спільнота», згідно з новою інтерпретацією, корінням мала сягати ще часів Київської Русі, де на базі спільної території та спільної («давньоруської») мови нібито утворилася «єдина давньоруська народність». З цієї народності започаткувалися «старша» (як за віком, так і за статусом) російська та «молодші» - «білоруська» й «українська» - нації. Навіть після розпаду Київської Русі усі три народи продовжували усвідомлювати себе як єдиний руський народ. Зв'язок між ними нібито мав «єдинокровний» характер. Ця «єдинокровність» розумілася буквально: 1979 р. у Києві вийшла в світ монографія Р.А.Старовойтової «Этническая география Украинской ССР: (Гематологическое исследование)», автор якої цілком серйозно доводила генетичну спорідненість українців і росіян на основі аналізу вмісту червоних тілець у крові. Тому «возз'єднання» України з Росією у 1654 р., за новою концепцією, було зумовлено всім попереднім природним й історичним розвитком. Як гірко іронізували українські історики, згідно з радянською історіографією Україна й українці появилися на земній поверхні лише для того, щоб «возз'єднатися» з Росією й росіянами. У результаті ідеологічної «чистки» 1972-1979 pp. українці фактично були позбавлені своєї власної історії.

Цю прогалину пробувала заповнити група письменників - Іван Білик, Роман Іваничук, Володимир Малик, Леонід Махновець, Сергій Плачинда, Роман Федорів, які у 1960 - 1970-х роках вибирали для своїх літературних творів сюжети з історичного минулого України. На відміну від професійних істориків вони були менше пов'язані з марксистською методологією і тому користувалися більшою свободою вислову. Правда, у деяких випадках замість правдивого відображення минулого вони творили нові міфи - так, Іван Білик у своєму романі «Меч Арея» намагався довести, що українці беруть свій початок від кочового племені гунів, які в V ст. спустошували вогнем і мечем простори Центральної і Східної Європи, і що їхній вождь, Аттіла, носив українське ім'я - Гатило. Але здебільшого твори цих письменників все-таки були ближчі до історичної правди, аніж наукові статті і монографії радянських істориків.

На них була спрямована перша хвиля атаки проти українських літераторів, яка була заініційована партійним керівництвом. Як і в історичній науці, атаці передували персональні зміни на верхніх ешелонах влади. У 1971 р. від керівництва Спілки письменників України був усунутий Олесь Гончар, а на його місце прийшов Юрій Смолич. Час головування Смолича у СПУ не був довгим, і вже у березні 1973 р. першим секретарем правління Спілки був обраний Василь Козаченко - партійний функціонер (член ЦК КПУ), відомий як організатор цькувань Івана Світличного та київської інтелігенції, яка підписала протест проти судових процесів другої половини 1960-х років. Подібно як Маланчук у суспільних науках, Козаченко був головним виконавцем розгрому української літератури. Ще у 1970 р., на черговому пленумі СПУ, він привів список творів, автори яких -Володимир Дрозд, Іван Чендей, Володимир Маняк, Роман Андріяшик - припустилися серйозних ідеологічних помилок. Цей виступ послужив сигналом для розгортання кампанії проти згаданих авторів і пересторогою для тих письменників, які допускалися подібних відхилень від партійної лінії⁹⁰.

Наприкінці 1972 р. у московській «Литературной газете» була опублікована гостра критика роману Івана Білика. Справедливо звинувачуючи письменника в перекрученні фактів, автор статті, доктор історичних наук О.Яковлев висловлював побоювання, що ідеалізація національного минулого може привести до «пожвавлення націоналістичних передсудів». Тому критик радив письменникам звертатися у пошуках сюжетів не стільки до минулого, скільки до соціалістичного сучасного.

Атаки стали особливо сильними після появи у січні 1973 р. резолюції ЦК КПРС «Про літературно-мистецьку критику», яка вимагала від літераторів більшої активності у впровадженні партійної лінії в галузь мистецької творчості, та після появи славнозвісної статті у журналі «Комуніст України» з критикою книжки Шелеста «Україно наша радянська». На березневому пленумі СПУ Козаченко роз'яснював письменникам, поетам літературним критикам, ще «партія вимагає не інтимної лірики, а пісень, які б надихали колгоспників і фабричних робітників», що в прозі перевага має бути надана публіцистиці і що особливий наголос треба ставити на висвітлення «взаємозв'язків» і «взаємодії» радянських народів та їхніх літератур⁹¹.

