Відлига» в українській літературі

Процеси десталінізації й лібералізації державного й суспільно-політич­ного життя викликали в республіці нову хвилю «українізації». Як і в 1920-ті pp., у цей період гостро постала проблема збереження ук­раїнської мови та розширення сфер її вживання. Серед перших на захист рідної мови стали письменники М. Рильський, М. Бажан, Н. Рибак,

С. Крижанівський, М. Шумило та ін. Під їх впливом, а також урахо­вуючи реалії суспільного життя, навіть перший секретар ЦК Компар­тії України Петро Шелест став частіше висловлюватися про необхідність збереження й подальшого розвитку української мови.

Свіжі подихи «відлиги» стали відчуватися й у літера­турно-мистецькій сфері. Поштовхом для духовного про­будження української літератури стала стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність», опублікована в червні 1955 року в «Литературной газете». На заклик О. Дов­женка творити в дусі «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» були написані, але так і не на­друковані, поеми «Розстріляне безсмертя» та «Мазепа» В. Сосюри. У період хрущовської «відлиги» з'явилися романи «Дикий мед» Л. Первомайського та «Вир» Гр. Тю­тюнника, «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль» М. Стельмаха. За роман «Тронка» О. Гончар був нагоро­джений Ленінською премією.

На повний голос у цей час заявили про себе молоді літера­тори — В. Симоненко, Л. Костенко, М. Руденко, Д. Павличко, М. Вінграновський, Ю. Мушкетик, В. Шевчук, І. Драч та ін. Серед них особливо помітною була постать Василя Симоненка. Сільський хлопець з Полтавщини ще під час на­вчання в Київському університеті виявив потяг і хист до ви­сокої громадянської поезії. Нею була проникнута його пер­ша поетична збірка «Тиша і грім», що вийшла 1962 року. Згодом після смерті поета в 1963 року з'явилися його на­ступні книжки «Вино з троянд», «Земне тяжіння», «Берег чекань», наповнені справжньою синівською любов'ю до Батьківщини.

Поруч з поетичною вдачею В. Симоненка в цей час засяяв яскравий і неповторний талант Ліни Костенко. її перші збірки «Проміння землі» (1958 рік), «Вітрила» (1959 рік), «Мандрівки серця» (1961 рік) переконливо засвідчили вміння молодої поетеси філософськи осмислювати реалії життя й висловлювати їх у чудовій поетичній формі.

«Шістдесятники»

На хвилі боротьби зі сталінізмом і тоталітаризмом в Україні з початку 60-х років формується й згуртовується нове по­коління молодих літераторів і митців — так зва­них «шістдесятників». Ця молода генерація української інтелігенції протестувала проти фальші, помпезності, заідеологізованості в зоб­раженні дійсності, задушливої атмосфери в сус­пільстві, боролася за відродження рідної мови й культури, національної самосвідомості й люд­ської гідності.

Одним з перших осередків українських «шістдесятників» став Клуб творчої молоді в Києві,,що виник під егідою міського комсомолу в 1960 році. Його очолював Лесь Танюк, а найак­тивнішими учасниками засідань були Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Алла Горська та ін.

Робота клубу розпочалася з поступового від­родження українських народних традицій та організації різних мистецьких гуртків. Згодом члени клубу вдалися до пошуків місць масових поховань жертв сталінських репресій. Пізніше рух «шістдесятників» набуває все виразнішого національно-патріотичного забарвлення. Його учасники організовують вечори пам'яті Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Леся Курбаса. Такі неформальні культурно-освітні за­ходи бентежили владу.

У 1962 році клуб аналогічного спрямування «Пролісок» починає працювати у Львові. Навко­ло нього об'єднуються Михайло й Богдан Горині, Ірина та Ігор Калинці, Михайло Косів та ін. На відміну від киян, що віддавали перевагу куль­турницькій сфері, молоді львів'яни намагали­ся максимально політизувати свою діяльність, торкаючись небезпечних у той час національних проблем.

Обмеженість процесів десталінізації, непослі­довність і незавершеність демократичних хрущовських перетворень зумовили новий сплеск боротьби з будь-якими виявами інакодумства. Відповідно до нових політичних реалій розроб­ляється нова законодавча база, яка мала розши­рити можливості владних структур у проведенні політичних репресій. З другого боку, партійні й карні органи розпочали відверте переслідування «шістдесятників» у пресі, звільняли їх з роботи, улаштовували провокації, забороняли друкува­ти художні й наукові праці.

Смерть Василя Симоненка 13 грудня 1963 ро­ку ще більше загострила ситуацію в Україні. Не­опубліковані вірші та щоденник поета, промови І. Дзюби, Є. Сверстюка, І. Світличного на вшану­вання його пам'яті постійно з'являлися в «самвидаві». Переслідування, яких зазнав В. Симоненко в останній період свого життя, його рапто­ва й загадкова смерть фактично зробили з нього національного мученика, а його прихильникам і послідовникам надали ореолу жертовності та самозречення.

Алла Горська (1929-1970)

Українська художниця, відомий діяч правозахисного руху 60-х років в Україні. Народилася в м. Ялті. Під час вій ни пережила блокаду Ленінграда. Навчалася в художньому інституті в Києві. У 1961 — 1965 pp. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді в Києві, який був тоді центром українського національного життя. Плідно працювала як митець. Була двічі виключена зі Спілки художників (за виконання Шевченківського вітража до вестибюлю Київського уні­верситету в 1964 році); за участь в акціях протесту проти розправ над українськими правозахисниками (1965— 1968 pp.)). Належала до групи «шістдесятників». У квітні 1968 р. поставила свій підпис під листом-протестом 139 діячів науки й культури до тодішніх керівників СРСР у зв'язку з незаконними арештами й закритими судами над дисидентами. 28 листопада 1970 р, трагічно загинула за нез'ясованих обставин у м. Василькові біля Києва. Похорон А. Горської перетворився на демонстрацію протесту проти панівного комуністичного режиму в Україні. (За «Довідником з історії України»)

Іван Світличний (1929-1992)

Український поет, перекладач, кри­тик, літературознавець, правозахисник. Народився на Луганщині. Навчався в Харківському університеті. У 1951 — 1952 pp. працював учителем у школі. У 1955 р. очолював відділ критики журналу «Дніпро». У 1957—1963 pp. обіймав посаду співробітника відділу історії літератури Інституту літератури. У нього зберігалися неопубліковані твори В. Стуса, В. Симоненка, Л. Кос­тенко та ін. Виступав проти політики ру­сифікації та захищав молодих літераторів від навішування політичних ярли­ків. Неодноразово заарештовувався за сфабрикованими звинуваченнями. По­рятунком і самоствердженням у в'яз­ниці стали «Ґратовані сонети» — своєрідний тюремний щоденник, Із заслання повернувся інвалідом, назавжди втративши працездатність. (За «Довідником з історії України»)

Довідка. «Самвидав» (від російського самиздат, утвореного шляхом поєднання слів сам і издат [ельство] — видавництво) — пидавані в СРСР поза цензурою підпільні листівки, брошури, книжки тощо. Видання «самвидаву» розповсюджувалися за допомоюю переписування, розмноження на шапірографі або ручних ротаторах.

Платон Майборода (1918-1989)

Композитор, класик української пісні XX ст., автор музики до драмитичних вистав і кінофільмів. Закінчив Київську консерваторію. До вітчизняної пісенної скарбниці увійшли «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі», «Стежина», «Пісня про вчительку», створені в співпраці з поетом А. Малишком.