По закінченні війни окремі літератори, відчувши деяке послаблення контролю з боку режиму, спробували дещо відхилитися від офіційної лінії. Відновлення ідеологічної роботи у суспільстві було довірено Андрію Жданову, близькому помічникові Й. Сталіна. Ідеологічна кампанія була спрямована насамперед проти тих, хто прагнув лібералізації культурної атмосфери і захоплювався досягненнями західної культури. Водночас ця кампанія мала на меті ще більше підносити досягнення російської культури і науки на противагу успіхам інших народів.
Протягом 1946—1948 pp. було прийнято чотири постанови ЦК ВКП(б) про спрямування розвитку літератури і мистецтва, в яких проявилися авторитарність думок і оцінки, грубе і некомпетентне втручання у творчу діяльність, заперечення елементарних художніх свобод, неповажне ставлення до творчої інтелігенції.
Для України грім пролунав у липні 1946 p., коли ЦК ВКП(б) звинуватив українських комуністів у неправильному доборі кадрів та їхній недостатній політико-ідеологічній підготовці в галузі науки, літератури і мистецтва, де "існує ворожа буржуазно-націоналістична ідеологія" і "мають місце українські націоналістичні концепції". Історик О.Субтельний пише: "Цс був похоронний дзвін по скромному повоєнному ренесансу української культури".
Відповідно до рішень у Москві, ЦК КП(б)У ухвалив низку постанов, метою яких було показати стан справ в українській радянській літературі і мистецтві: "Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури" (серпень 1946 p.), "Про журнал сатири і гумору "Перець" (вересень 1946 p.), "Про журнал "Вітчизна" (вересень 1946 р.), "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення" (вересень 1946 р.), "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) "Про оперу "Большая дружба" В.Мураделі" (травень 1948 р.) та ін. В критиці окремих творів та їх авторів переважали обвинувачення у "буржуазному націоналізмі", ставились вимоги "викривати ворогів народу". Наприклад, праця "Нарис історії української літератури", на думку партійних керівників, мала суттєві "недоліки", бо її автори перекрутили марксистсько-ленінське розуміння історії української літератури і подали її в буржуазно-націоналістичному дусі". Підкреслювалося також, що в книзі "не показана боротьба партії більшовиків проти ворогів народу — троцькістів, бухарінців, а також проти українських націоналістів — шумськістів, хвильовістів, скрипниківців, які намагалися використати літературу як один із засобів відриву українського народу від великого російського народу і перетворення радянської України в колонію німецького імперіалізму".
Редакція журналу "Вітчизна", зокрема головний редактор Ю.Яновський і його заступник Є.Кирилюк, звинувачувалася в тому, що "систематично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістичної ідеології і сама опинилася в полоні буржуазно-націоналістичних поглядів". Журнал "Перець" звинувачувався у відсутності "гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів нашої Батьківщини".
Виступаючи на засіданні Верховної Ради УРСР 28 серпня 1946 p., М. С. Хрущов заявив: "Пережитки капіталізму у свідомості живучіші в галузі національного питання, ніж у будь-якій іншій галузі, бо вони мають можливість добре маскуватися в національному костюмі. Тому треба посилити роботу в справі викривання буржуазно-націоналістичної ідеології". Секретар ЦК КП(б)У по ідеології К. 3. Литвин у виступі на зборах письменників Києва піддав гострій критиці Л. Смілянського, 0. Кундзіча, Т. Масенка та інших, у творах яких проявлялася "національна обмеженість", "рецидиви буржуазного українського націоналізму".
Особливої жорсткості набуло полювання на реальних і удаваних українських націоналістів 1947 р. під час перебування в Україні Кагановича. На пленумі спілки письменників України, партійних зборах постійно критикувалися за націоналізм, всіляко цькувалися у пресі М. Рильський, А. Малишко, В. Сосюра, Ю. Яновський, І. Сенченко, П.Панч та інші.
Тоді ж подібній критиці "за націоналізм" було піддано перший том "Історії України" за редакцією М. Н. Петровського "за грубі політичні помилки і перекручення буржуазно-націоналістичного характеру".
З кінця 1948 р. в Україні розгорнулася кампанія боротьби проти "низькопоклонства" перед Заходом, а згодом і "космополітизму" єврейських письменників, художників, зокрема О. Борщаківського, І. Стебуна, Є. Адельгейма, А. Кацнельсона та ін.
У широкомасштабній дискусії з питань філософії, мовознавства, політекономії не допускалося інакомислення у суспільних науках, все більше утверджувалися догматизм і диктат.
У серпні 1948 р. на сесії ВАСГНІЛ була завершена кампанія розгрому "реакційності теорії менделізму-морганізму". Жертвами "лисенківщини" стали відомі вчені-генетики М. М. Гришко, Є. М. Гершензон, І. М. Поляков, Л. М. Делоне та ін.
Вершиною ідеологічного наступу став 1951 p., коли було піддано необґрунтованій і різкій критиці патріотичний вірш В. Сосюри "Любіть Україну". Цей вірш був названий "ідейно порочним твором", а автора змусили опублікувати принизливе каяття. В дусі критики 1946—1948 pp. M. Рильському знову згадали про "серйозні ідеологічні помилки", критикувалася опера К. Данькевича "Богдан Хмельницький", відзначалися "серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі".
Ідеологічна, соціально-культурна ситуація в Україні середини 40-х—на початку 50-х років негативно позначилася на розвитку літератури і мистецтва, багато діячів були позбавлені можливості творчо працювати.
ХРУЩОВСЬКА "ВІДЛИГА" (1953—1964)