У 1973-1974 pp. партійна критика літератури набрала масового характеру. Крім згаданих уже авторів, гострій атаці були піддані Олесь Бердник, Євген Гуцало, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Микола Руденко_:Б.Харчук та ін. Критика, як правило, не минала безслідно: розкритиковані твори зникали з бібліотек, а їхні автори на довгі роки позбавлялися можливості друкуватися.

Наслідком розгрому української літератури у 1970-х роках було щось більше, аніж особисті трагедії її найяскравіших представників. Очевидно, організаторам і виконавцям репресій йшлося про зведення української літератури до стану «неповної культури неповної нації» -стану, з якого вона вийшла ще наприкінці XIX ст. Атрофії зазнали цілі жанри. На населення країни бл. 50 млн. чол. у 1970-х роках приходилося лише 3-4 драматурги. Протягом 1976-1979 pp. не було написано жодної п'єси, а українські драматичні твори становили лише четверту частину репертуару республіканських театрів (причому значне число серед цих творів - п'єси, написані до 1917 p.).

За оцінкою Г.Свірського, близько 80% усіх рукописів було недопущено до друку через «брак паперу». Кількість книжок, які видавалися наприкінці 1970-х років українською мовою, упала до рівня середини 1920-х років, тобто до рівня переддня «українізації». Брак паперу з підозрілою закономірністю не стосувався російських видань, кількість яких невпинно збільшувалась. Наприкінці 1970-х років співвідношення російських і українських книжок, виданих в Україні, становило 3:1. Згідно з статистичними даними ЮНЕСКО, у 1970-х роках серед десяти найбільших слов'янських націй Україна займала сьоме місце щодо кількості назв виданих книжок (трохи більше, ніж двохмільйонна нація словенців), а за співвідношенням кількості цих назв, яка припадала на мільйон жителів, що розмовляла відповідною мовою (88,9 назв на мільйон жителів) займала передостаннє місце (останнє місце з показником 58,9 займали білоруси; для порівняння - для росіян цей показник становив 472,2; поляків - 289,4; чехів - 533,3; болгарів - 443,1; словаків - 701,0).

Відповіддю читачів і частини літераторів на «опартійнення» літератури був пасивний опір. Тисячі примірників книжок, які були високо оцінені критиками згідно з новими партійними вимогами, запишалися нерозпроданими - читати цю продукцію було мазохістським задоволенням. Багато письменників і поетів або взагалі вмовкли, або вдалися до перекладів світової літератури (кінець 1970-х років був періодом надзвичайної популярності київського журналу «Всесвіт», де друкувалися переважно переклади). Щодо критиків, то, як твердив у січні 1979 р. новий секретар правління СПУ Павло Загребельний, вони надавали перевагу читанню Кафки і Воннеґута, замість писати про сучасну українську літературу⁹².

Від репресій 1970-х років постраждала не лише українська культура. Перемога партійної лінії виявилася Пірровою перемогою для самого партійного керівництва: воно опинилося у стані загрозливої ізоляції від інтелігенції. Це призвело до певної кореляції дотеперішньої партійної лінії. Передовсім, були усунуті найбільш одіозні фігури, безпосередні виконавці погрому. У березні 1978 р. замість Миколи Шамоти новим директором інституту літератури був призначений Ігор Дзеверін. У січні 1979 р. Козаченко був знятий з керівництва СПУ і замінений Павлом Загребельним. Квітневий (1979) пленум ЦК КПУ звільнив Маланчука з посади секретаря з ідеології у «зв'язку з його переходом на іншу роботу». У виступі Щербицького на цьому пленумі особливо наголошувалося, що у Маланчука немає «ділових стосунків з провідними діячами науки і культури». Зміни торкнулися й інших посад, безпосередньо пов'язаних з ідеологічною роботою: у липні 1979 р. було звільнено міністра освіти О.Маринича, а у березні 1980 - редактора «Літературної газети» Віталія Виноградського, колишнього партійного функціонера, який формально навіть не був членом СПУ. У грудні 1980 р. Юрія Збанацького, як керівника Київської організації Спілки письменників, заступив Юрій Мушкетик.

На шляху до примирення з українською інтелігенцією республіканське партійне керівництво зробило ще один важливий тактичний крок: була знята негласна заборона друкувати твори розкритикованих раніше авторів. Так наприкінці 1970 - на початку 1980-х pp. знову почали друкуватись Роман Андріяшик, Іван Білик, Роман Іваничук, Михайло Косів, Микола Лукаш, Володимир Малик, Станіслав Тельнюк і Борис Харук. Зрозуміло, що ця зміна стосувалася не всіх, зокрема вона не поширювалася на Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Михайла Осадчого. Однак серед тих, хто зазнав благ лібералізації несподівано опинилася Ліна Костенко, одна із найстійкіших шестидесятників. У 1981 р. їй навіть було присуджено Шевченківську премію⁹³. У 1979 і 1981 pp. появилися збірки двох рано померлих, але винятково талановитих молодих поетів - Леоніда Кисельова і Василя Симоненка, - вірші яких були пройняті протестом проти нав'язаного режимом соціального абсурду та глибоким національним почуттям.

