Мовні наслідки демографічних змін

Сталінська політика перемішування народів у єдиному союзному казані активно застосовувалась й у 60—80-ті роки. Офіційно стимулювалась зміна співвідношення українського і російського населен­ня у республіці на користь останнього. За переписом 1989 p., росіян в Україні налічувалося 11,4 млн., що на 884 тис. більше, ніж за попереднім переписом. Симптоматично, що за 1979—1989 pp. частка українців серед жителів республіки зменшилась на 0,9% при збільшенні питомої ваги росіян з 21,1 до 22,1%. З 1959 р. кількість перших зросла на 16,4, а других — на 60,1%.

Радянська міграційна політика найбільше впливала на демографічну ситуацію у східних та південних регіонах республіки. Зокрема, у Криму українці є другою за чисельністю національною групою. Порівняно низький відсоток українців живе у Донецькій, Одеській та Луганській областях (ледь більше половини). Та й диспропорції у прирості населення цих областей зберігаються. Наприклад, з 1970 по 1979 р. українців у Донецькій області стало більше на 26 тис, а росіян — на 238 тис. Поселяються росіяни переважно у містах і тому часто становлять там більшість. Загалом українців у містах — лише дві третини.

У 80-х роках відбувалось активне переселення людей (головним чином пенсіонерів) з Крайньої Півночі, Далекого Сходу, Чукотки та інших районів Росії в Одеську, Миколаївську, Чернівецьку, Київську та інші області України. Для забудови їм виділялись ліпші, зокрема приморські, землі. Місцева влада, приваблена великими фінансовими і матеріальними можливостями новоселів, сприяла новітній колонізації українських земель.

Ці демографічні зміни негативно впливали на ставлення людей до основного засобу спілкування — мови. Якщо 1959 р. мову своєї національності вважали рідною 93,5% українців, то 1989 р. — 87,7%. Зауважимо, що у 80-х роках російською мовою вільно володіли кожні два з трьох українців, а українською — лише кожен четвертий представник російськомовного населення республіки.

Водночас продовжувалась практика переселення українців у віддалені райони СРСР. До примусово заселених ними Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, Уралу, Півночі додалися нові адреси добровільних поселень наших земляків, зваблених романтикою, організованим набором робітників та щедрими обіцян­ками. Перепис 1989 р. наочно продемонстрував результати цієї політики. На той час у Приморському краї мешкало 185 тис. українців, у тому числі близько 12 тис. у Владивостоку. У Ямало-Ненецькому національному окрузі українці становили 17,2% населення, в Магаданській області — 15,4, в Кустанайській — 14,6%. 105 тис. Їх проживало на Кольському півострові, 268 тис. — в Тюменській області.

У реалізації антиукраїнської політики високопоставлені русифікатори мали численних прибічників і прислужників серед українців, які заподіяли чимало шкоди власному народові, але чи не найбільша з них — денаціоналізація молодого покоління, що загрожувало позбавити націю її майбутнього.

Національно свідомі українці протестували проти російської мовно-культур­ної експансії. Наприкінці 1965 р. Іван Дзюба надіслав керівникам республіки П. Шелесту та В. Щербицькому листа і свою працю "Інтернаціоналізм чи русифікація?" з переконливим, теоретично й документально обґрунтованим аналізом цілеспрямованої русифікаторської, антиукраїнської політики центру та відступництва КПРС від вчення свого вождя і власних рішень з національного питання. З того часу ця праця та її автор стали символом опору зросійщенню.

До когорти захисників українства прилучилися також письменники Олесь Гончар та Роман Іваничук, поети Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Драч, критики Іван Світличний та Євген Сверстюк, художники Алла Горська, Опанас Заливаха, Валерій Гнатенко, Стефанія Шабатура, музикант і композитор Леопольд Ященко, невтомний збирач скарбів народного побуту й мистецтва Іван Гончар, багато інших патріотів України. Оборона української мови і культури стала одним з найважливіших напрямів дисидентського руху.

...

Субтельний

ВІДБУДОВА І ВІДНОВЛЕННЯ

...

Ліквідація греко-католицької церкви. Одним із перших об'єктів атаки радянської влади стала греко-католицька церква, оскільки вона була найміцнішою ланкою між західними українцями та Заходом й діяла головним чином як церква національна. Сигналом до кампанії, спрямованої проти греко-католицької церкви, послужила смерть 1 листопада 1944 р. митрополита Андрея Шептицького, що користувався ве­личезною популярністю. Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися стат­ті, що звинувачували церкву в колабораціонізмі з нацистами й підтримці українського підпілля. Особливо ядучі памфлети писав західноукраїнський комуніст Ярослав Га-лан. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру за явно сфабрикованими звинуваченнями усієї греко-католицької ієрархії, включаючи її нового архі­пастиря Йосипа Сліпого.

Ліквідуючи церковну ієрархію, більшовики водночас переконали впливового свя­щеника Гаврила Костельника організувати групу греко-католиків для агітації за роз­рив унії з Римом. Опір, який викликала діяльність цієї групи, придушив НКВС, розпочавши серед духовенства кампанію терору. 8 березня 1946 р. група скликала синод (що було абсолютно неканонічним з огляду на відсутність єпископів), щоб роз­глянути питання про зв'язки з Римом. Його результатом стало наперед відоме рішення: 216 священиків і 19 представників мирян, які взяли участь у синоді, проголо­сили про скасування Берестейської унії 1596 р., про розрив із Римом і «возз'єднання» греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Дещо пізніше ана­логічна процедура, яку супроводжувала начебто випадкова смерть єпископа Теодо­ра Ромжі, була пророблена в Закарпатті, й до 1951 р. греко-католицьку церкву в цьому регіоні також було знищено.

Зникнення церковних ієрархів, радянська тактика терору, страх за свої сім'ї змусили багатьох священиків перейти у православ'я. Тих, хто відмовлявся, усували з парафій і, як правило, висилали до Сибіру. Та не слід думати, що радянському ре­жимові вдалося припинити існування греко-католицької церкви просто черговим де­кретом. Багато священиків і мирян, котрі ніби прийняли православ'я, продовжували таємно дотримуватися греко-католицьких обрядів і свят. Безперервний потік ра­дянської пропаганди проти греко-католицької церкви свідчив про те, що ще далеко не вмерла вірність західних українців своїй давній церкві.

...

Чи не найпопулярнішим заходом радянської влади стало значне розширення освітніх можливостей населення. Щоб схилити на свій бік симпатії західних укра­їнців, у 1945 p., аналогічно політиці 1939 p., новий режим активізував українську по­чаткову освіту. Швидко розвивалася також вища освіта: в 1950 р. у 24 вузах Західної України навчалося вже близько 24 тис. студентів денного й 9 тис. заочного відділень. Однак зростання освітнього рівня зумовлювало й активнішу русифікацію. У 1953 р. навчання в усіх вузах Західної України велося російською мовою, а це виразно вка­зувало на те, що радянська модернізація також мала на меті сприяти русифікації.

...