Зміни, щоправда менш радикальні, торкнулися й історичної науки. У 1978 р. Президія АН Української РСР розглянула роботу Інституту історії за 1973-1978 pp. і розкритикувала його неувагу до таких важливих періодів історії України, як історія Київської Русі, історія українських земель у XII-XVII ст., й історія української культури у дожовтневий (до 1917 р.) період (зрозуміло, Президія АН симулювала незнання того, хто і як визначав тематику історичних досліджень у 1970-х роках). На початку 1980-х стала можливою поява таких публікацій, як «Опис України» Боплана чи статей, присвячених 140-річному ювілею Драгоманова. Особливу активність розвинуло Українське товариство захисту історичних і культурних пам'яток під головуванням П.Тронька.

Пом'якшення курсу щодо української інтелігенції не було заслугою республіканського керівництва. Щербицький, очевидно, і тут лише виконував волю московського керівництва: того самого дня, коли у Києві було знято Маланчука, вийшла постанова ЦК КПРС «Про дальше покращання ідеологічної політико-виховної лінії». Оскільки в СРСР проголошувалася побудова розвинутого соціалізму і сформування радянського народу, то це мало б означати згладжування й поступове занехання соціальних конфліктів. Йшлося про особливий вид компромісу, коли партійні лідери робили певні поступки інтелігенції за її безумовну лояльність. У республіках це, очевидно, вимагало скасування найсуворіших обмежень щодо розвитку національних культур. Тому та частина української інтелігенції, яка виявилася готовою до співпраці з режимом ціною такого компромісу, з задоволенням зазначала відновлення рівноваги між «національною формою» і «соціалістичним змістом» в українській підрадянській культурі.

Це не означало, однак, принципової відмови партії від політики репресій, коли дії інтелігенції загрожували порушити цю рівновагу. Дмитро Павличко був знятий з посади редактора «Всесвіту» власне через високий рівень журналу. Його місце зайняв Віталій Коротич, котрий надав журналу безбарвного характеру. Голова львівської організації СПУ Ростислав Братунь був зміщений з посади після виступу на похоронах молодого популярного композитора Володимира Івасюка, який, як вважалося, був замордований КДБ у травні 1979 р.⁹⁴

Загальна партійна лінія щодо нівелювання української самобутності не тільки залишилася незмінною, а й набула певного розвитку. Це засвідчила велетенська ідеологічна кампанія, пов'язана з святкуванням 1500-річчя від заснування Києва (1982). Надуманість цієї дати була більш ніж очевидною навіть для організаторів самого свята. Масштабна ідеологічна кампанія мала на меті утвердити нову інтерпретацію історичних передумов утворення «радянського народу», особливо перед лицем майбутнього святкування 1000-річчя хрещення Руси (1988). Згідно з цією інтерпретацією, сучасний СРСР з радянським народом і російською мовою як мовою міжнаціонального спілкування мав свого попередника в іпостасі Київської Русі з єдиними давньоруською народністю і давньоруською мовою, спільною для всіх, хто проживав на її території. Новим моментом у цій теорії було твердження, що окрім росіян, білорусів, українців свої перші кроки у суспільно-політичному і культурному розвитку у рамках Київської Русі робили понад двадцять неслов'янських народів балтійського, волзького, кавказького і чорноморського регіонів. Можна припустити, що партійні ідеологи вважали втягнення «молодших братів» у русло загальноруської ідентичності завершеним процесом; тепер йшлося про те, щоб поширити цей досвід на неслов'янські народи СРСР. Посереднє підтвердження цьому можна знайти у факті, що з кінця 1970-х років Щербицький став постійно вживати термін «народ України» замість «український народ».

І треба визнати, що політика партійного керівництва у 1970-1980-х роках досягла серйозних успіхів. У 1982 р. група молодих людей з Дніпропетровська, яка гостювала у Лондоні, на питання англійських студентів «звідки ви?», спокійно відповіла: «З Радянського Союзу. Це те, що 60 років тому називалося Росією»⁹⁵. А всього якихось 14 років тому інша група молодих людей, з того ж Дніпропетровська, писала лист на захист Гончарового «Собору». На початку 1980-х років така реакція дніпропетровської молоді на переслідування української культури була вже майже неможливою...

...